59Лузі приватного і кримінального права також панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом присто­сування до місцевого звичаєвого права.

Правовий звичай — це історично перша форма існування правових норм, першоджерело права. Важко визначити, як саме формувався той або інший правовий звичай. Але спра­ведливим є твердження, що основою формування звичаю бу­ла творчість народу, котра відображала ментальність та об'єк­тивні тенденції розвитку останнього.

Проявами звичаєвого права в Київській Русі були, на­приклад, такі акції, як посадження князя на стіл, рукобиття на знак завершеності контракту купівлі-продажу. Звичаєве право виявлялося також в численних прислів'ях, що виража­ли важливі норми суспільного життя («Що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди»); в актах виконання практичного правосуддя; в збірниках звичаєвого права («Ру­ська Правда»). В суспільстві виникла потреба формального визначення норм звичаєвого права.

Важливою особливістю звичаєвого права є те, що його норми сприймались загалом як справедливі, позаяк відпові­дали уявлення людей про вимоги моральності і моралі. З ци­ми нормами мусили рахуватися всі правителі. Вони не нава­жувались відмовити у санкціонуванні старих звичаїв і тради­цій, тим самим підносячи їх до рівня джерел права.

Важливим джерелом права Київської Русі є міжнародні договори князів з чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права — установлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. «Повість времен-них літ» містить чотири тексти договорів Київської Русі з Ві­зантією (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не в ори­гіналах, які складалися, напевне, у двох примірниках (грець­кою і руською договірними сторонами), а у вигляді копій, знятих літописцем з грецького примірника. Зміст договорів свідчить про міжнародний авторитет Київської Русі, її висо­кий соціально-економічний і духовний рівень. Норми ру­сько-візантійських договорів в окремих випадках випере­джають тогочасне західноєвропейське міжнародне право. На­приклад, ст. 8 договору 911 р. заперечувала пануюче на той час у Європі «берегове право», тобто право на майно з розби­того чужоземного корабля, і встановлювала взаємні обов'язки русичів та греків щодо надання допомоги потерпілим. Це свідчило про прагнення обох сторін убезпечити міжнародні торговельні шляхи. В договорі також започатковані першови-токи міжнародного приватного права. Наприклад, ст. 13 га-

60

рантувала, що у випадку смерті іноземця його майно отри­мують нащадки, та забороняла місцевій владі привласнювати це майно. Ця норма випередила західноєвропейське право майже на тисячу років. Зазначені договори поряд з «Руською Правдою» і княжими уставами та уставними грамотами є найважливішими писаними витоками давнього права не ли­ше українського, а й всіх слов'янських народів.

Перш ніж спинитись на характеристиці самих договорів, необхідно зробити методологічне зауваження, що сприятиме розумінню специфіки їх як джерел права. У наш час договір, маючи свій визначений зміст, не утворює нових правових норм, а спирається на діючі. У стародавні часи поняття дого­вору було значно ширшим. Писаних (позитивних) законів то­ді ще не існувало, між тим реальні умови життя вимагали більш-менш чіткого врегулювання стосунків між людьми та окремими державами. Роль такого регулятора, очевидно, і ви­конував договір.

Укладачі договору, як правило, керувалися тими поло­женнями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці нор­ми набирали статусу юридичних, а сам він вже міг розгляда­тися як джерело права. На думку науковців, зокрема М. Вла­димирського-Буданова та С. Юшкова, корінням мирних до­говорів Русі з Візантією є «змішане», «асимільоване» право, тобто комбінація руських і грецьких законів, у якій перева­жають руські елементи. Фактично згадані міжнародні догово­ри узгоджували норми звичаєвого права русичів з нормами християнського права греків.

Перший договір 907 р. став результатом переможної ви­прави Олегової дружини до Царгорода. Він встановлював, що греки зобов'язувалися платити Олегові данину, а русини — припинити свої наскоки на Візантію. Друга частина договору впорядковувала торговельні відносини між обома державами. Договір 911 р. був доповненням до першого. Він містив у собі ряд договірних умов про вічний мир; про недійсність виправ-дальної присяги при наявності наглядних доказів проти обви­нуваченого; про покарання за вбивства, за побої, за крадіжки та за грабіж; про викуп полонених; про видачу біглих рабів; про збереження та передачу спадкоємцям майна руських, які померли у Греції; про видачу біглих боржників-злочинців; і, насамкінець — висновок, в якому визначались порядок за­стосування та термін договірних санкцій. Санкція полягала в присязі — Візантії на хресті, а Русі на Перуні. Мирний дого-^ЕФ діяв майже три десятиліття. ,,*,, ,

61Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між двома державами, передбачав сувору кару щодо йо­го порушників, наголошував на праві русичів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов'язках грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Царгороді та забезпечувати їх усім необхідним про­тягом шести місяців перебування у Візантії. Зимувати ру­ським купцям у Візантії заборонялось. Не виключено, що та­кі заходи передбачались у відповідь на не досить чемне став­лення русичів до грецького населення. Договір 944 р. вміщує також чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї. Найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про зви­чай, а й про устав, тобто писаний закон руський, який на думку багатьох дослідників, діяв не тільки в X, а й у VII— IX ст. Договір зберігав силу майже ЗО років.

Договори 911, 944 рр. вміщують чимало кримінальних, цивільних, процесуальних норм, встановлюють відповідаль­ність за вбивство, крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з цих правових норм було відтворе­но в «Руській Правді».

Останній договір 971 р. був укладений між Святославом і імператором Іоанном І Цімісхієм після поразки Святослава у русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався «мати мир і міцну дружбу з Іоанном... до кінця світу» (ст. 1), ніколи не ходити війною проти греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої угоди (ст. 4).

Важливим джерелом права Київської Русі є договори кня­зів між собою. Вони укладалися між князями удільних земель і передусім стосувалися питань оборони від зовнішнього во­рога: містили зобов'язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

До нас дійшли й відомості про договори (ряди) князів з на­родом. Укладалися вони на віче з метою контролю над діяль­ністю князя, дотримання ним звичаїв та традицій. Існували, як правило, в усній формі. Однак, за свідченням літописця, наприкінці XII ст. почали укладатися і в письмовій формі. Іпатіївський літопис, наприклад, детально описує укладання такого ряду київським князем Ігорем Ольговичем з киянами на київському віче. Князь зобов'язувався не чинити зла, на­силля, здійснювати суд по справедливості, не порушуючи звичаю і традицій старовини. Традиція укладати ряди з кня­зями поширилася в XII ст. на всі українські землі.

,62

Законотворча діяльність в княжу добу здійснювалась у . формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зіб­рані в «Руській Правді». Постанови князів, здебільшого фі­нансового характеру, про мито, податки на користь князя, су­дові податки, судочинство називалися «уроками». Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави — це розпорядження кня­зя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань ка­ри за вбивство княжих мужів, за образу вільної людини тощо. Характерною особливістю уроків та уставів є розмежування правових, адміністративних та фінансових інтересів княжої (світської) та вищої церковної влади. Ці пам'ятки є цінним джерелом для вивчення процесів диференціації суспільства, виникнення земельної власності, історії взаємовідносин дер­жави та церкви, ролі церкви в давньоруському суспільстві, еволюції давньоруського права тощо. Зміст князівських уставів і уроків здебільшого складався із норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління князя Олега) належать збірник законів «Закон руський» та «Устав», що вважається прототипом «Руської Правди». Прин­ципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення у юридичному збірнику «Устав Володимира Моно-маха». Його ж «Поученіє дітям» є допоміжним джерелом пра­ва: в ньому закладені моральні норми поведінки представни­ків владних структур, відображено негативне ставлення князя

до смертної кари.

Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави. Руська церква з часу введення християнства намага­лася забезпечити захист своїх інтересів від будь-яких пося­гань. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади — церковних уставів, які повинні були унормувати становище церкви.

Відомі церковні устави князів Володимира Святославови-ча та Ярослава Мудрого, що розглядаються науковцями як пам'ятки давньоруського церковного права. Устав князя Во­лодимира визначав місце церковної організації в державі — Джерела її матеріального забезпечення, сфери юрисдикції. Він містить відомості про хрещення Русі, створення в Києві Церкви Богородиці; норми щодо її матеріального забезпечен­ня в формі десятини від надходжень княжого, судового, тор­гового мита, від приплоду худоби і зборів врожаю; норми про ^Передачу під юрисдикцію церкви справ, пов'язаних з внут-