Гарднерельоз

Вагінальна гарднерела - грамнегативна та грамваріабельна нерухома паличка, здебільшого спричинює неспецифічні вагініти у жінок.

Клінічна картина. Характерні гіперемія слизових оболонок сечівника, піхви, шийки матки, клейстероподібні виділення із запахом «гнилої риби» білувато-сірого або жовтого кольору. Найчастіше виявляють під час різних маніпуляціях на статевих органах (ваку-ум-екстракціїя, внутрішньоматкові спіралі).

Лабораторна діагностика. Мікроскопія мазків досліджуваного матеріалу дає змогу виявити клітини піхвового епітелію, вкриті численними грамваріабельними кокобацилами.

Лікування:

1. Метронідазол, трихопол, флагіл.

2. Антибіотики (еритроміцин тощо).

3. Імуномодулятори.

Після лікування проводять контроль виліковності.

Трихомоніаз

Збудником захворювання є піхвова трихомонада, яка належить до найпростіших із класу джгутикових. Здебільшого передається статевим шляхом, можливо також інфікування через предмети особистого використання.

Інкубаційний період - від 3 днів до 4 тиж.

Клінічна картина. У чоловіків захворювання проявляється у вигляді уретриту - виділення часто мізерні, водянисті або слизисто-гнійні, пінисті; суб'єктивно хворий відчуває свербіж і печіння у сечівнику.

У жінок - виділення рідкі, гнійні, жовтого кольору, пінисті; дуже часто утворюються ерозії на шийці матки. У випадку торпідного перебігу виділення мають білуватий колір.

У дівчаток виділення із піхви гнійні, пінисті, подразнюють слизову оболонку, тому на ній можуть бути ерозії; суб'єктивно спостерігаються болісність і свербіж у ділянці статевих органів і пахвинно-стегнових складок.

У разі хронічного перебігу можна виявити бородавчасті вирости на тонкій ніжці — гострокінцеві кондиломи.

Лабораторна діагностика. Мазки забарвлюють 1 % розчином метиленового синього або за Романовським—Гімзою (ядро

забарвлюється у фіолетово-червоний колір, протоплазма - в голубий).

Лікування. Трихопол, метронідазол, нітазол, атрикан, тибе-рал, флагіл.

Після лікування обов'язкове проведення контролю виліковності.

ВІЛ-інфекція, СНІД

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - це захворювання вірусної природи, що характеризується порушенням функції імунної системи (в основному за рахунок зниження рівня Т-лімфоцитів) та різними клінічними ознаками неспецифічного характеру.

Етіологія і патогенез. Збудник захворювання - вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) уперше був виявлений у 1981 р. у США. Це вірус із групи ретровірусів. Проникаючи в клітини, він впливає основним чином на Т-лімфоцити-хелпери (помічники клітинного імунітету), руйнуючи їх. Унаслідок цього уражений вірусом організм не здатний захищатися від банальної мікрофлори, а також видаляти із власного організму змінені (пухлинні) клітини, що призводить до розвитку інфекційних захворювань і пухлинного росту, який не регулюється.

Епідеміологія. За даними ВООЗ, у світі в 1990 р. нараховувалось більше 8 млн інфікованих ВІЛ, у 2000 р. їхня кількість збільшилася до 40 млн. Є тенденція до підвищення інфікування населення України.

Найбільший ризик інфікування існує для наркоманів, осіб, які ведуть безладне статеве життя (гомо- і гетеросексуалістів). Наявність інших інфекцій, що передаються статевим шляхом і спричинюють виразки статевих органів, збільшує ризик ВІЛ-інфікування при одноразовому контакті в 10-20 разів.

Шляхи передачі. У цілому вважають, що кров інфікованої людини містить вірус у найвищій концентрації, у той час як рівень його в інших біологічних рідинах організму людини (слині, сльозах, поті, спермі, грудному молоці) незначний. Тому попадання вірусу в організм можливе в разі надходження інфікованого матеріалу безпосередньо в кров (унаслідок гемотрансфузій, пересадження органів, застосування інфікованих ін'єкційних голок наркоманами) та під час статевих контактів. Найчастіше зараження відбувається в разі анальних сексуальних контактів, при яких завжди має місце ушкодження

слизової оболонки прямої кишки. Випадки інфікування людей унаслідок звичайних побутових контактів не описані. ВІЛ здатний проникати через плацентарний бар'єр і інфікувати плід.

Клінічна картина. Інкубаційний період СНІДу триває від кількох місяців до 5 років, на сьогодні встановлено, що він може продовжуватися і до 8-10 років. Передача ВІЛ не обов'язково призводить до розвитку інфекції. У 70 % інфікованих осіб захворювання має безсимптомний перебіг упродовж невизначеного періоду часу й ознаки хвороби можуть бути тривалий час відсутніми.

Основними ознаками даного захворювання є пухлини (саркома Капоші тощо) й опортуністичні інфекції, спричинені пневмоциста-ми, грибами, мікоплазмами, хламідіями та іншими мікроорганізма-ми.

До ранніх ознак СНІДу належать: тривала гарячка нез'ясованої етіології, загальна слабкість, головний біль, підвищена втомлю-ваність, зменшення маси тіла, діарея, кашель.

Характерними для СНІДу є інфекції, спричинені умовно-патогенними мікроорганізмами, наприклад, пневмоцистна пневмонія; тяжкі кандидозні ураження стравоходу, бронхів, легень; герпетична інфекція з локалізацією за межами слизових оболонок, протозойні інфекції (токсоплазмоз головного мозку) тощо.

Часто при СНІДі уражується нервова система у вигляді енцефаліту, менінгоенцефаліту, психоневрологічної симптоматики (депресія, відчуття відчуженості, апатія, тривога, втрата працездатності тощо).

Будь-які захворювання на тлі ВІЛ-інфікування характеризуються тяжким негативним перебігом, не піддаються звичайному лікуванню, часто супроводжуються ускладненнями.

Діагностика. Основним методом діагностики є виявлення антитіл до ВІЛ у сироватці крові методом імунофлюоресценції. Є також інші методи виявлення антитіл, але вони застосовуються рідко.

Лікування. Полягає в підтриманні імунітету, боротьбі із пухлинами та опортуністичними інфекціями, для чого призначають такі групи лікарських засобів:

1. Етіотропні противірусні препарати, що пригнічують розмноження вірусу в організмі людини - азидотимідин, ацикловір тощо.

2. Імуномодулятори - тимоген, тималін, лаферон, інтерферон, ізопринозин тощо.

3. Протипухлинні препарати - метотрексат тощо.

4. Засоби, спрямовані на усунення супутніх захворювань - анти-біотикотерапія, хіміотерапія, цитостатики (вінкристин, вінбластин, проспідин тощо).

ЛІТЕРАТУРА

Основна:

1. Зайченко М.М. Зайченко Я.О.Шкірні та венеричні хвороби. –К.:Здоров’я, 2005.

2. Коляденко В.Г. Шкірні та венеричні хвороби: навч. Посібник –Вінниця:Нова книга,2006.

3. Новосад Л.С. Шкірні та венеричні хвороби:-Підручник. – К.: Медицина, 2007.

4. Савчак В.І, Галкіна С.О. Хвороби,що передаються статевим шляхом: підручник.-Тернопіль: Укрмедкнига, 2001.

Додаткова:

1. Боровський Є.В. Атлас заболеваний слизистой оболочки полости рта- М.:Медицина,1997

2. Вадимирова В.В. Зудин Б.И. Кожные и венеричичкие болезни(атлас).-М.:Медицина 1980

3. Глухенький Б.Т. Гнойничовые болезни кожи. – К.:Здоров’я,1983.

4. Коляденко В.Г. Федоренко А.Є. Воловчено Д.Я. Медицина деонтологія в дерматології і венерології. – К.: Здоров’я, 1989.

5. Новосад Л.С.,Лабінський Р.В. Шкірні та венеричі хвороби. - К.:Здоров’я, 2000

6. Савчак В., Галникіна С. Практична дерматологія.- Тернопіль: Укрмедкнига,1998.

7. Кравченко В.Г. Шкірні та венеричні хвороби:-Підручник. – К.: Здоров’я,1995.