Самостійне заняття №8

Тема: Світовий океан та його забруднення

Мета: Ознайомлення зі станом охорони вод Світового океану

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1 Характеристика основних забруднювачів Світового океану

2 Конвенція ООН з морського права (“Хартія морів”)

Література:

1 Білявський г.О., Падун м.М., Фурдуй р.С. Основи загальної екології.- к.: Либідь,1995, с. 194-198

2 Джигирей В.С. та ін. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища - Львів: Афіша, 2000, с. 98-99

Запаси води на Землі величезні— 1,39-1О⁹ км³, що ста­новить 0,023 % усієї маси Землі. Проте абсолютна біль­шість цієї колосальної маси — це гіркувато-солона морська вода, непридатна для пиття та технічного використання. Маса прісної води на планеті — 35- 10⁶ км³ (усього 2 % її загальної кількості). Основна кількість (75 %) прісної води зосереджена в льодових щитах Антарктиди й Гренландії гірських льодовиках, айсбергах, у зоні вічної мерзлоти. Із всієї кількості прісної води лише 0,6—1.% перебуває в рідкому стані (річки, прісноводні озера, частина підземних вод). Саме ця вода й використовується людством для своїх численних потреб. Слід зазначити, що 20 % усієї прісної рідкої води Землі зосереджено в такому унікальному водному басейні, яким є сибірське озеро Байкал. Та найбільші запаси води на Землі зосереджені в її надpax у зв'язаному вигляді (в складі мінералів). За даними В. Вернадського, в земній корі в зв'язаному стані міститься щонайменше 1,3 млрд км³ води, тобто приблизно стільки ж, як у Світовому океані.

Основним джерелом водопостачання для людства є річ­ковий стік. Серед країн світу перше місце за цим показни­ком посідає Бразилія з її гігантською річкою Амазонкою (9 900 млрд м³). Річковий стік України становить у серед­ньому 85,1 млрд м³ (без Дунаю), а в маловодні роки змен­шується до 48,8 млрд м³. По території України цей стік розподілений вкрай нерівномірно: 70% припадає на Південно-Західний економічний район (45 % території), де мешкає лише 40 % населення. На Донецько-Придніпровський і Південний економічні райони, в яких живе 60 % населення і де розташовані найбільш водоємні галузі народ­ного господарства, припадає всього 3О % стоку.

У цілому по Україні водні ресурси (річковий стік і під­земні води) використовуються повністю, в багатьох райо­нах півдня республіки відчувається гострий дефіцит води. Для ліквідації цього дефіциту доводиться вдаватися до трудомістких і дорогих заходів — перекидання води кана­лами та будівництва водосховищ. Для водопостачання маловодних районів введено в дію ряд каналів — Північно-Кримський, Дніпро — Кривий Ріг, Сіверський Донець — Донбас, Дніпро — Донбас, Інгулецький. В Україні є 748 водосховищ об'ємом понад 1 млн м³ кожне, сумарний об'єм води в них досягає 48,9 млрд. м³.

Головним джерелом води в Україні є Дніпро. Дніпров­ська вода використовується для пиття й технологічних по­треб. Іншими річками, що забезпечують потреби населення України у воді, є Дністер, Південний Буг, Західний Буг, Ти­са, Прут та ін. Стан води й повноводдя великих річок Укра­їни залежить від стану їх приток і малих річок, яких в Ук­раїні налічується понад 63 тис. Ці річки мають величезне значення — досить зазначити, що 90 % усіх населених пунктів республіки розташовані саме поблизу малих річок. У басейнах цих річок формується понад 60 % водних ре­сурсів України.

Саме стан малих річок України викликає нині велику тривогу. Більше як 20 тис. їх вже зникло, тобто висохло. Деградація, висихання малих річок невідворотно призведе до деградації великих річок, тому проблема їх збереження й оздоровлення є однією з найгостріших для нашої молодої держави.

СПОЖИВАЧІ ПРІСНОЇ ВОДИ

Проблема забезпечення людства чистою водою нині над­звичайно загострилася, оскільки наявні ресурси прісної води в багатьох районах є недостатніми для задоволений всіх споживачів не лише на перспективу, але й на сьогодні. Усі галузі господарства за відношенням до водних ре­сурсів поділяють на дві групи: споживачі й корис­тувачі води.

Споживачі забирають воду з джерела, використовують її для виробництва, промислової й сільськогосподарської продукції, а потім повертають, але вже в іншому місці, в меншій кількості й іншої якості.

Користувачі воду з джерела не забирають, а використо­вують її як середовище (водний транспорт, рибальство, спорт тощо) або як джерело енергії (ГЕС). Проте і вони можуть змінювати якість води (наприклад, водний транс­порт забруднює воду).

Вода може використовуватися з різною метою: для по­треб промисловості, сільського, комунального господарства, транспорту та для господарсько-питних потреб тощо.

Промисловість використовує близько 20 % загального рівня прісної води й її споживання/ Кількість води, що споживається тим чи іншим промисловим підприємством, залежить від типу продукції, що випускається, технології виробничого процесу, системи водопостачання (прямоточ­ної чи оборотної), кліматичних умов тощо.

У разі застосування проточної системи вода з водного джерела подається на промисловий об'єкт, використовується в процесі виробництва продукції, потім надходить на очисні споруди й після відповідного очищення скидається у водотік чи водойму. При такій системі використовується

велика кількість води, але частка необоротного споживання невелика.

При оборотній системі водопостачання відпрацьована вода після відповідної очистки не скидається у водойму, а багаторазово використовується в процесі виробництва. Витрати води у цьому разі набагато нижчі. Наприклад, як­що ТЕС потужністю 1 млн кВт при прямоточному водопос­тачанні щорічно споживає 1,5 км³ води (головним чином для охолодження агрегатів), то при оборотній схемі — ли­ше 0,12 км³, тобто в 13 разів менше.

Для оцінки обсягів промислового водоспоживання ви­користовується термін водоємність виробництва. Під нею розуміють кількість води (м³), необхідну для виробництва 1 т готової продукції. Водоємність різних видів продукції дуже різниться: добування й збагачення руди 2—4, виробництво міді — 500 виробництво сталі 120—150, паперу — понад 200, синтетичного ка­учуку — 3600, капронового во­локна — 5600.

Найбільшим споживачем води в промисловості є атомна енергетика — АЕС використовують у середньому вдвічі більше води на 1 кВт виробленої електроенергії, ніж ТЕС.

Сільське господарство є основним споживачем прісної води (70 % усього її використання). Це зумовлено в першу чергу збільшенням площ зрошуваного землеробства. Зрошувані землі дають набагато більше продукції, ніж незро-шувані (богарні). Так, у світі нині зрошується близько 15 % площ усіх сільськогосподарських угідь, проте вони дають понад 50 % усієї продукції (за вартістю).

Площа зрошуваних земель у світі швидко зростає: на початку XX ст. вона становила 40 млн та, в 1970 р.— 235, а в 2000 р. за прогнозами досягне 420 млн га.

Питоме водоспоживання під час зрошення залежить від виду сільськогосподарських культур, фізико-географічних умов району, технічного стану зрошувальних систем і спо­собів поливу. Наведемо норми зрошення різних культур,

м³/га:

багаторічні трави 2 000—8 000, рис 8000—15 000, зернові 1 500—3 500,

цукровий буряк 2 500-6 000.

Втрати води під час зрошення (за рахунок випарову­вання) досягають великих значень (від 20 до 60 % водозабору). Деяка кількість води після зрошення повертається у водойми у вигляді зворотних вод, які, як правило, за своїм хімічним складом значно відрізняються від води, що використовувалася для зрошення, вони мають великий вміст солей.

Водопостачання населення задовольняє потреби в питній воді й комунально-побутові потреби (робота підприємств побутового обслуговування, поливання вулиць і зеле­них насаджень, протипожежні заходи тощо). Існує поняття питоме водоспоживання, тобто добовий об'єм води в літ­рах, що необхідний для задоволення всіх потреб одного жителя міста чи села. Питоме водоспоживання в містах більше, ніж у селах і значною мірою залежить від ступеня благоустрою (наявності водопроводу, каналізації, центра­льного водяного опалення тощо). У великих містах земної кулі питоме водоспоживання нині становить, л/добу на од­ну людину: Нью-Йорк і Москва — 600, Київ — 515, Париж і Луганськ — 500, Вінниця і Ужгород — 305, Лондон — 263, Івано-Франківськ — 230.

ЗАБРУДНЕННЯ ВОДИ

У результаті інтенсивного використання людством вод­них ресурсів відбуваються значні кількісні й якісні зміни в гідросфері. Кількісні зміни полягають у тому, що в певних районах змінюються кількість води, придатної для госпо­дарських потреб, водний баланс, режим рік тощо. Якісні зміни зумовлені тим, що більшість річок і озер є не лише джерелом водопостачання, а й тими басейнами, куди скида­ють промислові, сільськогосподарські й господарсько-побу­тові стоки. Це призвело до того, що нині на Землі вже практично не залишилося великих річкових систем з гідро­логічним режимом і хімічним складом води, не спотворе­них діяльністю людей (рис. 16).

Забруднення гідросфери поділяють на хімічне, фізичне, біологічне й теплове.

Хімічне забруднення води відбувається внаслідок надходження у водойми з стічними водами різних шкід­ливих домішок неорганічної (кислоти, мінеральні солі, лу­пі тощо) й органічної природи (нафта й нафтопродукти, органічні сполуки, поверхнево-активні речовини, миючі за­соби, пестициди тощо). Більшість з них є токсичними (отруйними) для мешканців водойм. Це — сполуки миш'я­ку, свинцю, ртуті, міді, кадмію, хрому, фтору тощо. Вони поглинаються фітопланктоном і передаються далі по харчо­вих ланцюжках більш високоорганізованим організмам, що супроводжується кумулятивним ефектом, який полягає в прогресуючому збільшенні вмісту шкідливих сполук у кож­нім наступній ланці харчового ланцюжка. Скажімо, в фіто­планктоні вміст шкідливої сполуки буде в десять разів більшим, ніж у воді, в зоопланктоні (рачки, личинки тощо) — підвищиться ще вдесятеро, в рибі, яка харчується зоопланктоном, — ще вдесятеро. Їхня дія виявля­ється в наступних поколіннях живих істот і полягає в появі шкідливих мутацій, генетичних розладах тощо.

Ф і з и ч не забруднення води пов'язане із зміною її. фізичних властивостей — прозорості, вмісту суспензій та інших нерозчинних домішок, радіоактивних речовин і тем­ператури.

Суспензії (пісок, намул, глинисті частки) потрапляють у водойми головним чином за рахунок поверхневого змиву дощовими водами з сільськогосподарських полів, особливо тоді, коли розорюються водозахисні смуги вздовж річок і орні ділянки наближаються до самого урізу води. Багато суспензій потрапляє у водотоки з діючих підприємств гір­ничорудної промисловості, таких, як промивочні установ­ки, драги тощо. Пил надходить у водойми також з сильними вітрами, особливо в суху погоду. Тверді частки різко знижують прозорість води, пригнічуючи процеси фотосинтезу водяних рослин, забивають зябра риб й інших водних тва­рин, погіршують смакові якості води. Особливу небезпеку для всього живого становлять радіоактивні домішки, що, потрапляють у водойми завдяки викидам АЕС (особлива під час аварій), з частками золи від працюючих ТЕС тощо.

Теплове забруднення водойм є особливим ви­дом забруднення гідросфери. Воно спричинене спуском у водойми теплих вод від різних енергетичних установок.. Величезна кількість тепла, що надходить з нагрітими во­дами в ріки й озера, істотно змінює їх термічний і біологіч­ний режими. Серед теплових забруднювачів гідросфери перше місце посідають АЕС.

186

Як свідчать спостереження, у ріках, які розташовані нижче від діючих ТЕС і АЕС, порушуються умови нересту риб, гине зоопланктон, риби уражуються хворобами й па­разитами. Вчені-гідробіологи встановили таку характерну послідовність дії підвищених температур, °С, на мешканців озер і штучних водойм:

До 26 — шкідливого впливу не спостерігається, 26—30 — пригнічення життєді­яльності риб, понад ЗО —шкідлива дія на біо­ценози, 34—36 — гине риба й деякі види інших організмів.

Слід додати, що АЕС, як правило, скидають у водойми воду, нагріту до 45 °С.

Біологічне забруднення водного середовища полягає у надходженні до водойм із стічними водами різ­них видів мікроорганізмів, рослин і тварин (віруси, бакте­рії, грибки, найпростіші, черви), яких раніше тут не було. Багато з них є хвороботворними для людей, тварин і рослин. Серед біологічних забруднювачів перше місце посідають комунально-побутові стоки, особливо коли вони надходять у водойми без очищення. Проте навіть за наявності очис­них споруд деяка кількість вірусів, бактерій тощо все ж. не затримується фільтрами й потрапляє у водойми. Про­мисловими біологічними забруднювачами є підприємства шкірообробної промисловості, м'ясокомбінати, цукрові за­води.

Особливої гостроти біологічне забруднення водойм на­буває в місцях масового відпочинку людей (рекреаційні й» курортні зони узбережжя морів і озер). Через поганий стан каналізаційних і очисних споруд останніми роками міське керівництво Одеси, Маріуполя та інших міст на узбережжі Чорного й Азовського морів неодноразово закривало пляжі, бо в морській воді були виявлені збудники таких небез­печних хвороб, як вірусний гепатит, дизентерія, холера тощо.

ПРОБЛЕМА СТІЧНИХ ВОД

(Неочищені або недостатньо очищені стічні води, потра­пляючи в природні водойми, призводять до зміни фізичного й хімічного складу їхніх вод, забруднюють їх. Усі природні водойми мають здатність до самоочищення. Самоочищен­ня — це розбавлення стічних вод, випадіння в осади твер­дих забруднювачів, хімічні, й інші природні процеси, що призводять до видалення з водойми забруднювачів і сприя­ють поверненню води до її первісного стану. Проте здат­ність водойми до самоочищення має свої межі. Велика кі­лькість забруднених вод, наявність у них токсичних для «одних біоценозів речовин й інші причини обмежують здат­ність водойми до самоочищення. Нині річки, озера й інші «водойми самотужки вже не можуть подолати дедалі зроста­юче антропогенне навантаження. Тому людство, якщо воно хоче мати майбутнє, повинно вдатися до спеціальних до­сить трудомістких і дорогих заходів для очищення забруд­нених вод і повернення джерел водопостачання до стану, придатного для подальшого їх використання. Комплекс заходів, що мають забезпечити нормальний стан водних об'єктів, включає такі:

нормування якості води, тобто розробка критеріїв щодо її придатності для різних видів водокористування;

скорочення обсягів скидів забруднень у водойми шляхом вдосконалення технологічних процесів; очистка стічних вод.

Нормування якості води в нашій країні здійснюється за відповідними правилами й нормативними актами. У прий­нятому Верховною Радою України Законі про охорону навколишнього природного середовища є спеціальний роз­діл щодо охорони водного середовища. В ньому викладено вимоги до складу й властивостей води для різних потреб народного господарства, підкреслюються принципи обов'я­зковості захисту всіх водокористувачів і водоспожнвачів. Окремо наголошується на забороні скидання у водойми «стічних вод, що містять цінні відходи, сировину, які можуть бути вилучені шляхом раціональної технології. В додат­ках до закону наводяться ГДК різних забруднювачів води. Законом передбачена адміністративна й карна відповідаль­ність за порушення правил користування водоймами, забруднення їх понад встановлені норми тощо.

Скорочення обсягів скидів забруднень у водойми й пере­хід підприємств до роботи, за схемою замкнутого циклу водокористування є головним напрямом захисту водного» середовища в промисловості. За такою схемою водокористування промислове підприємство після очищення власних стічних вод повторно використовує їх у технологічному циклі, й забруднені стічні води взагалі не потрапляють у природні водойми. Розробка нових прогресивних техноло­гій дозволяє різко скоротити потреби у воді, а інколи й зов­сім відмовитися від неї. Наприклад, на деяких ТЕС за кор­доном замість водяного охолодження агрегатів використо­вується повітряне, що звело теплове забруднення водойм до нуля.

У сільському господарстві, яке є основним споживачем води, слід запровадити сувору економію води, раціональне її використання. Так, заміна поверхневого поливу на зро­шуваних землях більш раціональними методами (дощуван­ням, крапельним поливом тощо) дозволяє одержувати ті ж врожаї за витрат води у п'ять — сім разів менших. За повідомленнями преси, на бавовняних плантаціях Туркме­ністану лише 54 % води доходять до рослин, решта просо­чується в землю через необлицьовані стінки каналів, при­зводить до заболочення ділянок магістральних каналів. Економія на облицюванні спричинює до значно більших втрат — втрат води, виведення з сівообороту великих площ землі.

Зменшенню кількості пестицидів, фосфатів, нітратів у водоймах сприяє часткова заміна хімізації сільського гос­подарства біологічними методами боротьби з шкідниками й хворобами рослин, чітке дотримання сівооборотів, введен­ня нових, більш продуктивних і стійких до хвороб і шкід­ників сортів культур.

ОХОРОНА ВОД СВІТОВОГО ОКЕАНУ

Стан вод Світового океану нині викликає велику тривогу. Води морів і океанів забруднюються переважно водами річок, з якими щорічно до них надходить понад 320 млн т заліза, 6,5 млн т фосфору й інших речовин. Дуже багато забруднювачів потрапляє в Світовий океан із атмосфери: 200 тис. т свинцю, 1 млн т вуглеводнів, 5 тис. т ртуті тощо. Близько однієї третини мінеральних добрив, що потрапля­ють у грунт, вимивається з нього й ріками виноситься а мо­ря та океани лише азоту й фосфору таким шляхом потрап­ляє в Світовий океан близько 62 млн т на рік. Ці речовини викликають бурхливий розвиток деяких рослин (синьо-зе­лених і зелених одноклітинних водоростей), що вже не раз спричиняло, «червоні припливи» в Північному, Середземно­му морях й інших акваторіях.

До найбільш шкідливих забруднювачів Світового океа­ну належать нафта й нафтопродукти. Щорічно в Світовий океан надходить 5—10 млн т цих забруднювачів, джерела­ми яких є морський транспорт і приморські міста, береговий стік, втрати під час морського добування нафти на шель­фах тощо. Особливу тривогу викликають аварії великих танкерів, що перевозять нафту

Збільшення нафтового забруднення в деяких районах Світового океану, таких, наприклад, як Середземне й особ­ливе Північне море вже стає катастрофічним для флори й фауни, порушує тепло- і вологообмін між океаном і ат­мосферою (рис, 18). Жертвами цього виду забруднення стають сотні тисяч морських птахів, тюленів, велика кіль­кість риби, донних тварин тощо.

Моря й океани забруднюються також твердими відхо­дами — побутовими та промисловими. Цих відходів у Світо­вому океані накопичилося вже понад 20 млн т. Більшість з них дуже шкідлива, бо містить сполуки важких металів й інші речовини, що згубно діють на морську фауну.

У морську воду потрапила велика кількість радіоактив­них ізотопів внаслідок-випробувань атомної зброї, роботи ядерних реакторів на військових підводних човнах і криго­ламах, скидання контейнерів з відходами атомних електро­станцій тощо. Загальна радіоактивність, привнесена в Світо­вий океан людиною, оцінюється в 5,5-10¹⁹ Бк, або 5,5:10⁹ Кі. Під час чорнобильської аварії в атмосферу було викинуто близько 5-10⁷ Кі радіоактивності, тобто в Світовому океані накопичилася радіоактивність, спричинена 3О Чорнобилями. Найзначніше забруднення Світовому океану відбува­ється в мілководній прибережній зоні. Але ж континенталь­ний шельф — це райони, де більшість представників морсь­кої фауни проводить значну частину свого життя. До того ж саме тут мільйони рибалок заробляють собі на життя, а ще більша кількість людей намагається провести свою відпустку.

Прогресуюче забруднення Світового океану інколи має найнесподіваніші наслідки, коли безвинні, практично нікому раніше не відомі організми набувають загрозливих власти­востей. Саме так сталося з мікроскопічними одноклітинними водоростями. Зазначене забруднення морів нітратами й фосфатами, якими живляться водорості, вже кілька разів викликала в одному чи іншому місці Світового океану ви­бухоподібне їх розмноження, відоме під назвою «червоний приплив», хоча його колір залежно від різновиду мікроор­ганізмів може бути й жовтим, й синьо-зеленим. Ці мікро­організми надзвичайно швидко розмножуються — загальна кількість їх подвоюється за 20 год. Вони утворюють на поверхні моря «ковдру» товщиною до 2 м, яка може вкри­вати великі площі поблизу узбережжя. Наприклад, біля берегів Скандинавії в 1988 р. подекуди утворилися вели­чезні плями таких водоростей — до 45 км завдовжки й 10 км завширшки.

Бурхливий розвиток водоростей супроводжується різ­ким зниженням вмісту в морській воді кисню. Водоростева «ковдра» діє як прес, що душить у морі все живе. Гинучи через два-три дні, клітини водоростей опускаються на дно, де стають поживою для бактерій, які в процесі інтенсивно­го харчування починають споживати надмірну кількість кисню. Це призводить до загибелі від задухи донних орга­нізмів. Самі клітини водоростей містять отруйні речовини, що згубно діють на рибу й інші морські організми.

У результаті подібного «червоного припливу» в 1988 р. у Північному морі поблизу узбережжя Данії й Норвегії на великих ділянках загинула практично вся морська фауна й флора, було завдано великої шкоди риболовецьким гос­подарствам, забруднено пляжі, сморід над деякими зато­ками стояв більше місяця. Загрозливим є те, що «червоні припливи» трапляються дедалі частіше й уражують дедалі більші ділянки морських узбереж.

Проблема захисту Світового океану нині стала однією з найактуальніших, вона стосується всіх країн, навіть тих, що не мають безпосереднього виходу до океану. З огляду на це ООН розроблено й прийнято кілька важливих угод, що регулюють судноплавство, рибальство, добування ко­рисних копалин з морських родовищ тощо.

Найвідомішою є конвенція ООН 1982 р. з морського права («Хартія морів»), у обговоренні якої брало участь 156 країн, 20 міжурядових і понад 60 неурядових міжнарод­них організацій. За цією конвенцією держави, які підписа­ли угоду, мають зберігати морське середовище та захища­ти його від забруднення. Це стосується всіх джерел забруд­нень незалежно від того, де вони розташовані — на суші або на морі. З метою запобігання забруднення морського середовища з джерел, що розташовані на суші, держави зобов'язалися розробляти своє національне законодавство з урахуванням міжнародних стандартів і правил. Анало­гічні вимоги поширюються і на морські судна, які плавають під прапорами цих країн.

З метою захисту економічних інтересів прибережних дер­жав конвенцією 1982 р. передбачено встановлення в Світо­вому океані 200-мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, розробку та збереження природ­них ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, що знаходяться на дні, в надрах і водах океа­ну, а також право на управління цими ресурсами. Конвен­ція містить положення, які регулюють експлуатацію окре­мих видів живих ресурсів у економічній зоні.

У «Хартії морів» визначено також вимоги щодо охорони морського середовища під час освоєння ресурсів морського дна поза зонами національної юрисдикції.

Для постійного стеження за станом Світового океану створюється міжнародна служба моніторингу. Добрі ре­зультати дає застосування з цією метою космічних методів стеження — з спеціальних супутників можна оперативно помітити нафтові плями в Світовому океані, слідкувати за кількістю стоків, що виносяться річками й навіть помічати танкери, капітани яких скидають в море подалі від берега брудні промивочні води.

АНТРОПОГЕННІ КАТАСТРОФИ НА АКВАТОРІЯХ

Непродумане господарювання, гонитва за наживою, іг­норування законів природи призвели до важких наслідків на деяких акваторіях.

Драма Байкалу. Байкал (у перекладі «багате озе­ро») є перлиною світових озер. Це найглибше озеро плане­ти, найбільший резервуар прісної води найвищої якості, оспіване в народних легендах і піснях, туристичний об'єкт. Воно є унікальною геологічною структурою — рифтом, во­доймою, де мешкають тварини, які не зустрічаються більше ніде в світі (наприклад, рибка голом'янка, що на 80 % складається з жиру, тому зовсім прозора). Неповторної краси краєвиди кедрової тайги, баргузинський соболь, га­рячі мінеральні джерела... Це диво, яке мати-природа дбайливо плекала 25 млн років, нині знаходиться під загро­зою знищення, виродження.

У 1958 р. Байкал привернув увагу Міністерства паперо­вої промисловості. Під лозунгом «Країні потрібен папір, країні потрібна кордна целюлоза!» почалася підготовка до будівництва на Байкалі чергового «гіганта соціалістичної індустрії» — целюлозно-паперового комбінату (ЦПК). Си­бірські вчені й письменники одразу ж розпочали боротьбу проти цього проекту, що загрожував перетворити Байкал - на відстійник ЦПК. Адже целюлозно-паперова промисло­вість— чи не найбрудніше з виробництв, створених люди­ною, — потребує дуже багато чистої води, яку перетворює на настільки брудну суміш, що її практично неможливо очистити відомими способами.

Мінпапірпромом були задіяні різноманітні методи: за­лежні від нього експерти доводили, що очисні споруди по­вернуть назад у Байкал воду, мало не чистішу за ту, яку комбінат буде забирати; деякі вчені висували тезу: «Бай­кал такий великий, що забруднити його неможливо». Та найбільшим козирем Мінпапірпрому було твердження, що лише Байкальський ЦПК зможе виробляти кордну целюло­зу класу «супер-супер», необхідну для виготовлення шасі швидкісних військових літаків. Єдине, чого вдалося домог­тися громадськості — на спорудженому ЦПК було введено в дію систему очисних споруд, яка коштувала вп'ятеро до­рожче від самого комбінату.

Комбінат пропрацював два десятки років, і всі найгірші прогнози вчених справдилися. Очисні споруди працювали весь цей час неритмічно, мали місце численні «залпові» ски­ди в Байкал неочищених вод. І навіть тоді, коли очисні споруди працювали за графіком, вода, що виходила з них в Байкал, була забруднена фенолами й сотнями інших шкідливих сполук. У результаті на значній частині аквато­рії озера вода вже не має нічого спільного із знаменитою колись байкальською водою, світовим еталоном прісної во­ди. Гинуть унікальні мешканці озера, зокрема мікроскопіч­ні рачки, що відіграють величезну роль у очищенні води, фільтруючи її крізь свої зябра. Від димових викидів ЦПК гинуть кедрові ліси, які мають водоохоронне значення. Вчені підрахували, що екологічні збитки від ЦПК станов­лять 50 млн крб за добу, тоді як уся продукція його за рік оцінюється в 120 млн крб. І найбільш дивний факт — за всі десятиліття своєї роботи ЦПК так і не освоїв виробництва целюлози «супер-супер». Врешті-решт, уже в епоху «глас­ності й перебудови» громадськість домоглася постанови уряду про перепрофілювання ЦПК на виробництво дерево­стружкових плит для меблів.

Невідомо лише, чи зуміє Байкал відновитися, тим паче, що ЦПК був не єдиним його губителем. У районі озера й нині діють близько 150 об'єктів, чиї стічні води, викиди в атмосферу та інші шкідливі впливи викликають тривогу. Береги озера стихійно забудовуються дачами, тут виросло місто Сєверобайкальськ, де мешкає 120 тис. жителів, а стан каналізації, за словами одного з сибірських вче­них, «наводить жах» (у більшості будинків її просто немає).

Загибель Аралу. Серед катастроф, викликаних діяльністю людей, загибель Аральського моря посідає особ­ливе місце. Тут не було жахливого вибуху, смерть прийшла в ці краї мовчки й повільно.

Аральське море — четверте за розмірами на Землі від­окремлене від океану море-озеро (на першому місці — Каспійське). Колись воно мало площу 60 тис. км², глиби­ну— до 70 м, живилося водами середньоазіатських рік Амудар'ї та Сирдар'ї. В колишньому €РСР Арал був дру­гим після Азовського моря постачальником риби. Тут во­дилося безліч лящів, коропів, судаків й інших цінних видів риби. Арал був годувальником сотень тисяч людей, мав дуже важливе значення як регулятор клімату в жаркому районі Середньої Азії, на стику пустель Каракум і Кизил­кум. Усе це — в минулому. Вже близько ЗО років Арал ви­сихає. Нині площа моря скоротилася на 40 %, а об'єм— на 60 %, рівень моря знизився на 13 метрів, а солоність води збільшилася з 11 до 23 %. Риба в Аралі вимерла, море ві­дійшло від портів на 50—70 км. З висохлого дна моря, що займає вже 2,6 млн га, жаркі каракумські вітри здіймають у. повітря 70 млн т солей у рік, які уражують поля всієї Се­редньої Азії й доходять навіть до Кубані. Що ж трапилося?

Якщо до 60-х років сумарний стік річок, які живлять Арал — Амудар'ї й Сирдар'ї — становив приблизно 50 км³ на рік, то за 1961—1980 pp. він зменшився до 20 км³, а з початку 80-х років на Сирдар'ї припинився зовсім, а на Амудар'ї оцінюється жалюгідними цифрами. Причиною цього є не якась природна катастрофа, а діяльність Мініс­терства водного господарства. Озброївшись «керівною» фразою середньоазіатського партійного вождя Рашидова «Країні — бавовняну незалежність!», витративши сотні мільярдів народних грошей, це міністерство два десятки років регулярно рапортувало про чергові сотні кілометрів каналів, додаткові греблі й тисячі нових зрошених гектарів бавовняних плантацій.

Стік Амудар'ї й Сирдар'ї був вичерпаний на бавовняні поля, причому норми поливу регулярно перевищувалися вдвічі, а то й втричі порівняно з науково обгрунтованими; через необлицьовані стінки каналів втрачалося до 40°/₀ води, грунти засолонялися, в них вносилися надмірні кіль­кості гербіцидів, пестицидів, дефоліантів тощо. На сьогодні понад 3 млн га загублених, отруєних, засолених земель списано Мінводгоспом офіційно (насправді втрачено ще більше).

Арал нині агонізує. Вчені вважають, що врятувати його, тобто відновити в колишньому вигляді, неможливо перш за все через відсутність 50 км³ води, вкраденої в нього. Можна говорити лише про заходи по деякому зменшенню екологічної шкоди. Рівень моря продовжує знижуватися, і десь на початку XXI ст. воно розпадеться на низку гірку­вато-солоних озер.

Втім, деякі вчені дотримуються іншої думки. Вони вва­жають, що стан Аральського моря не є безнадійним і пропо­нують вжити такі заходи з метою його врятування.

1. Необхідно заборонити полив по борознах і запрова­дити автоматизовані способи поливу крапельними або під­ґрунтовими методами. Через недосконалі зрошення під час поливу води витрачається втричі більше, ніж потрібно рос­линам.

2. Забетонувати або облицювати стінки каналів, пода­вати воду по закритих системах (труби тощо), як це робить­ся в усьому світі вже багато десятиріч. Підраховано, що ліквідація втрат води в меліоративних системах зберіга­тиме для Аралу ЗО—40 км³ води щорічно.

3. Науково обгрунтувати норми поливу бавовника для регіону. Розрахунки свідчать, що за рахунок обмеження поливу до 10 000 м³ на 1 га площі можна зберегти 30— 40 км³ води на рік.

4. Зменшити посівні площі бавовника, розпочавши куль­тивацію менш водоємних сільськогосподарських культур. Слід зменшити використання бавовни на технічні потреби,: замінивши її виробами хімічної промисловості, а також скоротити експорт бавовни за кордон. За рахунок скорочен­ня посівних площ можна зберігати щорічно близько 10 км⁵ води. Експорт бавовни в минулі роки становив близько 30 % валового збору. Отже, щорічно експортувалося 15 км³ води.

Крім того, значна частина сільськогосподарської про­дукції просто втрачається. Недостатня кількість перероб­них виробництв, сховищ тощо є причиною того, що значна частина водних і земельних ресурсів працює без віддачі. Деякі вчені вважають, що це еквівалентно щорічним втра­там 15—20 км³ води.

Багато бавовни втрачається через те, що немає устат­кування для фасування та переробки вати. За рахунок його застосування потреба в бавовні зменшилася б на 60%.

5. Звести до мінімуму скидання води після поливу. Ще в 70-ті роки було підраховано, що за десять років втрата води, спричинені холостими скидами, фільтрацією через стінки Каракумського каналу, випаровуванням та заболо­чуванням, перевищили 100 км³, тоді як на зрошення було використано лише 84 км³ води.

6. Розглянути питання про збільшення стоку Амудар'ї та Сирдар'ї за рахунок атмосферної вологи в горах. Тех­нічна можливість для цього є. Реальне збільшення може становити близько 20 %

7. Здійснити багаторічне регулювання стоку Амудар'ї. З метою зменшення забруднення води суворо нормувати внесення гербіцидів, пестицидів, дефоліантів тощо або за­стосувати інші (перш за все біологічні) методи боротьби з шкідниками.

Настав час також серйозно замислитися над демогра­фічною ситуацією в басейні Аральського моря. Проте досі ні Узбекистан, ні Інші середньоазіатські країни не беруться за вирішення проблеми Аралу, й нині лунають заклики звер­нутися по допомогу до міжнародного співтовариства. Масштаби аральської біди з особливою силою відчувають жителі прилеглої до колишнього моря Каракалпакії. Втра­та роботи змусила виїхати з цих місць десятки тисяч лю­дей. Ті, що залишилися на батьківщині предків, ледь живо­тіють. Джерела води пересихають, а в тих, які ще існують, вода надміру забруднена солями, хімікатами. Солоні вітри знищують плантації. Кожна десята дитина з тих, що на­роджуються, помирає, не проживши року. Лютують епідемії гепатиту, черевного тифу, різко зріс рівень захворювань, зокрема на рак. Немовлята відмовляються пити материн­ське молоко — воно насичене аральською сіллю.

Як пише географ О. Ситниченко, керівник кількох еколо­гічних експедицій у район лиха, «трагізм аральської ката­строфи в тому, що не стихії, не мор, не чума чи холера, не сарана, а цілий мозковий трест серйозних державних мужів з благих намірів вчинив увесь цей жах».

Ледь не сталося повномасштабної екологічної біди й на півдні України, де вже почали здійснювати багатомільярд­ний проект будівництва каналу Дунай — Дніпро.

Питання для самоконтролю:

1 Які основні промислові забруднювачі Світового океану?

2 Охарактеризуйте забруднення Світового океану “Червоний приплив ” ?

3 Охарактеризуйте основні положення “Хартії морів” ?