І.1. Передісторія створення шрифтів для писемності незрячих

 

Екскурс в історію виникнення і розвитку рельєфної писемності дозволяє зрозуміти її значення для життя і діяльності сліпих.

В не багатьох літературних джерелах можна знайти відомості про сліпих, які отримали хорошу освіту, або, наділених різними здібностями.

Перші згадки про спроби винайти способи письма і читання для незрячих відносяться ще до ІV століття до н.е. Вони пов’язані з ім’ям широко відомого в ті часи грецького педагога-просвітителя Дідіма Александрійського. Втративши зір в ранньому дитинстві, він отримав хорошу на той час освіту, використовуючи для читання і письма текстів букви алфавіту, вирізані з дерева. Це дозволило йому оволодіти грамотою рідної та іноземних мов. Такий спосіб використовується і в наші часи при вивченні сліпими дітьми площинних букв та системи площинного письма Гебольда.

До наших часів дійшли імена Еразма Роттердамського (Нідерланди) та Педро Мекксіа (Севілья), у працях яких зустрічаються деякі відомості про грамотних сліпих. Проте в цих роботах не розкриваються  саме способи письма і читання сліпих.

Більш детально питання винайдення шрифтів для сліпих висвячується в роботі іспанського абата Іісуса Лана Бретчианського “Вступ або досвід деяких нових винаходів для головного мистецтва”, яка була опублікована в 1670 році. Сам абат Лан вперше використав крапки для позначення букв в алфавіті сліпих, про що йтиметься далі.

В період з 1670 по 1770 роки в різних публікаціях зустрічаються відомості про сліпих, які навчились письму, а наприкінці ХVІІІ століття в творах філософів-просвітників почали з’являтися думки про необхідність підвищення рівня культури сліпих шляхом їх освіти. Так, Д.Дідро у праці “Лист про сліпих в повчання зрячим” змалював реальний образ англійця Н.Саундерсона, який втратив зір у дворічному віці, а потім став відомим фізиком і математиком. Д.Дідро висловив думку про здатність сліпих до розумового розвитку і до навчання. Цей лист було визнано вільнодумним, таким, що підриває основи релігії і державності, а самого Дідро було засуджено на 3 місяці до в’язниці у Вінсенський замок.

Відомі нам варіанти винаходів шрифтів для сліпих умовно можна поділити на чотири напрямки, які розвивались історично паралельно, а саме: латинські лінійно-рельєфні та голчаті шрифти; лінійно-рельєфні рунічні; рельєфно-крапкові шрифти; модифікації шрифту Брайля.

 

І.2. Створення латинських лінійно-рельєфних та гольчатих шрифтів

 

Перше використання в навчанні незрячих спеціального шрифту належить відомому французькому педагогу-просвітителю Гаюї (1745 – 1817 рр.)

Валентин Гаюї народився у 1745 році в селищі Сен-Жюст, тоді в Пікардії, в сім’ї бідного ткаля. Він отримав хорошу для того часу освіту і працював чиновником в одному з міністерств Франції. В.Гаюї цікавився поглядами на долю сліпих таких видатних вчених, як Дені Дідро та інших філософів-просвітників, був знайомим з незрячою піаністкою Марією фон Парадіз, яка була грамотною.

Історія подає нам свідчення про те, що сам Гаюї випадково прийшов до думки про можливість навчання сліпих.[2] Це трапилось за таких обставин. Одного разу, проходячи повз цирковий балаган, він побачив групу сліпих, які різними викрутасами, одягнуті в шутівський одяг запрошували публіку. Саме в цей період проходили у Франції проходили досліди абата Л”Єппе в навчанні глухонімих, і багато хто, в тому числі і Гаюї, з великою зацікавленістю стежили за ними. Гаюї спало на думку, що сліпі також здатні до навчання.

В 1784 році у вигляді експерименту В.Гаюї розпочав навчання одного сліпого – Франсуа Лезюера (до наших часів дійшов шрифт, розроблений пізніше Ф.Лезюером). А вже у 1787 році він демонстрував перед королем Франції Людовиком ХVІ успіхи двадцяти чотирьох своїх учнів.

Про Валентина Гаюї заговорили в усьому світі. На утримання його школи почали поступати гроші, а число вихованців зросло до 60 осіб.

В.Гаюї визначив цілі і задачі інститутів для сліпих, які полягали в тому, що сліпим треба дати можливість навчатися, надавати їм роботу або окремо, або спільно зі зрячими, що зробить їх корисними для суспільства. Бідні обов’язково повинні мати можливість заробляти гроші, рятуючись від приниження милостинею. Він наполягав на тому, що сліпі спроможні навчатись і можуть служити прикладом для тих зрячих, які в силу різних причин нездатні до навчання та оволодіння ремеслами. В.Гаюї проводив у світ думку про те, що створення інституту для сліпих надає можливості уряду проявити свої людинолюбні прагнення, розширити межі презирства людей, ображених природою.

Ці положення не торкалися методичних питань навчання та виховання, а були лише переліком гуманних завдань інститутів для сліпих.

Після французької революції у 1800 році школу В.Гаюї було закрито наказом першого консула республіки Наполеона Бонапарта, а у 1815 році знову відкрито як благочинний заклад приютського типу, але вже без В.Гаюї, який на той час перебував у Росії.

У 1803 р. В.Гаюї запросив російський імператор Олександр І для створення, аналогічного Паризькому інституту для сліпих в Росії. Але тут на В.Гаюї очікувала невдача. Активно розпочавши справу, він просто не зміг набрати учнів для свого інституту. Чиновники, яким було доручено комплектацію шкіл, відповідали, що “в Росії сліпих дітей немає”. Кошти, виділені на цю роботу, В.Гаюї майже не отримував. За таких умов він працював до 1817 року, після чого повернувся у Францію і там в невдовзі помер майже жебраком.

Проте метод навчання, розроблений Валентином Гаюї, був викладений в його роботах і став основою інших подібних дослідів. Надалі в різних країнах почали відкривати навчальні заклади для сліпих. Так, у 1791 р. було відкрито навчальний заклад для сліпих у м. Ліверпулі, у 1801 р. – у м. Лондоні, у 1804 – у м. Берліні, у 1881 р. – у м. Петербурзі, у 1882 р. у м. Москві. Всього у 80-х роках ХІХ століття в світі нараховувалось близько 150 таких учбових закладів.

Зрозуміло, що навчання сліпих вимагало спеціального шрифту. За методикою Валентина Гаюї, письмо незрячих здійснювалось таким чином: на вологу дошку з лівого боку накладалась рамка з горизонтально натягнутими струнами. Рядки між ними були місцем для письма. Виходив рельєфний текст, який після висихання міг бути прочитаним сліпими і зрячими. Цей шрифт був не дуже зручним для сліпих. При читанні букви маленьких розмірів зливались під пальцем, великі треба було довго обводити. Для письма В.Гаюї спочатку обрав курсивний[3] шрифт, пізніше почав використовувати унціал[4]. Розмір великих букв дорівнював 12 мм, а маленьких букв 5-6 мм. Букви мали надрядкову та підрядкову частини. 

      Такий шрифт було названо лінійно-рельєфним. Він мав широке і тривале розповсюдження в багатьох країнах. Перші надруковані лінійно-рельєфним шрифтом книги з’явились у 1786 році. (“Трактат про виховання сліпих” В.Гаюї, “Коротка французька граматика” де Вайллі, “Катехізис”).[5]

Протягом двадцяти років шрифт В.Гаюї майже не змінювався.

На початку ХІХ століття шрифт В.Гаюї був, так би мовити, дещо підправлений директором Паризького інституту сліпих Гільє і отримав нову назву – “італійський”. У Франції він протримався недовго, а в Італії ним користувалися значно триваліше.

Наприкінці ХVШ і в першій половині ХІХ століття широко розгорнулася робота щодо створення та удосконалення шрифтів для письма і читання сліпих.

Удосконалення шрифту В.Гаюї йшло у двох напрямках:

–              по-перше у напрямку зменшення і схематизації контурів латинських знаків, зокрема шрифти Лезюера (1809 р.), шрифт Гоу (1833 р.), шрифт Фрея (1833 р.);

–              по-друге, у напрямку заміни стандартних знаків алфавіту умовними знаками – символами у вигляді крючечків, паличок, кружечків тощо (шрифт Лукаса (1833 р.), шрифт Галля (1833 р.), шрифт Фрера (1838 р.), шрифт В. Муна (1847 р.), шрифт Петцельда (1877 р.).

Винаходи різнилися накресленням букв та формою друку. Так, одні винахідники вважали, що сліпій людині при читанні важко переходити з одного рядка на інший і тому стали друкувати книги, в яких непарні рядки друкувались звичайним способом справа наліво, а парні – навпаки, зліва направо. В решті решт книги, надруковані одним інститутом, були незрозумілі учням іншого.

Певного значення для розвитку писемності сліпих мало створення “гольчатих” шрифтів. Винахідники почали використовувати крапки для написання букв унціалом.

На початку ХІХ століття в історію створення письма для незрячих увійшов педагог Іоанн-Вільгельм Клейн, фундатор школи для сліпих у Відні, попечитель бідних. Спираючись на власні спостереження у спілкуванні з М.Парадіз та сліпим поетом Бергофером, Клейн зрозумів, що дотик краще сприймає пунктирну лінію, ніж суцільну, і застосував у підручниках для сліпих букви, витиснуті крапками. Для цього він створив спеціальний прилад (який надалі так і називався “клейнівський прилад”). На спеціальній дерев’яній колодочці з дрібних голок складались контури площинних букв, потім цим голчатим знаком натискували на папір, під який було підкладено войлок. Такий шрифт був поширений в Австрії та південній Німеччині.

У 1804 р. Клейн взяв на виховання дев’ятирічного сліпого хлопчика. Він не знав методів В.Гаюї, але точно пройшов його шляхом у створенні інституту сліпих у Відні. Вже через 1 рік Клейн демонстрував досягнення хлопчика.

24 серпня 1805 р. у Віденській газеті повідомляли про те, що сліпий хлопчик читає по витиснутих буквах, пише так, що і зрячі можуть прочитати тощо. Іспит хлопчик пройшов у присутності цілої комісії. В результаті уряд дав дотацію на розширення справи навчання сліпих.

Згодом на основі шрифту Клейна був створений подібний шрифт “Перл”, в якому крапки мали більшу випуклу поверхню.

У Росії справу В.Гаюї було підхоплено О.І.Скребицьким[6].

Третього лютого 1882 року було зроблено перші відбитки двох книг шрифтом, розробленим О.І.Скребицьким: уривки з книги К.Д.Ушинського “Дитячий світ” та книга Корфа “Наш друг”.

Шрифт був добре продуманий і виготовлений з урахуванням усіх найновіших досягнень шкіл Західної Європи. Він був прямим, невеликим за розмірами (маленькі букви – 7 мм, а великі – 10 мм) і ров”язував одразу два завдання: був придатний для дитячого віку і для навчання дорослих сліпих, у яких дотик менш чутливий до сприймання.

Великого значення для розробки шрифтів для сліпих мала діяльність Гебольда - директора Лейпцігського інституту сліпих (Німеччина). Розроблений ним шрифт використовується і в сучасній тифлопедагогіці для навчання письма людей, що втратили зір у дорослому віці, та сліпих дітей – розрізненню і написанню площинних букв.

Гебольд та Гульдберг створили дошку для письма з постійними або з рухливими отворами, в яких незрячий пише кожну букву окремо звичайним площинним способом.