1. Протосоціологія

Звісно, предметна сфера будь-якої галузі знань, а отже і соціології, з часом зазнає певних змін. Кращому розумінню предметної сутності соціології буде сприяти розгляд історії її становлення і розвитку.

Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині XIX сторіччя — тоді, коли О. Конт, спираючись на ідеї свого вчителя Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або класична соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до О. Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід’ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Виникають перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з’являється категорія людей, що професійно займаються духовною діяльністю. Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями. Так, Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчинна, її псують, прищеплюючи їй негативні якості, зовнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення. Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) обстоював протилежну думку — людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

Цивілізації Стародавнього Сходу відомі своїми найдавнішими правовими кодексами, збірками законів та переписами населення, що поставало для дослідників як базові факти емпіричної соціології.

Батьківщиною філософського та наукового вивчення суспільства та держави можемо справедливо вважати Стародавню Грецію та Рим. Спроби творення соціальних теорій належать уже Демокріту, Платону, Арістотелю. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів та окремих фактів. Вони нині здаються наївними, але за критеріями свого часу багато які з них були найрадикальнішими.

Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460—370 рр. до н. е.) розрізняє два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвим органам, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження. Головним здобутком Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і морально тяжко бути під владою гіршого. Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Геракліт (520—460 рр. до н. е.), залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Сократ ( 470 – 399 до н. е.) ставив питання про етичні норми взаємодії людини та суспільства. Він вважав, що держава має поставати інструментом і гарантом втілення в життя спільної для всіх ідеї Справедливості. Демократична процедура виборів не гарантує розумність влади, про яку так мріють громадяни суспільства. Тому влада мудреців-аристократів для нього привабливіша, ніж влада тих «народних обранців», у яких поняття ”совість,” ”честь”, ”паріотизм”, ”людська гідність” просто відсутні в інтелекті.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) — учень Сократа — розробляє завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він вважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови надбання первинних потреб громадянами, наділити їх матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.Проаналізувавши всі існуючі форми держави, Платон визнав їх недосконалими і запропонував свою модель ідеальної держави, яка, на його думку, здатна, дотримуючись справедливості, позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою.У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Згідно з домінантами індивідуальної душі (розумна, афективна, прагнуча) Платон виділяє в етиці три чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здатність контролювати свої пристрасті), а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує.Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо, на думку Платона, тоді, коли соціальна структура суспільства відповідає типам душ. Структуруючи суспільство, найвищий щабель Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину, керувати на принципах справедливості й доброчесності. На чолі держави мають стояти філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи — царювати. Другий щабель платонівської ієрархії мають займати воїни-охоронці, душам яких притаманні афективність, мужність, запал. Представниками третього щабля є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби). Це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Кожна з цих груп має свої функції, займається тим видом діяльності, котрий задовольняє відповідну домінанту і не мусить втручатися у функції інших.

Продовжує ідеї Платона вже його учень Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — енциклопедист античності. Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через розумні дії, у яких ці властивості розкриваються. Відтак, розглядаючи раба в різних системах, Арістотель засвідчує що у системі виробництва матеріальних благ раб — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це людина.Арістотель започатковує знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний. Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, — це не просто вільний час, а такий, що заповнений різноманітними заняттями — філософським умоспогля­данням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, які породжують відчуття приємності та задоволення. Проте така організація дозвілля потребує коштів, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне використування вільного часу ганьбить людину. Обсяги та якість дозвілля залежать і від форм державного устрою.Як і Платон, так і Арістотель, аналізуючи форми держави, «правильними» вважав монархічну та аристократичну, а «спотвореними» такі її форми, яколігархія демократія й тиранія. Арістотель займався також соціальними дослідженнями конституційного ладу грецьких держав. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридично оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина є «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою невід’ємною властивістю людей він уважав соціальну нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди. Ця ідея Арістотеля актуалізувалася в новітні часи.

У середньоріччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства, Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму, А. Данте (1265—1321) і Петрарка(1304—1374).Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми. Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) —обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності. Багаті, що з’явилися, потребували обгрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI столітті виконували видатні європейські вчені.Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж втрату майна).Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь та гідність, а відтак політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що обстоює право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети. Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) вважає, що людей об’єд­нує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте, коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто). Вивчаючи соціальну природу людини французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником вважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості. Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ,матеріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від вчення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтереси людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено.На думку його природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманне суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені між людьми угоди, бо в них немає права на все.Закони мають на меті не утримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному напрямку. Т.Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому на його думку зайві закони шкідливі.

Голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) вважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні учинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй праці «Два трактати про правління» обгрунтовує ідею прав і свобод людини, вважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей, або надає комусь більше прав ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обгрунтову­ють необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обгрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль навколишнього середовища у формуванні особистості людини. Люди не народжуються, такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників. Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є природна рівність людських розумових здібностей, природна доброта людини, усемогутність виховання, взаємозалежність успіхів розуму та успіхів промисловості.