12. Класицизм у виробах народного мистецтва, цехового ремесла і мануфактурного виробництва у кін. Хviii ст. – пер. Пол. Хіх ст.

Після відкриття великого родовища білих глин на околиці м. Часів Яр (тепер Донецька область) 1887 р. відомий російський фабрикант С. М. Кузнєцов побудував у Будах поблизу Харкова фаянсову фабрику, яка згодом стала найбільшим на Україні виробником столового посуду. Спочатку орієнтувалися на східні зразки посуду з суцільним арабесковим декором. Згодом місцеві майстри розробили і власні форми так званих трактирних полумисків, горщиків, глечиків, котрі походили від українських гончарних типів посуду. Навіть оздобами (традиційні гілки, букети, віночки квітів), нанесеними пензлем пружними широкими мазками у кілька кольорів, ці вироби нагадували давній розписний дерев'яний посуд і були дуже популярні серед селян.  У першій половині XIX ст. на західних землях України діяли фаянсові заводи в Потеличі, Глинську і Любичі (тепер територія Польської Республіки), а з другої половини століття до них приєдналися ще три напівкустарні виробництва у Сасові, Селиськах (нині Львівська область) і Залісцях (Тернопільська область). Генезис виробів цих підприємств передусім вказує на народні джерела (форма і декор). Так, ажурне прорізування по краях тарілок, ваз для квітів, фруктівниць імітує плетіння з лози, а мотиви розпису інколи нагадують народне малювання у гончарстві, художньому деревообробництві тощо.  Інтенсивний розвиток фаянсового виробництва у XIX ет. став важливим фактором та експериментальною базою для піднесення української фарфорової промисловості, яка швидко засвоїла технологічний та естетичний досвід відповідних підприємств Західної Європи і Росії. Виробництво порцеляни на Україні розпочалось із заснування мануфактури в Корці (1790—1831). Для порцелянових виробів Корця характерні риси раннього класицизму (вишукані, чіткі, спокійно змодельовані форми, ощадливий декор на домінуючій білосніжній поверхні), згодом вони змінюються: набувають схильності до пишноти (перенасиченість декору, кольору і позолоти), однак не втрачають романтичної чарівності.  Становлення порцелянового виробництва у Баранівці (1804— по даний час) припадав на період пізнього класицизму. Тут із захопленням «цитували * прості й виразні античні форми посуду, все частіше відмовлялися від білого черепка (блакитна і жовта поливи). У гонитві за пишністю баранівські майстри перевантажували вироби пластичним й орнаментальним декором, відступаючи від класицистичних засад. У другій половині XIX ст. порцеляна Баранівки здебільшого повторювала відомі зразки XVIII — початку XIX ст., творчий потенціал фабрики пригас.  Порцелянове підприємство у Городниці (1807 — по даний час, тепер Житомирська область), мабуть, формувалося під впливом Корецької фабрики, залишаючись її філіалом до 1814 р. Вироби першої половини XIX ст. виконані у традиціях пізнього класицизму, а другої половини століття — набувають рис еклектизму, спрощення, втрачаючи художню вартість.  Значний внесок у розвиток української фарфорової промисловості зробив кріпосний завод пана Міклашевського у с. Волокитин (нині Сумська область), хоч функціонував він дещо більше двох десятиріч — з 1838 по 1861 рр. Тут, крім різноманітного посуду і декоративної скульптури малих форм, виготовляли численні предмети оздоблення інтер'єру: рами для дзеркал, люстри, свічники, лампади, корпуси для годинників, плитки для камінів тощо. Завод водночас орієнтувався на масових покупців і на замовників унікальних, дорогих речей ручної роботи, виконаних у репрезентаційній манері.  На Волині працювали й невеликі порцелянові підприємства — у Романові (середина XIX ст., тепер м. Дзержинський), Довбиші (1865—1910), Бариші (1870— початок XX ст.), всі у теперішній Житомирській області.