2. Функції та форми спілкування.

Функції спілкування. Спілкування виконує кілька функ­цій. Першою з них врегулювання спільної діяльності (ця функція закладена вже в самому слові "спілкування").

Участь у спільній діяльності вимагає від кожної людини певних знань. Діти отримують їх внаслідок спілкування з до­рослими. Звідси випливає друга функція спілкування -— пізнання. Навіть немовля, спілкуючись з дорослим, уже засвоює основні компоненти спілкування як діяльності: здатність зосереджувати увагу на тому, хто до нього звертається; збуджуватися при встановленні контакту; здатність почергово вслухатись і "відповідати", а отже, проявляти ініціативу; ро­зуміти, коли від нього чекають слухання, а коли відповіді і якої. У віці близько трьох років дитина вже знає, як спілкуватись і здатна робити це у внутрішньому плані. Ця здатність є виявом свідомості, тобто спілкування має ще одну, третю функцію; воно є первинним інструментом формування свідомості людини.

Дитина дістає відомості про довкілля в "опредметненому" вигляді й поступово переходить до "опредметнення" самої себе, виокремлення свого "Я". Звідси четверта функція спілку­вання — самовизначення індивіда. Таким чином, спілкування, поряд із працею, можна вважати особистісно формуючим чинником.

Спілкування як взаємодію людей можна розглядати і як діяльність, оскільки при цьому ми завжди маємо якусь мету (передати інформацію, добитися визнання, змінити чиюсь поведінку тощо), керуємось тими чи іншими мотивами, вико­ристовуємо засоби і, залежно від їх. адекватності, отримуємо результат.

Предметна діяльність та спілкування взаємопереплетені і взаємообумовлені. Від того, як протікає спілкування, залежить результат практичної діяльності, і навпаки. На формування ряду характеристик особистості предметна діяльність і спіл­кування впливають сукупно і з різним ефектом залежно від їх співвідношення. Спілкування організує діяльність і збагачує її. Без спілкування як особливого різновиду діяльності немож­ливий розвиток людини як особистості, як суб'єкта діяльності і як індивідуальності.

Культура спілкування. Характер протікання спілкування (Його зміст і форми) впливають на розвиток тих чи інших якостей індивіда.

Спілкування як діяльність розвиває емоційну сферу, позаяк партнер у спілкуванні провокує в іншого певні емоції, які, закріплюючись, стають характеристиками особистості.

Спілкування розвиває у людини вольові якості в тому випадку, якщо ситуації спілкування привчають людину до зібраності, наполегливості, рішучості, сміливості та ін.

Спілкування має велике виховне значення, оскільки воно розширює загальний світогляд людини, сприяє розвиткові нових психічних утворень, є обов'язковою умовою формування загального інтелекту, мислення, пам'яті, сприймання, уваги.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, яка включає:

а) уміння розбиратися в інших людях;

б) адекватно відповідати на їх поведінку та вибирати такі форми звертання, які відповідають індивідуальним особливостям партнера у спілкуванні.

Джерелами формування психологічної культури є, на­самперед, власний стихійний досвід спілкування, збагачення теоретичними знаннями, а також формування здатності до співпереживання та вправляння в такій поведінці, яка б не принижувала гідності інших людей.

Здійснення спілкування вимагає наявності комунікативних умінь.

Комунікативні уміння виробляються на основі певних кому­нікативних здібностей, основним компонентом яких вважають товариськість. Це складна якість, яка включає в себе комуніка­бельність (здатність відчувати задоволення від процесу спілкування), соціальну спорідненість (бажання знаходитись серед інших людей) та альтруїстичні тенденції.

В.Леві. у своїй книзі "Мистецтво бути іншим" змальовує портрет "генія комунікабельності", основними рисами якого є. високий інтерес до інших людей, відсутність тривожності, адекватний зворотний зв'язок, пластичність поведінки, артис­тизм, деяка агресивність, яка створює підтекст сили, оптимізм, відсутність упередженості, уміння передбачати поведінку інших людей, яке розвивається в результаті спостережливості, симпатії до людей, бачення в них хорошого і прийняття їх такими, якими вони є насправді.

Звичайно, якщо від природи людина некомунікабельна, то вона не стане в цій сфері "генієм", але розвинути уміння спілку­ватися якоюсь мірою може кожний.

Уміння спілкуватися часто називають "чарівністю", "принадністю", "привабливістю", маючи на увазі якості, завдяки яким людина завойовує симпатію і повагу співрозмовників.

Привабливість — поняття складне. Воно означає і при­надність молодості, і ефектну зовнішність, і тонке почуття гумору, і яскраво виражену жіночність чи мужність, і високу . інтелігентність, і ораторське мистецтво тощо. Психологи позначають цю якість терміном фасцинація (від англ. fascination — зачарування).

Серед засобів фасцинації виділяють:

— особливий погляд (він має бути прямим, променистим, твердим, але водночас теплим);

— особливий голос (багатий за тембром, гнучкий за модуляціями);

• особливий ритм мовлення (подібний до музичного рит­му: то збудливий, то заспокійливий, але не одноманітний);

• особливі інтелектуальні якості: високий рівень здатності до імпровізації, насиченість мовлення словесними конструк­ціями, ситуативність розуму, наявність зворотного зв'язку з партнером у спілкуванні.

Володіючи цими засобами, можна справляти привабливе враження у спілкуванні з людьми, навіть не маючи чарівної зовнішності чи досконалої природної дикції.

Форми спілкування. Спілкування між людьми може відбу­ватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування — взаємодія між незнайомими чи не пов'язаними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, жителі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов'язки: лікар — хворий, керівник — підлеглий, вчитель — учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування являє со­бою різноманітні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

Розрізняють спілкування першого роду (як комунікація, сто­рона спільної діяльності) і другого роду (як передача через виготовлений матеріальний продукт своєї індивідуальності іншим людям, закріплення і продовження себе в інших людях).

Є такі різновиди діяльності, де спілкування займає провід­ну, професійно значущу позицію і переходить у категорію функціональну. Це насамперед педагогічне спілкування, яке в навчанні та вихованні є інструментом впливу на особистість учня. Педагогічне спілкування — це професійне спілкування вчителя з учнем, яке має педагогічні функції і спрямоване на інтелектуально-особистісне зростання.