2. Види міжнародно-правової бази у сфері прав людини і поняття міжнародного контролю за дотриманням та захистом прав людини.

Міжнародну нормативно-правову базу, яка існує у сфері прав людини, можна поділити на дві частини: конвенційний (матеріально-правовий) механізм – норми договорів, що містять зобов’язання держав щодо визнаних ними формальних прав людини; та 2) інституційний (процесуально-правовий) механізм – договірні норми, що регламентують структуру та порядок функціонування контрольних, імплементаційних механізмів, призначених забезпечити виконання цих зобов'язань.

Міжнародний контроль за дотриманням та захистом прав людини – встановлення суб’єктами міжнародного права або органами міжнародних організацій, які здійснюють таку діяльність на основі міжнародних договорів, відповідності законодавчих, судових, адміністративних та інших заходів, політики та фактичної поведінки держави вимогам зобов’язань, взятих нею згідно з цими договорами.

3. Класифікація контрольних механізмів і процедур:

- за способом утворення: 1) позадоговірні механізми та 2) договірні механізми;

- за територіальною сферою дії: 1) універсальні механізми та 2) регіональні механізми;

- за органами, що здійснюють контроль: 1) політичні механіз­ми та 2) юридичні механізми (останні у свою чергу можна поді­лити на судові та квазісудові механізми);

- за часом здійснення контролю: 1) органи, що здійснюють превентивний контроль та 2) органи, що здійснюють контроль за фактом порушення;

- за методами здійснення контролю: 1) вивчення періодичних доповідей держав про виконання своїх договірних зобов'язань; 2) прийняття та розгляд індивідуальних та міждержавних пові­домлень (скарг) про порушення прав людини; та 3) проведення досліджень на місцях

Найбільш типовими процедурами, що застосовують міжнародні контрольні механізми є:

- розгляд періодичних доповідей держав;

- розгляд повідомлень однієї держави - учасниці про те, що інша держава - учасниця не виконує своїх договірних зобов'я-5ань;

- розгляд повідомлень окремих осіб та груп осіб про порушення державою-учасницею прав, викладених у договорі;

- розслідування за власною ініціативою випадків систематичного порушення державами - учасницями конвенційних прав;

- залучення спеціалізованих установ і компетентних органів ЗОН до подання експертних висновків та доповідей з приводу здійснення конвенцій;

- запит у держав - учасниць додаткової відповідної інфор­мації.

3.1 Розгляд періодичних доповідей держав.

Більшість сучасних конвенцій з прав людини передбачає процедуру, що полягає в поданні державних доповідей, які є факультативними, наприклад система періодичних доповідей для Організації Об'єднаних Націй, або обов'язковими, тобто такими, що встановлюються певними конвенціями з прав людини.

Процедура подання доповідей встановлена перш за все в міжнародних договорах універсального характеру, а саме: в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і куль­турні права (ст. 16-17), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 40), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст. 9), Конвенції про припи­нення злочину апартеїду та покарання за нього (ст. VII), Кон­венції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (ст. 18), Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів повод­ження і покарання (ст. 19), Конвенції про права дитини (ст. 44) та ін.

Процедура розгляду доповідей у регіональних угодах про права людини: в Європей­ській соціальній хартії 1961 р. (переглянута у 1996 р.) (ст.ст. 21-24), Рамковій конвенції про захист національних меншин 1995 р. (ст. 25), Європейській хартії регіональних мов або мов мен­шин 1992 р. (ст.ст. 15-16), Американській конвенції про права людини 1969 р. (ст. 42) та ін. Ст. 73 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих - мігрантів та членів їхніх сімей 1990 р. наголо­шує, що держави - учасниці зобов'язуються подавати Генераль­ному секретарю Організації Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповіді про законодавчі, судові, адміністративні й інші заходи, вжиті ними для здійснення положень цієї Кон­венції: протягом одного року набрання чинності цією Конвен­цією для відповідної держави - учасниці і надалі кожні п'ять років і кожного разу, коли Комітет запитує про це.

Частіш за все державні доповіді повинні бути оприлюднені задля забезпечення доступності інформації та можли­вості реакції всіх заінтересованих адресатів прав, і в першу чергу недержавних правозахисних організацій, які мають можливість здійснювати незалежний, безсторонній внутрішній моніторинг як безперервний пронес дійсної ситуації в певній країні щодо окремних прав людини.