7. Суперечності Версальської системи договорів.

• щодо майбутнього Німеччини, Росії, України;

• Італії не дали обіцяних перед війною територій;

• щодо американського курсу "відкритих дверей і рівних можливостей”;

• кабальні умови мирних договорів;

• нові кордони було проведено довільно, без врахування етнічних кордонів;

• склались передумови для нових воєн за ринки збуту і джерела сировини та ін.

8. Післявоєнні конференції у Європі.

Після закінчення війни не розв‘язаним залишилось російське питання. Протягом війни царський уряд позичив в країн Антанти більше 18 млн. зол. крб. Уряди європейських країн були занепокоєні, чи радянський уряд поверне борги. Для наведення ясності в цьому питанні у 1922 р. країни Антанти запросили російську делегацію прийняти участь у Генуезькій, а згодом – у Гаазькій конференції. Крім повернення царських боргів, переможці вимагали від радянського уряду грошової компенсації власникам націоналізованих в Росії підприємств.

У відповідь на пред‘явлені претензії, радянська делегація на переговорах заявила, що виконає вимоги Європи та США, якщо спочатку вони відшкодують радянському народові збитки, які завдали його країні під час іноземної інтервенції у 1918-1920 рр. (39 млрд зол.крб.), нададуть економічну допомогу, кредити й укладуть вигідні торгівельні угоди. Обидві конференції закінчились безрезультатно.

В дні роботи Генуезької конференції в містечку Рапалло між Росією та Німеччиною на таємній нараді було укладено сепаратний договір про відновлення дипломатичних відносин, взаємну відмову від претензій, торгівельно-економічні зв’язки та військове співробітництво. У 1925 р. ними було укладено торгівельну угоду, 1926 р. – пакт про ненапад.

5-6 вересня 1925 р. в Локарно на конференції за участю Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Чехословаччини, Польщі було укладено Рейнський гарантійний пакт, що гарантував недоторканість західних кордонів Німеччини.

9. Врегулювання проблеми репарацій.

Знесилена війною, Німеччина не могла вчасно і в повному обсязі виплачувати накладені на неї репарації (132 млрд. золотих марок). Не бажаючи чекати, Франція та Бельгія у січні 1923 р. окупували Рурський вугільний басейн. Вони почали вивіз німецького устаткування та сировини, чим викликали пасивний опір німецьких робітників і засудження світовою громадською думкою. Восени 1923 р. окупанти змушені були покинути німецьку територію.

У 1924 р. США запропонували пропозицію по оздоровленню економіки Німеччини – “план Дауеса”. Німеччина мала сплатити репарації за чотири роки. Мали бути використані гроші, отримані через введення непрямих податків на товари широкого вжитку. Крім того, США надали Німеччині великі кредити. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок.

У 1929 р. було прийнято новий “план Юнга”. Він передбачав зменшення загального розміру репарацій до 114 млрд. марок і розтягнення терміну їх виплати на 37 років, щороку по 2 млрд. Репарації стягалася лише з надходжень до бюджету від промисловості та залізниць. Було ліквідовано зовнішній контроль над фінансами і господарством Німеччини, створено Банк міжнародних розрахунків, виведено війська з Рейнської зони.

У 1932 р. план було скасовано, з Німеччини знято всі боргові зобов‘язання.