Галичина

- історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, у басейні річок Дністра, Західного Бугу, Сяну; території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України. Назва "Галичина" походить від столиці Галицько-Волинського князівства - м. Галич, яке вперше згадується під 1084 р. Зруйноване монголо-татарами Суч. Галич виник у ХІV ст. Походження назви точно не встановлено. Існує кілька тлумачень. Одні назву виводять від давньоруського гала, гал "низовина, болотиста місцевість". Інші пов'язують її з українською гала в означенні "великі купини на річці". Ще одна версія утворюють її від імені племені галичани, яке пов'язане з видобутком солі (від кельтського гал - "сіль"), дослівно "соляники". До середини ХІІ ст. інформація про Галичину вичерпується кількома уривковими літописними повідомленнями. Власне Галицька земля (князівство) як окрема адміністративно-політична одиниця утворилася не внаслідок розпаду Київської Русі, а внаслідок складних роз'єднавчо - об'єднавчих процесів у прикарпатському регіоні.

Гуцульщина

- історико-етнографічна область України, що охоплює південні гірські райони Івано-Франківської області, південно-східну частину Чернівецької області тп південно-східну частину Закарпатської області. Назва Гуцульщина походить від назви населення даного регіону - "гуцули". Походження цієї назви в науковій літературі не з'ясовано. Перша згадка про Гуцульщину з'явилася у працях професора Львівського університету Бальтазара Гакета наприкінці ХVІІІ ст. Уперше зі спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К.Мілевський. Наукове вивчення Гуцульщини започаткував словацький вчений П.Шафарик, український письменники і вчені І.Вагилевич та Я.Головацький, які на конкретних фактах показали органічну історію та культурну єдність галицьких, закарпатських і буковинських українців.

Дике поле

- історична назва нерозмежованих і мало заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течею Дністра на захід, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на схід від лівої притоки Дніпра - Самари - і верхів'їв притоків Південного Бугу - Синюхи та Інгули - на південь, до Чорного і Азовського морів та Криму на південь. У ХVІ- ХVІІ ст. уряд Польсько-Литовської держави Дике поле вважав українські землі, що знаходилися на сході і півдні від м. Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті к приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення. Степи Дикого поля були придатні для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у ХV ст. сформувалося українське козацтво. Наприкінці ХVІІІ ст. назва Дике поле перестала вживатися.

Донбас

- індустріальний район України, який охоплює Донецьку, Луганську, частково Дніпропетровську області України і частково Ростовську область Росії

Закарпаття

- історичні назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Сьогодні це територія Закарпатської області України. Межує з Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, а також із Львівською та Івано-Франківською області України. Землі Закарпаття були заселені ще в епоху пізнього палеоліту. Саме тут виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України. У ІІ ст. н.е частина Закарпаття входила до складу римської провінції Дакії. В епоху "великого переселення" ці землі стали найбільш активним районом колонізації.

Західна Україна

1) у 1919-1920 рр. назва всіх українських земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії;

2) назва вживана для означення всіх українських земель, приєднаних до УРСР 1939-1940 рр. 3) сьогодні термін Західна Україна вживається інколи для означення території Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської та Чернівецької областей.

Лівобережна Україна

- історико-географічна назва частини українських земель, що обіймають територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східних частин районів Київської (з м. Києвом) і Черкаської областей. У російських офіційних документам Лівобережна Україна називалась Малоросією. З 1654 р. Лівобережна Україна перебувала в залежності від Московської держави. Козацький військово-адміністративний устрій запроваджений на Лівобережній Україні під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр. У ХVII-XVIII ст. Лівобережна Україна поділялася на Гадяцький, Київський, Кропивенський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, які поділялися на сотні. У складі Московської держави Лівобережна Україна зберігала певну політичну автономію, яка зазнавала постійних обмежень з боку царського уряду. Після другого поділу Речі Посполитої (1793) і приєднання Правобережної України до Російської імперії назва Лівобережна Україна стала вживатися як географічне поняття.