О.С.Панарін Особливості предмету та методів політичної науки

Історія політології як наукової і навчальної дисципліни у нашій країні нараховує біля десяти років. Наше молоде політологічне співтовариство проблему свого відставання від світової науки вирішує найпростішим способом запозичення готового понятійного апарата у закордонної (в основному американської) науки. У чималій мірі цьому сприяли самі американці, що заснували безліч заохочувальних фондів, призначення яких було – сприяти американській місії в пострадянському просторі, спрямованій на поширення “демократичного менталітету” і подолання “тоталітарного синдрому”.

У результаті з'явилася безліч навчальних посібників, що пропагують американську модель демократії в якості універсальної, придатної для всіх народів і за всіх часів. До деякої міри ця ілюзія успадкована від епохи Просвітництва, яка у свій час створила образ європейського “розумного егоїста” зразка XVIII в. як “природної людини”. Таким чином, усе, що не відповідало цьому зразку, виявлялося “протиприродним” – патологією, що підлягає негайному виправленню. Цю ілюзію Просвітництва почасти виправили романтики, що побачили у “відхиленнях” від просвітницького стандарту, пов'язаних з національно-культурною специфікою, цінність, гідну збереження.

Сьогодні ми, судячи з усього, заново зіштовхуємося з цією цивілізаційною антиномією, пов'язаною з конфліктом між тенденціями стандартизації культур і протилежною тенденцією зміцнення національної специфіки й ствердження плюралістичної моделі світу, у якому різноманіття культур розуміється як найбільша цінність і навіть як історичний шанс людства – резерв необхідних альтернатив.

Політична наука не може не підключитися до розв'язання цієї антиномії, що сьогодні загрожує, з одного боку, небезпеками нового євро- (чи американо-) центризму і культур-неоколоніализму, з іншого боку – рецидивами допросвітницької племінної архаїки, етносепаратизму та ксенофобії.

По-перше, перед політичною наукою стоїть задача подолання сучасного західного “провінціалізму”, що ігнорує іншокультурний досвід і прагне видати свої національні чи регіональні зразки за універсальні, загальнолюдські. Навіть у тому випадку, коли ми визнаємо відомі продукти західної культури і цивілізації як цінності, гідні освоєння всім людством, це не рятує нас від проблеми адаптації і натуралізації цих цінностей на місцевому ґрунті. Адже ніхто не може відмовити народам, що не належать до європейського цивілізаційного ареалу, у звичайній людській гідності – у праві творчого прочитання західного досвіду й корекції його з урахуванням власних традицій.

По-друге, мова йде сьогодні про виклик глобального світу. Глобалізацію можна визначити як процес ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних та державно-політичних бар'єрів (котрі колись ізолювали народи один від одного й у той же час захищали їх від невпорядкованих зовнішніх впливів) і становлення нової, “безпротекціоністської” системи міжнародної взаємодії і взаємозалежності. Обидві сторони названої антиномії – зміцнення культурного плюралізму світу й одночасно – його глобалізація – безсумнівно ставлять за обов'язок політичній науці реконструювати багато ключових понять, у тому числі й стосовно її предмета і методів.

З одного боку, мова йде про новий підхід до так званих універсалій політичної теорії, походження яких уже відомо: це специфічні для Західної Європи й Північної Америки норми, цінності й установи, що видаються за загальнолюдські у нормативному змісті слова – як стандарт, до якого усі мають підтягтися.

З іншого боку, виклик глобалізації зобов'язує нас заново проаналізувати зміст таких ключових понять політології, як демократія, демократичний суверенітет народу, державний суверенітет, принцип поділу влади й ін. Справді: якщо сьогодні дії економічної і політичний еліт у ряді випадків вислизають з-під системи місцевого демократичного контролю з боку виборців, усе більше визначаючись рішеннями, прийнятими на закритих форумах і під тиском таких організацій, як МВФ, МБРР і т.п., то виникає цілий ряд не тільки нових практичних, але й науково-теоретичних проблем. Зокрема: чи зберігаються такі принципи, як національний, державний суверенітет чи демократичний суверенітет народу, чи вони стають фікцією, що теорія покликана викрити? Чи маємо ми відмовитися від зазначених принципів як застарілих чи навпаки, необхідно виробити нові політичні механізми, які б гарантували їхню дію в безпрецедентних умовах глобального світу? Сьогодні дуже багато політологів говорять про глобальний світ, але при цьому нерідко “соромляться” поставити запитання, а чи працюють так наполегливо пропаговані демократичні принципи в цьому світі, чи підтвердяться в ньому класичні демократичні презумпції, чи йому призначено стати олігопольним та олігархічним?

Усе це прямо відноситься до питання про предмет і метод політичної науки. У політології давно вже має місце один казус, пов'язаний зі змішанням західної “політичної людини” з “політичною людиною” взагалі, західної ринкової політичної моделі, що припускає змагання безлічі претендентів перед незалежним від них виборцем – “покупцем” політичного товару, – з універсаліями політичного життя взагалі. Цей казус породжує безліч непорозумінь, що стосуються політичної історії. Якщо предмет політики трактувати в дусі реалій, породжених специфікою західної політичної історії, то тоді виходить, що сама політика як предмет політичної науки народилася на Заході і веде своє походження тільки з Нового часу, тому що середньовіччя не знало ні політики як демократичної “процедури відкриття” того, що в принципі не повинно бути відомо заздалегідь (яка партія має бути при владі), ні її базових плюралістичних основ.

Чи означає це, що “дійсної” політики не було на Заході в додемократичну епоху, чи що її взагалі не було на Сході? Здається, що такий євро- і хроноцентризм (редукція світу політики до особливостей, що виникли в одному регіоні й у визначену епоху) спричиняє руйнівні наслідки для політичної науки, прирікаючи її на доктринальну сліпоту й ігнорування будь-якого іншокультурного досвіду, що не вписується в “нормативну” модель. Як тільки ми ці, настільки розповсюджені сьогодні, ухили євро- і хроноцентризма переборюємо, то предмет політичної науки відразу ж розширюється, охоплюючи царини, не передбачені західним теоретико-методологічної “стандартом”. Усе те, що європоцентристська теорія списувала на рахунок різного роду “відхилень” і “забобонів”, які незабаром мають зникнути, знаходить статус “повноцінної” реальності, з якою наука має рахуватися.

Якщо ж розширити це визначення з урахуванням усієї плюралістичності світового політичного досвіду, а також нових реалій глобального світу, ми одержимо більш універсальну його редакцію. У цьому випадку задачею політичної науки є вивчення природи державної влади, а також закономірностей і процедур її різноманітного здійснення в різних соціальних і соціокультурних (цивілізаційних) системах. За такого підходу ми не випустимо з уваги головних універсалій політики, що відносяться до сутності державної влади як такої (тому що політика з'являється на світ разом з народженням державності), до її більш-менш схованих інваріантів, і в той же час зберігаємо плюралістичний принцип, що зобов'язує нас поважати різноманіття політичного досвіду людства і як споконвічно шановану цінність, і як звичайну реальність, з якою теорія зобов'язана рахуватися.

Як тільки ми усвідомимо це, нам відкриються нові обрії, що включають і проблему наукового методу. Відтепер західний політичний досвід, яким в основному й оперувала сучасна політична теорія, приймаючи його за єдино правильний, досвід, який відповідає самій “природі людини”, “природному прагненню до волі”, “розумному егоїзму” і т.п., з'являється перед нами у своєму реальному значенні загальноцікавого “окремого випадку”. Анітрохи не перекреслюючи самої його загальноцікавості, загальнолюдського значення, ми в той же час починаємо краще усвідомлювати можливі межі його застосування, “крихкість” самої західної моделі, що найчастіше не витримує зіткнення з “чужорідними” історико-культурними реаліями. Для того щоб не впасти у гріх “натуралізації” західного політичного досвіду в якості “природного” для всього людства, що тільки й чекає зручного випадку, щоб відразу ж проявитися в усій красі в просторі інших культур, необхідно сполучити метод ідеалізації та порівняльний метод.

Для цього ми маємо подолати “провінційну” самовпевненість традиційного західництва, що ігнорує різноманіття світового політичного досвіду людства, і оцінити специфіку Заходу як особливого регіону “глобальної” системи.

Відразу ж виникає потреба знайти деякі загальні принципи, що характеризують політичний світ і політичну практику Заходу. Оцінені з позицій соціокультурної “теорії відносності”, вони виявляють не тільки свою раціональність і загальнолюдський потенціал, але й свою природну обмеженість, тому що немає і не може бути ні окремого народу, ні окремого цивілізаційного регіону, що претендують на роль безгрішного загальнолюдського еталона, який іншим залишається лише старанно скопіювати.

Метод ідеалізації дозволяє виділити ці стійкі загальні принципи політики епохи модерну на Заході, не беручи до уваги різноманіття емпіричного політичного досвіду. Порівняльний метод, з одного боку, дозволяє побачити ці принципи у всій їхній відносності й однобічності, а з іншого боку – правильно інтерпретувати цю однобічність, відокремлюючи в ній те, що відноситься до обмежень нашого грішного буття на цій Землі, від того, що вказує на обмеженість специфічного цивілізаційного досвіду Заходу.

Задачею загального теоретичного аналізу в політичній науці є розшифровка загального поведінкового коду того чи іншого цивілізаційного регіону – деяких принципів політичного життя і практики, що більш-менш приховано діють на інституціональному та позаінституційному рівнях.

Поряд з теоретичним аналізом у політичній науці сьогодні активно застосовується інструментальний (операційний) аналіз, пов'язаний з виявленням конкретних механізмів політичної дії і розробкою ефективних політичних технологій.

Величезне значення має також політична прогностика. У значній мірі політична прогностика виконує роль наукового синтезу: вона дозволяє, користуючись відомим методом сходження від абстрактного до конкретного, перейти від чистоти принципу до його особливостей, пов'язаних з викривлюючою дією історичної реальності, до її “сюрпризів”. Мова йде, зокрема, про те, яким змінам і навіть метаморфозам піддається західний політичний досвід у процесі його переносу на ґрунт інших культур чи переходу з національного і регіонального рівнів на глобальний. Системно-функціональний аналіз, що виник у надрах американської соціології, досліджує те, як функціонує соціальна система і на яких шляхах вона досягає “непорушної стабільності”, прибираючи до рук всю антисистемну опозицію. Це цілком вписується в нинішню ліберальну парадигму “кінця історії” – закріплення навічно досягнутого на Заході модернізаційного зразка.

Прогностична теорія не може задовольнятися таким аналізом. Вона по-своєму відновлює в правах нині часто засуджуваний історизм, додаючи йому форму операціонального знання. Постулатам лінійної безперервності чи розвитку остаточності рішень, створених західним модерном, вона протиставляє версію якісно оновляється історії, що збагачується в ході сучасного діалогу світових культур і зіткнення цінностей. Результат цього діалогу і зіткнення не визначений, майбутнє відкрите для якісно нових рішень – ось кредо довгострокової політичної прогностики. Прогностичний метод, на відміну від більш звичних методів екстраполяції в прогностиці, можна назвати методом метаморфоз чи соціокультурних інверсій. Справа в тому, що сама новітня епоха може бути визначена як епоха зіткнення принципів, вироблених на ґрунті окремих культур і невпізнанних перетворень, що стаються у ході такого зіткнення. Ті, хто не готовий піддати свої національні кодекси і принципи процедурам порівняльного аналізу і корекції, з необхідністю прибігають до подвійних стандартів. Це ми сьогодні бачимо на прикладі Заходу, який веде свій глобальний наступ. У “себе вдома” Захід визнає принцип неподільності сформованих єдиних політичних націй і категорично засуджує всякі заміри щодо “етносуверенітету”. Навпаки, стосовно до Югославії, до пострадянського простору Захід нерідко схиляється до політики підтримки етнічного сепаратизму. Стосовно до Заходу визнається принцип національного суверенітету і невтручання у внутрішні справи; стосовно до не-заходу цей принцип з'являється цілком застарілим, суперечним новим реаліям глобального суспільства. Таких прикладів можна навести багато.

Ці несподівані метаморфози заслуговують на увагу не тільки практичних політиків, яким надалі слід менше покладатися на декларації й прекраснодушні проекти “нового мислення”, а більше – на довгостроковий і різнобічний історичний досвід, але й уваги теоретиків, що займаються довгостроковим прогнозуванням.

Порушення відомих принципів, що узагальнюють досвід демократичного Заходу, відбувається не тільки через віроломство окремих політиків і стратегів “однополярного світу”; воно визначено самим процесом застосування цих принципів на практиці, пов'язаним з міжкультурною взаємодією та переносом відомих регіональних “стандартів” на іншокультурну реальність.

Тільки люди, що продовжують оцінювати політичні процеси в дусі позитивізму та технократизму – як “культурно нейтральні”, а простір не-заходу – як чисту дошку, на якій передова цивілізація намалює свої знаки, можуть вірити в те, що “чистота” відомих принципів не піддасться “перекручуванню”. Очевидно, сьогодні необхідно виходити з того, що не тільки інші культури являють нам образ “іншого”, у діалозі з яким відомі принципи підлягають корекції та реінтерпретації. Саме майбутнє, замість того щоб підкорятися законам лінійного екстраполювання, як правило, виявляє нам образ “іншого” – якісної переривчастості, що перекреслює наші звичні стереотипи і чекання.

Страх перед майбутнім як іншим, відмінним від наших очікувань, паралізує творчу уяву прогнозистів, що відмовляються визнавати права майбутнього не укладатися в наші улюблені схеми. Для того щоб перебороти цей страх, необхідна зміна установок, аналогічна переходу від класичного детермінізму до сучасних релятивістських підходів у природознавстві, від “абсолютистських” версій простору-часу до теорії відносності. У такій релятивістській перспективі майбутнє виступає під знаком іншого, відмінного від пануючих тенденцій і стандартів сьогодення.

Більш того, замість образу єдиного одноваріантного майбутнього, яке ми маємо вгадати, розкривається ціле віяло картин майбутнього, кожна з який має свої шанси на здійснення. Такий підхід до довгострокового політичного прогнозування виростає з особливої методології, пов'язаної з культурологічним аналізом і установками “культуроцентризму”. Класична прогностика в суспільних науках спиралася на установки економічної і соціологічної теорій, пов'язані з уявленнями про культурно нейтральні універсалії й процеси, що протікають у подібних формах, незважаючи на дискретність простору-часу. Сучасна культурологічна теорія, навпаки, наполягає на тому, що людське буття є плюралістичне у своїх підставах і містить можливості розв'язання споконвічних проблем існування різними способами, у залежності від територіальної та культурно-історичної специфіки. Такі споконвічні цілі політики, як влада і порядок на противагу хаосу, політична ефективність, справедливість і стабільність, можуть досягатися різними способами в різних культурно-територіальних системах.

Культурологічна методологія “навчає” політичну прогностику своїм прийомам, пов'язаним з виявленням альтернатив, що випливають з дискретності соціального простору-часу, у якому зіштовхуються і чергуються якісно різні культурно-історичні типи. Але при цьому політична прогностика спирається не на статичну морфологію культури, а на культурну динаміку, пов'язану з більш-менш гострими реакціями культури на однобічності й крайності попередніх зразків соціального досвіду. Іншими словами, політична історія моделюється за законами драми, де сьогодення розглядається як виклик, а майбутнє — як відповідь на нього. Колишні прогностичні установки, що спираються на ключове поняття об'єктивних тенденцій, припускають відому монотонність у розвитку історичного часу. Весь досвід Нового часу спростовує ці чекання монотонності, “неухильного проходження” і т.ін. Навпаки, ми періодично спостерігаємо, як у відповідь на одні крайнощі виникають інші, протилежні, і разом вони утворюють фази визначеного історичного циклу, підставою якого є маятниковий ефект культури.

[...] Тут ми маємо справу з відомим апріорізмом у політичній історії, рух якого можна заздалегідь передбачити у вигляді реакції майбутнього на крайнощі сьогодення. Ключове в даному контексті поняття крайнощів указує на одну загальну властивість посттрадиційного суспільства: його соціокультурну нестабільність, що змушує безупинно говорити про зміну епох, поколінь, ідеологій і т.п. Міф про безупинний поступальний рух – лінійна версія прогресу являє собою свого роду компенсацію цієї нестабільності. І чим сильніше те чи інше покоління зачаровується цим міфом, безвідповідально експериментуючи з історією під заставу деяких вищих історичних гарантій, тим більш гіркі розчарування і несподіванки його очікують. Реальний досвід підказує нам, що соціальні експериментатори скоріше перебувають у всесвіті Н.Вінера, у якому найбільш ймовірним станом є не стійкий висхідний розвиток, а хаос. В історії у людини немає гарантій: майбутнє може бути влаштоване краще за минуле, але може виявитися і значно гіршим за нього. Звідси випливає ще один методологічний постулат політичної прогностики: про політику як ризикову діяльність, що ніколи не дає гарантованого результату. Постулат про негарантованість політичної дії методологічно пов'язаний з більш загальними концепціями сучасної посткласичної науки, що, на відміну від колишнього лапласівського детермінізму, оперує такими ключовими поняттями, як складність, нелінійність, невизначеність.

Постулат невизначеності (стохастичності) орієнтує прогностику убік від колишніх презумпцій класичного раціоналізму, що змушують очікувати від нащадків зразків усе раціональнішого поводження, а від майбутнього – усе більшої безхмарності. Зрозуміло, ті інвестиції в майбутнє, що закладає сучасна цивілізація у вигляді матеріальної бази економічного росту й інфраструктури, зв'язаної з наукою й освітою, створюють відомі гарантії захисту від хаосу й несподіваних провалів у варварство. Але, як свідчить новітній досвід, ці гарантії носять не абсолютний, а лише відносний характер. Можливі такі повороти в культурі й зрушення у системі установок і цінностей, за яких наука, освіта, просвіта можуть виявитися головною мішенню.

Друкується за: Панарин А.С. Политология: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2000. – С.9-22.