2. Шляхи поширення та профілактика інфекційних захворювань (грип, дизентерія, токсикоінфекції).

Епідеміологія – це наука, яка вивчає закономірності виникнення і розповсюдження заразних хвороб серед людей та використовує дані своїх висновків для попередження та боротьби з ними.

Інфекція (від латинських слів: infectio - забруднення, зараження і inficio – забруднюючих) - являє собою широке загальнобіологічне поняття, що характеризує проникнення патогенного збудника (вірус, бактерія) в інший, більш високоорганізований рослинний або тваринний організм, та подальше їх антагоністичне взаємовідношення.

Інфекційний процес - це обмежена в часі складна взаємодія біологічних систем мікро-(збудник) і макроорганізму, що протікає при певних умовах зовнішнього середовища, що виявляється на субмолекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, органному та організменному рівнях і закономірно закінчується або загибеллю макроорганізму, або його повним звільненням від збудника.

Інфекційні хвороби – розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення.

На відміну від інших захворювань інфекційні хвороби можуть передаватися від зараженої людини або тварини здоровій (контагіозність) і здатні до масового (епідемічного) поширенню. Для інфекційних хвороб характерні специфічність етіологічного агента, циклічність перебігу та формування імунітету. У загальній структурі захворювань людини на інфекційні хвороби припадає від 20 до 40%.

Небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров'я.

Виділяються такі періоди при розвитку інфекційного процесу:

 

• Інкубаційний період (особливістю такого періоду є те, що ознаки захворювання проявляються не відразу після зараження, а через певний прихований, інкубаційний період. Такий період може тривати від кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф). Протягом інкубаційного періоду відбувається розмноження й нагромадження мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника),

• Період провісників хвороби, або як ще його називають – продромальний період (характеризується наявністю деяких загальних ознак захворювання: невеликим підвищенням температури, загальним нездужанням тощо),

• Період розпалу хвороби (у такий період, інфекційний процес досягає високої інтенсивності, тримається на цьому рівні певний час, що є неоднаковим при різних захворюваннях),

• Період реконвалесценції, тобто одужання (при сприятливих умовах перебігу, така хвороба переходить у стадію одужання, першою ознакою чого є спадання температури, поліпшення загального самопочуття і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не збігається за часом зі звільненням інфікованого організму від збудника хвороби).

 

Збудниками інфекційних захворювань можуть бути хвороботворні (патогенні) мікроорганізми (або їх токсини — отрути), носіями яких можуть бути комахи, тварини, людина, середовище поширення (про­живання).

Збудники найнебезпечніших інфекцій мають низку специ­фічних особливостей:

• епідемічність, тобто можливість масового захворювання людей на значній території в короткий час (наприклад, епідемія грипу);

• висока токсичність, тобто потужність уражаючої дії, яка набагато перевищує токсичність найсучасніших отруйних речовин;

• контагіозність, тобто здатність передаватись від людини до лю­дини, від тварини до людини тощо;

• наявність інкубаційного (прихованого) періоду захворювання, що досягає"(в залежності від виду збудника) кілька діб;

• можливість консервації мікроорганізмів, що забезпечує їх життє­здатність у висушеному стані протягом 5-10 років;

• дальність розповсюдження бактеріального аерозолю (імітато­ри бактеріологічних рецептур при випробовуванні проникали на відстань 700 км);

• трудність ідентифікації - виявлення збудників і визначення його концентрації (час ідентифікації збудників досягає кількох годин);

• сильна психологічна дія на людину внаслідок страху захворювання і паніки.

Зважаючи на інтенсифікацію міжнародних сполучень України, іс­нує реальна повсякденна загроза занесення на територію держави різ­них інфекційних захворювань.

Тому важливою умовою захисту людей від епідемій є ефективні санітарно-епідеміологічні заходи, що спрямовані на зниження інфек­ційних захворювань і ліквідацію небезпечних хвороб.

Для виникнення та безперервного розвитку епідемічного процесу необхідна взаємодія 3-х факторів:

1. джерело збудника інфекції;

2. механізм передачі;

3. сприйнятливий організм;

Д ж е р е л о інфекції – це об’єкт, який є місцем природного перебування, розмноження та накопичення збудника, та з якого збудник може заражати здорових людей.

За характером джерела інфекційні хвороби можна поділити на:

1. антропонози (джерело - людина);

2. зоонози (тварина);

3. антропозоонози (і людина і тварина);

Джерелом інфекції може бути хвора людина, носій та тварина.

Носій – це людина, у якої інфекційний процес проходить безсимптомно, збудників воні виділяють в меншій кількості, ніж хворі люди. Носії небезпечні при їх роботі в дитячих установах, закладах харчування. Приклади: вірусний гепатит В, сальмонельоз, дифтерія.

М е х а н і з м п е р е д а ч і – це сукупність способів переміщення збудників із зараженого організму в незаражений.

Існує 4 типа механізмів передачі (в залежності від первинної локалізації збудника):

1. фекально-оральний (локалізація збудника в кишечнику);

2. повітряно-крапельний (локалізація збудника в дихальних шляхах);

3. трансмісивний (локалізація збудника в кровоносній системі);

4. контактний (збудник передається через навколишні предмети);

Фази переміщення збудника з організму в організм наступні:

1) виведення із зараженого організму - спосіб виведення залежить від місця знаходження збудника в організмі хворої людини або носія.

2) перебування в навколишньому середовищі – пов’язане з різними об’єктами навколишнього середовища (за виключенням сказу, венеричних хвороб – зараження проходить без участі об’єктів, а при контакті).

Елементи навколишнього середовища, які забезпечують перехід збудника з одного організму в інший називають факторами передачі інфекції. Це: повітря, вода, грунт, харчові продукти, предмети побуту, живі переносники.

3) проникнення збудника в новий організм. Він може потрапляти з повітрям (через дихальні шляхи), з водою, їжею (через кишечник), у кров – через живих переносників.

Шляхи передачі інфекції – це форма реалізації механізмів передачі інфекції.

Існують наступні шляхи:

• контактно-побутовий,

• повітряно-крапельний,

• харчовий,

• водний,

• трансмісивний,

• грунтовий,

• трансплацентарний та ін.

С п р и й н я т л и в и й о р г а н і з м. Сприйнятливість організму до інфекційних хвороб залежить від стану імунітету людини.

В процесі еволюції мо набули здатності потрапляти в організм людини або тварини. Місце їх потрапляння називають вхідними воротами інфекції . Спосіб проникнення збудника в організм людини покладений в основу класифікації інфекційних хвороб.

В основу класифікації інфекційних хвороб покладені локалізація збудника та механізм передачі інфекції. У зв'язку з цим розрізняють 4 групи інфекційних захворювань: • кишкові інфекції (черевний тиф, дизентерія, сальмонельоз та ін): збудник локалізується в кишечнику, механізм передачі - фекально-оральний;

• інфекції дихальних шляхів (грип, ангіна, кір, скарлатина та ін): збудник знаходиться в дихальних шляхах, механізм передачі - повітряно-краплинний;

• кров'яні інфекції (висипний і поворотний тиф, малярія тощо): збудник знаходиться в крові, механізм передачі - трансмісивний, тобто кровоссальними комахами (вошами, блохами, комарами і т.д.);

• інфекції зовнішніх покровів та слизових оболонок (сифіліс, гонорея, сказ, правець та ін): збудник знаходиться в спермі і піхвовому секреті осіб, заражених венеричними хворобами, в слині тварин, заражених сказом, і т.д. Механізм передачі - через шкіру або слизові оболонки з порушенням їх цілості.

Розглянемо детальніше.

І. Група кишкових інфекцій.

Збудник потрапляє через шлунково-кишковий тракт. З організму хворої людини збудник виділяється з фекаліями.

Для тих кишкових інфекцій, збудник яких циркулює в крові (черевний тиф), можливе виділення його назовні з сечею та слиною.

Патогенні мо, які викликають кишкові інфекційні хвороби можуть потрапляти в питну воду, молоко, харові продукти, при вживанні яких здорова сприйнятлива людина може захворіти.

Розповсюдженню кишкових інфекцій сприяють мухи, а також забруднені фекаліями руки людей, які не дотримуються правил особистої гігєни.

ІІ. Інфекції дихальних шляхів (через верхні дихальні шляхи).

До цієї групи інфекцій належать ті захворювання, збудник яких паразитує на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів (ніс, глотка, гортань); виділення збудника в зовнішнє середовище відбувається під час посиленого видиху (кашель, чхання).

Під час кашлю, чханні розмови з порожнини рота та носа розбризкуються дрібні часточки слизу, які містять патогенні мо. Враховуючи такий механізм передачі інфекції дихальних шляхів часто називають крапельними.

ІІІ. Група кров’яних інфекцій.

Збудник потрапляє в кров здорової людини з укусом комах, які смокчуть кров (воші, блохи, комарі, москіти, кліщі) з наступним паразитуванням збудника в еритроцитах (малярія), в стіночці капілярів (висипний тиф) або в центральній нервовій системі (кліщовий енцефаліт).

Історично склалося так, що збудники цієї групи інфекційних хвороб пристосувались до паразитування не тільки в організмі людини, але й в організмі переносників інфекції. Наприклад, збудник висипного тифу – рикетсіі Провачека розмножуються в клітинах епітелію кишечника платяних вошей, які є переносниками даної інфекції від людини до людини.

ІY. Група інфекцій зовнішніх шкірних покривів.

Зараження виникає тоді, коли збудник попадає з організму хворої людини чи тварини на зовнішні покриви здорової людини.

До даної групи відносять: сибірська виразка, ящур, правець, рожа, трахома та ін. Збудник може передаватись також через заражені предмети.

Основними принципами профілактики інфекційних хвороб є:

• визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

• дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності;

• комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування;

• безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби, у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та в державних наукових установах;

• соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями;

• державна підтримка відповідних наукових розробок і вітчизняних виробників медичних імунобіологічних препаратів, лікарських і дезінфекційних засобів та виробів медичного призначення, що застосовуються для профілактики, діагностики та лікування інфекційних хвороб.