Тема 2. Народна педагогіка і педагогічна теорія

Історичний розвиток етнопедагогіки як галузі педагогічної науки.

Формування народних традицій навчання і виховання дітей та молоді у період Русі. Виховання дітей у східних слов’ян. Виховання, школа і освіта у Київській Русі у Х-ХІІІ ст. Зародження письменності та розвиток шкільництва у Київській Русі. Перші історико-літературні та педагогічні твори періоду Київської Русі.

Джерела вивчення народної педагогіки - фольклор педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народні виховні традиції, народні ігри та іграшки, народні свята, міфологія, звичаї та обряди, досвід сімейного виховання тощо.

Народні традиції виховання як предмет науки, джерело цілісної педагогічної теорії.

Використання ідей народної педагогіки Я.А.Коменським, О.Духновичем, К.Д. Ушинським, Б.В. Грінченком, В.О.Сухомлинським та ін.

Фольклорно-етнографічні дослідження українських авторів XX ст. як важливе джерело пізнання народних виховних традицій (Н,К. Заглада, Н.К. Гаврилюк, Е.Н. Кравець, Т.В. Довженок та ін.).

Поєднання у навчанні та вихованні підростаючого покоління ідей і засобів народної та наукової педагогіки.

Народна педагогіка – основа педагогічної системи В.О. Сухомлинського: виховання людини на основі гуманізму, стимулювання моральної волі і гідності учнів, гармонії їх прав та обов'язків, демократії, самоврядування, праці, активної життєвої позиції.

В. Сухомлинський про народну педагогіку як джерело педагогічної мудрості народу.

Концепція козацької педагогіки як складовий компонент української етнопедагогіки. Використання позитивного досвіду козацької педагогіки.

Проблеми української народної педагогіки в науково-педагогічних дослідженнях 60-90-х рр. (Т.І. Мацейків, М.Г. Стельмахович, Ю.П. Ступак, Є.І. Сявавко, Ю.Д. Руденко та ін.

Тема 3. Етнопедагогіка як цілісна емпірична педагогічна система

Етнопедагогіка як цілісна емпірична педагогічна система, яка включає виховний ідеал, мета і завдання виховання, принципи виховання, зміст виховання, форми організації виховання, методи виховання, засоби виховання, педагогічні умови виховання, основні фактори народної педагогічної системи, педагогічний результат.

Впливовість та ефективність народної педагогіки, її зорієнтованість на християнські цінності. Наявність у ній власних ідеалів, принципів і традиційних засобів виховання. Спадковість, середовище, виховання - основні чинники народної педагогіки.

Єдність навчання і виховання як основна засада народної педагогіки.

Природовідповідность виховання. Погляд на людину як на частину живої природи. Аналогії з природою в підході до вікової періодизації людини.

Дитинство – найсприятливіший період для формування особистості людини. Забезпечення природовідповідного середовища для розвитку дітей. Врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей; традиційно-народні засоби розвиваючого впливу на дітей різного віку. Взаємозв'язок людини і природи в народних виховних традиціях.

Культуровідповідність як критерій оцінки народного педагогічного досвіду. Вимога культуровідповідності виховання в народній педагогіці, засоби її реалізації в різних регіонах України.

Ідея народності виховання. Національна визначеність змісту і засобів виховання. Формування національних рис характеру, його ментальності. Відображення у змісті виховання інтересів народу, багатовікового укладу життя.

Зв'язок виховання з життям. Урахування господарських, історичних, умов і потреб народу в його системі виховання. Конкретна націленість традиційних – народних знань і педагогічних засобів на досягнення виховного ідеалу в кожний конкретний період життя народу.

Вимога послідовності, наступності, систематичності виховних впливів на дітей і молодь. Забезпечення наступності в навчально-виховній роботі сім’ї та школи на основі народної педагогіки.

Засоби народної педагогіки. Форми та методи народної педагогіки.

Основні фактори народної педагогічної системи.

Сім’я та родина – це джерело, водами якого уже більше, ніж тисячоліття живиться повноводна річка життя нашого народу. Духовний і моральний спосіб життя сім’ї завжди був показником стану існування народу в історії та провідним фактором процесу державотворення.

Історія свідчить про те, що бездуховне суспільство приречене на самознищення. Водночас в усі часи і у всіх народів основою історичного процвітання була і залишається високодуховна сім’я та родина, оскільки саме в ній закладаються основи духовності кожної людини і суспільства в цілому.

”З родини йде життя людини” – говорять у народі. Сім’я першою бере під свою опіку дитину з моменту її народження у період, коли дитина потребує найбільшого захисту і любові; плекає душу дитини в ранньому дитинстві та у віці найінтенсивнішого виховання і формування її характеру і продовжує впливати на людину тоді, коли вона стане дорослою людиною, мудро направляючи на благочестивий життєвий шлях кожного.

Тривалість життя однієї людини може сягати більше 100 років. Історія життя кожного народу налічує сотні, а інколи й тисячі років.

Протягом століть зусиллями багатьох поколінь нашого народу історично сформувалися безцінні педагогічні традиції родинного виховання, які забезпечували високий рівень вихованості дітей та молоді.

Зараз настав той час, коли необхідно повернутися до кращих надбань вітчизняної родинної педагогіки, до відродження статусу традиційної родини з її непорушним авторитетом батьків, подружньою вірністю, любов’ю батьків один до одного та до дітей і відданістю святому обов’язку їх виховання, повагою і любов’ю дітей до батьків, забезпечуючи на взірцевому прикладі батьків моральну підготовку молоді до подружнього життя. Тобто відновити та зміцнити те вічне, на чому тримається людство, те що ніколи не старіє.

”Навіщо нам шукати хліба десь за морями-океанами, коли можемо успішно вирощувати його на власному пшеничному полі? – Справедливо зазначав доктор педагогічних наук М.Т. Стельмахович. Чи є потреба очікувати, що хтось звідкись підкине нам готове, хоч і недолуге, але "модне" виховання, коли маємо таку виховну могутню силу – народну педагогіку? А звідси й наш обов'язок – подбати про те, щоб виховання дітей в родині, відповідало інтересам нашого народу, постійно живилось з цілющих народних джерел. Виховання на основі народності – високорезультативне, а без нього – кволе і безнадійне.”

Увесь зміст виховних впливів на дітей та молодь у сім’ї, форми, засоби, методи, традиції родинного виховання нашого народу сформувалися під впливом колективного народного виховного ідеалу (уявлення про ідеально виховану людину), основу формування змісту якого було закладено у період Київської Русі.

Християнське вчення, а відповідно і християнські ідеали виховання прийшли на нашу землю ще на початку нашої ери, коли перший учень Господа нашого Іисуса Христа, святий апостол Андрій Первозванний проповідував християнство на просторах майбутньої Київської Русі. Святий Апостол Андрій Первозванний встановив та освятив Хрест на київських горах і пророкував велику славу Божу, що возсіяє тут у майбутньому. З цього часу з’явились на нашій землі перші християни.

Хрещення Русі Святим рівноапостольним князем Володимиром Великим здійснило кардинальні зміни у виховному ідеалі та практиці родинного виховання русичів. Уявлення про ідеальну людину поступово стають уявленнями про людину високодуховну, наділену усіма християнськими якостями. Важливу роль у формуванні народного виховного ідеалу відігравав приклад життя та поведінки благочестивих князів-християн Аскольда і Діра, святої рівноапостольної княгині Ольги, святого рівноапостольного князя Володимира Великого, святих благочестивих князів Бориса і Гліба ченців Києво-Печерської Лаври. Усі фальсифікації історії, які трактують Хрещення Русі як насильницькі дії, з наукової точки зору не виправдані та не відповідають історичній дійсності. В ході Хрещення Русі святі правителі Русі відповідно до Божого Промислу почали переконувати, проповідувати, молитися за Русь і своїм благочестивим прикладом показали народу суть істинного християнства, що і вплинуло на народний вибір.

Аналіз літописів Київської Русі та зарубіжних джерел свідчить про те, що назва "Русь" походить від назви нашого корінного народу "русичів", "русів", "росов". Цю назву народ дістав за домінування русявого кольору волосся і бронзового відтінку обличчя.

У літописах вказується, що «Киев – мать городов русских», головний духовний центр формування руської культури та руської мови в період IX - XIII ст.

Описуючи життя Святої княгині Ольги, літописець Іаков Мніх у творі “Память и похвала Владимиру” пише: «Та блаженная княгиня русская Ольга, после смерти мужа своего Игоря, князя русского, освящена была Божьей благодатью и сердцем восприняла Божью благодать. О, как похвалю блаженную Ольгу, братие? – Неимоверно! Телом жена была, а мужскую мудрость имела. Просвещенная Святым Духом, познала Бога... Творца неба и земли. Требища бесовские разрушив, начала жить за Христом Иисусом, полюбив Бога всем сердцем и всей душой и пошла следом за Господом Богом всеми добрыми делами освящена и милостыней украшена. Нагих одевала, жаждущих поила, прихожанам прибежище давала, и убогих, вдов и сирот – всех миловала. Всякую потребность, им давая со смирением и любовью сердца. Молила Бога днем и ночью о своем спасении. И так пожив хорошо, воспевая Бога в Троице: Отца и Сына и Святого Духа, почила в блаженной вере, закончила жизнь свою с миром для Христа Іисуса Господа нашего».

Історико-педагогічний аналіз літописів “Повесть временных лет”, “Летопись Русская” преподобного Нестора літописця, твору “Слово о законе и благодати” Митрополита Іларіона, “Слово о полку Игоревым” повчань “Слово о терпении и милостыне” та “Против пьянства” преподобного Феодосія Печерського, Повчання князя Володимира Мономаха дітям, свідчить про те, що ідеалом у державному та родинному вихованні широких верств народу стає людина-християнин з високодуховними якостями. Провідну роль у вихованні народу відігравала історично сформована Руська Православна Церква, яка за християнськими принципами виховувала і княжих дітей і отроків із простого люду. Про значення Православної Церкви у вихованні усіх верств населення Київської Русі красномовно свідчить факт, зафіксований у “Хроніці” Тітмаром єпископом Мерзенбургським близько 1017 року – в описі Києва згадується “більше 400 церков і... люду незчисленна сила”. Літописець кінця XI століття так описує труди руських князів Святого Володимира і Ярослава Мудрого: "Подобно тому, если бы кто-то вспахал землю, а другой посеял, а еще другие стали бы пожинать и вкушать пищу обильну, – так и князь Владимир вспахал и смягчил сердца людей, просветил их Крещением. Сын его Ярослав засеял их книжными словами, а мы теперь пожинаем, принимая книжное учение".

Народна педагогічна мудрість в часи Київської Русі увібрала в себе всі найкращі світові здобутки християнського виховання, що грунтувалося на мудрості Святого Письма, і на цій основі створила власну систему морально-духовного православного родинного виховання. Перлиною педагогічної мудрості цього періоду і до сьогоднішніх днів є Повчання князя Володимира Мономаха дітям, в якому глибоко розкрито виховний ідеал і зміст родинного православного виховання дітей та молоді: "Пусть дети мои или другой кто, слушая эту грамоту, не посмеются, но кому из детей моих дорого, пусть примет ее в сердце свое и станет не лениться, а трудиться.

Во-первых, для Бога и для души своей: имейте страх перед Богом в сердце своем и милостыню творите неоскудную, потому что это есть начало всякого добра... Больше же за все убогих не забывайте, но, сколько сможете, по силе своей, кормите их, подавайте милостыню сироте, и вдовицу оправдывайте сами, и не позволяйте сильным погубить человека. Ни правого, ни виновного не убивайте и не повелевайте убить его, если даже он будет достоин смерти, и никакой души христианской не погубляйте… Гордости не имейте в сердце и в уме, но скажем: смертные мы, сегодня живы, а завтра – в могиле: все то, что Ты Боже нам дал, не наше, а Твое, Ты нам поручил это на небольшое время…

Старых уважай, как отца, а молодых, как братьев. В доме своем не ленитесь, но за всем присматривайте… На войну выйдя, не ленитесь, не полагайтесь на воевод: ни питью, ни еде не предавайтесь... Остерегайтесь лжи и пьянства, и блуда, потому что в этом душа погибает и тело. Если вы идете куда-нибудь в путь по своим землям, то не позволяйте отрокам вреда творить ни своим, ни чужим, ни в селах, ни в хлебах, чтобы вас после не проклинали. Куда ни пойдете, где ни остановитесь, напоите, накормите нищего. Больше всего же уважайте гостя, откуда бы он к вам ни пришел…

Больного навестите, покойника проведите, потому что все мы смертные. Не пропустите человека, не поприветствовав его, и доброе слово скажите ему. Жен своих любите, но не давайте им власть над собой. А вот вам и основа всему: страх Божий имейте, прежде всего".

Таким чином, основу християнського виховного ідеалу нашого народу у період Київської Русі, становили якості людини як Образу Божого, людини-християнина, прославляючої Бога, люблячої ближнього, благочестивої, благородної, милосердної, милостивої, справедливої, працьовитої, чесної, правдивої, смиренної, гостинної, освіченої, патріота своєї Батьківщини.

Подальше утвердження християнського виховного ідеалу в національній системі родинного виховання відбувалося у часи козаччини. Цей період був часом тяжких страждань для нашого народу і перш за все випробувань на вірність православній вірі. Південна Русь, потерпаючи від князівських міжусобиць перебувала в умовах особливо жорстокого католицького польсько-литовського гніту та постійних нападів мусульман, турків і татар, опинившись перед загрозою повного окатоличення і фізичного знищення. Польська шляхта вимагала від нашого народу, що проживав на північно-східній окраїні тодішньої Речі Посполитої, відмовитись від своєї віри, та руської культури. За непослух чекали жорстокі розправи і тортури, закріпачення всього народу. Тому-то й повстав наш народ. Зібралися найкращі козаки на Дніпрових порогах, опанували козацьку майстерність і стали захищати рідні села від польської шляхти. Щоб стати козаком, треба було обов’язково скласти клятву: "Кто хотел бы за христианскую веру попасть на сваю, кто хотел бы быть четвертуем, колесуем, кто хотел бы принять всевозможные муки – вступай в наши ряды. Не нужно смерти бояться, умирать все равно один раз". В одній із козацьких дум так говориться про причину постійних війн з Річчю Посполитою: