6. Проблеми монетизації економіки України

У разі недостатньої монетизації бюджетного дефіциту і валового продукту виникнуть ускладнення з оплатою боргових зобов’язань — відповідно у бюджетній сфері й у сфері реалізації валового продукту.

ПРОБЛЕМА МОНЕТИЗАЦІЇ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ ПОЛЯГАЄ В ПОШУКУ ГРОШОВИХ КОШТІВ, ДОСТАТНІХ ДЛЯ ПОКРИТТЯ (ФІНАНСУВАННЯ) ПЕРЕВИЩЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВИТРАТ НАД БЮДЖЕТНИМИ ДОХОДАМИ, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. МОБІЛІЗУВАТИ НЕОБХІДНІ ДЛЯ МОНЕТИЗАЦІЇ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ КОШТИ МОЖНА КІЛЬКОМА СПОСОБАМИ:

1. ЗБІЛЬШИТИ ОПОДАТКУВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СУБ’ЄКТІВ ЧЕРЕЗ ПІДВИЩЕННЯ ПОДАТКОВИХ СТАВОК, ВВЕДЕННЯ НОВИХ ПОДАТКІВ, СКАСУВАННЯ ПІЛЬГ ЗА СТАРИМИ ПОДАТКАМИ ТОЩО. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей. Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних суб’єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб’єктів не будуть передані через бюджетне фінансування іншим суб’єктам, які і трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб монетизації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, яка забезпечується банками, а отже і в масу грошей.

2. ДОЗВОЛИТИ УРЯДУ (КАЗНАЧЕЙСТВУ) ВИПУСТИТИ ВЛАСНІ БОРГОВІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ (КАЗНАЧЕЙСЬКІ БІЛЕТИ) В РОЗМІРІ, ДОСТАТНЬОМУ ДЛЯ ПОКРИТТЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ, І НАДАТИ ЇМ СТАТУС ЗАКОННОГО ПЛАТІЖНОГО ЗАСОБУ. ПОДІБНИЙ ДОХІД У СВІТОВІЙ ПРАКТИЦІ ЗАВЕДЕНО НА­ЗИВАТИ СЕНЬЙОРАЖ. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.

3. ДОЗВОЛИТИ УРЯДУ ВИПУСТИТИ ВЛАСНІ ЦІННІ ПАПЕРИ І РЕАЛІЗУВАТИ ЇХ НА ВНУТРІШНЬОМУ ЧИ НА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб’єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.

Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку центральному банку за національні гроші, які й використає для фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви. Збільшаться також банківські резерви в національних грошах та пропозиція грошей на ринку. Це може істотно збільшити пропозицію грошей та сукупний попит. Щоб запобігти цьому, центральний банк може провести стерилізаційні заходи з метою зменшення маси грошей в обороті.

4. ДОЗВОЛИТИ ЦЕНТРАЛЬНОМУ БАНКУ ПРОКРЕДИТУВАТИ УРЯД У РОЗМІРІ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ, КУПИВШИ НА ВІДПОВІДНУ СУМУ УРЯДОВІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ НА ПЕРВИННОМУ РИНКУ. Ці кошти за сутністю своєю для уряду є теж сеньйоражем.

Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший погляд дуже простим і ефектив­ним — уряду не потрібно мати справу з тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації дефіциту.

По-перше, урядова політика дефіцитного фінансування перестає проходити контроль на надійність з боку суб’єктів вторинного ринку. Адже одного кредитора — центральний банк, який до того ж є державним, — значно легше «умовити» надати кредит уряду, ніж тисячі кредиторів — покупців облігацій на вторинному ринку. Тому ця політика може відірватися від умов реальної економіки, перетворитися у звичайну «фінансову піраміду».

По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми уповільниться зростання резервів комерційних банків і подальша мультиплікація депозитів, збільшується ймовірність виходу цих грошей у позабанківський оборот.

По-третє, на суму кредиту уряду збільшиться маса грошей і сукупний попит. Щоб не допустити негативного впливу цього збільшення на кон’юнктуру ринку і сталість грошей, центральний банк повинен буде адекватно зменшити підкріплення резервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлю у них цінних паперів), що погіршить їх ліквідність, скоротить їх кредитування реальної економіки.

З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від зазначеного способу монетизації бюджетного дефіциту.

Систематичний, зростаючий бюджетний дефіцит становить потенційну загрозу для сталості гро­шей, якими б способами він не монетизувався.

ПРОБЛЕМА МОНЕТИЗАЦІЇ ВАЛОВОГО ВНУТРІШНЬОГО ПРОДУКТУ ПОЛЯ­ГАЄ В ДОВЕДЕННІ МАСИ ГРОШЕЙ В ОБОРОТІ ДО РІВНЯ, ДОСТАТНЬОГО ДЛЯ УСПІШНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ВСЬОГО ОБСЯГУ ВИРОБЛЕНИХ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ, ПОГАШЕННЯ БОРГОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ.

З практичної точки зору, вирішення цієї проблеми є досить складним, бо неможливо заздалегідь визначити ту нормативну величину (попит на гроші), на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей. Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки, можна судити не по відхиленню фактичного її рівня від нормативного, а з динаміки деяких індикаторів ринку, насамперед середнього рівня цін, середньої процентної ставки, стану платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків тощо. Якщо всі такі індикатори протягом тривалого часу залишаються незмінними, то монетизацію ВВП можна вважати достатньою.

Зазначені зміни ринкових індикаторів можуть об’єктивно характеризувати стан монетизації валового продукту за умови високого рівня розвитку ринкових відносин, вільного ціноутворення, вільної конкуренції, ефективного механізму банкрутства то­що. Без цих передумов окремі індикатори можуть змінюватися незалежно від рівня монетизації і перестати виражати її стан.

Показник фактичного стану монетизації валового продукту звичайно розраховують як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП:

,

де К_м — рівень монетизації;

М — маса грошей на кінець року, взята за агрегатом М3;

ВВП — річний номінальний обсяг валового внутрішнього продукту.

Узятий сам по собі цей показник не дає відповіді на питання, чи достатній він для монетизації економіки, оскільки немає і не може бути нормативного (достатнього) рівня монетизації, з яким його можна було б порівняти. Тому на практиці його порівнюють з таким же показником у даній країні в попередні роки (місяці) чи в інших країнах.

Показник монетизації ВВП безпосередньо не пов’язаний з грошовим ринком і управлінням пропозицією грошей. Тому завдання ремонетизації економіки виходить за межі монетарної політики і має вирішуватися засобами загальноекономічної політики. Монетарна ж політика повинна забезпечити урівноваженість попиту і пропозиції грошей, на якому б рівні не перебувала монетизація ВВП.