Електромагнітні поля і випромінювання

Вивчення впливу електромагнітних полів (ЕМП) та опромі­нення організму людини почалося відразу після використання радіо.

Усі ЕМП за походженням поділяють на природні та антропогенні.

Природні ЕМП — електричне та магнітне поле Землі, випромінювання Сонця і Галактик, атмосферна електрика.

Біосфера протягом усієї своєї еволюції перебувала під впли­вом електромагнітних полів (ЕМП), так званого фонового випромінювання, спричиненого природою. Навколо Землі існує електричне поле напруженістю у середньому 130 В/м. Спостерігаються річні, добові та інші варіації цього поля, а також випадкові його змінні під впливом грозових розрядів, опадів, завірюх, пилових бур, вітрів.

Наша планета має також магнітне поле. Це магнітне поле коливається з 80 та 11-річним циклами змін, а також: більш корот­кочасними змінами з різних причин, пов'язаних із сонячною активністю (магнітні бурі).

Земля постійно знаходиться під впливом ЕМП, які випроміню­ються Сонцем. Це електромаг­нітне випромінювання включає в себе: інфрачервоне (1Ч), видиме ультрафіолетове (УФ), рентгенівське випромінювання. Інтен­сивність випромінювання змінюється періодично, а також швидко та різко збільшується при хромосферних спалахах. Раніше вчені враховували лише ці електромагнітні випромінювання Сонця як джерело енергії для всього живого. Лише в останні десятиліття вони виявили, що електромагнітні поля земного та космічного походження в діапазонах радіочастот, низьких та інфранизьких частот, Ці енергетичне слабкі сигнали несуть інформацію, яка сприймається, накопичується й використовується організмами. Вони є життєво важливими фізичними чинниками, в яких форму­валась біосфера Землі. Електромагнітні поля в біосфері відігра­ють універсальну роль носіїв інформації. Зв'язок на основі елек­тромагнітних полів є найбільш інформативним та економічним.

Електромагнітні поля як засіб зв'язку в біосфері порівняно із звуковою, світловою чи хімічною інформацією мають такі переваги:

—поширюються в будь-якому середовищі життя — воді, повітрі, ґрунті та тканинах організму;

— мають максимальну швидкість поширення;

— зможуть поширюватися на будь-яку відстань;

— можуть поширюватися за будь-якої погоди й незалежно від часу доби;

— на них реагують усі біосистеми (на відміну від інших сигналів). Зазначені ЕМП впливають на біологічні об'єкти, зокрема на людину, протягом усього часу існування. Це дало змогу у процесі еволюції пристосуватися до впливу таких полів і виробити захисні механізми, які захищають людину від можливих пошкоджень за рахунок природних чинників. Але вчені все ж спостерігають коре­ляцію між змінами сонячної активності (та спричиненими сер­цево-судинними захворюваннями людей).

У процесі індустріалізації людство додало до фонового випро­мінювання, спричиненого природою, багато інших чинників, що підсилило фонове випромінювання. Через це ЕМП антропогенного походження почали значно перевищувати природний фон і нині перетворилися на небезпечний чинник для життєдіяльності людини.

Антропогенне ЕМП — це ЕМП промислової частоти, радіочас­тоти, ВЧ і УВЧ діапазонів, СВЧ випромінювань.

Зростання рівня техногенних ЕМП різко посилилося на початку 30-х років нашого століття і зараз їх рівень в окремих районах у сотні разів вищий від рівня природних полів. У сучас­ному місті джерелом штучних ЕМП є радіо, телевізійні центри, ретранслятори, засоби радіозв'язку різного призначення, лінії електропередач, особливо високовольтні, а також електро­транспорт, різні електроенергетичні пристрої. В аеропортах працюють потужні радіолокаційні станції, радіопередавачі, які випромінюють у навколишнє середовище потоки електромагніт­ної енергії, на військових об'єктах використовуються радіолока­ційні станції для проведення розвідки тощо. Кількість джерел і потужність полів, які вони створюють, щорічно зростає.

ЕМП мають певну потужність, енергію і поширюються у вигляді електромагнітних хвиль. Основні параметри електромаг­нітних коливань такі: довжина хвилі, частота коливань і швид­кість поширення.

Вплив ЕМП на організм людини

Електромагнітні поля негативно впливають на людей, які без­посереднього працюють із джерелами випромінювання, а також на населення, що проживає поблизу джерел випромінювання. Установлено, що більша частина населення живе в умовах підви­щеної активності ЕМП.

Ступінь впливу електромагнітних випромінювань на орга­нізм людини залежить від діапазону частот, інтенсивності, довготривалості опромінення, характеру випромінювання, режиму опромінення, розмірів поверхні тіла, яка опроміню­ється, та індивідуальних особливостей організму.

Внаслідок дії ЕМП можливі як гострі, так і хронічні ураження, порушення в системах і органах, функціональні зсуви в діяльності нервово-психічної, серцево-судинної, ендокринної, кровотворної та інших систем.

Звичайно зміни діяльності нервової та серцево-судинної сис­теми зворотні, і хоча вони накопичуються і посилюються з часом, але, як правило, зменшуються та зникають при виключенні впливу ЕМП. Тривалий та інтенсивний вплив ЕМП призводить до стійких порушень і захворювань.

Для запобігання професійним захворюванням, зумовленим впливом ЕМП, встановлено допустимі норми опромінення.

Для захисту людини від дії електромагнітних опромінювань застосовують різні засоби і заходи захисту: захист часом, захист відстанню, екранізація джерел випромінювання, зменшення випромінювання безпосередньо в самому джерелі випроміню­вання, екранування робочих місць, засоби індивідуального захисту, виділення зон випромінювання.

Інфрачервоне випромінювання (УФВ) — частина електромаг­нітного спектра з довжиною хвилі 700 нм—1000 мкм, енергія якого при поглинанні у речовині викликає тепловий ефект. Дже­рела випромінювання поділяють на природні і штучні. До природ­них джерел інфрачервоного випромінювання належить природна інфрачервона радіація Сонця. Штучними джерелами інфрачерво­ного випромінювання є будь-які поверхні, температура яких вища порівняно з поверхнею, яка підлягає опроміненню (для людини всі поверхні з температурою, вищою від тіла людини: 36-37° С).

Ефект дії інфрачервоного випромінювання залежить від довжини хвилі, яка зумовлює глибину їхнього проникнення. Дія інфрачервоних випромінювань зводиться до нагрівання шкіри, очей, до порушення діяльності центральної нервової системи, сер­цево-судинної системи, органів травлення. При інтенсивній дії на непокриту голову може виникнути так званий тепловий удар — головний біль, запаморочення, прискорення дихання, втрата сві­домості, порушення координації рухів, тяжкі ураження мозкових тканин, аж до вираженого менінгіту та енцефаліту.

Засоби захисту від дії ІЧВ випромінювання такі: теплоізоля­ція гарячих поверхонь, охолодження тепло випромінюючих повер­хонь, екранування джерел випромінювання, застосування засобів індивідуального захисту, організація раціонального режиму праці й відпочинку.

Ультрафіолетове випромінювання (УФВ) — спектр електро­магнітних коливань з довжиною хвилі 6—400 нм. Особливістю ультрафіолетових випромінювань є висока сорбційність — їх поглинає більшість тіл.

Ультрафіолетове випромінювання, що становить близько 5% щільності потоку сонячного випромінювання, є життєво необхід­ним чинником, який має благотворну стимулюючу дію на орга­нізм, знижує чутливість організму до деяких впливів; оптимальні дози УФ випромінювання активізують дію серця, обмін речовин, підвищують активність ферментів дихання, поліпшують крово­творення, чинять антирахітичну і бактерицидну дію.

Ультрафіолетове випромінювання довжиною хвилі 10—20 нм (дальній діапазон) має дуже велику енергію і є згубним для людини, але у природних умовах воно поглинається озоновим шаром атмосфери і на поверхні Землі відсутнє.

Штучними джерелами УФ випромінювання є дугове електро­зварювання, електроплавлення сталі, виробництво радіоламп. УФ випромінювання штучних джерел може стати причиною гострих і хронічних професійних уражень. Найбільше страждають очі, шкіра. Дія УФ випромінювань на шкіру викликає дерматити, екзему, «старіння» шкіри, сприяє утворенню ракових пухлин. Уна­слідок впливу УФ опромінювання виникають загально токсичні симптоми — головний біль, запаморочення, підвищення темпера­тури тіла, підвищена втома, нервове збудження.

Зниження інтенсивності опромінення УФ випромінюванням і захисту від його впливу досягається захистом відстанню, екрану­ванням джерел випромінювання, екрануванням робочих місць, засобами індивідуального захисту, спеціальним фарбуванням приміщень і раціональним розташуванням робочих місць.

Лазерне випромінювання

До найбільш фундаментальних наукових досягнень XX сто­ліття належить створення лазерів. Принцип дії лазерів ґрунту­ється на використанні вимушеного (стимульованого) електромаг­нітного випромінювання, одержаного від робочої речовини внаслідок збудження її атомів електромагнітною енергією. Висока потужність лазерного випромінювання в поєднанні з висо­кою спрямованістю дає змогу одержати за допомогою фокусу­вання світлові потоки величезної потужності.

Дія лазерного випромінювання на живий організм є складною. Найбільш чутливими органами до лазерного випромінювання є очі, шкіра. Їхні ушкодження, при застосуванні лазерів теплової потужності, мають характер опіків. Опромі­нення шкіри лазерною енергією може призвести до злоякісних пухлин. У наслідок впливу лазерного випромінювання на організм людини виникають функціональні зміни центральної нервової системи, серцево-судинної системи, ендокринних залоз, фізична втома, коливання тиску, головний біль, роздратованість, підви­щена збудженість, порушення сну.

Для захисту від лазерного випромінювання застосовують такі заходи: телевізійні системи спостереження за ходом процесу, захисні екрани (кожухи), огородження лазерної зони, засоби інди­відуального захисту — спеціальні протилазерні окуляри, щитки, маски, халати, рукавиці.

Іонізуючі випромінювання, радіаційна безпека

Основні характеристики іонізуючих випромінювань

Іонізуючі випромінювання існували на Землі ще задовго до появи на ній людини. Проте вплив іонізуючих випромінювань на організм людини був виявлений лише наприкінці XIX століття з відкриттям французького вченого А. Беккереля, а потім дослі­дженнями П'єра і Марії Кюрі явища радіоактивності.

Поняття «іонізуюче випромінювання» об'єднує різноманітні види різних за своєю природою випромінювань. Подібність їх полягає в тому, що всі вони відрізняються високою енергією, мають властивість іонізувати і руйнувати біологічні об'єкти.

Іонізуюче випромінювання — це будь-яке випромінювання, взаємодія якого із середовищем приводить до утворення елек­тричних зарядів різних знаків. Розрізняють корпускулярне і фотонне іонізуюче випромінювання.

Корпускулярне — потік елементарних часток із масою спо­кою, відмінною від нуля, що утворюються при радіоактивному розпаді, ядерних перетвореннях або генеруються на прискорюва­чах. Це — альфа і бета-частинки, нейтрони, протони та ін.

Фотонне — потік електромагнітних коливань, що поширю­ється у вакуумі з постійною швидкістю 300000 км/с. Це гамма-випромінювання, характеристичне і рентгенівське випромінювання. Вони різняться умовами утворення і властивостями: довжиною хвилі й енергією. До фотонного випромінювання належить й уль­трафіолетове випромінювання — найбільш короткохвильова час­тина спектра сонячного світла (довжина хвилі 400 нм), яке не є іонізуючим, але вплив його на біологічні об'єкти багато в чому подібний до дії іонізуючих променів.

Випромінювання характеризуються за своєю іонізуючою і про­никаючою спроможностями.

Джерела іонізуючих випромінювань

Джерела іонізуючих випромінювань поділяють на природні та штучні (антропогенні). Основну частину опромінення населення земної кулі одержує від природних джерел випромінювання. Біль­шість із них такі, що уникнути опромінення від них неможливо. Протягом всієї історії існування Землі різні види випромінювання падають на поверхню Землі із Космосу і надходять від радіоак­тивних речовин, що знаходяться у земній корі.

Радіаційний фон, що утворюється космічними променями, дає майже половину зовнішнього опромінення, яке одержує насе­лення від природних джерел радіації. Космічні промені в основ­ному приходять до нас із глибин Всесвіту, але деяка їх частина виникає на Сонці під час сонячних спалахів. Космічні промені можуть досягати поверхні Землі або взаємодіяти з її атмосферою, породжуючи повторне випромінювання і призводячи до утво­рення різноманітних радіонуклідів. Опроміненню від природних джерел радіації піддаються всі жителі Землі, проте одні з них одержують більші дози, а інші — менші. Це залежить, зокрема, від того, де вони живуть. Рівень радіації в деяких місцях залягання радіоактивних порід земної кулі є значно вищим від середнього, а в інших місцях — відповідно нижчим. Доза опромінення залежить також і від способу життя людей.

Людина піддається опроміненню двома способами — зовніш­нім та внутрішнім. Якщо радіоактивні речовини знаходяться поза організмом і опромінюють його ззовні, то у цьому випадку говорять про зовнішнє опромінення. А якщо ж вони знаходяться у повітрі, яким дихає людина, або у їжі чи воді і потрапляють все­редину організму через органи дихання та кишково-шлунковий тракт, то таке опромінення називають внутрішнім.

Штучними джерелами іонізуючих випромінювань є ядерні вибухи, ядерні установки для виробництва енергії, ядерні реак­тори, прискорювачі заряджених частинок, рентгенівські апарати, прилади апаратури засобів зв'язку високої напруги тощо.

Опромінення населення України в останні роки за рахунок штучних джерел радіації в основному пов'язане з наслідками ава­рії на Чорнобильській АЕС, а також експлуатацією і «дрібними» аваріями на інших АЕС. Про це достатньо багато і докладно напи­сано в літературі.

Основний внесок в опроміненні людини від техногенних дже­рел іонізуючого випромінювання дають на сьогодні медичні про­цедури і методи лікування, пов'язані із застосуванням радіоактив­ності, джерел радіації.

Радіацію використовують у медицині як із діагностичною метою, так і для лікування. Одним із найпоширеніших медичних приладів є рентгенівський апарат. Також все більше поширюються й нові складні діагностичні методи, що спираються на викорис­тання радіоізотопів. Одним із засобів боротьби з раком, як не дивно, є променева терапія.

Біологічна дія іонізуючих випромінювань

Під дією іонізуючого випромінювання на організм людини атоми і молекули живих клітин іонізуються, в результаті чого від­буваються складні фізико-хімічні процеси, що впливають на характер їхньої подальшої життєдіяльності. Іонізація атомів і молекул, що виникає під дією випромінювання, веде до розірвання зв'язків у білкових молекулах, що призводить до загибелі клітин і ураження всього організму. Таку дію іонізуючого випромінювання називають прямою.

Крім прямої дії, ураження організму відбувається через непряму дію іонізуючого випромінювання, яка зумовлена радіо­лізом, тобто розпадом молекул води під дією іонізації. Вода, як відомо, становить до 70% маси тканин організму людини. При її іонізації утворюються вільні радикали, які мають високу реакційну спроможність і утворюють різні пероксидні сполуки (Н₂О₂, НО₂ тощо), що є сильними окислювачами. Останні вступа­ють у хімічну взаємодію з молекулами білків та ферментів, руйну­ючи їх, у результаті чого утворюються з'єднання, не властиві живому організму. Це призводить до порушення обмінних проце­сів, пригноблення ферментних і окремих функціональних систем, тобто порушення життєдіяльності всього організму.

Необхідно зазначити деякі особливості дії іонізуючого випро­мінювання на організм людини:

— органи чуттів не реагують на випромінювання;

— малі дози випромінювання можуть підсумовуватися і нако­пичуватися в організмі (кумулятивний ефект);

— випромінювання діє не тільки на цей живий організм, але і на його спадкоємців (генетичний ефект);

— різні органи організму мають певну чутливість до випромі­нювання.

Найсильнішому впливу піддаються клітини червоного кістко­вого мозку, щитовидна залоза, легені, внутрішні органи, тобто органи, клітини яких мають високий рівень розподілу. Природно, що при одній і тій самій дозі випромінювання у дітей вражається більше клітин, ніж у дорослих, тому що в дітей усі клітини пере­бувають у стадії поділу.

Ефекти, викликані дією радіаційних випромінювань (радіації), систематизуються за видами ушкоджень і часом прояву. За видами ушкоджень класифікуються на три групи: соматичні, соматико-стохастичні (випадкові, ймовірні), генетичні. За часом прояву виділяють дві групи ураження — ранні (або гострі) і пізні. Ранні ураження бувають тільки соматичні. Це призводить до смерті або променевої хвороби.

Існують різноманітні норми радіоактивного зараження: разові, сумарні, гранично припустимі тощо. Про них викладено у спеці­альних довідниках.

Гранично припустимою дозою (ГПД) загального опромінення людини вважається доза, що у світлі сучасних знань не повинна викликати значних ушкоджень організму протягом життя.

Радіаційна безпека

Питання захисту людини від негативного впливу іонізуючого випромінювання виникли майже одночасно з відкриттям рентге­нівського випромінювання і радіоактивного розпаду. Це було зумовлено надзвичайно швидким розвитком застосування вперше відкритих випромінювань в науці та на практиці, і виявленням негативного впливу випромінювання на організм людини.

Заходи радіаційної безпеки, що використовуються на підпри­ємствах, як правило, потребують проведення цілого комплексу різноманітних захисних засобів і залежать від конкретних умов роботи з джерелами іонізуючих випромінювань, передусім від типу джерела випромінювання (закрите чи відкрите).

Закритими називають будь-які джерела іонізуючого випро­мінювання, будова яких виключає проникнення радіоактивних речовин у навколишнє середовище при передбачених умовах їхньої експлуатації і зносу. Це — гамма-пристрої різноманітного призначення; нейтронні, бета- і гамма-випромінювачі; рентгенів­ські апарати і прискорювачі заряджених часток. При роботі із закритими джерелами іонізуючого випромінювання персонал може зазнавати тільки зовнішнього опромінення.

Основні принципи забез­печення радіаційної безпеки:

1) зменшення потужності джерел до мінімальних розмірів («захист кількістю»);

2) скорочення часу роботи з джерелом («захист часом»);

3) збільшення відстані від джерел до людей, що працюють («захист відстанню»);

4) екранування джерел випромінювання матеріалами, що поглинають іонізуюче випромінювання («захист екраном»).

Відкритими називають такі джерела іонізуючого випроміню­вання, при використанні яких можливе потрапляння радіоактив­них речовин у навколишнє середовище. При цьому може відбува­тися не тільки зовнішнє, а й додаткове внутрішнє опромінення персоналу. Це може відбутися при надходженні радіоактивних ізотопів у навколишнє робоче середовище у вигляді газів, аерозо­лів, а також твердих і рідких радіоактивних відходів. Джерелами аерозолів можуть бути не лише виробничі операції, а й забруд­нені радіоактивними речовинами робочі поверхні, спецодяг і взуття.

Основні принципи захисту:

1) використання засобів захисту, що застосовуються при роботі із закритими джерелами випромінювання;

2) герметизація виробничого устаткування з метою ізоляції процесів, що можуть стати джерелами надходження радіо­активних речовин у зовнішнє середовище;

3) заходи планувального характеру;

4) застосування санітарно-технічних засобів і устаткування, використання спеціальних захисних матеріалів;

5) використання засобів індивідуального захисту і санітарної обробки персоналу;

6) виконання правил особистої гігієни;

7) очищення від радіоактивних забруднень поверхонь будівель­них конструкцій, апаратури і засобів індивідуального захисту.

Хімічні та біологічні чинники небезпек

Хімічні чинники небезпеки

Протягом свого життя людина постійно стикається з дуже великою кількістю шкідливих речовин, які можуть викликати різні види захворювання, розлади у здоров'ї, а також травматизм як в процесі контакту, так і через певний проміжок часу. Особливу небезпеку становлять хімічні речовини, які залежно від їх прак­тичного використання можна поділити на:

— промислові отрути, які використовуються у виробництві (розчинники, барвники) і є джерелом небезпеки гострих і хронічних інтоксикацій при порушенні правил безпеки (на­приклад, ртуть, свинець, ароматичні сполуки тощо);

— отрутохімікати, що використовуються у сільському госпо­дарстві для боротьби з бур'янами та шкідниками (гербіциди, пестициди);

— лікарські препарати;

— хімічні речовини побуту, які використовуються як харчові добавки, засоби санітарії, особистої гігієни, косметичні засоби;

— біологічні отрути (рослинні і тваринні), які містяться у рос­линах і грибах, тваринах і комахах.

Залежно від характеру дії на організм людини хімічні речо­вини поділяють на: токсичні, подразнювальні, мутагенні, канцеро­генні, наркотичні, задушливої дії, такі, що впливають на репро­дуктивну функцію, сенсибілізатори.

Токсичні речовини — це речовини, що викликають отруєння всього організму людини або впливають на окремі системи люд­ського організму (наприклад, кровотворення, ЦНС). Ці речо­вини можуть викликати патологічні зміни певних органів, наприклад, нирок, печінки. До них належать такі сполуки, як чадний газ, селітра, концентровані розчини кислот чи лугів тощо.

Подразнювальні речовини викликають подразнення слизових оболонок, дихальних шляхів, очей, легень, шкіри (наприклад, пари кислот, лугів, аміак, хлорацетофенон, адамсит).

Мутагенні речовини призводять до порушення генетичного коду, зміни спадкової інформації. Це — свинець, радіоактивні речовини тощо.

Канцерогенні речовини — речовини, що викликають, як правило, злоякісні новоутворення — пухлини (ароматичні вуглеводи, циклічні аміни, азбест, нікель, хром тощо).

Наркотичні речовини впливають на центральну нервову сис­тему (спирти, ароматичні вуглеводи).

Задушливі речовини призводять до токсичного набряку легень (оксид вуглецю, оксиди азоту).

Прикладом речовин, що впливають на репродуктивну (народжувальну) функцію, можуть бути: радіоактивні ізотопи, ртуть, свинець тощо.

Сенсибілізатори — це речовини, що діють як алергени. Це, наприклад, розчинники, формалін, лаки на основі нітросполук тощо.

Для послаблення впливу шкідливих речовин на організм людини, визначення ступеня забрудненості довкілля та впливу на рослинні та тваринні організми, проведення екологічних експер­тиз стану навколишнього середовища або окремих об'єктів чи районів нині в усьому світі користуються такими поняттями, як гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин (полютантів), гранично допустимі викиди (ГДВ), гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН), максимально-допустимий рівень (МДР), тимчасово погоджені викиди (ТПВ) та орієнтовно безпечні рівні впливу (ОБРВ) забруднюючих речовин у різних середовищах.

В основу нормування всіх забруднювачів у нормативах різних країн покладено визначення ГДК у різних середовищах. За основу приймають найнижчий рівень забруднення, що ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах.

Слід зазначити, що ГДК забруднювачів у нормативах різних країн часто дещо відрізняються.

Під час визначення ГДК враховують не лише ступінь впливу на здоров'я людини, але й їхню дію на диких та свійських тварин, рослини, гриби, мікроорганізми й природні угрупування в цілому.

Результати найновіших досліджень свідчать, що нижніх без­печних меж впливів канцерогенів так само, як і іонізуючої радіа­ції, не існує.

Будь-які дози, що перевищують звичайний природний фон, є шкідливими.

Основними засобами захисту людини від дії шкідливих речо­вин є гігієнічне нормування їхнього вмісту у різних середовищах, а також різні методи очищення газових викидів (адсорбція, абсорбція, хімічне перетворення) та стоків (первинне, вторинне та третинне очищення).

Характеристика отруйних речовин

Дуже негативні наслідки виникають із впливом саме отруйних речовин на живі організми, повітря, ґрунт, воду тощо. Своєю дією ці речовини призводять до критичного стану навколишнього при­родного середовища, впливають на здоров'я та працездатність людей, на майбутнє покоління.

Отже, отруйні — це речовини, які призводять до ураження всіх живих організмів, особливо людей та тварин. Шляхів проник­нення отруйних речовин в організм людини існує дуже багато — через шкіру, органи дихання, рани, шлунок тощо.

Ступінь ураження отруйними речовинами залежить від їх ток­сичності, вибіркової дії, тривалості, а також від їх фізико-хімічних властивостей.

Велика кількість захворювань, а також отруєнь виникає із проникненням токсичних речовин — газів, парів, аерозолів — в організм людини головним чином через органи дихання. Цей шлях дуже небезпечний, тому що шкідливі речовини безпосередньо потрапляють у кров і розносяться по всьому організму. Аерозолі викликають загально токсичну дію у результаті проникнення пилових часточок (до 5 мкм) в глибокі дихальні шляхи, в альве­оли, частково або повністю розчиняються в лімфі і, поступаючи у кров, викликають Інтоксикацію. Дрібнодисперсні пилові часточки дуже важко вловлювати.

Отруйні речовини потрапляють у шлунково-кишковий тракт завдяки невиконанню правил особистої гігієни, наприклад, хар­чування або куріння на робочому місці без попереднього миття рук. Ці речовини відразу можуть поступати у кров із ротової порожнини. До таких речовин, наприклад, належать жиророз­чинні сполуки, феноли, ціаніди.

Потрап­ляючи у шлунок, такі отруйні речовини, як, наприклад, ртуть, мідь, церій, уран, можуть викликати подразнення його слизистої оболонки.

Шкідливі речовини можуть потрапляти в організм людини через шкіру як при дії рідини під час контакту з руками, так і у випадках високих концентрацій токсичних парів і газів у повітрі на робочих місцях. Розчиняючись у шкірному жирі та потових залозах, речовини можуть поступати у кров. До них належать лег­корозчинні у воді і жирах вуглеводні, ароматичні аміни, бензол, анілін тощо. Ураження шкіри, безумовно, прискорює проник­нення отруйних речовин в організм.

Біологічні фактори небезпеки

Одним із видів небезпек є біологічні речовини. Біологічні речо­вини — це збудники інфекційних захворювань. До них належать різні види мікроорганізмів — бактерії, віруси, грибки тощо. Харак­терними властивостями цих речовин є:

— висока ефективність зараження людей;

—здатність викликати захворювання у результаті контакту здорової людини із хворою або з певними зараженими пред­метами;

—наявність певного інкубаційного періоду, тобто часу з моменту зараження до прояву повного захворювання (від декількох годин до десятків днів);

— певні труднощі з визначенням окремих видів збудників;

—здатність проникати в негерметизовані приміщення, інже­нерні споруди і заражати в них людей тощо. В організм людини збудники інфекцій можуть потрапляти багатьма шляхами:

— через верхні дихальні шляхи (повітрям);

— через шлунково-кишковий тракт (повітряно-крапельним);

— через проникнення у кров (в основному передаються крово­сосними паразитами);

— через шкіру;

— через слизові оболонки.

До інфекційних захворювань відносяться: чума, сибірська виразка, сап, холера, лихоманка, віспа, ботулізм, грип тощо. Проникаючи у внутрішні органи людини, збудники інфекційних захворювань можуть викликати різні розлади як клінічного, так і анатомічного характеру. Деякі із збудників захворювань можуть спричиняти інфекційні хвороби через харчі (вода, молоко, продукти), вживаючи які, людина хво­ріє. Поширенню багатьох інфекцій сприяють і комахи, а також недотримання правил особистої гігієни.

Дуже велика кількість інфекційних захворювань переда­ється через дихальні шляхи. Збудники цих захворювань пара­зитують на слизистих оболонках носа, горла, гортані, тобто на слизистих так званих верхніх дихальних шляхів. Під час спіл­кування хворого із здоровою людиною збудник захворювання передається під час розмови — з носа і рота найдрібніші частки слизу розбризкуються, патогенні мікроорганізми легко проникають у верхні дихальні шляхи здорової людини. Внас­лідок цього відбувається поширення епідемій, особливо в міс­цях скупчення людей. Боротьба з цими захворюваннями ведеться ізоляцією хворих людей, за допомогою правил осо­бистої гігієни та безпеки, а також при використанні різних видів гігієни.

Під час кров'яних інфекцій, що передаються в момент укусу комахами, необхідно використовувати такі засоби, як ізоляцію інфікованих людей, їх лікування, захист неінфікованих людей від укусів комах, знищення збудників інфекційних захворю­вань тощо.

Якщо хворий уражений інфекцією зовнішніх покривів, його необхідно ізолювати, зробити родичам та близьким потерпілого відповідні щеплення.