1.1 Поняття, принципи та функції правотворчості
Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюднені нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості – встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до складу як допоміжні прояви правотворчості.
Ознаки правотворчості:
здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадським суспільством (народом) і його суб’єктами;
полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;
відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.
Правотворчість не можна зводити до законотворчості.1
Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадського суспільства і держави, одна з правових форм їх діяльності. Її слід відрізняти від правоторення.
Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо закону. Головною відмінністю правотворчості від право творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.
Правотворчість – це насамперед форма вольової владної діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають в громадському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.
Право творення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними правовими ідеями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.
Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:
Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;
Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередньо або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;
Гласність – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;
Законність – прийняття нормативно-правових актів, законним шляхом, відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості;
Науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; прведення їхньої незалежної наукової експертизи;
Системність – суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.
До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:
Оперативність – не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;
Поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;
Плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;
Старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів – відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;
Професіоналізм – залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-прктиків, які мають необхідні знання і досвід;
Техніко-юридична досконалість – упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов’язковими для правотворчих органів;
Урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.1
Функції правотворчості – напрямок діяльності, пов’язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створення і розвитком законодавства.
Основні функції правотворчості:
Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень зявляється космічне право; із переходом України на шлях нових законів; про біржу, приватизацію та інше.
Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміні або доповнення до чинних норм) припускає зміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбтвало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів.
Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.
Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства.
Проте аналогія не заповнює прогалину її можна заповнити лише за допомогою правотворчості.
4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його вирішення.