79 Актуальні проблеми держави і права

Як відносно пізня пам'ятка правничої думки тогочасної Європи, Статут

увібрав у себе й дещо з ренесансних політико-правових ідей, як-от: поняття

однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інсти-

тут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя;

законодавче регламентовану охорону інтересів приватної особи через запро-

вадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих;

принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопо-

рушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання май-

нових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників

різних конфесій та етнічних груп. Вирізняється Статут із-поміж інших прав-

ничих пам'яток свого часу і тим, що він уперше, на відміну від партикулярних

привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові су-

спільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття «усього посполь-

ства», себто народу. У вступі до Статуту, зокрема, проголошувалося, що він

надається «прелатом, князем, паном, шляхті й всему поспольству й іх подда-

ним, а тубилцьом земль Великого Князства нашого Литовского, которого би

колве стадла й стану билі».

Аналогічний пасаж міститься і в першому розділі (артикул 9): «Теж хочем

й вставляєм й вічними часи маєт бити ховано, іж всі подданне наши, так убогіє

яко й богатиє, которого роду колве або стану билі би, ровно а одностайним тим

писаним правом мают сужони бити». Ці декларації закріплювалися кодифі-

кацією: численні приписи Статуту стосуються нарівно як привілейованих, так

і непривілейованих груп населення: шляхти, міщан, селян, навіть невільників.

Розмірковуючи над причинами, завдяки яким Велике князівство Литовське —

країна, що не могла похвалитися інтелектуальними досягненнями Ренесансу,

спромоглася на кодифікацію права на такому рівні, котрий випередив євро-

пейську юридично-правову думку, знавець русько-литовського права Юліуш

Бардах зазначає, що в основі цього феномена лежала внутрішня нестабільність

князівства і потреба адекватної реакції на її коливання. Конгломерат литовсь-

ких, білоруських, українських, а частково і російських земель, що входили до

складу держави, міг бути приведений у взаємодію і політичну єдність лише

завдяки гнучкій спільній системі права, яку запропонував Статут 1529 р.

Проте одне з найдражливіших питань внутрішнього життя шляхетської

спільноти — взаємини рядових бояр-шляхти з магнатсько-князівською верхі-

вкою — цей кодекс залишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не зліквідував

різниці в правах політично всевладних магнатів та їхньої «молодшої братії»,

позбавленої доступу до владних важелів. Влада й надалі зосереджувалася в ру-

ках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які «з обичаю

стародавнього й старожитнього дому своєго», тобто з діда-прадіда були члена-

ми ради великого князя. Ті й другі по-різному судилися: спори магнатів роз-

глядав особисто великий князь, а шляхта підлягала юрисдикції його намісників.

Ті й другі по-різному ходили на війну: магнати на чолі власних загонів, а

шляхта — в повітових ополченнях під проводом великокняжих намісників.

Нерозвинутість корпоративних прав русько-литовської шляхти особливо не-

80 Актуальні проблеми держави і права

вигідно відтінювалася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму

та самоврядування у Польському королівстві, про що згадувалося вище. Тож із

1540-х рр. починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства

зі своєю «старшою братією», яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр.

«Поправа Статуту» виступала тут головним пунктом шляхетських вимог, охоп-

люючи різноманітні сюжети, за якими простежується спільна мета — домогти-

ся емансипації від магнатів. Ця «тиха війна» скінчилася перемогою шляхти:

у 1564-1565 рр. було проведено серію так званих «земських реформ», а з січня

1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, що містив законодавче

забезпечення цих реформ.

Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки

завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави,

підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкри-

ває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень

православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше мо-

ральне, ніж юридичне значення). Наступний крок — це Нільський привілей

1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні

шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи по-

чаті реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних

повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловній-

ших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земсь-

ких судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територі-

ального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому

«Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з

новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено

такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське — з двома судовими (Київ-

ським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) по-

вітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Кременецьким судовими

повітами; Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним

несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей

поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо

торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєт-

ком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках

і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Дру-

гий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів

влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської дер-

жави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королів-

ством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної

правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литов-

ського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивілла

Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»).

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламен-

тувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини

сільського населення. Чинність Нового Литовського статуту, одного з найви-