Михайло Старицький
Народився Михайло Петрович Старицький 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, колишнього Золотонішського повіту на Полтавщині, в небагатій поміщицькій родині. Батько його, Петро Іванович, офіцер російської армії, помер, коли хлопцеві пішов лише п’ятий рік. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила з культурної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, гуманно ставилася до селян, любила українську мову, народні пісні та звичаї. Під наглядом широко освіченого діда Захарія Йосиповича, в домашніх умовах, хлопець здобув початкову освіту.
1851 року М.Старицький вступив до Полтавської гімназії. Невдовзі, на дванадцятому році життя, він втратив також матір і з того часу став виховуватися в сім’ї свого дядька по матері В.Лисенка – батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. У гімназії М.Старицький навчався успішно. Та допитливий юнак не обмежувався лише гімназіальною наукою. Він самотужки знайомився з творами окремих зарубіжних письменників, читає класиків російської та української літератур, особливо Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Котляревського, Шевченка. В гімназичні роки М.Старицький почав писати вірші, спочатку російською, а потім і українською мовами.
Здобувши середню освіту, М.Старицький та М. Лисенко в 1858 році вступають на фізико – математичний факультет харківського університету. В пору політичного і культурного піднесення М.Старицький разом з М.Лисенком наприкінці 1860 року переходить з Харківського до Київського університету, де спочатку навчається на фізико – математичному, а потім на юридичному факультеті. В Києві молодий студент одразу потрапляє у вир бурхливого громадського життя, відвідує студентські збори та мітинги, на яких жваво обговорювалися живописні соціальні та національні проблеми.
Восени 1861 року М.Старицький залишає навчання в університеті й повертається до свого села, де, вступивши у володіння батьківською спадщиною, займається не тільки господарськими, але й літературними справами. Розгортає свою перекладницьку діяльність, зокрема перекладає поезії Пушкіна, Лермонтова і Огарьова. В 1862 році він одружується на Софії Віталіївні, сестрі М.Лисенка. Зимою наступного року, коли М.Лисенко прибув з Києва на канікули, М.Старицький працює разом з ним над створенням української опери “Гаркуша”, яка з успіхом виконувалася на домашній сцені.
На початку 1864 року він залишає село і повертається до Києва закінчувати університет. В 1865 році він закінчує університет і деякий час працює в Київському історичному архіві, де не тільки вивчає минуле України, але й самотужки вдосконалює свої знання з англійської, німецької та французької мов. Одночасно знайомиться з літературами різних народів, перекладає українською мовою твори російських та зарубіжних поетів, пише ряд оригінальних поезій. Тоді ж починає друкуватися в львівських журналах “Нива” і “Правда”.
Незабаром М.Старицький залишає Київ. В 1668 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у с.Карпівці на Поділлі, де й оселяється на деякий час з родиною. Але господарська діяльність цікавила його мало. Він і тут займається переважно літературними справами. Працює над собою, перекладає байки Крилова та казки Андерсена, створює чимало досконалих ліричних поезій, зокрема такі перлини, як “Думка” і “Виклик”.
В 1871 році М.Старицький повертається до Києва на постійне життя і повністю віддається літературній та громадсько – культурній діяльності. В перекладі М.Старицького 1873 року виходять українською мовою “Казки Андерсена”, в наступному році “Байки Крилова”, у 1875 році – “Пісня про купця Калашникова” М.Лермонтова, а в1876 році – “Сербські народні думи і пісні”.
Поряд з цим М.Старицький віддавав багато енергії та часу організації аматорських театральних вистав і концертів у Києві.
Театру М.Старицький віддавав усі свої знання, уміння, громадський запал, організаторські здібності, а також кошти, які він мав, продавши маєток на Поділлі. Під керівництвом М.Старицького трупа виросла, змужніла і здобула славу, вистави вона давала на високому художньому рівні. Театр мав достатній збір, покривав свої видатки. Це надихало і заохочувало М.Старицького до подальшого розгортання. Своєї діяльності. Після гастролей у Москві і Петербурзі трупа М.Старицького мандрує кілька років на широких просторах Російської імперії.
Понад десять років віддав М.Старицький українському реалістичному театрові, дбаючи не лише про художню довершеність сценічних вистав, а й постійно піклуючись про збагачення репертуару.
Щодення напружена праця та мандрівне життя підірвали здоров”я М.Старицького. Він починає хворіти і в 1893 році залишає трупу.
Останні роки свого життя М.Старицький цілком присвятив літературній творчості , віддаючи їй свою енергію і талант. Він пише цілий ряд оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів, які свідчать про подальше творче зростання письменника. З”являються зокрема поезії “До Миколи Лисенка”, “Хай тепера рида в мене кобза сумна”, “І ґвалт, і кров... справля сваволю сила”, “Місто спить”, “Барвій”, “Занадто вже!”, “На спомин Котляревського”, п”єси Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, романи “Перед бурей”, “Буря”, “У пристани”, “Разбойники”, “Последние орлы”, повісті “Облога Буші”, “Заклятий скарб”, “Червоний диявол”, “Розсудили”, “Безбатченко”.
В 1894 році прогресивна громадськість України відзначила тридцятиріччя літературної діяльності М.Старицького. З цієї нагоди ювіляр одержав чимало привітань і поздоровлень.
В 1903 році він приступив до видання літературно – художнього альманаху “Нова рада”, запросивши для участі в ньому багатьох українських письменників, зокрема М.Коцюбинського.
В останні роки життя письменника посилюються нападки на нього з боку консервативних та буржуазно – націоналістичних діячів. Намагаючись дискредитувати М.Старицького, вони поширювали наклепницькі твердження про не оригінальність його драматичної творчості.
М.Старицький не припиняв літературної творчості і будучи тяжко хворим, за кілька днів до смерті він написав поезію “Двері, двері замкніть...”. в якій засудив імперіалістичні війни.
Помер М.Старицький 27 (14 за старим стилем) квітня 1904 року в Києві. Поховали його на Байковому кладовищі.
Літературну творчість М.Старицький почав у середині першого пореформеного десятиліття. Поетичну творчість М.Старицький розпочав перекладами та переспівами російських і зарубіжних поетів. Перекладам М.Старицький надавав великого значення. Вони мали розширити можливості української мови, піднести її культуру, збагатити лексично і вивести українську поезію на широкий шлях розвитку. Переклади з Лермонтова були яскравою сторінкою в творчості М.Старицького. Велику увагу приділив він також перекладам творів М.Некрасова.
Великий інтерес виявляв письменник також до літератур та усної народної творчості інших слов’янських народів. Поет добре знав польську мову і літературу. Твори польських класиків він читав в оригіналі. Міцкевича він переклав баладу “Чати”, та вірші “Сон”, “Мазунятко”, з Сирокомлі – ”Поштар”, “Селянка”, “Лялька”, а з словацького – вірш “Поїзд”.
Поетична творчість М.Старицького була продовженням традицій Т.Шевченка.
Своїми оригінальними поезіями він виступив проти застою в українській поезії першого пореформеного десятиліття. У кращих оригінальних віршах М.Старицький виступив як поет – громадянин, який правдиво відтворив чимало чимало важливих сторін життя суспільства, головним чином 70-80 років ХІХ століття, коли на українських землях швидкими темпами розвивався капіталізм.
Жити й творити Старицькому доводилося в умовах постійних жорстоких адміністративних і цензурних утисків, переслідувань, поліцейських наглядів і обшуків. Перші оригінальні поезії М.Старицького , що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це насамперед “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики.
Літературну діяльність М.Старицький почав ще в гімназії під впливом поетичних шедеврів Пушкін, Лермонтова, Огарьова, Некрасова, Крилова, які залюбки перекладав на українську мову.
Перші твори друкував він у галицьких журналах “Нива” і “Правда”, а потім у альманахах “Луна” і “Рада”. В 1908 році в Києві опубліковане посмертне видання “Поезії М.Старицького”, куди ввійшли кращі вірші та переклади поста. Головне місце в книзі посідає громадська лірика і утвердження суспільної ролі життя і мистецтва, зображення важкого життя трудящих, прославлення борців за поліпшення становища трудящих, заклик до єднання слов’янських народів у спільній боротьбі проти зовнішніх ворогів.
Тема призначення поета як сіяча правди і справедливості, як борця проти гноблення розробляється у віршах “Поету”(“як ніч, насовується туча”), “Посту” (“Куди не глянь...”), “Музі” у поезіях, присвячених Шевченкові, Котляревському, Лисенку.
Перший і другий вірш “Поету” – це декларації М.Старицького, у яких автор уподібнюється сміливому борцю-плавцю, який нехтує небезпекою, не лякається бурі і грізних хвиль, “Лементу, ґвалту і муки життя”. Із “святим вогнем” у грудях він лине туди, “де планування скрути, туги та віковічної біди”, за свою благородну працю ін “готовий – замість лаврового – терновий вінець узяти на чоло”. Автор дорікає тим співцям, хто, “ремствує на свій талант співочий” і опускає “мляво руки”. Той митець заслужить народної шани і пам’яті, хто не побоїться стерті.
Хто зна свого любити брата –
І за таку лише любов
Співець, ти жити будеш знов!
Мотив безсмертя і перетворюючої сили поетичного слова звучить у вірші “На роковини Шевченку”. Автор пророкує, що слово незабутнього Тараса, “заступника рабів”, його “заповіт братства і любові нащадки піднімуть, як стяг на боротьбу” і правдою подужають злобу.
Безрадісні картини убогого села змальовано у вірші “Край коминка”. Поет з гнівом говорить про гнобителів, і з любов’ю і ніжністю – про трударів. У хрестоматійному вірші “Швачка” він малює скорботний образ ще молодої, але зігнутої горем жінки, яка день і ніч шиє панам вишиванки, щоб якось прожити. У неї “худенька” рука, завжди нахилена “голівка”, “стрілчасті темні вії”, звисле на щоці пасмо. Ці деталі підкреслюють її жіночу звабливість, передчасно зів’ялу від хвороби і нестатків.
Любов поета до народу поєднується з любов’ю до України. Висловлюючи свої почуття у вірші “До України”, поет окреслює життєві картини рідного краю з “хмарами вишняку”, веселим плескотом дітвори на ставку, згадує “у нічку весняну жабиний ґвалт”, селян за працею і “стукіт говіркий цепів по всіх токах” , “при каганці і веретін сюрчання, і бесіди, і пісню чи ридання тихесеньке жіночої журби”, а в проникливих заключних рядках:
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе.
Свої сподівання, свої гадки поет пов’язував з молоддю України, в думках якої ще” немає бруду”, а в серці “гріється любов” до знедоленого люду. В 1876 році поет кличе і благає борців:
Не забувайте рідних хат,
Де лихо гіршає щоднини...
Чистота думок молоді, палаюча в її серці “любов до обездоленого люду” викликає впевненість поета в її активності:
На вас, завзятці юнаки,
Що розлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки
Мою сподівану єдину.
Багато поезій М.Старицький написав на інтимні теми, про красу кохання і природи. Нерідко у його поезіях – романсах звучать скорботні мотиви, вони викликані сумними думками про нещасливу долю дівчат і жінок – страдниць (“Зіходить місяць, гаснуть зорі”, “Не сумуй, моя зоре кохана”, “Монологи про кохання”).
Такі його вірші, як “Виклик”, “Ох і де ти, зіронько та вечірняя”, “Грицю, Грицю! Йди до тину!”, стали відомими народними піснями. Справжньою перлиною, що славить вічно молоде кохання, є вірш “Виклик”(“Ніч яка, господи, місячна, зоряна”), у якому схвильовано ніжне почуття молодих супроводжується описом рідної природи, яка ніби стоїть на чатах їхнього сердечного скарбу:
Небо незміряне всипане зорями, -
Що то за божа краса!
Перлами ясними, он під тополями,
Грає краплиста роса.
М.Старицький полюбляє в поезії ораторський стиль, багато віршів у нього написано у формі монологів (“Виклик”), звертань чи послань (“До України”. “До слов’ян”) закликів (“До броні”), роздумів (“Поету”). У зв’язку з цим у поезіях багато окликів, запитань, звернень, які надають творам піднесеного звучання, виражають щире занепокоєння поета патріота долею народу і його будучиною.
Як драматург М.Старицький зростав на прогресивних традиціях української, російської та зарубіжної драматургії.
Особливо велике значення в цьому для нього мала драматична спадщина Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Шекспіра, Шіллера.
Драма “Не судилось” є однією з найкращих п’єс М.Старицького, над якою він працював під час нового революційного піднесення в країні.
В основі сюжету драми “Не судилось” лежить традиційна на той час тема нещасливого кохання бідної селянської дівчини з поміщицьким сином. Основний конфлікт п’єси має соціальний характер – протиріччя між поміщицтвом і селянством. Тому царська цензура довгий час забороняла ставити п’єсу на сцені. Драматург змушений був кілька разів переробляти, згладжувати соціальну гостроту, змінювати назву. Тільки після цього 1885 року її дозволено поставити під назвою “Не так сталося, як гадалося”.
У драмі М.Старицький підняв болючі питання тогочасної дійсності. У ній він правдиво відтворив важливі сторони життя і побуту як панства, так і селянства. З одного боку постають представники так званого “панського болота” – поміщик Іван Ляшенко, його дружина Анна Петрівна, її родич Бєлохвостов, син Михайло, дочка Зізі та інші, а з другого – представники села та прогресивної інтелігенції – Горпина Дзвонариха, її дочка Катря, Дмитро Ковбань, Пашка, Павло Чубань та ін.
Поміщик Ляшенко не тільки жорстокий у взаєминах з селянами, він некультурний, обмежений і розпусний у побуті, в родинному житті. Маючи дружину, дорослих дітей, старий Ляшенко залишається до молодої гувернантки. Не далеко втекла від нього і його дружина Анна Петрівна. Зовні – це манірно - синтементальна, а насправді – деспотично і морально розбещена жінка. Як і її чоловік, Анна Петрівна шукає любовних пригод, залицяється до лікаря Павла Чубаня, силоміць нав’язується йому в полюбовниці, хоча він ровесник її сина Михайла.
В такому оточенні виростає егоїстична дочка Ляшенків, Зізі, що грубістю й цинізмом імпонує своїм батькам. Тут же перебуває їх родич також розбещений поміщик Бєлохвостов, який, пропагуючи власну “теорію твердості”, радить Михайлові покинути зведену й знеславлену ним Катрю. Отже, побут поміщиків Ляшенків заповнений мерзотою й розпустою. Це справжнє “панське болото”, на тлі якого М.Старицький розвінчує лібералізм і фальшиве народолюбство панича Михайла Ляшенка, що є одним з основних негативних персонажів п’єси.
Захопившись в університеті ліберально – буржуазними ідеями “зближення з народом”, Михайло приїхав під час літніх канікул у село до своїх батьків, заявляючи про свій намір попрацювати “на користь народові”.
На перший погляд може показатися, що Михайло справді має добрі наміри, що він буде приносити користь селянству. Але все це лише пусті слова. Виявляється, що панич нерішучий, не здатний не тільки до боротьби за громадські справи, але й за своє особисте щастя. Ось чому вся його так звана діяльність зводиться до ходіння в добротному національному українському вбранні та залицяння до Катрі, яке для неї закінчується трагічно. Саме тому, застерігаючи Михайла, Павло Чубань каже: “Ви, пани...як не заноситесь у хмари – своїми ідеями, своїми намірами народові служити, - а все оте зложите перед спідницею. “Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та красуєтесь, а дмухни тільки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у грунті...”
Отже, в образі Михайла М.Старицький переконливо показує нікчемність ліберальних розмов про “злиття” пана з мужиком, правдиво зображує так зване “хлопоманство”.
Михайлові в драмі “Не судилось” протиставляють образ лікаря Павла Чубаня. В ньому втілені кращі риси прогресивної української різночинної інтелігенції, яка виступала проти поміщиків і захищала права селянства. Драматург змальовує Павла щирим, добродушним і чутливим до горя інших. Він всюди дотримується принципу :”Жити працею своїх рук”. Виступаючи проти панства, висміюючи і розвінчуючи “хлопоманства та його носіїв, він виступає на захист не тільки окремих, скривджених обставинами життя людей, але й усієї сільської бідноти.
Та Павло Чубань не став взірцем діяча визвольного руху на Україні, як того хотів М.Старицький. У боротьбі за народні інтереси Чубань не йде революційним шляхом, а обстоює характерні для лібералів мирні форми і методи поліпшення умов життя народу. Вище культурно – освітньої діяльності він не підноситься. Чубань відкриває школи та читальні на селі, апелює до честі й совісті поміщиків, прагнучи викликати в них співчуття до великої селянської долі.
Хоч у п’єсі “Не судилось” не дуже виразно розкрито соціальне розшарування на селі, проте письменник широко показав життя сільської бідноти, особливо Катрі та Дмитра, протиставив здорову народну мораль панській розбещеності.
Глибоким співчуттям проймається читач і глядач до Катрі, загалом вольової, сердечної дівчини, яка стала жертвою свого щирого захоплення поміщицьким сином. Вона вірить Михайлові. На слова парубка Дмитра, що панич покине її, Катря в розпачі вигукує: “Цить! Цього не буде! Не звір же він!” Кохання Катрі, ніжне і сильне, але на його шляху постала перешкода – соціальна нерівність. Прагнучи до щастя, Катря гине в нерівній боротьбі не тільки з “панським болотом”, яке і є головним винуватцем її смерті, але й з патріархальними забобонами тогочасного села.
Привабливими рисами М.Старицький наділив простого сільського хлопця Дмитра Ковбаня. Це з чистою совістю і добрим серцем юнак, який бореться не тільки за своє особисте щастя, але й за щастя всіх скривджених, особливо за долю коханої Катрі. Та його надія за щасливе спільне життя з Катрею була зруйнована панами. Взнавши про наругу панича над коханою, він з лютою ненавистю говорить про панство: “Воно такі ! Увесь світ би зажерли, - та й то не задовольнять своїх тельбухів. Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, що зазіхають і на нас, старців, однімають останню радість, останнє щастя !”
Наруга Михайла над Катрею глибоко вразила Дмитра. Юнак ладен зробити все задля щастя Катрі. Він радить Катрі заспокоїтись, забути панича і те лихо, яке вона зазнала від нього. Знову просячи вийти за нього заміж, він просить: “Коли не сила, то не люби мене; я тільки доглядатиму тебе , як свою рідну дитину... горе ділитиму!” Страждання дівчини нестерпні для Дмитра, а полегшити їх юнак не може. Тому він стає на шлях стихійної помсти панам Ляшенкам і за те, що вони експлуатують селян, і за гірку долю Катрі, і за власне горе.
В творчому доробку М.Старицького є також драма “Оборона Буші”, яка є правдивим відтворенням боротьби українського народу проти польсько – шляхетської навали на Україну в перші дні після воз’єднання України з Росією. Виконуючи наказ Богуна про затримання хоч би на деякий час ворога біля Бурської фортеці на Поділлі, проти озброєних польських військ піднімається все населення міста: чоловіки і жінки, діти і старі. Для них любов до Батьківщини є найсвятішим почуттям, за неї вони без вагання віддадуть своє життя. В образах багатьох героїв п’єси – Кобзаря, діда Шрама, баби Палашки, сотника Завісного і особливо Мар’яни Завісної - М.Старицький славить волелюбність та патріотизм українського народу.
Найпривабливіший у п’єсі образ молодої сотниківни Мар’яни Завісної. Це – чесна, вольова і відважна натура, що любов до Батьківщини ставить над усе. Заради перемоги народу Мар’яна відмовляється від особистого щастя. Вона любить шляхтича Антося Корецького, але не йде за ним, бо він зраджує народові. Письменник реалістично показує вагання Антося, який походив з шляхетської родини, але виховувався в українському оточенні. Тепер він перебуває у ворожому для Мар’яни таборі. Зрозумівши, що ворожнеча між Україною і Польщею сіють магнати та ксьондзи, юнак прагне привести українців і поляків до згоди не на класовій, а на загальнонародній основі. Антось намагається довести, що можна помирити пана і козака, шляхтича і посполитого. Відповідаючи йому, Мар’яна відкидає фальшиву ідею примирення трудового українського народу з польською шляхтою, експлуататорами:
Небутня річ: чи ж пана і раба
Помирить хто? Пан з рук чужих жирує,
І раб йому потрібен, як життя.
Дотримуючись своїх поглядів про взаємини між панством і трудящим людом, Антось зраджує, закликаючи і Мар’яну втекти з поля бою. Але вона залишається вірною народові до останньої хвилини. Мар’яна висаджує в повітря фортецю, в яку проникли вороги, і героїчно гине в боротьбі не за особисте щастя, а за щастя свого народу, своєї Батьківщини.