Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Основні етапи розвитку соціологічної теорії.docx
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
137 Кб
Скачать
☆

3. Концептуальні напрями сучасної західної соціології

Структурні парадигми теоретичної соціології

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія має за мету розв’язання практичних завдань із керування суспільними процесами, розробку засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно соціологічних досліджень.

Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902—1979) і РобертаМертона (нар. 1910). При структурному підході об’єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. Для Т.Парсонса ("Структура соціальної дії" (1937), Соціальна система" (1951) та "Теорії суспільства" (1964)) система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов’язуються. Тоді соціальна система для нього є усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно одне одного. Отже, роль — це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Кожна соціальна система має задовольняти певні фізичні потреби своїх членів таким чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей, тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам поведінки, чинним у цій системі. Кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності й засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки.

У цій системі соціальні інститути мають бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинне виробити і мати певні цінності культури. У цілому до формалізованої моделі системи дії входять культурна, соціальна, особистісна і органічна підсистеми, між якими відбувається взаємний обмін. Кожна із цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції досягнення мети, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища.

Центральне поняття соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Суспільство, як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам. Ці вимоги в теорії Парсонса. Адаптація — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення. Ціль досягнення — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення.Інтеграція — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів, — вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у його поведінці.Підтримання взірців— кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги. Цю функцію забезпечує культура суспільства. Культура є упорядкованою системою символів, які визначають поведінку індивідів і груп. Вона дає суспільству систему знань і ідей, визначає емоційне ставлення до об'єктів, а також забезпечує систему моральних норм і правил.

У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Р.Мертон робить акцент на властивих їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях,дисфункціях, двоїстості. Інтеграція суспільства є для нього радшеявищем проблематичним, таким, що трапляється зрідка. Різні ступеніінтеграції встановлюють межі спектра: від повної згоди (консенсусу) доповної розбіжності (диссенсусу). Предметом уваги Р.Мертона є сааме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства.Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолатишляхом зміни соціальної структури і створення нових відповіднихорганізацій. Отже, основними складовими теорій структурно-функціонального аналізу є:

• розгляд суспільства як системи взаємопов’язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

• розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства;

• визнання індивіда як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

• твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

• положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов’язки людей і необхідністьсоціального контролю;

• висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві — це ненормальний, патологічний стан, який слід змінювати на краще.

Теорія конфліктів

У середині 60-х рр. XX ст. у західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце посідає теорія конфлікту, або конфліктологічна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни». Одним із перших критиків теорії структурного функціоналізму стає американський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916—1962). Він вважає, що теорія Т.Парсонса недосконала, бо формує переконання щодо гармонійності інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший американський соціолог Льюїс Козер (нар. 1913) не лише фіксує конфліктність як органічний стан соціальної системи, а й висловлює парадоксальну на перший погляд думку про позитивну роль конфлікту. Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальна напруженість у суспільстві є постійною. Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Л.Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах. Трохи інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарендорфа. Його концепція заснована на чотирьох положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу:

• кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін — зміни повсюдні;

• у кожному суспільстві є незгоди й конфлікти — соціальні конфлікти є повсюдними;

• кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

• кожне суспільство ґрунтується на насильстві одних його членів над іншими.

Суть соціального конфлікту в теорії Р.Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і спротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом суспільства, Р.Дарендорф вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боулінґ. Він наголошує, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб уможливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства. Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

• соціальні системи роздирають суперечності;

• соціальні системи прагнуть до змін;

• в основі соціального життя лежать непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

• соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу в кінцевому підсумку;

• соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою запобігання соціальним вибухам і повної руйнації соціальної системи; соціологія посідає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв’язанні.

Функціоналісти вважають, що:

Конфліктологи твердять, що:

1. кожне суспільство є відносно стабільним;

1. суспільство перебуває у стані безперервних змін;

2. суспільство є вдало інтегрованим цілим;

2. кожне суспільство переживає конфлікт і напруженість ;

3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його функціонування;

3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад і його зміну;

4. кожне суспільство підтримує свою цілісність за рахунок спільних цінностей його членів.

4. кожне суспільство підтримує свою цілісність, тому що одна частина його (еліта) панує над іншою (місою).

Символічний інтеракціонізм.

До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства вцілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людейі малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм (від англ. interaction — взаємодія). торів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати.Джордж Герберт .Мід ("Розум, Я і Суспільство" ) та його учні вважають центральною категорією «соціальнийпроцес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною,постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодіяіндивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальномупросторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ,тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і саміндивід. Отже, індивід з’єднується з суспільством через взаємозв’язок зіншими людьми. Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує. Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога ГербертаБлумера ("Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод"). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини). Людина - діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією. Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей,груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов’язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положеннясимволічного інтеракціонізму в такому вигляді:

— Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з’їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

— Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб’єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом. Тому центральною категорією соціології, на думку Г.Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями є і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерним є:

• розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

• у процесі взаємодії люди конструюють об’єкти і змінюють зовнішнє середовище;

• взаємодія розглядається як основа існування суспільства та взаємозв’язків між людьми;

• взаємодія передбачає певний тип порозуміння між людьми; форми розуміння визначають відношення людей до дійсності та один до одного.

Психологічна теорія З.Фрейда та неофрейдизм

Однією з провідних ідейних, теоретичних і методологічних основ західної соціології класичного періоду, і в особливості її психологічного напрямку, став комплекс фрейдистских доктрин, що зробили значний вплив на всю соціальну думку. Створивши спочатку новий психотерапевтичний метод лікування псіхонервних захворювань - психоаналіз, австрійський лікар і психолог, професор Зігмунд Фрейд (1856-1939) розвинув свої ідеї, зокрема, у таких роботах, як «Тотем і табу. Психологія первісної культури та релігії »(1913),« Психологія мас і аналіз людського «Я» (1921), «Неспокій в культурі» (1929) та ін, і довів їх до рівня своєрідного псіхосоціологіческого вчення про буття людини в нормі і патології.

Найбільш істотна частина психоаналітичної соціології Фрейда - вчення про людину, що являє собою сукупність разнопорядкових концепцій про природу і сутність людини, його психіці, формуванні, розвитку і структурі особистості, причини і механізми діяльності та поведінки людини в різних соціальних спільнотах. За думки Фрейда, початком та основою психічного життя людини є різні інстинкти, потяги і бажання, від початку притаманні людському організму. Зокрема, він вважав, що в кожному людині від народження закладені потягу інцесту (кровозмішення), канібалізму (людоїдства) і жага вбивства, які мають великий вплив на всю психічну діяльність людини та її поведінку. Теорія інстинктів Фрейда грунтувалася на розумінні і тлумаченні інстинктів як «психічного відображення» потреб людського організму і як своєрідного біологічного і психічного неподільного стереотипу поведінки людини. Фрейд стверджував, що особливо важливу роль у формуванні людини та її життя грають два інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт деструкції, інстинкт руйнування). На думку Фрейда, придушення і реалізація сексуального інстинкту складають основу всіх проявів психічної діяльності, а також формування особистості, мотивації її поведінки та складання найбільш істотних рис людини. За Фрейдом, носієм статевого інстинкту є загальна психічна енергія, що має сексуальне забарвлення (лібідо), яка іноді трактувалася ним як енергія сексуального потягу або статевої голод. Фрейд трактував лібідо як виключно потужний мотиваційний початок, що надає вирішальне вплив на поведінку людини. Він вважав, що енергія сексуального потягу може сублімувати (перетворюватися і переноситися) на різні об'єкти та знаходити вихід у різноманітних видах людської діяльності, прийнятних індивідом і суспільством. Це положення визначило характер його вчення, однією з характерних рис якого став пансексуалізм - пояснення феноменів людського існування переважно або виключно сексуальними прагненнями індивідів.

Істотно важливою частиною вчення Фрейда стала його теорія комплексів. Запозичавши у К. Юнга ідею комплексу як групи уявлень, пов'язаних одним афекту, Фрейд розробив концепцію комплексів як сукупності неусвідомлюваних емоційно забарвлених уявлень, що впливають на поведінку та здоров'я людини.

Вважаючи, що джерелом психоневрозів є особливості переживання і придушення еротичного потягу, Фрейд приділив значну увагу розробці комплексів Едіпа.За думки Фрейда, найбільш важливу роль у формуванні і життєдіяльності людини грає комплекс Едіпа. Досліджуючи сновидіння своїх пацієнтів, Фрейд звернув увагу на те, що значна частина їх з обуренням і обуренням повідомляли йому про сновидіннях, основним мотивом яких була статевий зв'язок з матір'ю. Угледівши в цьому певну тенденцію, 3. Фрейд припустив, що подібні сновидіння дають відомі підстави вважати, що перший соціальне спонукання людини направлено на матір, у той час як перші насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька. Цю передбачувану неусвідомлювані установку, основним змістом якої вважалося еротичний потяг дитини до матері і пов'язане з ним агресивне почуття до батькові. Фрейд назвав комплексом Едіпа. Найменування, дане Фрейдом цього комплексу, не випадково. Воно пов'язане з його псіхоанаіітіческім тлумаченням грецького міфу про царя Едіпа в однойменній трагедії Софокла, коли фіванський цар Едіп, всупереч своїй волі і не відаючи того, вбиває батька (Лаія), одружується на матері (Іокаста) і стає батьком дітей, які у той же час є його братами по материнській лінії.

Подання Фрейда про конфліктну природу людини були розвинуті ним у структурній теорії особистості. Відповідно до цієї теорії, особистість являє собою суперечливу єдність трьох взаємодіючих сфер: «Вона», «Я» і «Над-Я» ( «Ідеал-Я», «Я-ідеал»), зміст і дію яких відображає її істота, і різноманітність. Згідно з ученням Фрейда, структура особистості має певну сполучення із структурою психіки. Чільна сфера особистості - «Воно» - видається Фрейдом як вмістилище несвідомих, ірраціональних реакцій та імпульсів, біологічних за природою і психобіологічний по прояву. Друга сфера особистості - «Я» являє собою розумність і розсудливість. Третя сфера особистості - «Над-Я» ( «Ідеал-Я», «Я-ідеал»), згідно з Фрейдом, виникає на основі «Я» і виступає як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм поведінки, які контролюють дії «Я» і наказують йому моральні зразки наслідування і діяльності в контексті вищих соціальних почуттів.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961). Основні розходження К. Г. Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К. Г. Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К. Г. Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К. Г. Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення. Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб'єктивується в образах міфології та релігії.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психоаналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм(1900–1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини – психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування.Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це. він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство.

Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те. що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства.

Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу.

У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства – володіння та буття.Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства – сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

В останній чверті ХХ ст. у західній соціологічній думці з’явилися дві нові потужні теорії, в яких було зроблено спробу осмислення нових соціальних реалій у двох великих сферах суспільного життя: соціально# економічній та соціокультурній. Ідеться про теорію постіндустріального суспільства та постмодернізм. Якщо теорія постіндустріального суспільства виступила продовженням теорії індустріальної фази суспільного розвитку, то соціологічний постмодернізм став відносно новим феноменом, пов’язаним із принциповою зміною ролі культури в житті сучасного соціуму. Постмодернізм як помітне суспільне явище виник тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не тільки на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Саме ця особливість нового статусу культури в суспільному житті була помічена ще П.Сорокіним і далі розвинута Е.Ґідденсом; нині дедалі більше соціологів характеризують кінець ХХ — поч. ХХІ ст. як період соціокультурного розвитку людства з просуванням культури на вістря соціального поступу.

Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового соціуму останньої чверті ХХ ст. як такого, що докорінним чином відрізняється від суспільств, які існували до нього протягом всієї історії людства. 1973 р. побачила світ книжка Д.Белла «Постіндустріальне суспільство, яке наближається». Він, власне, вперше й вирізнив тривеликі епохи людської історії та обґрунтував існування доіндустріального (аграрного, традиційного), індустріального та постіндустріального станів. Характерні та якісно нові прикмети (ознаки) нового, постіндустріального стану суспільства, як:

• зменшення ролі матеріального виробництва;

• випереджаючий розвиток сектору послуг та інформації;

• кардинально змінений характер людської діяльності;

• якісно змінені типи ресурсів, що залучуються до виробництва, а також

• суттєва модифікація традиційної соціальної структури.

Звідси випливають і нові завдання для соціологів. На порядок денний для них висувається дослідження таких нових проблем і явищ, як:

• подолання масового виробництва і споживання індивідуалізованим виробництвом і споживанням.

• перетворення інформації на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства;

• процес швидкого заміщення праці знаннями;

• процес заміни трудової діяльності новим типом активності — активності творчої, креативної.

• заміна старих методів організації праці й максимальне використання творчого потенціалу робітників;

• перерозподіл структури часу з більшим приділенням уваги сім’ї, діяльності в громадських організаціях, самоосвіті, фізичній культуріі спорту.

Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослідники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік постіндустріальної доктрини, оскільки постмодерністи-соціологи розглядають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. В цілому постмодернізм можна потрактувати як відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною ситуацією кінця ХХ — поч. ХХІ ст. Цей теоретичний напрям вважається одним з нових (останніх) макротеоретичних надбань соціологічної науки. На думку соціологів, він "стоїть дещо не в одній площині" поруч зі способами пізнання соціальної реальності і самої соціології і більше стосується нового розуміння змін у суспільстві, які сьогодні відбуваються. Цю загальнотеоретичну концепцію запропонував Е. Гідденс, видатний сучасний американський соціолог, на XII Всесвітньому соціологічному конгресі у Мадриді в 1990 p., окресливши як постмодерністський напрям, хоча саме це поняття вживалося набагато раніше.

Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, метою яких є дати більш точне й об'єктивне осмислення і пояснення явищ та процесів останніх десятиліть. Вперше цю проблему порушив А. Тойнбі (праця "Дослідження історії", 1934-1954). Вчений зазначає, що західна цивілізація в останні десятиліття вступила у новий, перехідний період, відмінний від попереднього. Дослідникам цього теоретичного спрямування була властива спроба з'ясувати розбіжність між "модерністю", яка сформувалася на той час, і постмодерністю (неминучого нового майбутнього), показати те радикально нове, що вже з'являється в житті. Постмодерністський напрям у соціології можна умовно поділити на дві течії. Перша - "причинова" – загострювала увагу саме на ролі науково-технічних чинників у механізмі сучасних соціальних змін, і інтерпретована в системі соціального знання як теорія постіндустріального розвитку. Друга - "наслідкова" - відображає постмодернізм як новий соціально-філософський підхід до суспільного життя, культури, людської діяльності. Він є не стільки теоретичною парадигмою, скільки набором концептуальних підходів до соціокультурної реальності. Соціологічна думка постмодерністського підходу синтезує кілька напрямів соціального теоретизування, включає різні інтерпретації сучасної соціальної і культурної реальності. На відміну від теорій індустріального суспільства, – в яких основна увага приділяється науково-технічному прогресу, розвитку нових технологій, які викликають великі зміни в соціальній структурі - соціальних інституціях, способі життя людей, і де модерне суспільство показано в усій своїй суті - надто раціоналізовано жорсткою системою, – постмодерне суспільство характеризується більш ірраціональними й гнучкими формами соціальних зв'язків.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому. Саме такого роду фактори розглядаються ними як критерії суспільного прогресу. Причому, мається на увазі, передусім, зростаюча роль соціального суб'єкта (особистості будь-якої соціальної спільноти - народу, групи) і свободи його діяльності. При цьому і "соціальне" розуміється по-іншому, не на раціональних принципах, владі, прогресі, виробництві.

Теоретики постмодернізму виступають продовжувачами критики модерності капіталістичного розвитку, яку здійснювали Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фромм та інші прихильники негативної оцінки "індустріального масового" суспільства. Ця критика стосувалася головним чином сфер культури та суспільної свідомості. Соціологи вважають, що доречно говорити про рівноправність найрізніших культур, незалежно від ступеня їх розвитку, довершеності і т. ін. Тут стверджується рівноправність різних уподобань, стилів життя, стандартів, смаків, поведінок. Гідденс і прихильники постмодернізму вважають, що в суспільстві постмодерністського типу головну роль відіграватиме ідея суб'єктивації всіх соціальних процесів, пов'язаних із культурною активністю соціальних спільнот.

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами. Постмодерний напрям відображає новий синтез ідей щодо інтерпретації соціального світу. Один із пошуків інтегрованого підходу в сучасній соціологічній теорії є і намагання синтезувати мікро- та макрорівні аналізу соціальної реальності, представленого теорією "структуралізації" (котру водночас відносяться і до структуралістичного напряму в соціології) Е. Гідденса, де увага зосереджується на передумові і результатах людської діяльності як структурних властивостей соціальних систем.