69§ 3. Система правових норм Київської Русі

Право власності. В «Руській Правді» немає спеціального терміна для позначення права власності. Однак ст. ст. 13—14 скороченої редакції свідчать, що існувало розмежування пра­ва власності і права володіння. Ці статті подають порядок по­вернення власником майна, яке знаходилось у володінні ін­шої особи. Пізніше законодавець доповнює цю норму (ст. 44 розш. ред.'), визнаючи неправомірність такого володіння і вимагаючи від того, у кого знайдено чуже майно, не тільки повернути його законному власникові, а й сплатити компен­сацію за користування.

Переважна більшість статей «Руської Правди» захищають приватну власність феодалів на нерухоме і рухоме майно та на землю. Вже у «Правді Ярослава» знаходимо статті, де ' йдеться про право власності на нерухоме майно, про різний розмір штрафу в залежності від цінності вкраденого. А в роз­ширеній редакції розмір штрафу визначається вже в залеж­ності від того, де саме скоєно злочин (наприклад, тварини викрадені з поля чи із закритого приміщення (ст. ст. 41—42 розш. ред.).

Багато уваги в «Руській Правді» приділяється закріплен­ню та захисту права власності феодалів на землю. Індиві­дуальна земельна власність виникла в Київській Русі лише в другій половині XI ст. В «Руській Правді», складеній за часів Ярослава близько 1037 р., ще не йдеться про такий тип влас­ності. В «Правді Ярославичів» вже знаходимо свідчення про існування особистого землеволодіння, але тільки князівсько­го. Наприклад, встановлювався високий штраф за псування межі та знищення перетеса (межового знака), нанесеного на дерево (ст. 34), за пошкодження князівської борті (ст. 32). В розширеній редакції з'являються норми, що регулюють бояр­ське землеволодіння й ведення боярами власного господар­ства. Розширена редакція захищає приватну власність у разі, якщо на неї здійснено замах. Наприклад, накладався високий штраф у 12 гривень за знищення знака власності на бортних деревах (ст. 71 розш. ред.).

Земельна власність феодалів існувала в різних формах (князівський домен, боярська й монастирська вотчина, земля громади), різними були й джерела її отримання: позики, ос­воєння вільних земель, роздача князем землі за службу, зго­дом — пряме захоплення її у сусідів, переважно у вільних об-

1 Розш. Ред. — розширена редакція «Руської Правди».

шинників («окняження», «обоярення»). Вотчинники при­власнювали ліси, мисливські угіддя тощо. «Руська Правда» узаконювала такі дії феодалів (ст. ст. 67, 70 розш. ред.).

Зобов'язальне право. Поступовий розвиток приватної власності сприяв розвитку зобов'язального права. «Правда Ярослава» згадує зобов'язання із спричиненої шкоди: особа, яка зіпсувала чужу зброю або одяг, зобов'язана була відшко­дувати вартість речі. Розширена «Правда», наприклад, фіксує зобов'язання за договором (ст. ст. 54—55); зобов'язання заку­па виконувати польові роботи або сплачувати вартість поне­сеного господарем збитку, якщо в цьому винен закуп (ст. ст. 57—58). Договори (ряди) заключалися, як правило, в усній формі на торзі у присутності свідків або митника. Про пи­сьмові договори «Руська Правда» не згадує. Поширеними бу­ли договори купівлі-продажу майна (ст. ст. 37—39 розш. ред.), челяді (ст. 16 кор. ред.¹), а також договори позики, що охоп­лювали кредитні операції з грішми, продуктами, майном, про банкрутство тощо (ст. 48, 51—54 розш. ред.).

Юридичне закріплення приватної власності на майно і землю об'єктивно вимагало врегулювання питань спадку, що знайшло втілення в нормах спадкового права. Вже договір з Візантією 911 р. свідчить про досить високий рівень цього права в Київському князівстві: тоді існувало успадкування не тільки за звичаєм, а й по заповіту. Стаття 92 розширеної «Правди» теж встановлює обидві форми спадку — за запові­том і по закону (остання форма стосується виключно дітей). Успадкування відбувалось виключно по чоловічій лінії. Доч­ки не визнавались спадкоємцями, бо у разі заміжжя майно переходило б до іншої родини. Якщо у померлого не було си­нів, його майно успадковували брати. Однак уже розширена «Правда» закріплювала передачу майна померлого смерда, який не мав синів, у власність князя (ст. 90 розш. ред.), хоча й з деякими уточненнями. Якщо у смерда залишались донь­ки, вони теж отримували частку спадку, але тільки в тому ви­падку, якщо були неодруженими. Майно померлих бояр і дружинників, які не мали синів, дочки успадковували без об­межень (ст. 91 розш. ред.). Згодом ця норма поширилася на біле духовенство і ремісників. Все це свідчило про утверджен­ня принципу феодального права як права привілею.

Розширена «Правда» є свідченням того, що у спадковому праві панував мінорат. Батьківський двір без заповіту по за-

Кор. ред. _ коротка редакція «Руської Правди».

V»

70

71кону переходив до молодшого сина (ст. 100). До досягнення спадкоємцями повноліття спадком розпоряджалась мати (ст. 101). Жінка-вдова одержувала частку майна, яке заповіда­ти могла тільки дітям. Якщо мати виходила заміж удруге, то над неповнолітнім спадкоємцем та його майном встановлю­валась опіка найближчих родичів. Якщо з вини опікуна нано­силась шкода майну, він зобов'язувався відшкодовувати збит­ки. По досягненні повноліття спадкоємцями майно з-під опі­ки переходило у їх розпорядження.

Шлюбно-сімейне право. Формування норм шлюбно-сімейного права у Київській Русі відбувалося на основі вза­ємодії місцевих правових звичаїв і християнських, що були привнесені церквою, їх узаконення відбулось в середині XI ст. Норми шлюбно-сімейного права свідчили про високе ста­новище жінки у давньоруському суспільстві. Якщо за рим­ським та старонімецьким правом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздатною, то згідно з «Руською Правдою» вона мала рівні з чоловіком права (ст. 88) — «хто убиєть жену, то тим же судом судити, яко же і мужа». До того ж норма поширювалась не лише на дружину, а взагалі на жі­нок. Це пояснюється тим, що до прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом. Відомо, що в масовій свідомості слов'ян, особливо полян, па­нувало шанобливе, сакральне ставлення до жінки, беззасте­режно визнавався її авторитет у суспільстві. Залишилось таке ставлення до неї і в добу Київської Русі. Стаття 94 розш. ред., наприклад, свідчить про існування окремої власності дружи­ни і чоловіка та особливих прав дітей на успадкування. Для того, щоб на законних підставах розірвати шлюб і створити нову сім'ю, чоловік мав бути добре забезпеченою людиною. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, він повинен був виплатити їй значну матеріальну компенсацію, а також внести штраф на користь церкви. Розміри цих відрахувань за­лежали від соціального статусу подружжя.

Із запровадженням християнства шлюб і сім'я стали об'єктом особливої уваги з боку церкви. Зокрема, «Устав кня­зя Володимира» надавав церкві повноваження для вирішення таких питань, як розлучення, порушення подружньої вірнос­ті, перелюбство, тяжби про спадок тощо. У поглядах на шлюб та подружнє життя церква керувалася нормами християнської моралі, які повинні були укорінити в свідомості людей понят­тя святості шлюбу, його непорушності, подружньої вірності та любові. Відповідно до вироблених церквою вимог каноніч-

72

ного права заборонялося брати шлюб людям, близьким за ступенем споріднення до шостого коліна. Крім того, двом братам чи сестрам не дозволялося одружуватися з особами, що були дітьми одних батьків.

Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій. Порушники цієї настанови підлягали суво­рому покаранню. Так, зв'язок руської жінки з іновірцями ка­рався насильницьким постриженням у черниці та грошовим штрафом на користь митрополита (ст. 19 розширеної редакції «Уставу Володимира»). Феодально-корпоративний устрій давньоруського суспільства унеможливлював шлюби між людьми, що належали до різних соціальних станів. Щоправ­да, у законодавчих кодексах Київської Русі не зафіксовано правові норми, які б чинили перепони для подібних шлюбів, але церква відмовлялась освячувати їх. У випадку, коли такий шлюб неформально укладався, селянка чи холопка ставала наложницею — «меншицею» або «другою» дружиною феода­ла. Чоловікові ж призначалася кара, зокрема штраф на ко­ристь митрополита. Багатоженство теж не було популярним на Русі. Церква захищала права першої дружини, другу ж постригали в черниці.

Злочини та покарання. «Руська Правда» містила багато ста­тей, які свідчили про достатній рівень розвитку кримінально­го права. Однак не існувало різниці між кримінальним право­порушенням та цивільно-правовим, а таке поняття як злочин взагалі було відсутнє. Будь-яке нанесення потерпілому мате­ріальних або моральних збитків визначалося як «образа» (ст. 15 кор. ред.). Існували лише такі поняття, як спроба об­рази і дійсна образа. Разом з тим розрізняли об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину: злочин (наприклад, вбивство) був скоєний навмисно чи випадково, у стані афекту чи під час бійки тощо (ст. ст. 6, 7, 54 розш. ред.).

Об'єктами злочину, перш за все, виступали влада, особа, майно, звичаї. Суб'єктом злочину міг бути будь-хто, крім хо­лопа і челядина, які перебували в повній власності господа­рів. Останні несли матеріальну відповідальність за протиправ­ні дії своїх слуг.

В «Руській Правді» зустрічається й такий термін, як «спі­вучасть», наприклад, у здійсненні крадіжки (ст. 40 кор. ред.; ст. ст. 42—43 розш. ред.). Норма передбачала однакову відпо­відальність для всіх осіб, що скоїли крадіжку.

Особливо тяжким злочином у Давньоруській державі вва­жалося посягання на владу князя й порушення договорів сюзере­нітету — вассалітету. До винних застосовувалися досить су-

73ворі міри покарання, які визначав князь, він також здійсню­вав суд. Як свідчать літописні джерела, за подібні злочини за­стосовувалась навіть смертна кара. Однак треба зауважити, що Русь аж до монгольської навали (чи не єдина середньовіч­на держава) не знала юридичне санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.

Тяжкими злочинами також були посягання на інтереси церкви і християнську мораль, зокрема, шляхом дотримання язичницьких обрядів. До них відносилися: церковна татьба (крадіжка церковного майна), розриття могил, нищення хрестів, моління в гаях, біля води, чародійство тощо. «Руська Правда» не згадує про ці види злочинів, однак вони знайшли відображення в церковних уставах князів Володимира і Ярос­лава. В цих документах також йдеться про злочинні дії ченців, попів і попівн (блуд, пияцтво, порушення межі своїх приходів під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлуче­ними від церкви).

Найтяжчими злочинами проти особи було вбивство, розбій (ст. ст. 1, 19—27 кор. ред., ст. ст. 1—8, 11—18, ст. 7 розш. ред.). Як свідчить аналіз статей «Руської Правди», посягання на життя феодала було об'єктом особливої уваги законодавства: передба­чалась відповідальність за нанесення побоїв, поранення, ка­ліцтво (ст. ст. 3—5 кор. ред.); за образу особи шляхом застосу­вання сили (ст. 10 кор. ред.; ст. 24, 67 розш. ред.).

Багато уваги приділялось і майновим злочинам. Відомі та­кі їх види, як таємне викрадення, пошкодження, незаконне користування чужим майном; викрадення хліба, худоби, пти­ці, сільськогосподарських продуктів. За певний вид майна і у залежності від місця скоєння злочину накладалися відповідні штрафи (ст. ст. 13, 37, 40 кор. ред.; 34, 40, 42, 43, 45 розш. ред.). Злочином вважалося самовільне користування чужим конем, привласнення загублених коней, зброї, одежі (ст. ст. 33—34, 83—84 розш. ред.). Встановлювалась відпові­дальність за крадіжку чужого холопа та приховування біглих (ст. ст. 32 розш. ред.). Будь-яке грошове стягнення поділяло­ся на дві частини: одна вносилася на користь князя (держа­ви), а друга, як компенсація за спричинений збиток — потер­пілій стороні.

До злочинів проти сім ї і моральності відносилися: розпус­та, зґвалтування боярських дружин і дочок, групове зґвалту­вання, укладення шлюбу між близькими родичами, багато­женство, співжиття із черницею, кума з кумою, народження позашлюбної дитини, співжиття з сестрами або з братами. Злочином вважалося сексуальне збочення — скотолозтво.

74

Світське право не мало норм, які охороняли б сім'ю від зло­чинних посягань. Вони знайшли втілення в церковних уста­вах Володимира та Ярослава.

У Давньоруській державі загальна система покарань була досить простою і відносно м'якою. Проте аналіз норм права засвідчує, шо з розвитком феодалізму спостерігалася дедалі виразніша залежність кваліфікації злочинів і визначення по­карань від соціального стану як потерпілого, так і звинуваче­ного, а також різний підхід до захисту інтересів феодала і феодально-залежного населення (ст. ст. 19, 22, 25, 29 кор. ред., 1, 3, 78, 88 розш. ред. тощо). Метою покарання було від­шкодування збитків.

Найдавнішою формою покарання була помста потерпілих або його родичів (кровна помста) (ст. ст. 1 кор. ред., розш. ред.). Після смерті Ярослава Мудрого його сини разом з боя­рами, зібравшись на з'їзд, відмінили кровну помсту, замінив­ши її грошовою вирою (ст. 2 розш. ред.).

Вищою мірою покарання в «Руській Правді» були поток і пограбування, коли майно правопорушника конфісковувало-ся, а його разом із сім'єю виганяли за межі общини або обер­тали на рабів. Такий вид покарання застосовувався до тих, хто вчинив підпал, розбій та конокрадство (ст. 7, 35, 45, 83 розш. ред.).

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була вира — грошовий штраф (40 гривень) на користь князя за вбивство вільної людини. Подвійна вира стягувалась за вбивство княжих слуг (ст. ст. 19, 22 кор. ред., ст. З розш. ред.). Розширеною редакцією передбачалась і так звана «дика ви­ра» — виплата членами верві (общини) за вбивство, скоєне на її території, у випадку, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати (ст. 4). Родичам убитого виплачувалась грошова компенсація — «головщина», що дорівнювала розмі­ру вири. За покалічення та вбивство жінки встановлювалася І «полувира» (ст. ст. 27, 89 розш. ред.). Розповсюдженим видом І покарання була «продажа» — грошовий штраф, що стягувався '•>. на користь князя за майнові злочини та злочини проти особи. Це була чітко фіксована сума: вища продажа — 12 гривень, звичайна — 1,3 гривні.

За злочини проти сім'ї та моральності давньоруське зако­нодавство, на відміну від візантійського (наприклад, візантій-пу^{ИХ законодавчих} зводів «Еклога» (VIII ст.) та «Прохірон» (ЇХ ст.), в яких за певні порушення передбачалася смертна кара чи покалічення), застосовувало систему покарань у ви­гляді грошових штрафів на користь єпископа (ст. 2 «Уставу» ^Князя Ярослава). Наприклад, у Візантії одружений чоловік за

75* 'перелюбство отримував для «напучення» 12 ударів палицею, незалежно від соціального походження та матеріального ста­новища; за зв'язок із заміжньою жінкою чоловікам відрізали носи. У Київській Русі покарання за подібні вчинки не були такими суворими. Стаття 8 розш. ред. «Уставу» князя Яросла­ва забороняла митрополиту стягувати штраф за подружню не­вірність чоловіка. У пам'ятках канонічного походження є та­кож свідчення, що на порушника цієї церковної настанови накладалися піст і єпитимія. За скотолозтво у Візантії оскоп­ляли, а у Київській Русі за ст. 21 розширеної редакції «Уста­ву» князя Ярослава таке ж збочення каралося штрафом у 12 гривень на користь єпископа і оголошенням єпитимії. Інші прояви сексуальної розбещеності або збочень також каралися накладенням єпитимій.

Недосконалість державного механізму і відсутність гост­рих соціальних протиріч у Київській Русі визначали специфі­ку судочинства в державі, якому були притаманні риси демок­ратичності. На той час панував обвинувачувально-змагальний процес, хоча у суді в першу чергу захищалися інтереси верхів­ки давньоруського суспільства. Для судового процесу була ха­рактерною активна участь у ньому осіб, зацікавлених у роз­в'язанні конфлікту. Суд виконував функції посередника між позивачем і відповідачем. Судовий процес розпочинався за заявою позивача.

Існували особливі форми так званого досудового процесу, який передбачав встановлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями про заклик, звід, гоніння по сліду. Наприклад, у випадку крадіжки майна потерпілий оголошував про це (робив «заклик») на торгу, описуючи вкрадену річ. Якщо після оголошення протягом трьох днів вкрадене у когось знаходили, то той вва­жався відповідачем і був зобов'язаний повернути вкрадене, сплативши певну суму штрафу (ст. ст. 32, 34 розш. ред.). Пра­вилами зводу регулювався порядок встановлення осіб, які привласнили чуже майно, і передбачалося повернення вкра­деного власникові (ст. ст. 35, 39 розш. ред.). «Гоніння по слі­ду» — це розшук злочинця по слідах, які той залишив. Вико­навець цієї процедури міг розраховувати на допомогу з боку влади, але якщо на суді було доведено невинність затримано­го, «гонець по сліду» зобов'язаний був відшкодувати затрима­ному збитки. Коли слід приводив на територію якоїсь верві (сільської общини) і там губився, то верв зобов'язана була або знайти злодія, або відшкодувати вартість вкраденого (ст. 77