3. Статутний капітал мвф

Згідно з рішеннями Бреттон-Вудської конференції, фінансовою основою діяльності МВФ мав стати акціонерний капітал, утворений шляхом оплати кожною країною — членом Фонду виділеної їй кількості акцій. Затверджений у липні 1944 р. план передбачав розподіл 87 990 емітованих на той час акцій (номінальною вартістю 100 тис. дол. кожна) між 44 країнами за досить складними розрахунками. Для визначення кількості виділених кожній країні акцій слід було вирахувати сумарну величину 2 % її національного доходу в 1940 р., 5 % її золотовалютних резервів на липень 1943 р., 10 % середньої вартості її імпорту в 1934— 1938 рр. і 10 % максимальної вартості її експорту. Отриманий результат треба було помножити на середньовідсоткове відношення експорту країни до її національного доходу за період 1934— 1938 рр.

Як показав досвід, узгоджена експертами формула розрахунку не мала майже ніякого практичного значення — через нерозроб-леність систем національних рахунків лише одиничні країни могли надати необхідні дані. Тому за основу розрахунків спочатку брались орієнтовні цифри, а потім і взагалі відмовилися від таких розрахунків — для країн, що ставали членами Фонду пізніше, квоти встановлювались за аналогією з квотами тих членів МВФ. які мали подібні економічні параметри. Так, зокрема, квота для України була встановлена за аналогією з Польщею.

Повертаючись до моменту заснування МВФ. зазначимо, що перші емітовані Фондом акції мали бути розподілені між 44 його засновниками таким чином, що США отримували найбільшу кількість акцій — 27 500, Великій Британії виділялося 13 тис, СРСР — 12 тис, Китаю — 6 тис, Франції — 4,5 тис. і т.д. Значно меншу частину акцій отримали Чехословаччина, Польша та Куба, що теж входили до числа засновників М ВФ

Угода про створення МВФ набрала чинності наприкінці грудня 1945 р. після того, як її ратифікували 29 країн, а фінансові операції Фонду розпочалися восени 1947 р., коли кількість його членів уже досягла 39.

У перші роки діяльності Фонду єдиним джерелом його кредитів були гроші, внесені акціонерами за акції, продані відповідно до виділених їм квот.

Квоти країн — членів МВФ є унікальним феноменом. Будучи основою формування ресурсів цієї міжнародної організації, вони виконують ще ряд важливих функцій: їхня величина визначає максимальну величину кредитів, на які може розраховувати кожний член Фонду, а також реальні владні повноваження, які ця країна має у керівних органах Фонду.

Аналіз квот країн — членів МВФ варто почати з нагадування про те, що 75 % розміру своєї квоти кожна країна вносить у своїй національній валюті і лише 25 % — у твердій валюті або золотом. Але навіть ці 25 % країна, що внесла їх, може за бажанням відразу повернути собі — без будь-яких умов і без сплати процентів. Сама можливість автоматичного повернення резервної частки лає підставу вважати її міжнародним ліквідним ресурсом країн — членів Фонду.

Встановлені в МВФ правила оплати акцій зумовили виникнення найсерйознішої проблеми — ліквідності авуарів Фонду.

Засновники МВФ виходили з того, шо попит на всі види валют буде рівномірним, тому той чи інший член Фонду постійно користуватиметься всіма національними грошовими одиницями. Проте дуже скоро стало очевидним, шо попит у більшості членів Фонду мають валюти менш ніж 30 зі 183 членів

Фонду*. Відсутність попиту на кредити в решті валют спричинює загострення проблеми ліквідності Фонду: до полонини коштів з рахунків МВФ (у тому числі і гривня) взагалі ніким і ніколи не використовуються.

У зв'язку зі специфікою якісного складу авуарів МВФ його керівництво регулярно (раз на 5 років) перевіряє адекватність рівня ліквідності резервів потребі в них. У разі необхідності квоти країн підвищуються або абсолютно — всі однаково відповідно до потреб самого Фонду або відносно — з урахуванням зміни питомої ваги кожної країни у світовій торгівлі.

Перше загальне підвищення розмірів квот відбулося в 1959 р. (на 60,7 %), потім його проводили досить регулярно: в 1965 р. в ході четвертого перегляду квоти було підвищено на 30,7 %, в ході п'ятого перегляду (1970 р.) — на 35,4 %, шостого (1975 р.) — на 33,6 %, сьомого (1978 р.) — на 50,9 %, восьмого (1983 р.) - на 47,5 % і дев'ятого (1992 р.) — на 50 %. У результаті останнього, одинадцятого загального перегляду квот в 1999 р. квоти були підвищені на 45 % (у ході десятого вони були залишені без зміни). Сукупна величина авуарів Фонду, що становила на момент його створення 7,6 млрд дол., нині сягає 270 млрд дол.

Величина квоти члена МВФ є визначальною для розрахунку максимального розміру кредиту, на який може претендувати член Фонду: за правилами МВФ верхня межа кредиту встановлюється в процентному відношенні до квоти. Сумарна величина коштів, що виділяються за різними кредитними лініями членам Фонду, як правило, не може перевищувати суму її внеску більш ніж утроє.

Величина квоти визначає також можливості впливу кожного члена Фонду на ухвалення рішень, оскільки, на відміну від класичної міжнародної організації, де кожна країна має один голос, кількість голосів кожної країни — члена МВФ залежить від розміру її внеску.

Відповідно до правил, установлених ще в 1944 p., кількість голосів, шо належать кожному з членів Фонду, визначається додаванням до 250 голосів, які кожна країна автоматично отримує при вступі до Фонду, по одному голосу за кожні 100 СПЗ** у сумі зробленого нею внеску. Тому кількість голосів, що належать різним країнам, різниться в кілька сотень разів. Найбільшу квоту і, відповідно, кількість голосів мають США (17,66 % загальної суми).

До переліку цієї "корисної" валюти (usable currency) традиційно входять американський долар, японська єна, англійський фунт стерлінгів та євро, шо замінило французький франк і німецьку марку. Ця валюта вноситься на загальний рахунок Фонду, але операції з нею враховуються в спеціальних щоквартальних операційних бюджетах.

Кількість голосів, що належать Сполученим Штатам, дають їм можливість блокувати будь-яке важливе рішення, для ухвалення якого, згідно зі Статутом МВФ, потрібно 85 % голосів.

0,04 % загальної суми. Відповідно і кількість голосів Киргизії у 296 разів менша, ніж кількість голосів США.

До найвпливовіших членів МВФ належать разом із Сполученими Штатами Японія, яка має 6,33 % голосів, і Німеччина — 6,19 %, а також Франція та Велика Британія, що мають по 5Л % голосів. У сумі країни ЄС володіють майже 27 % голосів, а всього 24 промислово розвинутим країнам належить 60 % голосів, тоді як на решту країн, кількість яких перевищує 85 % кількості членів Фонду, припадає лише 40 % голосів. Величина квоти України нині становить 1,925 млрд дол. (на момент вступу — 1,364 млрд дол.), що дає нашій країні право на 13 970 голосів* (0,64 % їх загальної кількості — 2 166 000) і можливість претендувати на кредити в розмірі, що не перевищує 5,777 млрд дол. (раніше — 3,98 млрд дол.).

Розмір квоти членів Фонду є визначальним при формуванні керівних органів МВФ. (до цього підрозділу - Міжнародні фінанси - Рогач О.І).

4. Організаційна структура Фонду та його керівні органи

   Структура органів управління МВФ складається із: Ради керуючих; Міжнародного валютного і фінансового комітету; Виконавчої ради; Комітету з розвитку.

   Вищий керівний орган МВФ - Рада керуючих (Board of Governors), в якій кожна країна-член представлена керуючим і його заступником. Зазвичай це міністри фінансів або керівники центральних банків. До повноважень Ради належить — вирішення ключових питань діяльності Фонду: внесення змін до Статей Угоди, прийняття і виключення країн-членів, визначення і перегляд їх часток в капіталі, вибори виконавчих директорів. Керуючі збираються на сесії зазвичай один раз на рік, але можуть проводити засідання, а також голосувати через пошту в будь-який час.

В МВФ діє принцип «зваженої» кількості голосів: можливість країн членів впливати на діяльність Фонду через голосування визначається їх часткою в його капіталі. Кожна держава має 250 «базових» голосів незалежно від величини її внеску в капітал і додатково по одному голосу за кожні 100 тис. СДР суми цього внеску. Такий порядок забезпечує більшість, яка спроможна приймати рішення, провідним державам.

Рішення в Раді керуючих зазвичай приймаються простою більшістю (не менше половини) голосів, з важливих питань, які мають оперативне або стратегічне значення, — «спеціальною більшістю» (відповідно 70 або 85 % голосів країн-членів). Не зважаючи на скорочення питомої ваги голосів США і ЄС, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові питання Фонду, тому що для прийняття яких необхідно максимальної більшості (85 %). Це значить, що США разом з провідними західними державами мають можливість здійснювати контроль над процесом прийняття рішень в МВФ і спрямовувати його діяльність виходячи зі своїх інтересів. Відносно країн які розвиваються, то за наявності скоординованих дій, теоретично, вони також мають можливість блокувати прийняття рішень які їх не влаштовують. Але досягти узгодженості великій кількості різнорідних країн досить складно. На зустрічі керівників Фонду в липні 2004 року прозвучав намір «розширити можливість країн які розвиваються і країн з перехідними економіками більш ефективно брати участь в механізмі прийняття рішень в МВФ».

Міжнародний валютний і фінансовий комітет МВФК (International Monetary and Financial Committee, IMFC) відіграє важливу роль в організаційній структурі МВФ. З 1974 р. до вересня1999 р. його попередником був Тимчасовий комітет з питань міжнародної валютної системи. Він складається з 24 керуючих МВФ і збирається на сесії два рази на рік. Цей комітет є дорадчим органом Ради керуючих і не має повноважень для прийняття директивних рішень. Але він виконує важливі функції: спрямовує діяльність Виконавчої ради; формує стратегічні рішення, які відносяться до світової валютної системи і діяльності МВФ; вносить на розгляд Раді керуючих пропозиції про внесення поправок до статей Угоди МВФ. Схожу роль відіграє також Комітет з розвитку — Об'єднаний міністерський комітет Рад керуючих Світового Банку і Фонду Joint IMF — World Bank Development Committee.

Рада керуючих делегує більшість своїх повноважень Виконавчій раді (Executive Board), тобто директорату, який несе відповідальність за ведення справ МВФ, які включають широке коло політичних, оперативних і адміністративних питань, а саме надання кредитів країнам-учасникам і здійснення нагляду за їх політикою валютного курсу.

Виконавча рада складається з 24 директорів, 5 з яких призначаються країнами з найбільшими квотами: США, Німеччиною, Японією, Великою Британією та Францією. Рада засідає три рази на тиждень та керує поточною діяльністю Фонду, у тому числі й розподілом кредитів країнам-учасницям. Крім того до повноважень Виконавчої ради МВФ входить обрання на п'ятирічний термін директора-розпорядника (Managing Director), який очолює штат співробітників Фонду (на вересень 2004 р. — близько 2700 чоловік з більш ніж 140 країн). Директор-розпорядник (з 5 липня 2011 р.) — Крістін Лаґард (Франція), перша в історії жінка-голова МВФ.

Від моменту утворення Фонд очолювали:

Період	Ім'я	Громадянство
6 травня 1946 – 5 травня 1951	Camille Gutt	Бельгія
3 серпня 1951 — 3 жовтня 1956	Ivar Rooth	Швеція
21 листопада 1956 — 5 травня 1963	Per Jacobsson	Швеція
1 вересня 1963 — 31 серпня 1973	Pierre-Paul Schweitzer	Франція
1 вересня 1973 — 16 червня 1978	Johannes Witteveen	Нідерланди
17 червня 1978 — 15 січня 1987	Jacques de Larosière	Франція
16 січня 1987 — 14 січня 2000	Мішель Камдессю	Франція
1 травня 2000 — 4 березня 2004	Горст Келер	Німеччина
7 червня 2004 — 31 жовтня 2007	Rodrigo Rato	Іспанія
1 листопада 2007 — 18 травня 2011	Домінік Стросс-Кан	Франція
5 липня 2011 -	Крістін Лаґард	Франція

Головою Європейського департаменту МВФ є Антоніо Борхес з Португалії, колишній заступник керуючого Банком Португалії. Він був обраний у жовтні 2010 року.^[9]

Комітет з розвитку є спільним органом МВФ та МБРР, що займається питаннями щодо надання коштів країнам, що розвиваються. Комітет складається з 24 членів — міністрів фінансів країн-учасниць. Основною функцією комітету є підготовка аналітичних доповідей стосовно цих країн та надання рекомендації Раді керуючих МВФ та МБРР.

Керівні органи МВФ складаються з Ради управляючих, Ради директорів та виконавчого директора.

Вищим органом є Рада управляючих (Board of Governors), до якої кожний член МВФ призначає на п'ятирічний термін свого управляючого та його заступника. Як правило, представниками кожної країни в Раді є міністри фінансів чи управляючі центральним банком країни. Всі управляючі уповноважені висловлювати офіційну позицію своєї країни і захитати її національні інтереси.

Рада управляючих МВФ збирається раз на рік на спільну з Радою управляючих МБРР сесію і вирішує стратегічні проблеми діяльності Фонду, а також розглядає питання про доцільність внесення змін до Статуту, про прийом нових і виключення старих членів та/ або зміну розмірів їхніх квот, зважує своєчасність нової емісії СПЗ тощо. До компетенції Ради належать також вибори виконавчого директора (директора-розпорядника) на черговий п'ятирічний термін.

Рішення ухвалюється зваженим голосуванням; як уже зазначалося, кількість голосів кожної держави пропорційна розмірові її фінансового внеску до Фонду. Для ухвалення рішень з оперативних питань достатньо простої більшості; для вирішення найважливіших економічних чи політичних проблем необхідна "спеціальна більшість" (відповідно 70 % або 85 % голосів членів МВФ).

Вирішення тактичних питань є компетенцією Ради директорів (Executive Board), яка забезпечує поточне керування фінансами МВФ і має керуватись інтересами цієї організації. Це постійно діючий орган, який збирається в штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні у міру необхідності (в середньому 3 рази на тиждень). До складу Ради входить 24 директори, 8 з яких призначаються на національному рівні — вони представляють країни, шо мають найвищі квоти (США, Велику Британію, Німеччину, Саудівську Аравію, Францію, Японію, Китай і Росію), а інші 16 директорів представляють більш або менш однорідні групи країн і вибираються всередині кожної з цих груп країн. Україна входить до однієї групи з Вірменією, Боснією та Герцеговиною, Болгарією, Хорватією, Грузією, Кіпром, Ізраїлем, Македонією, Молдовою, Румунією та Нідерландами (громадянин Нідерландів постійно представляє інтереси всієї групи в Раді директорів).

Кожний директор розпоряджається сумарною кількістю голосів, що належать країнам/країні, які він представляє. Головує на засіданнях директор-розпорядник, що є одночасно і головою Ради директорів. За традицією цю посаду обіймає представник європейської країни. Найдовше (понад половину часу існування цієї посади) її займали громадяни Франції. Зокрема, попередник теперішнього директора Хорста Келера (Horst Koehler) Мішель Камдессю обіймав цю посаду в МВФ з 1987 до 2000 р. Заступником директора-розпорядника так само традиційно має бути американець.

Саме Рада директорів під головуванням директора-розпорядника за Статутом МВФ уповноважена ухвалювати рішення про розподіл кредитних ресурсів Фонду.

Директор-розпорядник керує роботою 2600 штатних співробітників Фонду, які розподілені між департаментами. Шість із них створені за географічною ознакою (Африканський, Азійсько-Тихоокеанський, два Європейські, Близькосхідний і Західної півкулі), п'ять — за функціональною, три — допоміжні і п'ять забезпечують інформацію і зв'язок.

Політику МВФ контролює Міжнародний валютно-фінансовий комітет (МВФК), 24 члени якого є міністрами фінансів чи головами центральних банків країн і груп країн, представлених у Виконавчій раді (рис. 11.1). МВФК проводить засідання двічі на рік і надає Фонду рекомендації щодо загального напряму заходів політики.

Більшість членів МВФК також є членами Ради управляючих, в якій кожна держава-член має свого представника. Рада управляючих (Board of Governors) - вищий орган МВФ, до функцій якого належать прийняття нових членів у МВФ, вибори виконавчих директорів, збільшення фінансових ресурсів Фонду, розподіл чистого доходу тощо. Сесії цієї Ради проводять щорічно. Кількість голосів країни-члена визначається пропорційно сумі її внеску у Фонд.

Оперативною діяльністю Фонду керує Виконавча рада (Executive Board), що призначає на п'ятирічний строк директора-розпорядника (Managing Director), до обов'язків якого належать ведення поточних справ і призначення вищих посадових осіб МВФ. Директор-розпорядник має трьох заступників: першого заступника директора-розпорядника (на цю посаду завжди призначають громадян США) і двох інших заступників (з інших країн). До складу Виконавчої ради, яка визначає політику і відповідає за більшість рішень, входять 24 виконавчі директори, яких призначають п'ять країн з найбільшими квотами у Фонді - США, Японія, Німеччина, Франція та Велика Британія. Ще три країни - Китай, Росія і Саудівська Аравія - мають досить великі квоти, щоб вибирати своїх виконавчих директорів. Решта 176 країн організовані у 16 груп, кожна з яких вибирає одного виконавчого директора. Групи формуються, як правило, країнами одного регіону за спільністю інтересів1.

До складу МВФ входять декілька комітетів, Секретаріат технічної допомоги, а також п'ять департаментів:

- з питань податків;

- юридичний;

- казначейства;

- розрахунково-обчислювальних послуг;

- валютно-обмінних операцій.

У штаті МВФ приблизно 2700 співробітників із понад 140 країн, більшість з яких працюють у штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні (округ Колумбія, США). Невелика кількість співробітників працюють у регіональних і місцевих представництвах по всьому світу. Співробітники МВФ організовані в основному за департаментами з регіональними (територіальними), функціональними, інформаційно-координаційними і допоміжними функціями. Вони відстежують зміни в економіці на глобальному та регіональному рівнях в окремих країнах та аналізують економічну ситуацію і політику, що є основою для поточної роботи МВФ, яка полягає у наданні рекомендацій з економічної політики, кредитів і технічної допомоги.