3.1.6 Принцип здійснення правосуддя на рівних правах громадян перед судом і законом

Принцип рівності всіх громадян та організацій перед законом та судом (далі - принцип рівності) є однією з найзагальніших умов сучасних правових систем. Закріплення цього принципу вважається неабияким здобутком суспільства, зумовленим об'єктивно існуючими імперативами цивілізації. Передусім, поява цього принципу пов'язана за розробкою доктрини правової (а пізніше - соціальної) держави та громадянського суспільства. Найбільш розробленим цей принцип є в роботах представників школи природного права, які стверджують, що права людини належать їй від народження, є невідчужуваними, а тому немає людей із більшим чи меншим обсягом прав - всі від природи наділені одними і тими самими правами.

Розглядуваний принцип права передбачає рівність громадян та юридичних осіб перед:

· законом;

· судом.

Чому ж закон і суд включені до одного принципу? Всі особи чи державні органи, які займаються правозастосовчою діяльністю, керуються (себто можуть застосовувати) лише нормами законодавства, а тому для них обов'язковим є принцип рівності перед законом (тобто законодавством). Це означає, що в певній життєвій ситуації, яка передбачена конкретною нормою закону, мають застосовуватись однакові правила і порядок урегулювання правовідносин щодо будь-яких осіб.

Дещо по-іншому вирішується питання застосування норм права в суді. Адже суд керується не лише нормами законодавства, але й нормами права та загальноправовими принципами, відтак суддя не лише застосовує норму, але вирішує спір, навіть якщо порядок його вирішення не визначений у законодавстві. Судове рішення являє собою думку судді, що є результатом аналізу чинного законодавства, принципів та норм права, а також власної оцінки суддею обставин справи. І навіть ураховуючи, що континентальна система права не визнає судовий прецедент джерелом права, судові рішення по суті є такими принаймні щодо осіб, яких вони стосуються. Тому для випадку застосування норм права в судах принцип рівності має бути сформульований як принцип рівності перед судом.

Наведена подвійна природа принципу рівності не означає, що принцип рівності перед законом та судом поділяється на два. Навпаки, таке формулювання більш повно розкриває природу єдиного принципу і включає в себе механізм забезпечення рівності як на рівні застосування норм закону, так і на рівні вирішення справи у суді.

Щоб визначити правову природу принципу рівності у цивільному процесі спочатку спробуємо з'ясувати місце цього принципу у системі права. Можна погодитися з А. Колодієм, який відносить принцип рівності перед законом і судом до загальноюридичних принципів . У його роботі наголошується, що саме юридичні принципи виражають специфічні властивості права і забезпечують оптимальне використання права в регулюванні й охороні суспільних відносин. Але така позиція не є однозначною в юридичній літературі. Наприклад, М. Штефан відносить принцип рівності до галузевих принципів, тобто до принципів цивільного процесуального права. Він поділяє всі принципи цивільного процесуального права на принципи, що закріплені Конституцією України, і принципи, які закріплені законодавством про судочинство (принцип рівності, відповідно, належить до першої групи).

Уявляється, що принцип рівності у цивільному процесі належить до загальноправових, а тому за своєю природою він є міжгалузевим. Інші галузі права, зокрема процесуальні, також оперують принципом рівності. Це цілком природно, позаяк сутність права як соціального феномена полягає у зрівнюванні фактично нерівних суб'єктів. Таке зрівнювання досягається за рахунок того, що суттєвою для права виступає лише одна чи кілька ознак суб'єктів, а решта правового значення не мають. Отже, принцип рівності є “найбільш правовим” принципом з усіх інших, які слугують лише його реальному здійсненню та наповненню, а заперечення принципу рівності є запереченням самої сутності права.

Таким чином, принцип рівності у цивільному процесі є фундаментальним принципом галузі цивільного процесуального права, та, водночас, важливим загальноправовим принципом. Зважаючи на глибину правової природи принципу рівності, вбачається, що найбільш близьким за походженням до нього є загальноправовий принцип справедливості, позаяк не може бути справедливості без рівності, а правову рівність не можна побудувати без справедливості. Отже, за своєю правовою природою принцип рівності у цивільному процесі є ще і проявом загальноправового принципу справедливості і перебуває з ним у нерозривному двоєдиному зв'язку.

Фундаментальність правової природи принципу рівності у цивільному процесі виявляється ще в одному аспекті, а саме - в інституті цивільної процесуальної правоздатності. Це пов'язано з тим, що цивільна процесуальна правоздатність є закріпленням за суб'єктами цивільного процесу (як потенційними, так і реальними) однакової можливості звертатися до суду за захистом свого порушеного права незважаючи на реальну (фактичну) можливість самостійно захистити своє порушене право. А оскільки принцип рівності у цивільному процесі передбачає формальну однаковість суб'єктів процесу, то інститут цивільної процесуальної дієздатності за своєю правовою природою є логічним продовженням принципу процесуальної рівності, позаяк має спільну з ним правову природу.

Отже, принцип рівності можна розглядати як:

· загальний, а тому позапроцесуальний принцип права;

· процесуальний принцип права.

44444444

фКласифікація принципів цивільного процесуального права може здійснюватися за різними критеріями. Наприклад, М. О. Гурвич ще в 1964 р., поділяючи погляди угорського процесуаліста Л. Неваі, в основу класифікації поклав значення цих принципів у здійсненні правосуддя. Залежно від цього він виділяв дві групи принципів: організаційні іфункціональні. Згодом він запропонував інший критерій класифікації — об’єкт правового регулювання — і вже поділяв принципи на такі, що визначають демократизм цивільного процесу і законність в процесі. К. С. Юдельсон в основу класифікації принципів цивільного процесуального права поклав запропоновану С. С. Алексеєвим класифікацію принципів загальної теорії держави і права та виділив:

1. загальноправові принципи, що відображають зміст цивільного процесуального права;

2. міжгалузеві принципи;

3. галузеві принципи;

4. принципи правових інститутів, що розкривають зміст та особливості кожного інституту цивільного процесуального права.

11111111111понятя ы сутнысть судовоы владиВиконано аналіз теоретичних положень, концепцій і поглядів щодо ро­зуміння поняття та сутності судової влади, визначення її властивостей і від­мінних ознак у співвідношенні із іншими гілками державної влади, а також встановлено закономірності та зроблено концептуальні узагальнення щодо специфіки судової влади якрізновиду державної влади.

Невід’ємною ознакою сучасної правової, демократичної, соці­ально орієнтованої держави є принцип розподілу державної влади, практичне втілення якого в організацію і практику управлінської діяльності передбачає виокремлення на функціональній основі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, що комплексно забезпечують впорядкування відносин у суспільстві. Судовій владі властива своя специфіка, обумовлена особливою природою, харак­тером і змістом відносно інших гілок державної влади. До того ж судова влада являє собою важливий елемент системи стримувань і противаг, що має збалансовувати та врівноважувати діяльність законодавчої та виконавчої державної влади, вирішувати справи не лише приватного, але й державного характеру. З огляду на це й вбачаються актуальними питання сутності та ознак інституту су­дової влади.

Зазначимо, що проблематика поняття та сутності судової влади у науці раніше вже розглядалась такими вченими, як М. В. Василевич,

В.         Т. Маляренко, І. Р. Рєкєцька, В. С. Смородинський, В. С. Стефанюк, І. Є. Туркіна та ін. При цьому вже виконані дослідження з цих питань не відображають єдиної узгодженої позиції з приводу теоретичного ро­зуміння сутності судової влади як різновиду державної влади. Відтак, метою нашої роботи є аналіз теоретичних положень, концепцій і поглядів щодо розуміння поняття та сутності судової влади, визна­чення її властивостей і відмінних ознак у співвідношенні з іншими гілками державної влади. Новизна полягає у виявлених закономір­ностях і концептуальних узагальненнях щодо специфіки судової влади як різновиду державної влади.

Передусім, відзначимо деякі принципові положення щодо місця та значення судової влади у механізмі стримувань і противаг. А саме, що судова гілка державної влади забезпечує вирішення, розв’язання, а певною мірою і попередження державно-правових конфліктів як між іншими гілками державної влади, так і між ор­ганами державної влади та органами місцевого самоврядування, громадськими інститутами та окремими членами суспільства. Вищевказане здійснюється судами конституційної та загальної юрисдикції шляхом перевірки конституційності законів та інших правових актів, а також законності актів, рішень, дій чи бездіяль­

ності органів державної влади, що має наслідком підтвердження чи припинення їх юридичної сили. Крім цього, судова влада віді­грає важливу роль для забезпечення однакового застосування пра­вового регулювання, здійснює інтерпретаційно-правову діяльність, направлену на повне і всебічне тлумачення Конституції та законів України, що сприяє запобіганню виникнення протиріч у компе­тенції та повноваженнях різних органів державної влади.

Наведені функціональні напрямки судової влади є найбільш за­гальними і тому нерідко розглядаються у науці в деталізованому вигляді. Зокрема, І. Л. Петрухін [1, с. 81] до мети судової влади пропонує також відносити й захист прав громадян, контроль за їх додержанням під час розслідування злочинів і проведення опера- тивно-розшукової діяльності, встановлення найбільш значущих юридичних фактів і станів. Як на нас, вказані види державної дія­льності у більшій мірі характеризують організацію судової влади в конкретній державі, аніж сам принцип судової влади як окремої гілки державної влади. У цілому ж вбачається за можливе зведення усього вищевикладеного до таких узагальнених функціональних напрямків, як правосуддя та судовий контроль. До речі, дещо подібної позиції дотримуються також Ю. М. Грошевий та І. Є. Марочкін [2, с. 6], які вказують, що призначенням судової влади як своєрідної гілки державної влади є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.

При цьому вважаємо за необхідне погодитись із відзначеною Ю. М. Грошевим та І. Є. Марочкіним неприпустимістю ототожнен­ня поняття судової влади та правосуддя, оскільки останнє не охоп­лює усієї сутності судової влади. Хоча з іншого боку така позиція не набула в науці загального визнання, зокрема Є. І. Козлова та О. Є. Кутафін [3, с. 441] визначають зміст судової влади виключно як здійснення правосуддя. На нашу думку, правосуддя як певний правозастосовний судовий процес із розгляду та вирішення в установленому порядку відповідних справ (публічно- чи приватно­правових спорів), виходячи з вище вже розглянутих нами напрям­ків діяльності судової влади, становить одну з головних сутнісних функцій судів, специфіка якої серед іншого виявляється у монопо­лії судової влади на відправлення такого правосуддя.

Поряд із цим Т. І. Француз [4] пропонує виокремлювати ще й охоронну функцію судової влади, спрямовану на охорону прав і свобод людини, охорону конституційного ладу тощо. Разом із тим, вбачається, що уся діяльність судів, у тому числі щодо реалізації названих функцій правосуддя та судового контролю, у тій чи іншій мірі направлена на правоохорону відповідних суспільних відносин і суспільного ладу в державі. Так, наприклад, В. Т. Маляренко у Великому енциклопедичному юридичному словнику однією з дефі­нітивних ознак поняття правосуддя безпосередньо називає його мету: «охорона прав і свобод людини і громадянина, прав і закон­них інтересів юридичних осіб та інтересів держави» [5, с. 697]. От­же, про охорону прав та інтересів людини, юридичних осіб і дер­жави, а також інтересів усього суспільства в цілому можна говори­ти саме як про основу компетенції судової влади, її призначення у соціумі та державі, що виявляється на відповідних функціональ­них рівнях здійснення правосуддя та судового контролю.

Відзначимо, що своєрідність судової влади виявляється не лише у її функціях, але також і в інших властивих ознаках, які виступа­ють гарантією можливості та реальності реалізації судами розгля­нутих функцій з відправлення правосуддя та здійснення судового контролю. Зокрема, Ш.-Л. Монтеск’є в рамках розподілу влад пер­шочергово виділяв такі ознаки судової влади, як незалежність, за­конність і справедливість [6]. При цьому, якщо такі ознаки судової влади, як незалежність і законність, виступають необхідною умо­вою діяльності взагалі будь-якої гілки державної влади, то принцип справедливості в організації та функціонуванні судової влади все ще потребує свого подальшого обґрунтування. Загалом же у запро­понованому Ш.-Л. Монтеск’є принципі справедливості виявляється певний вплив класичної римської теорії справедливості та концеп­ції природного права, згідно з якими суть справедливості необхідно визначати як природну еквівалентність, «необхідність віддати кож­ному згідно з його заслугами» [7]. На сьогодні справедливість як хара­ктерну ознаку судової влади слід також визначати як прийняття не- упереджених і вмотивованих судових рішень виключно на забезпечення охорони прав та інтересів людини, суспільства і держа­ви. Саме такий справедливий характер судової влади фактично й виступає основою делегування їй соціумом вагомих повноважень із врівноваження інших гілок державної влади. Разом із тим, справед­ливість традиційно розглядається скоріше вже як суто внутрішній принцип судового процесу. Зокрема, справедливість саме в аспекті ведення судового розгляду згадується в Основних принципах незале­жності судових органів, ухвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 № 40/32 та від 13.12.1985 № 40/146.

Іншою важливою ознакою судової влади, що поєднується із її незалежністю від інших гілок державної влади, виступає принцип рівності з іншими гілками влади. У такій рівності В. В. Костицький [8] вбачає одну з гарантій можливості впливу та взаємодії судової влади із законодавчою та судовою владою. При цьому, звертаємо увагу, що ознака рівності судової влади означає рівність з іншими гілками не стільки у своїй можливості впливати на суспільство та брати участь у реалізації єдиної державної влади, скільки в обсязі правових засобів впливу однієї гілки влади на іншу, тобто критерій рівності у даному разі набуває відносного характеру.

Окрім того, ключовим аспектом розуміння сутності судової влади є її суб’єктний склад, на який безпосередньо покладається реалізація відповідних функцій. У зв’язку із цим підкреслимо, що визначення категорії судової влади через судову систему наразі є досить поширеним у науці. Так, І. Є. Туркіна прямо зазначає, що основу судової влади становить сукупність судових органів, наді­лених відповідними повноваженнями [9]. Близькою до цього є по­зиція Ю. А. Дмитрієва та Г. Г. Черемниха [10, с. 48], які розгляда­ють судову владу як систему спеціальних державних і муніципаль­них органів, наділених передбаченими законом владними повно­важеннями щодо вирішення спорів і покарання винних, рішення яких мають загальнообов’язковий характер. Передусім, вважаємо методологічно неправильним визначення судової влади як системи державних і муніципальних органів, позаяк судова влада у жодно­му разі має не муніципальний характер, а є повноцінною гілкою державної влади, джерелом походження якої є не окрема територіа­льна громада, а увесь народ. У будь-якому разі, як на законодавчому рівні різних країн, так і у суто теоретичному плані навіть окремі судо­ві органи місцевого рівня не втрачають своєї державної приналежно­сті, зберігаючи усі вище перелічені атрибути державної влади. З огля­ду на це маємо погодитись із Г. О. Мурашиним у такій ознаці судової влади, як зобов’язання державних органів - судів здійснювати право­суддя від імені держави [11, с. 68], що особливо актуалізується у рам­ках загальнообов’язковості судових рішень та їх забезпеченості при­мусовою силою держави.

Також акцентуємо увагу на системності судових органів, відпо­відно до чого, дотримуючись суб’єктного підходу, судова влада яв­ляє собою не просто сукупність судів, а чітко структуровану та іє- рархізовану систему судових органів, що комплексно й на основі розмежування компетенції спільно реалізують відповідні функції. Взагалі ж системність щодо судової влади виявляється як на внут- рішньоструктурному, так і зовнішньому рівні, себто йдеться про системність державної влади (законодавчої, виконавчої та судової гілок) та системність судової влади (відповідних судових органів). При цьому, в контексті шляхів забезпечення внутрішньої систем­ності судової влади С. В. Нечипорук [12] відзначає першочергове визначення системи функцій судової влади, юридичного процесу і правових форм судової діяльності, а також формулювання прин­ципів здійснення судової влади тощо. Таким чином, системність судових органів є однією з ключових характеристик судової влади, що зумовлює конкретний зміст, механізм і організацію судової діяльності.

З іншого боку, так само неприйнятним, як і ототожнення судо­вої влади із правосуддям, є зведення судової влади за суб’єктним підходом до однієї лише судової системи, що більшою мірою відби­ває статику організації судової влади, залишаючи поза своїми ме­жами сам процес реалізації судової компетенції у відповідних сус - пільних відносинах.

Разом із тим, не можна повністю погодитись і з протилежною по­зицією, а саме ототожненням судової влади із певною практичною діяльністю. Проте у науці також можна виокремити такий «діяль- нісний» підхід у розумінні феномену судової влади, прихильниками якого є В. Д. Бринцев, В. П. Бож’єв, П. М. Філіппов, В. Є. Чіркін та ін. Зокрема, за В. Д. Бринцевим судова влада являє собою законну діяльність усіх ланок судової системи із забезпечення й реалізації конституційного, господарського, кримінального, адміністративно­го та цивільного правосуддя [13, с. 25-36]. При цьому, навіть за­лишаючи поза увагою обмежене розуміння автором форми судової влади лише як правосуддя, цей підхід де факто залишає поза по­лем судової влади таку категорію, як судова компетенція, яка і має виступати першоосновою та підставою відповідної судової діяль­ності. З цих позицій більш виваженою вбачається позиція

В.         Д. Бож’єва [14, с. 33], який визначає судову владу не лише як безпосереднє судочинство, але й надані судам відповідні повнова­ження. Як на нас, поняття судової влади має відображати усі пе­релічені аспекти - і її суб’єктний склад, і компетенцію, і законну діяльність. Вважаємо, що у даному разі усі названі елементи мо­жуть бути включені до дефініції судової влади саме в аспекті пра­вовідносин, шляхом участі у яких суди реалізують свою компетен­цію, що в цілому і окреслює поняття судової влади.

Водночас, подібний підхід може бути застосований відносно характеристики будь-якої державної інституції, у зв’язку із чим не дозволяє встановити усієї специфіки судової влади. Відтак, уза­гальнюючи вищевикладене, можна назвати такі властивості судо­вої влади, як от виключність юрисдикції судової влади, загально­обов’язковість рішень і їх видання від імені не суду, а усієї держави (тобто в межах своєї юрисдикції суди реалізують держав­ну владу та волю), відсутність внутрішньоструктурного підпоряд­кування між судами різного рівня, дотримання процесуального порядку реалізації судової влади. Крім цього, певної особливості набуває і сама реалізація судової влади, яка за О. Т. Боннером [15, с. 38] включає у себе право розпочати судову діяльність та право підтвердження (зокрема із застосуванням методів примусо­вого характеру) відповідного суб’єктивного права.

Таким чином, підсумовуючи викладене щодо розуміння сутності судової влади, маємо виокремити такі її найбільш істотні ознаки: особливий різновид державної публічної влади; своєрідний спосіб охорони та захисту прав, свобод та інтересів людини, юридичних осіб, держави, суспільства в цілому; самостійність, незалежність та рівність з іншими гілками державної влади; стримування і врівно­важення інших гілок державної влади; виключність юрисдикції щодо здійснення судовою системою правосуддя та судового конт­ролю; практична реалізація у правовідносинах; відсутність підпо­рядкування судів вищого рівня судам нижчого рівня; загально­обов’язковість прийнятих рішень та їх забезпеченість державним примусом; дотримання спеціального процесуального порядку.