Тема № 2. Конституційне право — провідна галузь права україни

Базовою галуззю права у всіх сучасних правових системах є кон­ституційне (у деяких країнах — державне право). Конституційні характеристики України більш детально визначені на сайті http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=492

Предметом правового регулювання конституційного права України у найширшому розумінні є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрій держави та суспільства, становище людини в державі та суспільстві. У більш конкретному ро­зумінні предмет конституційного права включає такі групи суспіль­них відносин:

— відносини, які складають основоположні засади народовлад­дя, народний суверенітет;

— відносини, які розкривають форму правління, форму держав­ного устрою держави, особливості державного режиму, поря­док використання державних символів;

— відносини, які визначають основоположні засади функціону­вання держави; гуманізм, демократизм, розподіл влади на за­конодавчу, виконавчу і судову тощо;

— відносини, що визначають характер зв'язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і гро­мадянина та механізм їх реалізації. В конституційному праві переважає метод імперативного регу­лювання, при якому відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. З огляду на це поведінка суб'єктів конституційного права строго регла­ментується, а їх права і обов'язки чітко визначені. Диспозитивний метод застосовується у конституційному праві значно рідше.

Об'єкти конституційного права України: поняття, ознаки та види більш детально розкриваються на сайті http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=452

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України — основного джерела конституційного права — і включає такі конституційно—правові інститути:

— права, свободи і обов'язки людини і громадянина;

— форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

— законодавча влада;

— Президент України; — виконавча влада;

— судова влада;

— територіальний устрій;

— місцеве самоврядування.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ:

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ЗНАЧЕННЯ

Конституція України встановила, що Україна є суверенна і неза­лежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет Ук­раїни поширюється на всю її територію.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

У правознавстві розрізняють три види суверенітету: національ­ний, державний та народний, причому всі види суверенітету пов'язані між собою.

Національний суверенітет — це повновладдя нації та її реаль­ну можливість самостійно вирішувати власні питання, можливість ре­алізації своїх прав, у т. ч. право утворювати національну державу.

Народний суверенітет — це повновладдя не окремої нації, а народу, його здатність до організації економічного, політичного та куль­турного буття, реальна участь народу в управлінні справами держави, визнання народу єдиним джерелом влади.

Державний суверенітет — це верховенство, самостійність та не­залежність державної влади всередині країни та за її межами.

Одним з важливих етапів становлення Української держави було прийняття Декларації про державний суверенітет України. Цей доку­мент надовго передував Конституції, він був прийнятий 16 липня 1990 p., коли Україна ще знаходилася в складі СРСР. Основним завданням Декларації було урочисто проголосити про намір українського народу створити незалежну суверенну державу.

Декларація про державний суверенітет України складається з пре­амбули (вступної частини), десяти розділів та заключної частини.

Зміст декларації зводиться до таких положень:

— Україна реалізує своє право на самовизначення в межах існу­ючих кордонів;

— єдиним джерелом влади є народ України, тобто громадяни Республіки всіх національностей;

— влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

— Україна має своє громадянство;

— територія України є недоторканною і не може бути змінена без її згоди;

— гарантією державного суверенітету є економічна самостійність України, в основі якої — виключне право народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи, гарантії екологічної безпеки та раціонального приро­докористування на своїй території;

— держава забезпечує національно—культурне відродження і розвиток українського народу та право на вільний національ­но—культурний розвиток інших національностей;

— проголошувалося право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки та намір стати у майбутньому без'ядерною державою;

— Україна проголошувалася рівноправним учасником міжна­родних відносин, проголошувався пріоритет норм міжнарод­ного права перед нормами національного права.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

19 серпня 1991 р. в СРСР була здійснена спроба державного перевороту, що прискорило процес утворення самостійної Українсь­кої держави. Через кілька днів, 24 серпня 1991 p., був схвалений Акт проголошення незалежності України.Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку зі спробою державного перевороту 19 серпня, виходячи з пра­ва українського народу на самовизначення, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто прого­лосила незалежність України та створення самостійної держави —України.

Територія України проголошувалася неподільною і недоторкан­ною, а з проголошенням незалежності на її території діють виключно Конституція та закони України.

День прийняття Акта проголошення незалежності України —24 серпня — оголошено національним святом — Днем незалежності України.

На підтвердження Акта проголошення незалежності України Вер­ховна Рада призначила проведення республіканського референдуму. Такий референдум відбувся 1 грудня 1991 р. 90,32% громадян, які брали участь у референдумі, проголосували за державну незалежність України.

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ

Правонаступництво — це перехід прав і обов'язків від одно­го суб'єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин (розпаду, об'єднання тощо) утворюються нові держави і виникає необхідність з'ясувати, які права і обов'язки держав—попередниць переходять до новостворе—них держав.

Україна виникла в результаті розпаду колишнього СРСР, вона ста­ла універсальною правонаступницею УРСР і частково — правонаступницею СРСР. 12 вересня 1991 р. Верховна Рада України прий­няла Закон «Про Правонаступництво», який містить такі основні положення:

— з моменту проголошення незалежності України найвищим ор­ганом державної влади України є Верховна Рада України в де­путатському складі Верховної Ради УРСР;

— до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР;

— закони УРСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать зако­нам України, ухваленим після проголошення незалежності Ук­раїни;

— органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють до створення в Україні нових органів на підставі Конституції України;

— державним кордоном України є державний кордон СРСР та кордон між УРСР та колишніми радянськими республіка­ми — Білорусією, Росією та Молдавією станом на 16 липня 1990 p.;

— Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними до­говорами, які уклала УРСР до проголошення незалежності;

— Україна визнає себе правонаступницею тих прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Консти­туції та інтересам України;

— Україна дає згоду на обслуговування частини зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р. Розмір цієї частки передба­чалося встановити міждержавними угодами колишніх рес­публік, що входили до складу СРСР. Україна відмовлялася не­сти зобов'язання за кредитними угодами СРСР, що були укла­дені після 1 липня 1991 р. без її згоди;

• усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалеж­ності України постійно проживали на її території, є громадя­нами України.

КОНСТИТУЦІЯ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ

Поява конституцій зв'язана з епохою буржуазних революцій. Перші конституції були прийняті в другій половині 18 століття.

Конституція — це основний закон держави. Як правило, це єди­ний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосе­редньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, вста­новлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визнача­ють статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

У правознавстві існують два значення терміна «конституція» —юридична конституція та фактична конституція.

Юридична конституція — це основний закон держави, що має вищу юридичну силу щодо інших нормативно—правових актів.

Фактична конституція — реальний порядок організації і здійснен­ня державної влади, фактичні відносини між державою та особою.

Найважливіші ознаки конституції:

— це основний закон держави, який виступає основою всього на­ціонального законодавства;

— це закон, який має найвищу юридичну силу, а всі інші нормативно—правові акти мусять відповідати положенням конституції, що за­безпечується створенням системи правової охорони конституції (у формі конституційного контролю чи конституційного нагляду);

— має підвищений ступінь стабільності, яка забезпечується спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до кон­ституції, складнішою від процедури внесення змін і доповнень до решти законів.

Існують різні способи класифікації конституцій:

— за формою вираження — писані (у формі одного чи кількох нор­мативних актів), неписані (у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані (поєднання двох попередніх);

— за порядком прийняття — даровані (як правило, вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референ­думом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб'єктами конституційного процесу);

— за порядком внесення змін і поправок — гнучкі (зміни до них вносяться в порядку, передбаченому для будь-якого закону) та жорсткі (для яких передбачена особлива процедура вне­сення змін і доповнень);

— за часом дії— тимчасові (приймаються на певний термін або до настання певної події) та постійні (приймаються на невизначе—ний термін);

• у залежності від форми державного устрою — унітарні, феде­ративні та конституції суб'єктів федерації.

ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Процедура внесення змін до Конституції України регулюється роз­ділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» і вклю­чає такі основні положення:

1. Не може бути прийнято рішення про зміну Конституції, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи грома­дян або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності.

2. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або над­звичайного стану.

3. Найважливіші конституційні інститути (основи конституційного ладу, основи виборчої системи, процедура внесення змін до Конституції), які регламентуються розділом І «Загальні заса­ди», розділом III «Вибори. Референдуми», розділом XIII «Вне­сення змін до Конституції України») можуть бути змінені лише в такому порядку:

— проект внесення змін до цих розділів вносить Президент або не менше 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (тобто 300 народних депутатів);

— за проект повинні проголосувати не менше 2/3 від кон­ституційного складу Верховної Ради;

— дане рішення повинно бути підтверджене на Всеукра­їнському референдумі.

4. Інші розділи Конституції можуть бути змінені в такому порядку:

— законопроект про внесення змін подається до Верхов­ної Ради не менш як 1/3 народних депутатів від консти­туційного складу Верховної Ради;

— законопроект повинен бути попередньо обговорений і схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, що не виключає можливості внесення в по­дальшому змін і доповнень до законопроекту; — схвалений простою більшістю законопроект може бути прийнятий тільки на наступній черговій сесії парламенту, при умові, що за нього проголосують не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.

5. Повторний розгляд законопроекту про внесення змін до Консти­туції, що розглядався Верховною Радою і був відхилений, може відбутися лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.

6. Верховна Рада не може двічі змінювати одні й ті ж положення Конституції протягом строку своїх повноважень.

7. Конституційний Суд робить висновки про конституційність будь-якого законопроекту про внесення змін до Конституції перед тим, як цей законопроект розглядається Верховною Радою.

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Суб'єктивні права людини — це передбачена нормами права міра її можливої поведінки. Права, без яких неможливе існування та розвиток людської особи, називають основними. Як правило, вони за­кріплені в Конституції як нормативно—правовому акті, що має найвищу юридичну силу, тому їх ще називають конституційними. Конституцією України 1996 року закріплено широкий спектр прав і свобод людини і громадянина, в тому числі ті, що передбачені Загальною деклара­цією прав людини і громадянина, прийнятою 10 грудня 1948 р. Гене­ральною Асамблеєю ООН.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, соці—ально—економічні та культурні.

Особисті права та свободи є невідчужуваними і належать кожній людині від природи, в силу того, що вона народилася людсь­кою істотою. До цих прав згідно з Конституцією належать: право на життя (ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. З0), право на таємницю листування, телефонних розмов та корес­понденції (ст. 31), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування та вільний вибір місця прожи­вання (ст. 33). Ці права належать всім людям, що на законних підста­вах знаходяться на території України, незалежно від того, є вони гро­мадянами України, іноземцями чи особами без громадянства.

Політичні права і свободи відображають міру можливої пове­дінки суб'єкта у сфері управління державою, політики і залежать від правового статусу особи. В основному, політичними правами користу­ються лише громадяни України. До політичних прав і свобод Конститу­ція України відносить; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обира­ти та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право збиратися мирно, без зброї і про­водити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39) тощо.

Соціально—економічні права і свободи характеризують їх суб'єктів як учасників економічних, майнових відносин, відносин власності. До них згідно з Конституцією належать: право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право громадян на кори­стування об'єктами виключної власності народу України, державної та комунальної власності (статті 13, 41), право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), право на безпечне довкілля (ст. 50) тощо.

Культурні або духовні права є мірою дозволеної поведінки осо­би в духовній, культурній, ідеологічній сфері. Згідно з Конституцією Ук­раїни до них належать право на освіту (ст. 53), право на свободу літе­ратурної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 54), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) тощо.

Конституція встановила також правові та інституційні гарантії прав і свобод.

До правових гарантій належать невідчужуваність і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, право на правову допомогу тощо.

До інституційних гарантій належать, насамперед, суди, а також Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів та місцеві державні адміністрації, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, адвокатура та деякі інші, в тому числі міжнародно—правові установи.

КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Поряд з суб'єктивними юридичними правами важливим елемен­том правового статусу особи є її юридичні обов'язки, тобто міра не­обхідної поведінки. Ті юридичні обов'язки, що закріплені в Консти­туції, прийнято називати основними або конституційними обов'язка­ми людини і громадянина.

Першочерговими обов'язками громадян України є захист Вітчиз­ни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування державних символів України (ст. 65). Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спад­щині, відшкодовувати завдані ними збитки. З проголошенням у Кон­ституції таких важливих економічних прав, як право приватної влас­ності, право підприємницької діяльності тощо, стала очевидною не­обхідність закріплення такого важливого конституційного обов'язку, як обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­новлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік (ст. 67). Конституція України покладає на всіх людей обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, конституційні обов'язки кон­кретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

СУЧАСНІ МІЖНАРОДНО—ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням ряду міжнародно—правових актів. Це закономірно для України як суб'єкта міжнарод­ного і європейського співтовариства, члена ООН, Ради Європи та інших міжнародно—правових організацій. Конституція гарантує гро­мадянинові після використання всіх національних засобів правово­го захисту право звертатися за захистом до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Міжнародне співтовариство в рамках Організації Об'єднаних Націй виробило ряд договорів, пактів, декларацій, що містять норми, які регулюють питання міжнародно—правового захисту прав людини. Це, перш за все, Загальна декларація прав людини, яка була затвердже­на Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (обидва прийняті 19 грудня 1966 p.). Ці три міжнародно—правові акти називають «Хартією прав людини». Загальна декларація прав людини містить у собі норми—рекомендації, тобто закріплені в ній положення є бажаними, але не обов'язковими для виконання. Норми, які містяться в пактах, є обо­в'язковими для виконання.

Крім «Хартії прав людини» існує цілий ряд міжнародно—правових актів, принятих в рамках ООН, спрямованих на масові попередження порушень прав людини (Міжнародна Конвенція про попередження всіх форм расової дискримінації), захист прав окремих індивідів (Деклара­ція прав дитини), співробітництво держав у питаннях правового стату­су індивідів (Конвенція про статус біженців). Україна підписала і рати­фікувала більшість документів ООН, що стосуються прав людини. Конт­роль за дотриманням прав людини здійснюють такі структурні підроз­діли ООН, як Генеральна Асамблея, Економічна і соціальна Рада ООН, Комісія ООН з прав людини, Комісія по становищу жінок, Вер­ховний комісар ООН з прав людини тощо.

Для співробітництва європейських держав у сфері прав людини в 1949 р. була створена Рада Європи, членом якої тепер є Україна. В 1950 р. держави — члени Європи уклали Європейську конвенцію прав людини, а пізніше — ряд протоколів до неї, які проголошуть ос­новні права та свободи людини в державах — членах Ради Європи. В кінці 1998 р. завершилася реформа органів Ради Європи, що здійснюють контроль за дотриманням державами — учасницями за­конодавства у сфері прав людини. Основним органом є постійно дію­чий Європейський суд з прав людини, скаргу до якого можуть подава­ти і громадяни України. Скаргу може подавати будь-яка людина чи неурядова організація, якщо, на думку скаржника, порушені права чи свободи, які гарантовані Європейською конвенцією прав людини чи протоколами до неї. Скаржник повинен вичерпати також всі внутрі­державні правові засоби захисту прав і свободи.

Тема № 3. ВИБОРИ І РЕФЕРЕНДУМИ ЯК ФОРМА ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ.

Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шля­хом голосування законів України, інших рішень з питань загально­державного і місцевого значення.

Питання проведення референдумів в Україні регулюються Кон­ституцією та законом «Про всеукраїнський та місцевий референду­ми» від 3 липня 1991 р. Законодавством передбачено проведення двох основних видів референдумів: всеукраїнського та місцевого (обласного, районного, міського, сільського і т. д.).

На всеукраїнський референдум виносяться питання, які стосу­ються відання України, тобто мають загальнодержавне значення. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції України). З питань мови, громадянства, території може проводитися тільки всеукраїнський, а не місцевий референдум. В Україні не допускається проведення ре­ферендуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України).

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом України.

Верховна Рада проголошує референдум з питань про зміну те­риторії України.

Президент України призначає всеукраїнський референдум:

— за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів

громадян України, які мають право голосу, за умови, що під­писи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по 100 000 підписів у кожній області;

— на затвердження всеукраїнським референдумом рішення Верховної Ради, прийняте не менш як двома третинами від конституційного складу про внесення змін до таких розділів Конституції: «Загальні засади», «Вибори. Референдум», «Вне­сення змін до Конституції України».

Предметом загальноукраїнського референдуму можуть бути питання загальнодержавного значення:

— затвердження Конституції України, окремих її положень та вне­сення до Конституції змін і доповнень;

— прийняття, зміна або скасування законів України або їх окре­мих положень;

— прийняття рішень, які визначають зміст Конституції, законів та інших правових актів;

— вирішення питання про зміну території України.

Предметом всеукраїнського референдуму не можуть бути:

— питання податків та бюджету;

— питання амністії та помилування;

— питання про вжиття державними органами України надзви­чайних та невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян;

— питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Предметом місцевого референдуму може бути:

— прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесе­них законодавством України до відання місцевого самовря­дування відповідних адміністративно—територіальних оди­ниць;

— прийнятя рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих органів;

— питання дострокового припинення повноважень місцевої ради.

Предметом місцевого референдуму не може бути:

— питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади та самоврядування;

— питання, віднесені до відання органів суду та прокуратури;

— питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належить до компетенції відповідної ради та її виконавчих органів.

ПОНЯТТЯ ВИБОРЧОГО ПРАВА. ВИДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ

Органи державної влади в Україні обираються або признача­ються.

Вибори — це спосіб формування представницьких органів (органів державної влади та самоврядування) та обрання посадо­вих осіб.

В Україні проводяться такі види виборів:

— чергові;

— позачергові (дострокові);

— повторні;

— проміжні;

— замість вибулого депутата або голови;

— у зв'язку з утворенням нової адміністративно—територіальної одиниці (місцеві вибори).

Для кожної держави характерна певна виборча система.

Виборча система — це встановлений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Розрізняють такі види виборчих систем:

— мажоритарну;

— пропорційну;

— змішану.

При мажоритарній системі (системі більшості) депутатами ста­ють ті кандидати від виборчого округу, які отримали передбачену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необра—ними. Існують такі різновиди мажоритарної системи:

— відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців;

— абсолютної більшості, при якій для обрання кандидату не­обхідно зібрати більше половини голосів виборців і більше, ніж інші кандидати.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляють­ся між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.

Інколи застосовують змішану виборчу систему, при якій час­тина депутатів обирається за мажоритарним принципом, а інша —за пропорційним.

Для проведення виборів територія держави ділиться на певні територіальні одиниці — виборчі округи. Виборчі округи бувають:

— одномандатні, від яких обирається тільки один депутат;

— багатомандатні, від яких обираються два і більше депу­татів.

Поняття «виборче право» вживають в об'єктивному та суб'єктив­ному значеннях.

Виборче право в об'єктивному розумінні (об'єктивне виборче право) — це сукупність юридичних норм, що регулюють участь грома­дян у виборах, організацію і проведення виборів.

Суб'єктивне виборче право — це право громадянина обирати і бути обраним.

Суб'єктивне виборче право ділиться на активне і пасивне.

Активне виборче право — це право громадянина обирати своїх представників.

Пасивне виборче право — це право громадянина бути обраним. Активне виборче право в Україні мають громадяни, що досягли 18 років на день виборів, крім тих, що визнані судом недієздатними.

Принципи виборчого права сформульовані у ст. 71 Конституції України та відтворюються у виборчих законах. Вибори в Україні є вільни­ми і відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням.

Загальне виборче право означає, що всі громадяни, які досяг­ли встановленого законом віку, мають право брати участь у виборах.

Рівне виборче право означає, що всі виборці на виборах мають однакову кількість голосів.

Пряме виборче право означає, що виборці обирають кандидатів на виборах безпосередньо.

Таємне голосування передбачає, що контролю за волевиявлен­ням виборців під час голосування не допускається.

Шляхом виборів в Україні формуються:

— Верховна Рада України;

— Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

— місцеві ради (обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські).

Обираються на свої посади Президент України, міські, селищні та сільські голови.

Як правило, в Україні день виборів призначається на вихідний день.

ВИБОРИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ

ВИДИ ВИБОРІВ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЇХ ПРОВЕДЕННЯ

Верховна Рада України (далі— ВРУ) формується шляхом виборів народних депутатів. Порядок проведення виборів регулюється зако­ном «Про вибори народних депутатів» від 18 жовтня 2001 р.

Вибори депутатів можуть бути:

— черговими, які проводяться у зв'язку з закінченням конститу­ційного строку повноважень ВРУ і не потребують окремого рішен­ня про їх призначення. Чергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень ВРУ;

— позачерговими, які призначаються Президентом України в по­рядку, встановленому Конституцією України;

— повторними, які призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією (далі — ЦБК) у разі визнання виборів депутатів у цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовила­ся від депутатського мандата;

— проміжними, які призначаються в одномандатному окрузі ЦВК у разі вибуття депутата, обраного в цьому окрузі.

Повторні та проміжні вибори депутата в одномандатному окрузі протягом одного року до дня проведення чергових виборів не прово­дяться.

Право голосу мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Кожний виборець на виборах депу­татів має один голос у багатомандатному окрузі та один голос — в одномандатному окрузі. Кожний виборець голосує на виборах осо­бисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голо­су будь-якій іншій особі забороняється.

Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздат­ним. Участь громадян України у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.

Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Проживання в Україні за законом «Про вибори народних депу­татів» означає проживання на території, яка включає; територію в межах державного кордону України, морські судна, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України, а також перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відряд­женні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних органі­заціях та їх органах, на полярних станціях України, а так само пере­бування громадян України за її межами відповідно до чинних міжна­родних договорів України.

Не може бути включеним у виборчий список, висунутим в одно­мандатному окрузі і обраним депутатом громадянин, який має су­димість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не пога­шена і не знята у встановленому законом порядку.

ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС

Виборчим процесом називається здійснення визначеними зако­ном «Про вибори народних депутатів» суб'єктами виборчих процедур.

Виборчий процес включає такі етапи:

— складання списків виборців;

— утворення одномандатних округів;

— утворення виборчих комісій;

— висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі, та кандидатів у депутати в одномандатних округах;

— проведення передвиборної агітації;

— голосування;

— підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосу­вання і результатів виборів депутатів;

— реєстрація обраних депутатів.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням ЦВК результатів виборів депутатів.

Суб'єктами виборчого процесу є:

— громадяни України, які мають право голосу (виборці);

— виборчі комісії, утворені відповідно до Законів України «Про вибори народних депутатів України» та «Про Центральну ви­борчу комісію»;

— кандидати у депутати, зареєстровані у порядку, встановле­ному законом;

— партії (блоки), які висунули кандидатів у депутати;

— органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня у випадках, передбачених Законом України «Про вибори народних депутатів України»;

— офіційні спостерігачі від партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, зареєстрованих в одноман­датних округах, від іноземних держав і міжнародних організац^;й

Початок виборчого процесу чергових виборів депутатів ЦВК оголошує за 90 днів до дня виборів.

. ВЕРХОВНА РАДА — ЄДИНИЙ ЗАКОНОДАВЧИЙ ОРГАН ДЕРЖАВИ

Законодавча влада в Україні представлена єдиним органом —Верховною Радою України.

Верховна Рада є загальнонаціональним постійнодіючим одно­палатним парламентом.

Верховна Рада України здійснює ряд функцій і наділена для цього відповідними повноваженнями.

Основними функціями Верховної Ради є:

— законодавча функція;

— установча, яка полягає у тому, що ВРУ бере участь у форму­ванні інших органів влади;

— функція парламентського контролю.

Повноваження Верховної Ради України визначаються Конститу­цією України, зокрема статтями 85, 87, 88, 89.

Основними повноваженнями Верховної Ради є:

— внесення змін до Конституції України в межах і порядку, пе­редбачених розділом XIII Конституції;

— призначення всеукраїнського референдуму з питань, визна­чених статтею 73 Конституції України;

— прийняття законів;

— затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету Ук­раїни, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— затвердження загальнодержавних програм економічного, на­уково—технічного, соціального, національно—культурного роз­витку, охорони довкілля;

— призначення виборів Президента України у строки, передба­чені Конституцією України;

— заслуховування щорічних та позачергових послань Президен­та України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

— оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових фор­мувань у разі збройної агресії проти України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої про­цедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяль­ності Кабінету Міністрів України;

— надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр—міністра України;

— призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

— призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

— призначення на посаду та звільнення з посади Голови Націо­нального банку України за поданням Президента України;

— призначення та звільнення половини складу Ради Національ­ного банку України;

— призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

— призначення на посаду та припинення повноважень членів Цен­тральної виборчої комісії за поданням Президента України;

— затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових форму­вань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

— схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил Украї­ни до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

— надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного ко­мітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

— надання згоди на призначення Президентом України на по­саду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

— призначення третини складу Конституційного Суду України;

— обрання суддів безстрокове;

— дострокове припинення повноважень Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим за наявності висновку Конституційно­го Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим;

— утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж райо­нів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, най­менування і перейменування населених пунктів і районів;

— призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

— затвердження протягом двох днів з моменту звернення Пре­зидента України указів про введення воєнного чи надзвичай­ного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевос­тей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

— надання у встановлений законом строк згоди на обов'яз­ковість міжнародних договорів України та денонсація міжна­родних договорів України;

— затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відпо­відно до Конституції України віднесені до її відання.

У повному (конституційному) складі Верховна Рада України має 450 народних депутатів. Зі свого складу Верховна Рада обирає Голо­ву, першого заступника та заступника Голови, комітети, тимчасові спеціальні комісії та тимчасові слідчі комісії.

Голова Верховної Ради:

— веде її засідання;

— організовує підготовку питань на розгляд Верховної Ради;

— керує діяльністю апарату Верховної Ради;

— представляє парламент у зовнішніх зносинах;

— підписує акти Верховної Ради.

Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради викону­ють за уповноваженням Голови окремі його функції і заміщають його в разі відсутності або неможливості здійснення ним своїх обов'язків.

Комітети Верховної Ради — це внутрішні підрозділи парламен­ту, які ведуть законопроектну роботу та здійснюють попередній роз­гляд і підготовку питань, які належать до повноважень Верховної Ради. Верховна Рада затверджує перелік парламентських комітетів та обирає їх голів.

Тимчасові спеціальні комісії'— підрозділи парламенту, що утво­рюються для підготовки і попереднього розгляду питань, що входять до повноважень Верховної Ради, але мають тимчасовий характер або не потрапляють в коло питань, що підлягають розгляду в уже існуючих комітетах.

Тимчасові слідчі комісії— підрозділи парламенту, що створюють­ся для проведення розслідування з питань, що становлять суспіль­ний інтерес. Рішення тимчасових слідчих комісій не є обов'язковими для судових та правоохоронних органів.

За рішення про створення тимчасової спеціальної або тимчасо­вої слідчої комісії повинні проголосувати 150 народних депутатів.

Секретаріат Верховної Ради — це апарат, робочий орган парламенту, який забезпечує організаційне, правове, технічне, інфор­маційне, методичне та інше обслуговування діяльності Верховної Ради та її органів, народних депутатів України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ТА ПОВНОВАЖЕННЯ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Президент України є главою держави. Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в системі державних органів, визначаються, насамперед, нормами Конституції України. Як глава держави Президент виступає гарантом державного суверенітету, те­риторіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і сво­бод людини і громадянина.

Основні внутрідержавні повноваження Президента:

— призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України;

— призначає позачергові вибори до Верховної Ради;

— призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр—міністра України;

— припиняє повноваження Прем'єр—міністра та приймає рішен­ня про його відставку;

— призначає за поданням Прем'єр—міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої вла­ди, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх по­вноваження на цих посадах;

— призначає за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільняє його з посади;

— призначає половину складу Ради Національного банку Украї­ни та половину складу Національної Ради України з питань те­лебачення і радіомовлення;

— утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр—міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

— призначає третину складу Конституційного Суду;

— утворює суди у встановленому законом порядку;

— є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань;

— здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, очолює Раду національної безпеки та оборо­ни, присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання та класні чини;

— підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

— приймає рішення про прийняття до громадянства України та втрату громадянства, про надання притулку;

— нагороджує державними нагородами, встановлює прези­дентські відзнаки та нагороджує ними;

— здійснює помилування.

Основні зовнішньополітичні повноваження Президента:

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює ке­рівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде пе­реговори та укладає міжнародні договори України;

— приймає рішення про визнання іноземних держав, призна­чає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях;

— приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представ­ників іноземних держав і т. д.

Президент має певні можливості впливати на інші органи дер­жавної влади:

— припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо про­тягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

— скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

— має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверенням їх на повторний розгляд до ВРУ.

Здійснюючи свої повноваження, Президент видає укази та розпо­рядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Окремі акти Президента скріплюються підписами Прем'єр—міністра та міністра, що відповідає за підготовку акта та його виконання.

За посягання на життя, честь, гідність Президента встановлена окрема відповідальність.

Президент не може мати будь-якого іншого представницького ман­дата та не має права обіймати посаду в органах державної влади або об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю. Звання Президента зберігається за ним довічно, якщо тільки він не був усунутий з поста в порядку ім­пічменту.

Президент не може передавати свої повноваження іншим осо­бам або органам.

Для здійснення своїх повноважень Президент України утворює консультативні, дорадчі та інші органи і служби, які називаються Адмі­ністрацією Президента.

ДОСТРОКОВЕ ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРЕЗИДЕНТА. ІМПІЧМЕНТ

Повноваження Президента України можуть припинятися до­строково у таких випадках:

— якщо задоволене його прохання про відставку. Президент повинен особисто проголосити заяву про відставку на засі­данні Верховної Ради;

— при неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров'я. Таке рішення приймає конституційна більшість Вер­ховної Ради на підставі письмового подання Верховного Суду України і на основі медичного висновку;

— усунення з поста в порядку імпічменту;

— у випадку смерті.

Імпічмент — це особлива процедура обвинувачення вищих по­садових осіб держави у вчиненні злочинів та службових порушень.

За Конституцією України підставою для порушення питання про імпічмент Президента і для його усунення з поста є вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Конституція передбачає такі стадії, які має пройти процедура імпічменту Президента:

— питання про усунення Президента в порядку імпічменту іні­ціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради, тобто 226 народними депутатами;

— для проведення розслідування Верховна Рада створює спеці­альну тимчасову слідчу комісію, до складу якої входять спеці­альний прокурор і спеціальні слідчі;

— висновки і пропозиції даної комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради. За наявності підстав Верховна Рада не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України;

— справу перевіряє Конституційний Суд на предмет дотриман­ня конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент;

— Верховний Суд України розглядає справу про імпічмент і дає висновок про те, що діяння, у яких обвинувачено Президента, містять ознаки державної зради або іншого злочину;

— після цього Верховна Рада приймає рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту. Рішення прий­мається, якщо за нього проголосувало 3/4 народних депу­татів від конституційного складу Верховної Ради (338 народ­них депутатів).

У разі дострокового припинення повноважень Президента ви­конання його обов'язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Прем'єр—міністра. Ці обов'язки Прем'єр—міністр може виконувати до 90 днів. Але при цьому Прем'єр—міністр не може виконувати ряд повноважень, які є ви­нятковою компетенцією Президента, в т. ч. призначати всеукраї­нський референдум, припиняти повноваження Верховної Ради, здійснювати помилування і т. д.