2.2.Структура діяльності.

У будь-якій діяльності можна виділити складові частини, ланки, етапи. 1. Постановка цілі (мети). 2. Планування роботи, вибір способу дії. 3. Виконання, реалізація діяльності. 4. Перевірка, оцінка результатів.

Індивідуальна діяльність людини охоплює два виміри: внутрішній і зовнішній. Внутрішня організація діяльності — це її мотиваційна, цільова та інструментальна основи. Зовнішня організація діяльності виявляється у діях, поведінці та операціях.

Розглянемо детальніше внутрішню структуру діяльності.

Мотиваційна основа діяльності містить мотиваційно-потребову сферу людини, що має свою складну будову є пов'язаною з переживаннями людиною потреби у чомусь та спонуканнями до активності для її з задоволення.

Цільова основа діяльності передбачає досягнення людиною тієї чи іншої цілі (мети). Метою є те, чого прагне людина, образ кінцевого результату. Це може бути як реальний матеріальний предмет, який створює людина, так і ідеальний результат (напри­клад, теорії, думки тощо). На відміну від мотивів, мета людської діяльності завжди усвідомлена. Процес вибору мети називається цілеутворенням.

Інструментальна основа діяльності полягає у викорис­танні людиною різноманітних засобів діяльності, наприклад, слів, книг, комп'ютерів, інших різних знарядь праці тощо.

Щодо зовнішньої структури діяльності, її можна розглядати як сукупність дій, рухів і операцій, що утворюють цілісну систему.

ДІЯ як складова частина діяльності — це відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети. Залежно від того, в якому плані виконуються дії, їх поділяють на зовнішні (практичні) та внутрішні(розумові). Дії, які виконуються у зовнішньому плані, ще називають предметними діями. Завдяки ним людина змінює стани та власти­вості предметів зовнішнього світу. Дії, які виконуються у внутрішньому плані, називають розумовими діями. Розумові і практичні дії пов’язані між собою і з мовною діяльністю. ДІЇ складаються з РУХІВ у просторі і часі. Різноманітність предметних рухів по суті зводиться до трьох простих елементів: „взяти”, „перенести”, „відпустити”. Щодо якості, рухи характеризуються точністю, прицільністю, спритністю, координованістю. Способи здійснення дій називається операціями. Певна операція може входити у склад різних дій.

І зовнішні, і внутрішні дії мають наступні компоненти: моторні (рухові), сен­сорні (чуттєві) і центральні (мисленнєві). Моторні компоненти пов’язані з ви­конанням дії, сенсорні — з контролем, а центральні — з регуляцією.

Залежно від способу виконання, дії поділяють на рефлек­торні, інстинктивні, імпульсивні, мимовільні, довільні та вольові дії.

Рефлекторні дії — це дії у відповідь на подразник, зумовлені діяльністю центральної нервової системи. Вони можуть бути бе­зумовно- та умовнорефлекторними. Безумовнорефлекторні дії є вродженими (наприклад, коли людина їсть дуже кислу цитрину, вона кривиться) Умовнорефлекторні дії є набутими (наприклад, коли людина бачить цитрину, вона починає кривитися). Інстинк­тивні дії розглядаються як пристосувальні генетично фіксовані дії, зумовлені спадковістю. Вони здійснюються незалежно від контролю свідомості. Наприклад, інстинкт смоктання в дитини, самозбереження — в дорослої людини. Імпульсивні дії — це спон­танні, раптові, недостатньо усвідомлені дії. Вони безпосередньо підпорядковані потребам і емоціям людини. Наприклад, рапто­вий спалах гніву або роздратування. Для мимовільних дій харак­терними є відсутність мети і усвідомлених мотивів. Така дія безпосе­редньо не спрямована на свій кінцевий результат, а відбувається, наприклад, через зацікавленість у діяльності, суб'єктивну значущість ситу­ації, установку тощо. Довільні дії,- навпаки, характе­ризуються тим, що вони спрямовані на досягнення усвідомленої мети і є наслідком усвідомлених мотивів. Водночас, цілі й завдання довільної дії можуть задаватися ззовні і можуть або прийматися, або не прийматися люди­ною. Вольові дії детальніше описані у розділі «Воля».

ПРЕДМЕТ дії і діяльності є її свідома і безпосередня МЕТА (ціль), тобто МЕТА – це те, ЗАРАДИ ЧОГО діє людина. Але існує ще й МОТИВ діяльності – це те, ЧОМУ діє людина. Мотив дії не завжди збігається з предметом, метою. Наприклад, учень вчить уроки. Мета – вивчити уроки. А мотивом може бути різне: отримати хорошу оцінку, швидше піти гуляти, подивитись телепередачу або сам процес навчання, який може бути цікавим сам по собі. Тут може мати місце важливий психологічний механізм: зсув мотиву на мету. Він полягає в тому, що в процесі навчання, у наполегливій праці, з досягненням успіхів у дитини з’являється інтерес, власне, до навчальної діяльності, і тоді мотивом стає сам процес навчання, який і повинен бути справжньою метою. Таким чином у структурі діяльності виділяють МОТИВ і МЕТУ(ціль). Нерідко – це ціла складна система мотивів і мети (цілей).

МОТИВИ (moveo – рухаю) утворюють систему спонукань людини до активності і у своїй сукупності являють собою МОТИВАЦІЙНУ СФЕРУ ОСОБИСТОСТІ.

У поведінці людини є дві реально і функціонально пов’язані сторони: спонукальна і регуляторна. Психічні процеси, стани, властивості психіки: відчуття, сприймання, мова, здібності, темперамент, характер і емоції – забезпечують в основному регуляцію поведінки. Щодо стимуляції поведінки, вона пов’язується з мотивацією.

МОТИВАЦІЯ у психології має подвійний зміст. 1. Це система факторів, що детермінує поведінку (це потреби, мотиви, цілі (мета), завдання, наміри, потяги, прагнення, що є у людини). 2. Це характеристика процесу, який підтримує поведінкову активність на певному рівні. У інших авторів мотивація – це три відносно самостійних психологічних явища, тісно пов’язаних між собою.

1. Мотивація – як ДЖЕРЕЛО АКТИВНОСТІ (потреба – мотив), пояснює, ЧОМУ виник стан активності, яка потреба спонукала до прояву активності.

2. Мотивація як СПРЯМОВАНІСТЬ пояснює, НА ЩО спрямована активність, ЗАРАДИ ЧОГО здійснюється та чи інша поведінка, тут мотиви у своїй сукупності утворюють спрямованість особистості.

3. Мотивація як ЗАСІБ САМОРЕГУЛЯЦІЇ, до цих засобів відносяться емоції, бажання, прагнення тощо.

Будь – яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. До внутрішніх причин(факторів) відносяться психологічні властивості суб’єкта поведінки: мотиви, потреби, цілі, бажання, інтереси, тощо. Їх називають особистісними ДИСПОЗИЦІЯМИ. Зовнішні причини поведінки називають СТИМУЛАМИ, вони витікають із ситуації, що складається. Тому говорять про ДИСПОЗИЦІЙНУ І СИТУАЦІЙНУ мотивації як аналоги внутрішньої і зовнішньої детермінації поведінки.

Мотиваційна сфера людини характеризується наступними параметрами: РОЗВИНУТІСТЮ – якісною різноманітністю мотиваційних факторів (потреб, мотивів, цілей), ГНУЧКІСТЮ, що дозволяє забезпечити задоволення мотиваційного спонукання різноманітними засобами, ІЄРАРХІЗОВАНІСТЮ, що пов’язана із сформованою структурою управління реалізацією різних мотивів і спонукань або іншими словами, - відмінністю в силі і частоті актуалізації мотиваційних утворень певного рівня (потреб, мотивів, цілей). Останні не є однорядними утвореннями. Одні є сильнішими і виникають частіше, інші є слабшими і виникають рідше.

Основними складовими мотиваційної сфери є: ПОТРЕБИ, МОТИВИ і МЕТА (ЦІЛІ). Оскільки мотивація є спонуканням до діяльності, структуру діяльності утворюють ті ж самі компоненти.

Потреби. Із усіх можливих диспозицій найбільш важливою є ПОТРЕБИ. Потреба – це елементарний прояв інтенціональної природи психіки, завдяки якому живий організм спонукається до здійснення певних,якісно специфічних форм діяльності, необхідних для збереження і розвитку індивіда і роду. Відмінні особливості потреб:1.,Потреби притаманні живому,2 Потреби відрізняються вибірковістю,3.Потреба активізує організм, веде його за собою і підтримує цей стан пошуку активності до тих пір , поки потреба не задовольняється.4.Кількість і якість потреб залежить від рівня організації 5.У людей є специфічні потреби, крім фізичних, біологічних потреб, до них належать матеріальні, духовні, соціальні потреби.

Потреби є ДЖЕРЕЛОМ АКТИВНОСТІ людини. Поведінка, спрямована на задоволення потреби, розділяється на різні види діяльності (спілкування).

Поняття “потреба” розглядається в трьох аспектах:

1. Потреба як ОБ’ЄКТИВНА НУЖДА, без задоволення якої може унеможливлюватись життя, тобто, коли йдеться про необхідність певних умов для нормального існування і розвитку людини;

2. Потреба як СТАН РОЗБАЛАНСУ в системі людина (чи будь яка істота) - середовище, чи всередині системи організму людини, що є спонуканням до активності в напрямку усунення зазначеного розбалансу. Стан потреби – активно-пасивний. Пасивний аспект виражається у емоційному фоні, емоційному забарвленні. Активний аспект проявляється у прагненні, потязі, бажанні, які знаходяться у нерозривній єдності з елементами вольових сторін особистості.. Сам по собі стан потреби може не викликати ніякої спрямованої діяльності, лише активізує біологічні прояви і загальне збудження рухової сфери, що проявляється у спрямованих пошукових рухах. 3. Потреби як інтегральні, ядерні ВЛАСТИВОСТІ особистості. Згідно з Х,Хекхаузеном, потреба може розумітись як певна гіпотетична змінна, що в залежності від обставин виявляється то як мотив, то як особистісна риса. В останньому випадку потреби є стабільними і набувають ознак властивостей характеру. До таких, наприклад, належать:1)мотивація досягнення успіху,2)мотивація уникання невдачі,3)особистісна тривожність (ОТ)), 4)локалізація контролю,5)самооцінка, 6)рівень домагань,7)мотив афіліації (соціальних контактів), 8) мотив влади, 9) мотив відкидання (відчуження).