Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 ро­ку і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлоп­цям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М.Старицького та М.Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для гля­дачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про яко­го В.Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно ви­лізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тіль­ки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене пара­ми горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, улам­ки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у воде­вілі М. Старицького «Якби ковбаса та чарка...», неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Со­фія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пепьонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високопрофесійно виступав П.Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуиа чи Гната Голого. М.Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті "Моя робота над роллю" театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у напи­санні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — "Ли­цеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Кисві на Байковому кладовищі.

Іван Карпенко-Карий

Іван Карпович Тобілевич народився 17 вересня 1845 року в с. Арсенівка біля Єлисаветграда на Херсонщині в родині дрібного шляхтича, управителя панських економій.

Батько драматурга був людиною розумною, дотепною, з великим досвідом вдумливо прожитого життя. Саме від нього взяв Іван у спадок “силу всяких спостереженнів та життєвого досвіду, з якого потім немов з багатого джерела черпав, раз у раз користуючись у своїх творах” – писав с. Єфремов.

Мати І. Тобілевича, Євдокія Зіновіївна Садовська, до шлюбу була кріпачкою пана Золотницького, походила з давнього козацького роду.

Через матеріальну скруту Іван Тобілевич змушений був обмежитися незначною офіційною освітою. Після неминучої тоді науки у дяка, подальшу освіту він здобув у трикласній повітовій школі в невеличкому місті Бобринці. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів. Його могутній інтелект розвивався шляхом постійної самоосвіти, що було характерним для більшості українських письменників.

Коли І.Тобілевичу виповнилося чотирнадцять років, для нього почалася сувора школа чиновницького життя – типовий шлях українських митців. Юнак працює писарем у канцелярії станового пристава в Малій Висці, а згодом – в Бобринці, Херсоні та Єлисаветграді (1869 – 1883 ).

Перебуваючи в Єлисаветграді, Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля і разом із своїм другом М. Кропивницьким читає твори західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Корило – Мефодіївського товариства і товаришем Т.Г.Шевченка.

Палке захоплення театром – ще одна сфера духовних інтересів І. Карпенка – Карого, яка згодом переважила всі інші. Є чимало свідчень, які пояснюють незвичайну для сільського хлопця, згодом провінційного службовця-чиновника, просто-таки побожну любов до театру, яка визначила увесь його життєвий шлях видатного актора й великого драматурга.

Материні оповідання про виставу “Наталка Плотавка”, можливо були тим першим поштовхом, що спрямував увагу хлопця до театру. Згодом додалися власні враження від вистав у Єлисаветграді. У 60-х роках досить значні аматорські сили - Тарнавський, Островерхий, Безрадецька - систематично виставляли українські та російські п’єси; гастролювали театральні трупи Жураховського і Молотковського, репертуар яких був представлений творами І. Котляревського, Г. Квітки, М. Вщенка – Захарченка; на гастролі приїжджав навіть великий англійський трагік Джеймс Олдрідж, гру якого І. Тобілевич пам’ятав усе життя.

У Бобринцях на початку 60-х років був організований любительський артистичний гурток, яким керував актор української трупи Голубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чиновники ратуші М. Кропивницький та І.Тобілевич. Саме тут, у повітовому Бобринці, Іван Карпович утвердився і зміцнів як професійний актор і як театральний критик, гідно поповнивши лави тих, хто дбав про українське культурне відродження.

Наприкінці 70-х років І. Тобілевич пробує перо як прозаїк, пише декілька оповідань, з яких побачило світ лише одне – “Новобранець”.

Кожного року саме в косовиці та в жнива, він брав відпустку й вибирався на село. Недалеко від Єлисаветграда його дружина, Надія Карлівна Тарковська, дочка місцевого дідича, мала шматок землі ( хутір “Надія” ), де Тобілевичі тримали маленьке хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі як звичайних хлібодар.

В часи, коли Карпенко – Карий починав свою мистецьку діяльність, український театр ледь-ледь животів, знемагаючи в ярмі царської цензури та в цупких лапах місцевої - повітової і губернської – адміністрації. Навіть такі, так би мовити, невинні з точки зору критицизму п’єси, як “Доля” м. Стеценка чи “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака – Артемовського, визнавалися “неудобными для представления на сцене”. Внаслідок посилення цензурних утисків все менше ставало письменників, охочих, як тоді казали “писати для стола”.

І ось тоді з небувалою силою спалахнуло театральне обдаровання українського народу, виблискуючи сузір’ям виняткових талантів, дивуючи весь цивілізований світ барвами свого мистецтва. Поява таких майстрів сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Карпенко – Карий, Марія Садовська, М. Старицький, Г. Затиркевич – Карпинська, та інших була майже дивом. На служіння мистецтву, на боротьбу, на подвиг їх запалювала висока патріотична ідея, всі вони усвідомлювали. Що виступають захисниками прав людини, оборонцями інтересів пригнобленого народу.

Утворення в 1882 році першого професіоального українського театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав нового репертуару. Нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайомилися: І.Карпенко – Карий, М. Кропивницький, М. Старицький. Особливо велика заслуга у створенні нового репертуару І.Карпенка – Карого. Це він із завзяттям, гідним подиву, боровся за реалізм в українській драматургії, за утворення мистецтва демократичних ідеалів, за те, щоб п’єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями.

Отже, “екстраваганцій” у секретаря поліції було чимало, що привертало до нього увагу урядовців. У жовтні 1883 року, за декілька років до пенсії, І. Тобілевича було звільнено з посади. “ Російська бюрократія, - констатує з цього приводу С. Єфремов, - втратила чиновника поліції Тобілевича, а Україна прибрала невтомного громадського і культурного діяча, драматурга і артиста - І. Карпенка – Карого”.

70 – 80 роки позначені для Івана Карповича родинними нещастями. Померла мати, за нею після тривалої хвороби померли улюблениця батька старша дочка Галя і дружина Надія Кирилівна – вірний друг і помічник у житті. Залишивши осиротілий хутір і чотирьох молодших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М.Старицького. Вже перші кроки І. Карпека – Карого як актора - професіонала засвідчили його неабиякий сценічний талант, що виявився у стилі гри, манері. У численних рецензіях підкреслювались такі його достоїнства , як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки у передачі почуттів, непідробний гумор і почуття міри в усьому.

Тим часом завершилося слідство у справі єлисаветградського гуртка, і за вироком суду І. Тобілевичу було запропоновано виїхати на три роки в будь – яке місто Росії. Він вибирає Новочеркаськ, де працює ковалем – молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі його підтримує дружина Софія Віталіїївна, молода артистка трупи М. Старицького, яка приїхала до Новочеркаська ділити всі негаразди зі своїм чоловіком. Подружжя пробуло у цьому місті майже три роки. Тут були написані п’єси: “Бондарівна”, “Наймичка”, ”Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, “Безталанна”. У 1886 – 1887р.р. ці твори були опубліковані. Отже, І. Карпенко – Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

Лише в 1887р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуторі “Надія”. Нарешті 10 грудня 1888р. гласний нагляд поліції було замінено на негласний і драматург одержує дозвіл виїжджати з хутора і перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом. На цей час у репертуарі міцно закріпилися його п’єси: “Безталання”, “Бондарівна”, “Наймичка”, “Чортова скала”, “Мартин Боруля”, “Розумний і дурень”. Рецензенти численних газет відзначають працю “видатного за своїм талантом драматичного письменника”.

Вже в 1894р. про І. Карпенка – Карого говорять в трьох іпостасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста, талановитого драматурга. Особливл високо оцінювали критики гру І. Карпенка – Карого в його комедіях, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”.

У цьому ж 1894р. І Франко в статті “Русько – український театр” називає І. Карпенка – Карого творцем українського репертуару. Цей період життя українського драматурга високо оцінив Єфремов.

1890р. І. Карпенко – Карий ( разом з братом П.Скасаганським ) очолив “Товариство російсько – малоросійських артистів “, в репертуарі якого переважали його п’єси.

І. Карпенко – Карий любив писати на хуторі “Надія”і не терпів, коли йому перешкоджали. Тож недаремно сповідався С.Єфремову : “А люблю працювать, коли тихо навколо, як от у Надєжді”. І справді, літній відпочинок на хуторі щоразу давав в театрові нові твори: “Хазяїна”(1900), “Гандзю”(1902), “Суєту”(1903), “Життєйське море”(1904).

Останні роки життя І. Карпенка – Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905р.) відбилася на театральній справі і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба ( рак печінки ) – все це за декілька років передчасно звело письменника в могилу.

Помер І. Карпенко – Карий 2(15) вересня 1907р. у Берліні, куди поїхав на консультацію щодо хвороби до професора Боаза. Тіло його було перевезено на Україну й поховано на кладовищі села Карлюжини, поблизу рідного хутора “Надія”.

На кам’яній плиті плиті під високим дубовим хрестом напис: “Люди вмирають - ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім’ї своїй вольній, новій спом’януть”.

На винятково складному тлі економічного, політичного і культурного життя останніх десятиріч ХІХст. Зародився український професійний театр, провідними діячами якого були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко – Карий. У цій славетній тріаді І. Карпенкові – Карому належить особлива роль – у творчості він ніби підсумував зусилля своїх попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми (поглиблення соціальності і психологізму) Вже перші п’єси І. Карпенка – Карого, написані на початку 80 – х років, засвідчують дві лінії жанрово – тематичного і стильового спрямування творчості драматурга. Одна з них представлена соціально – побутовою драмою “Бурлака” (1883) та сатиричною комедією “Підпанки” (1883), написаними в реалістичних тонах; друга – історико – романтичною драмою “Бондарівна” (1884). Ця подвійна орієнтація - на театр реалістично – побутовий – залишилася у драматурга на все життя. У ранній творчості простежується поєднання стильових течій, певний стильовий сенкритизм.

Особливо це стосується “Бурлаки” – першої драми І. Карпенка – Карого, що створювалася протягом тривалого часу і більшою мірою відбила художні шукання молодого автора. Звернувшись до психології селянина, її змін у складну пореформену добу, драматург зосередив увагу на двох моментах. Перший – як характери і конкретні людські стосунки формуються, визначаються соціальними та економічними чинниками і другий – як сильна, непересічна, яскрава особистість може зруйнувати весь усталений хід подій, піднятися над гнітючою буденністю, виявити й утвердити інші, вищі моральні та етичні цінності.

Гостру викривальну спрямованість п’єси добре бачили і критика, і царська цензура. У висновку цензурного комітету, зокрема, зазначалося, що драма, “не лише не можлива до постановки на сцені, а й підлягає забороні до друку”.

Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко – Карий взяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну – “драми маси, драми боротьби різних суспільних груп між собою” (Леся Українка) – жанру, що народився в останні десятиріччя ХІХст.

Нові тенденції в драматургії, заявлені в ранній період творчості І. Карпенка – Карого, знайшли свій подальший розвиток і утвердження в період зрілості – в соціально – психологічній драмі та комедії.

У 1885 р. драматург створює соціально – психологічну драму “Наймичка”, що незабаром стала театральною класикою. П’єса ( після “Бурлаки” і “ Підпанків “) продовжує розкривати у морально – етичному напрямку тему нових “ хазяїв села “.

Відзначаючи той факт, І. Карпенко – Карий новаторськи реформував сімейно - побутову драму, критик і театрознавець В.О.Сахновський писав: не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку ставали поштовхом до драматичної дії. Для І. Карпенка – Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній”. Це визначення можна уточнити, не протиставляючи обидва компоненти: індивідуальні властивості характеру героя ( які ніколи не скидалися драматургом з рахунку, а всебічно простежувалися ) плюс сукупність докладно виписаних життєвих умов.

Темі трагічної жіночої долі присвячено драму І. Карпенка – Карого “Безталанна” (1886). П’єса мала декілька редакцій. Першу під назвою 2хто винен?” було створено ще в Єлисаветграді. ЇЇ не дозволила цензура, як і наступний варіант – “Чарівниця”. Лише третій варіант під назвою “Безталанна” було дозволено цензурою і опубліковано у другому томі творів драматурга (1897).

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко – Карий досяг у жанрі комедії. Сатирична комедія була справжньою творчою стихією митця, в ній він широко розгорнув свій талант, її вважав справою всього життя як письменника і громадянина. Він створив ряд безсмертних комедій, які “сатирою страшною” справді таврували визискувачів, шахраїв, деморалізованих чиновників. Як драматург – новатор, І. Карпенко – Карий і в жанрі комедій шукав нових, ще невідомих стежок. На відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, він звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставив на першому плані суспільно – психологічну характеристику провідних персонажів. Звідси перевага в його комедіях внутрішньої дії, наявність епізодичних сцен, зовнішньо не пов’язаних із сюжетом п’єси , проте важливих з погляду глибокого розкриття ідейного задуму.

Показовою щодо цього є комедія “Мартин Боруля” (1885). В основу сюжету твору покладено невигадну анекдотичну історію. Сміх І. Карпенка – Карого природний, живий , іскрометний, він вибухає раптово, як виривається у людини слово чи виникає певна ситуація. В гумористичних формах і розкривається трагічна в глибинній суті і комічна у зовнішніх проявах гонитва Борулі за дворянством. І ту, й іншу сторони її драматург розкрив блискуче. А письменницька щира любов до своїх героїв ( чи не тому, що праобразом Борулі послужив його батько, Карпо Адамович Тобілевич, і вся історія з “дворянством” – сімейна історія Тобілевичів), таке глибоке й переконливе розкриття їхньої психології зробили цю комедію воістину безсмертною.

Лінію “драм стяжання” – соціально – психологічних комедій – продовжують і блискуче завершують ще два твори, вершинні в комедіографії І.Карпенка – Карого: “Сто тисяч”(1889) і “Хазяїн”(1900). Якщо в першій з них простежуємо історію стяжання, то в “Хазяїн” – його утвердження і розширення аж до розкриття психології і принципів діяльності мільйонера – землевласника.

Психологія стяжання особливо глибоко досліджується в комедії “Хазяїн” – явищі наскільки оригінальному, що з повним правом можна вбачати у цій п’єсі початок нової драматургії, у якій зображення суспільного життя у його провідних тенденціях стало особливо широким, всеохоплюючим.

Із суто драматичної точки зору п’єса може сприйматися як камерна, сімейна: всі події відбуваються в родині Пузиря, дійові особи – його рідні, знайомі, найближчі помічники; вся п’єса – будні, які показують, як крутиться “хазяйське колесо”. Це своєрідна хроніка “картинки життя”, де, по суті, немає ніякої наскрізної інтриги взагалі.

Але читач (глядач) поступово осмислює масштаб дії “хазяйського колеса”, як і те, що його круговертю охоплено сотні, тисячі людей, і тому те, що на поверхні – буденні, смішні, курйозні і, здавалося б, аж ніяк не вражаючі сцени – набуває іншого, вже не комічного , а сатиричного звучання.

П’єса має декілька сюжетних ліній, вся структура її нагадує оркестр, де кожен персонаж виконує свою партію, інакше кажучи, проводить і утверджує в житті свої інтереси. В центрі уваги, звичайно, інтереси хазяїна, Терентія Пузиря. Драматургом неодноразово підкреслюється у п’єсі глибоке усвідомлення Пузирем своєї сили, своєї значущості. Ділова мова його з управителями, іншими службовцями, повіреними, тощо – різка, точна, категорична. Він швидко схоплює кожне слово сумніву, спробу заперечити і тут же, випереджаючи їх, дає точні і чіткі вказівки, мислить імперативами.

Драматург підкреслив курйозну рису мільйонера – скупість, дріб’язкову ощадливість у питанні власних потреб (старий кожух, халат), що є джерелом комізму п’єси і не раз виділялася критикою як ознака одіозності персонажа. Роздуми Пузиря про зміну свого становища і необхідність дотримання в зв’язку з цим певних умовностей подаються в монолозі.

Нам стає зрозумілою моральна зумовленість змін у поведінці персонажа, як зрозумілим було і небажання щось міняти в своїх звичках (відчуття власної сили і значущості того, що і “в рогожі всі впізнають”). І в цьому вмінні “оцінити обстановку”, осмислити свій новий стан, тверезо зважити вимоги життя (“почав між людей виходити”) теж виявляється сила й гнучкість Пузиря. Цю величезну силу повітнього аграрія – хазяїна добре бачили критики 30-х років і її, “загубили” за комедійними “компроментуючими”, знижувальними моментами критики 50 –х років.

У п’єсі показано й опозиційно настроєні щодо нових хазяїв інтелігентські кола. Це вчитель гімназії Калинович, а також вихована ним і закохана у нього Соня, дочка Пузиря. Вражена словами батраків про якість хліба, яким годують в економії, наївно вірячи, що батько про це нічого не знає, Соня дає розпорядження краще годувати робітників. Своїми намірами вона ділиться з Калиновичем. У розмові молодих людей окреслюється певна програма дій, характерна для народницької інтелігенції, симпатична І. Карпенкові –Карому і підтримувана ним. Є у п’єсі й інша дійова сила, потенційно могутня, здатна зруйнувати, знищити всі плани хазяїв. Наприкінці п’єси наймит розповідає Пузиреві про бунт у Мануйлівці, що виникає через скорочення кількості найманих робітників, знищення цін на робочі руки, вкрай поганого харчування і. т. ін. Цей бунт – зародок селянських заворушень і страйків, що передували грізним подіям революції 1905-1907р.р.

У цій гострокритичній ситуації виразно бачимо у силу хазяїна, який виступає як командир, що зважує стратегію боротьби, все передбачає, не втрачає зайвої хвилини, діє точно й рішуче. Але цю, здавалося, незламну, справді могутню силу І. Карпенко – Карий блискуче врівноважує думкою про комічну мізерію людського життя. Згадаймо, як у фіналі п’єси жалюгідно й несподівано гине могутній Пузир: погнавшись за гусьми ( хазяйську натуру не переборемо), впав і дістав смертельне поранення ( “одбив почки”). “Хазяйство – не його меч, від нього й смерть”, - поважно-іронічно констатує лікар.

У комедії “Хазяїн” драматург зробив спробу відобразити боротьбу обуреного і експлуатованого наймитства з визискувачами. Передова літературна критика оцінила комедію як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини ХІХст. Зокрема, І.Франко визначав “велику сценічну вартість” комедії та пророкував їй довговічність на сцені.

Слава комедіографа росте. Психологію багатого селянина, який бачить своє утвердження не в збільшенні “капіталу”, а в дітях, їх освіті, як і новітньої верстви інтелігенції з селянства – тему батьків і дітей досліджує Карпенко – Карий в комедії “Суєта” (1903) та її “протягові” “Життєйське море” (1904).

Особливу сторінку творчості І. Карпенка – Карого становлять його історико – романтичні п’єси – драми “Бондарівна” (1889), “Гандзя”(1902), “Мазепа”(1897), комедія – жарт “Паливода ХVІІІст.(1893), мелодрама, яку автор називає драматичною поемою “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), трагедія “Сава Чалий” (1899). Більшість із них виникла на фольклорній основі, пов’язана з народною творчістю, її образно стильовими прийомами.

П’єси І. Карпенка – Карого на теми з історичного минулого України належать до творів романтично – побутової театральної системи, яка насамперед орієнтувалася на театр, яскраву видовищність. У цьому виявилася давня традиція музично – драматичного українського репертуару, основу якого становили п’єси І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Александрова, Г. Квітки – Основ’яненка, Т. Шевченка.

Романтична школа в найкращих її проявах багато зробила для розвитку українського театру, виховавши плеяду великих акторів, які своєю грою лишили помітний слід в історії національної культури. Виразні традиції її ачимо і в І. Карпенка – Карого. Ніби відтіняючи “драми стяжання”, “глитайські душі” і характери, вплетені в рух “хазяйського колеса”, письменник в історико – романтичних драмах виводить образи героїв – рятівників вітчизни, захисників народу від засилля польської шляхти, боротьба з якою вилилась у могутній всенародний рух – визвольну війну 1648-1654р.р.

Вищим зразком історичної романтико – героїчної драми І. Карпенка – Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія “Сава Чалий”. Високу оцінку творові дав І. Франко, називаючи його “гострополітичною і глибоко сучасною п’єсою”.

Почавши трагедію взимку 1898р., автор закінчив її лише навесні 1899р. (надруковано п’єса цього ж року в журналі “Киевская старина”, т.VІІІ-ІХ).

Працюючи над цією “штукою широкого змісту”, І. Карпенко – Карий в листі до сина Назара ( від 25 лютого 1898р.)зауважував, що “сидить і читає історичні матеріали2. І дійсно, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з літературними та історичними джерелами.

Трагедія починається з простої експозиції – розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форм одробітку, про наругу і жорстокість, яку чинять визискувачі простим людям. Перша жінка розповідає про страту Жезніцьким її єдиного сина, друга – про спалення батьківської хати, розправу з її сім’єю. Все свідчить, що чаша народних страждань, мук і терпінь переповнилася. Селяни вирішують прийти до гайдамацького коша у Чорному лісі “ і поки смерть не скосить, косити їх”, бо “таке трикляте життя, що жалкувать не варт”.

У першій дії окреслюється (спочатку в розмовах персонажів) і постать Сави Чалого. Відгукуючись на слова Гриви “А Сава митець!”, козак Медвідь уточнює: “ Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрівняється. Вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у братстві. Його й на Січі поважають, там і батько його старий в повазі був”. Саме сім’я Сави стала ніби символом гайдамацького руху, непокори, бо наводить страх на панів.

Тонко і психологічно глибоко передає І. Карпенко – Карий вагання Чалого. Розмовляючи зі Шмигельським, заперечуючи йому, Сава іронізує з наївних мрій шляхтича. Його ясний і здоровий розум несамохіть розриває плетиво слів (“Умови?! Ха – ха – ха! Які з панами там умови? За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавать на палі!” ).

Сава переможений : він зважився “доростати берега другого”, і там, з панами, “рятувати віру, народ і край від нової руїни”. Заколисуючи совість, він кається і запевняє : коли помилився, то “спокутує гріх свій кров’ю”. І. Карпенко – Карий створив багатогранний образ, притаманний новітній суспільній драмі. Підкреслюючи гостру актуальність історичної п’єси, і. Франко писав: “Драма мала велике значення для сучасної україни, плямуючи інтекції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму народові і його кровним інтересам”. Зіставленням Сави Чалого і Гната Голого, яке, по суті, ведеться від першої появи побратимів у п’єсі, І. Карпенко – Карий стверджує свій погляд на народного героя, ватажка. Протиставляючи Саву Гнатові, драматург не робить останнього ідеальним. Гнатові, ватажку в боях, ще тільки належить стати справжнім народним керівником, якщо ворожа куля чи шабля залишать йому таку можливість.

Таким чином, і надмірна розважливість, обережність, зайві і невчасні “теоретизування” Сави, його егоїзм, що призводять до зради, та імпульсивність, нестриманість, гарячковість Гната не дають права визнати їх безпомильними героями і ватажками. І ця психологічна складність – не одновимірність образів – ознака новоромантичного твору.

Сьогодні, зі значної історичної відстані, творчість І. Карпенка – Карого особливо виразно являє свій дивовижний обшир і глибину. Давши високі художні зразки в усіх класичних жанрах – драмі, комедії, трагедії, Карпенко – Карий порушував у кожному творі серйозні морально – етичні проблеми свого часу на тлі широко виписаних картин суспільного життя.

В українській літературі на межі ХІХ і ХХ століть саме він став тврцем новітньої суспільної драми. Драматурга по праву можна поставити в один ряд із його талановитими сучасниками Г. Гауптманом, Б. Шоу, Г. Ібсеном, Л. Толстим.