19. Онтологічний суб’єктивізм Берклі і г’юма

Суб'єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Намагається вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт. У філософії Нового часу зародилась індивідуалістична і суспільна (тотальна) теорія суб'єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання - окрема людина чи суспільство.

Берклі Джордж (1685-1753) - британський теолог і філософ. Вивчав філософію, логіку, теологію, математику і мови в Трініті-коледж (Дублін). Прийняв священицький сан у 1709. Доктор філософії (1727). Єпископ в Клойне (Ірландія) з 1734."

Головні твори: «Досвід нової теорії зору» (1709), «Трактат про принципи людського пізнання».

Основні ідеї:

1) Берклі, полемізуючи з Декартом, наполягав на тому, що відстань між предметами не спостерігається зором, а вселяється людині завдяки досвіду і судженню, а не відчуттю;

2) У прямому сприйнятті, згідно Берклі, ми спостерігаємо лише фігури та кольору. У результаті Берклі прийшов до висновку, що лінії і кути самі по собі не сприймаються зором, не існують в природі реально і являють собою лише «гіпотезу, створену математиками або введену ними в оптику з метою отримати можливість трактувати цю науку геометричним способом».

3) Між сприймаються речами та ідеями зору не існує будь-якого схожості. Речі самі по собі, а ідеї зору самі по собі.

4) Берклі вважав, що тіла існують незалежно поза самого свідомості. «Тіла існують поза свідомістю, тобто вони не свідомість, але від нього відрізняються ... Свідомість у свою чергу відрізняється від них ... Тіла і пр. існують навіть тоді, коли не сприймаються, будучи можливостями в чинному істоті ...». Берклі постулює принципову можливість світу в основі якої - Бог, автономний від свідомості людей.

5) Об'єкти сприйняття існують, за Берклі, поза людського духу. Буття речей полягає лише в тому, що вони сприймаються (esse est percipi - бути, значить бути сприйманим). Об'єкти і відчуття не можуть бути абстрагіруеми один від одного.

6) За Берклі, нічого реально існуючого, крім принципово непізнаваного субстанції духу, душі і мого Я. Згідно Берклі, існує не більше того, що ми відчуваємо.

7) Матерія реальна В основі гіпотези про реальність матерії, по Берклі знаходиться допущення, нібито можливо, відволікаючись від приватних властивостей речей, конституйована абстрактну ідею спільної для них речового субстрату. На думку Берклі, це неможливо, бо наше сприйняття всякої речі без будь-якого залишку розкладається на сприйняття певної сукупності окремих відчуттів або «ідей» («ідея», за Берклі, - будь-яка відчувається або уявна річ). На думку Берклі, для орієнтації в колосальної сукупності відчуттів («ідей») люди повинні з'єднувати (на підставі власних асоціативних зв'язків) різноманітні їх комбінації в єдину послідовність із загальним для неї словесним знаком.

Виступав активним прихильником капіталістичних, а не феодальних цінностей. Поділяв переконання, що джерелом усього багатства світу виступає праця. Удавану нерозв'язні суперечності, сформульоване Берклі та затверджує, з одного боку, існування тел незалежно від розуму і неможливість міропредставленія людей по-іншому, ніж за допомогою духу, з іншого - породили, мабуть, всю кантіанскую лінію у філософії. Іменем Берклі названий приморське місто в США, де розташований Каліфорнійський університет.

ЮМ Девід (1711-1776) - британський дипломат, історик, філософ, публіцист епохи Просвітництва. Сформулював головні принципи новоєвропейського Дністровська ГЕС. Один з предтечею позитивізму. Основні філософські твори: «Трактат про людську природу, або Спроба застосувати на досвіді метод міркування до моральних предметів» (1739-1740), «Проби» («Есе», 1741), «Дослідження про людський пізнанні» (1748), «Дослідження про принципи моралі »(1752),« Діалоги про природну релігію »(опубліковані в 1779) та ін

У центрі філософських роздумів Юма перебувала проблема людини. Вважаючи, що «всі науки більшою чи меншою мірою мають відношення до людської природи», Юм вважав особливо значущою розробку філософської концепції людини.

У якості ж первооснованія останній, за Юму, покликана виступити теорія пізнання. Людина, згідно Юму, - істота розумна, громадське, діяльну, а також в силу різноманітних потреб схильне до «різних справах і занять» укупі з захопленням наукою.

Крайнощі в філософських трактуваннях людини Юм засуджував, бо, на його думку, «змішаний спосіб життя» людей не дає цьому достатніх посилок.

Юм прагнув подолати як традиційно різке (у дусі раціоналізму) протиставлення досвіду і розуму, який нібито ззовні і post factum корелює матеріал, що надається органами чуття, так і крайній емпіризм ідеї бездуховного, емоційно-непредрасположенного суб'єкта, що користується винятково односторонньо-чуттєвим самодостатнім досвідом.

Юм не вважав за необхідне погоджувати побудова теорії пізнання з дослідженням проблеми способів виникнення відчуттів людей, вважаючи це питання долею «анатомів і природничників».

Вихідним пунктом власної моделі теорії пізнання Юм обрав поняття «враження».

«Враження» у Юма - готові, наявні в душі, «всі наші більш живі сприйняття, коли ми чуємо, бачимо, сприймаємо дотиком, любимо, ненавидимо, бажаємо, хочемо». «Для« вражень », - стверджував Юм, -« не існує окремого імені ні в англійській, ані в будь-якому іншому ... мовою ».

Юм розвів «враження рефлексії» та «враження відчуття».

«Враження відчуття» він елімініровал зі своєї теоретико-пізнавальної схеми: «Розум ніколи не має перед собою ніяких речей, крім сприйнять, і вони жодним чином не в змозі провести якої б то не було досвід щодо співвідношення між сприйняттями та об'єктами». Залишаються «враження рефлексії».

Згідно Юму, мислення людей у змозі лише пов'язувати, переставляти, збільшувати або зменшувати матеріал, що доставляється почуттями та досвідом: розум знімає «копію» з початкового враження та утворює «ідею» - «менш живе сприйняття». Ідеї зберігаються також і у випадках зникнення породили їх сприйнять. Ідеї здатні формувати наступні ідеї і т.д. Досвід у Юма виявляється складною чуттєво-раціональної структурою.

Питання про реальне існування матеріальних об'єктів, джерел наших вражень як теоретичну проблему Юм не вирішував, хоча й не сумнівався в їхньому існуванні в контексті повсякденного практики.

Так можуть виникати будь-які ідеї: розум людини формулює ідею Бога, ставлячи людські якості мудрості і доброти поза всякими кордонів.

Зв'язування ідей можливе лише як результат діяльності мислення і не залежить від наявності об'єктивного аналога підсумку такого зв'язування.

Причинно-наслідкові зв'язки між фактами ж відкриваються лише за допомогою досвіду. Підставою пізнання причинності виступає відтворює досвід того ж роду, як і відокремилися звичка, мислити, існуюча як закон причинності, невід'ємно пов'язаний з якимось «інстинктом причинності». За Юму, в основі з'єднання ідей лежить м'яка, єднальна, асоціюються сила (початок, якість): «кожен одиничний об'єкт, що належить до якого-небудь виду, постійно буває, пов'язаний з деяким одиничним об'єктом, що належить до іншого виду», і «поява всякого нового одиничного об'єкта того чи іншого виду, природно, переносить думку до його звичайному супутнику ».

20. Абсолютний ідеалізм Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:

1) Логіки

2) Філософії природи

3) Філософії духу.

Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду : в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиворечия ("Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було властиво одному і тому ж"), а логіка у нього співпадає з діалектикою. Діалектика мислиться Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей. Діалектика розвитку "чистого поняття" (ідеї) складає загальний закон розвитку як природи, так і людського мислення. На відміну від Канта, що розділив сфери природи і духу (свободи), Гегель розглядає їх як різні стадії розвитку одного початку - субстанції-суб'єкта (тому його систему називають абсолютною, а його ідеалізм - об'єктивним). Всякий розвиток протікає, згідно Гегелю, за певною схемою: твердження, або полагание (теза), заперечення цього твердження (антитезис) і, нарешті, заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В результаті примирення протилежностей в синтезі виникає нова якісна освіта. Кожне поняття і ідея, і, отже, кожне явище в природі (оскільки природі є віддзеркалення логіки, розумності), суспільстві і духовному житті людини проходить такий потрійний цикл розвитку. У основі діалектики Гегеля лежить ідеалістичне уявлення про те, що джерело всякого розвитку - як природи, так і суспільства, і людського мислення - знаходиться в саморозвитку поняття, а значить, має логічну, духовну природу.

Затверджуючи тотожність суб'єкта (духу, ідеї) і об'єкту (природи, матерії), Гегель стверджує, що діалектика понять визначає собою діалектику речей - процесів в природі і суспільстві. Діалектика речей є лише відбита, "відчужена" форма справжньої діалектики, "життя понять", як вони існують самі по собі, як в би в мисленні бога. Але бог мислиться Гегелем при цьому пантеїстично - не як особистий бог християнської релігії, а як безособовий процес саморуху поняття, з неухильною необхідністю що розвиває свої визначення в діалектичному процесі.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Перше і основне визначення "Абсолютної ідеї", по Гегелю, є розум. "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення, Дух. У Ге гелю "Абсолютна ідея" є субстанція, яка складає суть і першооснову усіх речей.

Універсальна схема творчої діяльності "світового духу", "філософія духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "Абсолютної ідеї". Вона існує вічно і містить в прихованому, "згорнутому" виді усі можливі визначення природних, громадських і духовних явищ. В процесі саморозвитку "Абсолютна ідея" проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного - загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом.

Першим етапом самораскрытия "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і кінчаючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, биологизма, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.

Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб.

По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.

Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного. Таким чином, Абсолютний дух - це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності усіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина усіх діянь і знань.

У Абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Світовий розвиток, по Гегелю, є самопостижение, самопізнання Абсолютної ідеї. Ідея пізнає буття в усьому різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта і об'єкту, мислення і буття.

21.

22. Матеріалістичний монізм: погляди Демокріта

Монізм (від грец. «Монос» — один) в основі всієї дійсності шукає і вбачає один початок. Монізм може бути матеріалістичним, коли він єдиною основою (першопричиною) бачить матерію, або ідеалістичним, коли такою єдиною основою проголошує дух (ідею, почуття). Матеріалістичним монізмом є філософія Ван Чуна, Демокріта, Епікура, Лукреція Кара, французьких матеріалістів XVIII ст., Фейєрбаха; марксизм, позитивізм.

Ім'я Демокріта традиційно пов'язують із вченням про матеріальні першооснови буття атомами. Його вчення називають «атомістикою». Матеріалізм Демокріта - «лінію Демокріта», традиційно протиставляють ідеалізму Платона — «лінії Платона». У марксистськії! інтерпретації це протиставлення дійшло до абсолюту. Між тим, вчення обох мислителів далекі від простого (а тим більше, абсолютного) протистояння. У Демокріта, скажімо, є ціла низка роздумів про Душу і Бога, тоді як у Платона — про атоми і пустоту. Філософи перегукуються один з одним у намаганні осмислити таїнство світобудови, хоча, звичайно, відстоюють різнобазисні теорії.

Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму.

Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа — псюка, як вогонь, складається із сукупності атомів; вона — необхідна умова життя - - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищам. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого (загробного) існування душі немає і бути не може.

Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демократом, здійснюється як «відлуння» і «відбиток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розмірковував філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що мас матеріальну форму; вона проникає в око, а потім - у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів».

Демокріт не заперечував існування богів. Він описував їх як «складених з атомів» розумних, велетенських істот, які живуть довго, але не вічно. Від них, як і від усього сущого, також відлітають плівки «ідоли» — причому, одні з них «добрі», інші — (злі ), які своїм виглядом і звучанням віщують майбутнє, залітаючи в душу найчастіше під час сну.

За висновками сучасників і послідовників Демокріта. така трактовка богів межувала з їх запереченням. Демокріт вважався атеїстом. Така оцінка посилювалась ще і тому, що традиційну віру в богів і долю філософ пов'язував із марновірством та страхом смерті.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дій снасті, і те. що існує в загальній думні. До існування « дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці. — зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індпвідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, ве­личинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим стверджується. що чуттєва картина не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття.

Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність — у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів — міра сприйманих речей, а за допомогою розуму — міра осягнутих речей». Філо­софська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократинів.