1. Предмет соціальної філософії

Соц. філософія – це світоглядно-методологічна наука, яка вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі й часі [це визначення з книжки Андрющенка та Михальченка, про яку вона нам говорила]. Тобто об’єктом соц. філософії є суспільство, його сутність. Але не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт їх діяльності. Суспільство як система – дуже складний об’єкт дослідження. Філософія намагається пізнати суспільство як цілісне ціле (у взаємодії усіх його елементів). Бо тільки це ціле дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Це як годинник, в якому кожен елемент системи не має властивостей цілої системи. Ще одна особливість соціального пізнання – суспільство пізнає само себе. Воно водночас виступає в якості і об’єкта пізнання і його суб’єкта. Суб’єкт і об’єкт збігаються. Соціальна філософія досліджує також соціальну реальність (сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальні, об’єктивно дані), її складові: 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ). Соціальна філософія розглядає такі проблеми: сутність суспільства, специфіка соціальної реальності, філософія історії (як продукту діяльності людини), роль особистості в історії, необхідності і випадковості в історії, чи існують закони історії, взаємовідношення матеріального та духовного виробництва і роль духовного виробництва у духовній саморозбудові людини, проблема історичних типів суспільства, проблема рушійних сил і напрямків розвитку суспільства, проблема суспільного прогресу та його критеріїв, глобалізація, проблема майбутнього людства.

2. В чому полягає специфіка законів історії?

Закон – необхідний суттєвий внутрішній зв'язок між предметом і явищем, що повторюється. Все в житті - це система законів. Якщо є об’єктивні зв’язки у суспільстві, то значить є і закони. Існують суттєві відмінності від законів природи, від законів історії.

Закони історії здійснюються лише через свідому діяльність людей, свободу вибору, який може викликати багато наслідків на 1 причину. Закон в історії статистичний, вірогідний. Кожна історична подія має багато розгалуження , і яким шляхом це піде – від того залежить доля людей.

3. Чому діяльність вважається способом буття людини?

Діяльність є способом буття особи, бо є формою активної діяльності людини, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу. Наприклад, унікальна діяльність надає людині можливість створювати нові види діяльності, творити щось нове, що до того ж має позитивне соціальне значення

На мою думку, діяльність підкреслює людський розум, винахідливість, універсальність. Також говорив І.Кант: «Дій так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Крім того, важливою є духовна діяльність, яка забезпечує активну духовну людину, визначає її долю, і долю суспільства в цілому, в якому людина живе.

4. Розкрийте особливості сучасного інформаційного суспільства.

У зв´язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.  Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним», вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою», маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

5. 60. Семюель Хантінгтон (1931) – відомий американський політолог і геополітик. 1996 р. видав книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку». В ній більш як на п’ятистах сторінках викладений сучасний стан «світу цивілізацій», зміни у співвідношенні сил в цивілізаційній боротьбі, яке на думку автора, полягає в поступовому і неухильному занепаді Заходу і підйомі таких цивілізацій як конфуціанська і ісламська. Головною передумовою, основою кожної цивілізації Хантінгтон вважає культуру і різноманітні види культурної ідентифікації, які в сучасному світі, що склалися після холодної війни, визначають моделі конфліктів. У першій частині він приходить до висновку, що модернізація відділена від вестернізації, оскільки розповсюдження західних цінностей і норм не призводить до становлення всесвітньої цивілізації. У другій частині підкреслено, що співвідношення сил між цивілізаціями змінюється. Домінація Заходу зменшується, могутність азійських цивілізацій, які спираються на свої культурні цінності, економічне та демографічне зростання, підвищується. Підйом мусульманського духу спостерігається в цивілізації, що займає простір від Марокко до Індонезії і від Нігерії до Казахстану, що нараховує більше 1 млрд. осіб. Феномен Ісламського відродження, Хантінгтон порівнює із європейською Реформацією, посилюється величезним демографічним ростом , який особливо виявляється в Північній Америці і Центральній Азії. Зростання народжуваності в ісламському світі веде до підвищення частки молоді в суспільстві, яка складає вже більше 20%. Цей фактор створює соціальні проблеми, які не можуть вирішити держави. На допомогу йому приходять ісламські організації, які надають медичну допомогу, утримують ісламські університети, школи, все це посилює ісламське відродження. В частині ІІІ-й, яка називається «Новий порядок цивілізацій», автор підкреслює, що відбувається розмежування світу за ознаками культурної ідентичності і утворення цивілізаційних конгломерацій, коли країни подібних культур формуються навколо економічних і культурних лідерів. Цивілізація – це велика сім’я, і стержневі держави, як старші родичі, підтримують своїх родичів і забезпечують порядок. В частині ІV, яка називається «Зіткнення цивілізацій» утверджується, що універсальні претензії Заходу все частіше приводять до конфліктів з іншими цивілізаціями. Найбільш глибокі з них – з ісламською і китайською, де міжцивілізаційний конфлікт протікає відразу на двох рівнях. Частина 5 «Майбутнє цивілізацій» присвячена аналізу проблеми: «Чи зможуть цивілізації уникнути глобальної війни?» Розв’язання проблеми зіткнення цивілізацій Хантінгтон вбачає в усвідомленні кожною цивілізацієї своєї унікальності і аж ніяк не універсальності, що перш за все означає припинення Заходом нав’язування своїх культурних цінностей. Утвердити поліцивілізаційну політику і максимально співпрацювати для підтримання її. Проте, на мою думку, це є не слушним, тому що країна повинна зберігати свою етнокультурну, традиції, мати одну домінуючу релігію. Залишається поза моїм розумінням той факт, який стосується насадження поліцивілізаційної політики: як може в одному невеличкому місті (Кіровограді) бути, наприклад, три школи для мусульман, коли країна є християнською? Я вважаю, що турки повинні жити в Турції, араби в Єгипті, Арабських Еміратах, ураїнці в Україні, я – супротивник міграцій, тоді ніхто не буду нав’язувати свої ідеї, думки, правила і головне – релігійні вчення та переконання. А розмірковуючи в цілому, щоб уникнути конфліктів між цивілізаціями, потрібно зрівняти в правах всі релігії світу, але в країні пануюча гілка мусить залишитися.

Такі соціальні явища як Релігія, Культура, Традиція формують з історичної спільноти людей ту чи іншу цивілізацію. Тому є доречною концепція солідарності та солідаризму, яка виступає на противагу принципу зіткнення цивілізацій і пропонує духовну солідарність людей різних національностей, релігій, статків та кольору шкіри. Духовній солідарності сприяють спосіб життя, культурні традиції, спільність світогляду та світорозуміння. Символами духовної солідарності людей є спільні поняття, терміни та культурні коди, запозичені з надбання західноєвропейської, азіатської та античної цивілізацій. Не лише одна нація, а все людство століттями й тисячоліттями працює над примноженням культурних цінностей, які об’єднують людей в одну спільність. Концепція солідарності є доволі актуальною для сучасної України, адже саме ця ідея є найкориснішою для розвитку нашої держави сьогодні. За допомогою солідаризму можна зцементувати наше суспільство і зорієнтувати його у напрямку світового розвитку цивілізації.

Варіант №18

1. Суспільство, його складові

Не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт, результат їх спільної діяльності. Складові суспільства: : 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ).

2. Які основні ознаки людського буття визначає екзистенціальна філософія?

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

• особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю,мораль, свої інтереси й ідеали;

• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

• існування людини тлумачиться як драма свободи;

3. Яку роль здатна відіграти особистість в історії? Чи існують межі свободи дій особистості?

Особистість – не всяка людська особистість, лише всі здорові і розумово розвинені люди – особистості. Не особистість – психічно хворі люди, і діти – ще не особистості.

Основні ознаки особистості:

1.Здатність адекватно відображати дійсність;

2.Здатність на свідомі та доцільні вчинки.

3.Здатність відповідати за свої вчинки.

Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо “індивід” є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як “індивідуальності” і як “особистості” є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.

Якщо використовувати Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії, то можна побачити, що спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).

Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості.

На мою думку, свобода особи, однак, не може бути абсолютної, вона не означає сваволю, вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути абсолютно незалежним від нього, від об'єктивних обставин, неможливо. Це б означало повний волюнтаризм, коли особистість зовсім не рахується з об'єктивними умовами буття, із законами суспільства, з історичною необхідністю. Причому волюнтаризм також є несвободою, як і фаталізм, коли хід життя особистості жорстко наперед визначений необхідністю і не залишає місця для вільного вибору.

Свобода суперечлива. З одного боку, людина обмежена зовнішніми обставинами (рівнем розвитку економіки, мірою пізнання об'єктивних законів, політичним ладом і т.д.), які диктують їй вибір форм і способів діяльності. І в цьому значенні свобода особи істотно обмежена цими обставинами, з якими потрібно рахуватися, знати їх. Але особистість вільна, тому що здатна робити вибір, здатна приймати рішення на основі врахування обставин, пізнання необхідності. Існують різні аспекти свободи особи – економічна, політична, духовна.

Мірою свободи особи є відповідальність. Відповідальність – це здатність особистості приймати рішення, передбачати наслідки своїх вчинків і відповідати за них перед суспільством. І, відповідно, чим більшу міру свободи має особиста, тим більша міра відповідальності на неї лягає.

4. Культура і цивілізація – чи тотожні поняття?

Є багато визначень щодо того, що таке культура. Культура як світ матеріальних артефактів, як сукупний духовний досвід людства і т.д. і т. п. На сьогоднішній день в словниках культура і цивілізація – часто тотожні поняття. Але доведено, що це не так. 1) культура значно старіша за цивілізацію. В первісному суспільстві культура вже була (мова, мораль), але цивілізації ще не було. Цивілізація виникла не з появою людства, а не більш високих щаблях розвитку. 2) цивілізація – більш висока ступінь існування людства (коли в людей більш організовані умови існування). Льюіс Гентрі Морган написав книгу «Дикість, варварство, цивілізація» (як етапи людства), в якій визначив цивілізацію як найвищу стадію розвитку у порівнянні із дикістю та варварством. Існує ряд концепцій щодо співвіднесення культури та цивілізації: 1. Концепція історичних типів Миколи Данилевського: ототожнення культури і цивілізації (він їх не розрізняв). Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів (Наприклад: Китай, Індія, Росія). Ці типи самобутні і не потрібно їх перемішування, бо при цьому втрачають 2 сторони: і та, що «прополола і насадила», і та, яку «пропололи». 2. Концепція Тойнбі: Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. Тойнбі розглядає людство як сукупність окремих цивілізацій, ядром кожної з яких є культура. Цивілізація виникає як відповідь на зовнішні виклики (природні або історичні). Саме тому концепцію Тойнбі іноді називають концепція «виклику – відповіді». Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку певні стадії: виникнення, зростання, надлому, розпаду. Потім поступаються місцем іншим. Дана концепція є також різновидом вчень про замкнені цивілізації. Проте Тойнбі вважав, що злиття цивілізацій можливе на основі появи нової Вселенської релігії. 3. Концепції Бердяєва та Шпенглера: Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи» говорить, що цивілізація – це смерть культури, це вмираюча культура. Цивілізація йде за культурою, як смерть за життям, як старість за молодістю, це суха гілка на живому древі культури. Культура – це живий організм, а цивілізація – це мумія.

5. Щодо шляхів подолання людської деструктивності, я думаю, що, по-перше, сучасна людина 21ст повинна вести активний здоровий спосіб життя, тобто займатися спортом, більше бувати на свіжому повітрі, тоді вона використає той час (проведення за комп’ютерами, телефонами) раціональніше і з користю для себе. По-друге, дитині ще змалечку повинні прищеплювати любов до батьків, до людей, до всього оточуючого середовища, формувати ціннісне ставлення не тільки до себе, а й до суспільства, держави, дитина не повинна бачити агресію, негатив. Сімя повинна сприяти моральному, фізичному, духовному розвитку особистості, забезпечити первинну соціалізацію дитини, створити атмосферу тепла і любові, взаєморозуміння, доброзичливості, вміло організувати дозвілля. В таких умовах дитина буде правильно розвиватися, вона не буде потребувати віртуального спілкування, не буде бажати помсти, руйнації, тяги до агресії. По-третє, на мою думку, важливий фактор, який відіграє значну роль у формуванні деструктивності – це економічний стан нашої країни. Держава повинна піклуватися про своїх громадян, забезпечити гідний рівень життя, щоб українці пишалися своєю країною і не виїжджали на заробітки в інші держави. Тому одним з найважливіших є питання оплати праці, що є основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного населення України. Невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення, знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності українського населення є низьким порівняно зі стандартами розвинутих країн не стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через низький рівень оплати праці. Більше того, держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян і тоді ми не будемо бачити в людях стільки агресії, ненависті, заздрості до своїх колег і друзів.

Варіант №19

1. Кант. Суттєві відмінності людини.

(за працею Канта «Антропологія з прагматичної точки зору»)

Кант розділив розсудок (не виходить за межі чуттєвого досвіду) і розум (він вище – дозволяє піднятись над загальним). Він дослідив розум як одну з сутнісних ознак людей. Людина стає людиною, коли усвідомлює свою замість, своє «Я» (саме самосвідомість в людині відрізняє її від інших істот). Людина не одразу усвідомлює себе як «Я»(дитина до року говорить про себе в 3 особі – «Карл хоче їсти, гуляти»). Коли з’являється це «Я» - починається людина. І одразу ж з’являється егоїзм (зосередження на собі), коли людина надає перевагу своїм думкам, смакам, своєму баченню норм і правил. [я не знаю чи потрібно далі]. За Кантом існує 3 види егоїзму: за зазіханням розсудку, за зазіханням смаку, за зазіханням на правильність практичних дій. Відповідно до цього - 3 типи егоїстів: логічний (наполягає на правильності своєї думки по відношенню до інших думок), естетичний (нав’язує свій смак), моральний (всі цілі обмежує самим собою, користь бачить лише в тому, що корисно йому; як евдемоніст вбачає вищу основу своєї волі тільки у власній вигоді та власному щасті, а не в уявленні про обов’язок). В егоїзмі є свої + і -. Наприклад, заслуга логічного егоїста – в здатності до парадоксального мислення як способі подолання тривіальності (думки, що поділяють усі) за рахунок розуму та абстрактного мислення. Парадоксальність думки – прорив, що дозволяє піднятись над загальною думкою, допомога прогресу суспільства. Якби не було естетичних егоїстів, не було б таких напрямків як модернізм, імпресіонізм у мистецтві.

2. Суб’єктивний фактор. Волюнтаризм, фаталізм.

Суб. фактор – це свідома діяльність людей, класів, політичних організацій для досягнення певної мети (наприклад, діяльність етнічних груп). Закони історії здійснюються через вплив цього фактору (щоб прискорити чи не допустити виникнення якогось явища). Розрізняють 2 рівня цього фактора: 1) ідеологічний (суб. фактор повинен мати певну ідеологію, теорію – до якої мети прагнути, які шляхи, засоби вибрати для її досягнення, які рушійні сили – тобто це теоретична програма). 2) організаційний (діяльність повинна бути впорядкована певним чином – повинен бути координаційний центр, налагоджені інформаційні зв’язки, матеріальні засоби). В розвитку історії завжди існують точки біфуркації – точки розгалуження, коли історія може піти різними шляхами – та абстрактом – один напрямок з багатьох (обраний), який забезпечить стабільність системи, розвиток суспільства. Саме на вибір абстрактора впливає суб’єктивний фактор. Щодо ролі суб’єктивного фактора існує 2 погляди: волюнтаризм (все залежить від людини) та фаталізм(від людини не залежить). Прихильники волюнтаризму стверджують, що воля – першооснова всього існуючого (прагнення реалізувати волю не дивлячись на наслідки). Як стверджував Кант: все залежить від свідомої розумної діяльності людини. Або екзистенціалісти: все залежить від вибору людини, навіть війна. Фаталізм – віра у визначеність буття (фатум, доля). Прихильники цього погляду стверджують, що всі події визначені заздалегідь надприродними силами (як в «Царі Едипі»: знає свою долю, хоче змінити, але не може). Але і те, і інше – це крайнощі. У першому випадку не можна уникнути впливу природи, в другому – відкидаються закони взагалі.

3. Поясніть суперечливий характер феномену свободи.

Екзистенціалізм у своїй основі має ідею про те, що людина сама створює світ і саму мебе, сама обирає, як жити. Кіркеґор виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов´язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, неспокій, роздратування тощо. Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті у зв´язку з проблемою вибору свободи. Але моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні. Тобто негативні вчинки теж продуктивні. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші.

Але з іншого боку у індивіді сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнівності. Свобода хороша, поки людина зменшує свої пориви. Гранична точка свободи – це опора для спокуси.

Ніцше і К'єркегор зауважили те що, що багато людей просто неспроможні на особистісний вчинок. Вони воліють керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі, безсумнівно, один з разючих філософських відкриттів. Виявляється свобода – доля небагатьох. Екзистенціалісти ввели поняття кат і жертва. Людина обирає, чи вона кат і змушує інших працювати на неї, чи жертва.

Ще одною суперечність свободи є самотність, як результат максимальної свободи. Якщо індивід досяг максимальної чи абсолютної волі у світі, він починає розуміти, що воля обернулася безмежною самотністю.

4. Критерії сусп прогресу

Суспільний прогрес – це характеристика чи оцінка, яку люди дають змінам в історії, в житті суспільства. Основою оцінки є уявлення про ідеали, до яких повинно прагнути людське суспільство. Коли зміни відбуваються у відповідності з ідеалами, люди вважають їх прогресивними, в протилежному випадку кажуть про відсутність прогресу. В кожному явищі є як позитивне, так і негативне. До критеріїв суспільного прогресу можна віднести зростання суспільного багатства і добробуту людей, зменшення голоду, зубожінь. Другим критерієм є створення умов для вільного і щасливого людського життя, олюднення людей. Людина повинна не тільки жити, а жити по-людськи. З цим критерієм неодмінно пов’язана тривалість життя людей, як ще один показник рівня розвитку суспільства. Наступний критерій – зменшення долі некваліфікованої праці, розвиток освіти. Забезпення громадських свобод і прав також є важливим індикатором прогресивності. І останнє – зростання потреб людей та, що важливіше, можливостей їх задоволення. Серед вище перерахованих критерії найбільш важливим вважаю зменшення долі некваліфікованої праці. Шлях до цього – високотехнологічне виробництво, де просто не може бути некваліфікованих робітників, вони там просто будуть непотрібні. Це буде стимулом для розвитку, самовдосконалення кожного працівника, підвищення рівня його відповідальності. Сюди можемо віднести і функціонування науки, розвиток освіти, її якість, що безпосередньо впливає на виховання та навчання майбутніх кваліфікованих та відповідальних працівників. Існування цього критерію забезпечить також зростання способів задоволення людських потреб. А це, в свою чергу, призведе до підвищення добробуту людей, забезпечення людей усім необхідним для існування. Створення умов для вільного і щасливого життя людей – другий важливий критерій. Сюди можемо віднести усунення війн, боротьба з такими хворобами цивілізації, як алкоголізм, наркоманія, СНІД, паління, онкологічні, сердечно-судинні, туберкульоз; боротьба з тероризмом як засобом психологічного впливу на людство, превентивні заходи щодо усунення його причин, зокрема релігійних. Ще одним важливим критерієм вважаю забезпечення прав і свобод людей. Тому що прогресивне суспільство повинно стояти на засадах гуманізму та демократизму, толерантності. Усідомлення вартості людського життя та любов до людини повинні стояти в центрі усіх суспільних процесів.

Отже, у фокусі концепції людського розвитку знаходиться людина, якнайповніше задоволення її потреб, всебічний розвиток її здібностей. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не тільки фізичних, а й духовних потреб людей. Тому що суспільний прогрес – це такий розвиток суспільства, який скерований на створення умов для подальшого існування суспільства і для вільного і щасливого життя кожної людини.

5. Е.Ільєнков в книзі «Філософія і культура» доводить, що особистістю не народжуються, особистістю стають. Які механізми соціалізації індивіда ви вважаєте найбільш актуальними в сучасну добу?

Особистість формується в результаті соціалізації, а не відразу. Ми знаємо, що народжуємося як індивіди, а в процесі соціалізації індивід перетворюється на людину.Соціалізація – це процес засвоєння індивідом накопиченого людством досвіду. Особистість – це здорова, розумово розвинена людина. Особистість здатна адекватно відображати дійсність, здатна на свідомі і доцільні вчинки, здатна відповідати за свої вчинки. Це і є фактори, що відрізняють особистість від людини. Людині як особистості основна увага надається духовному, а не природному. Поняття "особистість" охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості.

Механізмами соціалізації можна назвати пізнавальні механізми; захисні психічні механізми(за допомогою яких приймаються рішення в тих випадках, коли між потребами особистості виникають конфлікти); механізмів пристосування, ( між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе); наслідування (дотримування якогось прикладу, взірця); засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення  На мою думку, в сучасну добу, як і в будь-яку іншу, актуальним механізмом є діяльність. Вибираючи людина створює себе. Вибір робиться через вчинок, тобто – діяльністю. Коли виникає конфлікт між якоюсь потребою і недостатніми засобами її реалізації, людина робить вибір, тим самим соціалізуючись і розвиваючись. І авжеж важливим є взаємодія з іншими членами соціуму, спілкування.

Варіант № 20

1. . В чому Камю вбачає абсурдність людського буття.

Своє бачення абсурдності людського буття Камю виклав у «Міфі про Сізіфа». Сізіф повинен був котити на гору камінь, який потім знову зкочувався вниз. Тобто він без кінця повторює одну і ту ж дію, до того ж справа не легка. Сізіф приречений на тяжку працю, яка не приносить ніякої користі. Саме в цьому Камю вбачає абсурдність людського буття. Людина, як і Сізіф, щодня стоїть перед своїм «каменем» і розуміє, що не можна позбутись його призираючи, уникаючи. Сізіф безперечно є образом сучасної працюючої людини, яка постійно працює над однією і тією ж задачею. Це і є абсурдно. Камю міфі пише «Стоит ли жизнь труда бать прожитой».Але якщо не задумуватись, не усвідомлювати це, то життя видається досить щасливим. Такою є доля людини.

2. В чому полягає специфіка пізнання соціальної реальності.

Соціальна реальність – це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як над індивідуальні, об’єктивно дані умови їх існування. Суспільство важко вивчити, бо воно складається з багатьох елементів. Тільки вивчення суспільства як цілого дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Специфікою пізнання соц реальності є те, що об’єкт і суб’єкт пізнання співпадають. Пізнання соц реальності має такі принципи: 1. Принцип об’єктивності(упередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соц верстви, до якої належить дослідник, але має право обґрунтування власної позиції та того класу, інтереси якого відстоює), 2. п. системності(розкриття цілісної об’єкта, вияв зв’язків систем; кожен чинник потребує самостійного вивчення), 3.п. розвитку(с-ство це сма яка весь час ускладнюється. Виявлення джерел і конкретного механізму суп. розвитку, аналіз його конкретних форм.),4.п. історизму(соціум розглядається в закономірному і історичному розвитку; виявити як одне розвивається в наступне).

3. Що таке цивілізація? Назвіть ознаки цивілізації.

Цивілізація – сукупність різноманітних зв’язків між соціально-економічними, політичними і правовими факторами, що забезпечують більш високий рівень існування суспільства , що характеризується порядкованістю суспільного устрою і більш комфортними ніж за часів дикості і варварства умовами людського життя.

Як і культура, цивілізація має багато підходів до визначення цього поняття. На сьогоднішній день культура і цивілізація відрізняються між собою, вони не тотожні:

7. Культура старіша за цивілізацію(в первісному суспільстві культура була – не було цивілізації)

8. Поняття «цивілізація» має більш високу ступінь існування людства, більш комфортні умови існування

9. Цивілізація пов»язана з появою держави.

Ознаки цивілізації:

11. Держава – як певна система правових норм, захищають життя людини і підтримуються державою.

12. Писемність – при усному багато чого викривлялося, втрачалося

13. Розподіл суспільства на класи

14. Розподіл праці на фізичну і розумову(раби - рабовласники)

15. Поява великих міст, замість кочових племен – покращується предача інформації, урбанізація.

4. Необхідне і випадкове.

Необхідність – такі явища в природі і суспільстві (або зв’язки між предметами та явищами в природі і суспільстві), які викликаються внутрішніми умовами існування природи і суспільства. Випадковість – такі явища в природі і суспільстві (або зв’язки між предметами та явищами в природі і суспільстві), які викликаються збігом зовнішніх обставин. Діалектика необхідного і випадкового в природі і суспільстві полягає в тому, що вони не існують одне без одного, доповнюють одне одне і взаємопронизують (взаємно переходять одне в одне). Тобто кожна подія і необхідна, і випадкова, може викликатись як зовнішніми, так і внутрішніми факторами, зажди існує їх доповнення. Наприклад, Незалежність України: необхідність (гарне географічне положення, розвиток науки і т.д.), випадковість (це могло б трапитись в інший час, а не саме 24 серпня 1991 року). В Україні першим президентом став Леонід Кравчук: необхідність (країна стала незалежною, потрібен був президент), випадковість (президентом міг стати хтось інший). Лише ступінь необхідності та випадковості може бути різний (міра внутрішніх і зовнішніх чинників різна). Необхідність може виступати як випадковість, а випадковість — як необхідність. Варто враховувати й те, що випадковості активно впливають на необхідність, на хід її здійснення, прискорюючи або гальмуючи темпи розвитку. Знання цих категорій має велике методологічне значення, сприяє глибшому пізнанню людиною світу. Тобто необхідність та випадковість – це 2 протилежні категорії, пов’язані між собою як «своє інше».

5. С.Кримський в книзі «Ранкові роздуми», аналізуючи принципи духовності 21 ст., визначає духовність як рух за вертикаллю, до високих ідеалів, де кожна людина – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. Які настанови щодо розвитку духовного життя сучасного суспільства слідують з такого розуміння духовності?

В останнє століття збільшився попит до духовних цінностей і духовної спадщини.

Духовність – це складний комплекс діяльності людини, пов'язаний з вибором власного образу. Це – причетність людини до духу.

Духовність – ціннісне домобудівництво.

Настанови: ми самі будуємо, вибираємо, але потрібно ще й будувати свій дім всередині. Також треба пам’ятати, що ми живемо в суспільстві, де є суспільні цінності, які треба поважати. Людина має бути причетною до цих цінностей, артефактів. Зокрема, в нас в Україні потрібна духовна розбудова. Також потрібно проявляти любов до ближнього (до самопожертви, поваги, допомоги, поведінки, дії). Не треба бути байдужим до людей, намагатися попередити горе, якщо проходимо мимо. Тому що, якщо ні, то це вже буде великий гріх не лише перед людством, а, в першу чергу, перед самим собою. І сьогодні, наприклад, не можна виділити гріхи плоті і гріхи душі, бо всі вони гріхи, що є запереченням духовного життя людства. Усі гріхи – це гріхи духу.

Так, як життя духовне рухається по вертикалі, можна досягти висот.

Варіант № 21

1. Предмет соціальної філософії

Соц. філософія – це світоглядно-методологічна наука, яка вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі й часі [це визначення з книжки Андрющенка та Михальченка, про яку вона нам говорила]. Тобто об’єктом соц. філософії є суспільство, його сутність. Але не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт їх діяльності. Суспільство як система – дуже складний об’єкт дослідження. Філософія намагається пізнати суспільство як цілісне ціле (у взаємодії усіх його елементів). Бо тільки це ціле дає можливість виявити сутнісні ознаки суспільства. Це як годинник, в якому кожен елемент системи не має властивостей цілої системи. Ще одна особливість соціального пізнання – суспільство пізнає само себе. Воно водночас виступає в якості і об’єкта пізнання і його суб’єкта. Суб’єкт і об’єкт збігаються. Соціальна філософія досліджує також соціальну реальність (сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальні, об’єктивно дані), її складові: 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ). Соціальна філософія розглядає такі проблеми: сутність суспільства, специфіка соціальної реальності, філософія історії (як продукту діяльності людини), роль особистості в історії, необхідності і випадковості в історії, чи існують закони історії, взаємовідношення матеріального та духовного виробництва і роль духовного виробництва у духовній саморозбудові людини, проблема історичних типів суспільства, проблема рушійних сил і напрямків розвитку суспільства, проблема суспільного прогресу та його критеріїв, глобалізація, проблема майбутнього людства.

2. Які принципи пізнання суспільних явищ визначала соціальна філософія?

Пізнавши себе, людина пізнає суспільство, і навпаки, пзнаючи себе, водночас вона пізнає суспільство, в якому живе і діє.

Принципи: 1. обєктивності - думка має співпадати з обєктом, тотожна йому. 2. системності - цілісність обєкта, що виявляє багатогранні звязки даного об’єкту. Скласти систему, не просто рухатися, а розвиватися, рух – що веде до ускладнення системи. Основна мета – задоволення потреб людини, що веде до її розвитку. 3. історизму - риска подій, які зроблені людиною і повязані як минуле з теперішнім і майбутнім.Не можливо прогнозувати майбутнього не знаючи – минулого.

3. Філософське вчення про людину. Його значення для педагогіки, лінгвістики, історії.

Проблема людини в філософії є однією з найактуальніших. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія – філософське вчення про людину. Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. В історії філософії були різні підходи до цього питання. Наприклад: Платон зазначав, що людина – істота одухотворена. Все визначається життям душі, а душа складається з 3 складових: розум, воля, пристрасть. Арістотель говорив, що людина – це частина природи, частина космосу, душа якої складається з природних і надприродних елементів: рослинна душа, тваринна, суто людська. Протагор говорив, що людина – мірило всіх речей. Тобто в античності вони зосереджені на душі і розумі людини: людина – одушевлена і розумна. В середньовіччі стверджувалось, що людське тіло – в’язниця (оболонка для душі), людина настільки людина, наскільки її душа живе за заповідями Божими, тобто життя душі було основним (тіло – плинне, тимчасове, душа - безсмертна). В епоху Відродження повернулись до того, що людина – вінець творіння. Душу людини вважали основною складовою людського життя, з’являється поняття духовність як причетність людини до всієї духовної культури. Основною рисою людини називали активну діяльність. Це поєднувалось з гуманістичним поглядом на людину (ідея самоцінності людського життя, його недоторканність). В епоху Нового часу ознаками людини були розум та активна діяльність (втілення своїх ідей в життя, практика). Кант об’єднував одушевленість, розумність та діяльність (людина – діяльна істота). Причому перевагу він надавав духовній діяльності. У Гегеля – принцип тотожності буття і дійсності, він звертав увагу на розум, як складову людини. Екзистенціалісти говорили, що людина сама створює світ, в якому живе і саму себе. Атрибути людини – вільна діяльність, свобода вибору. Отже, як стверджував Шеллер, людина – істота одушевлена, розумна, діяльна, біосоціальна (в ній поєднується і природне і соціальне). Діяльна, тому що діяльність – це спосіб буття людини, це особлива форма активності, властива людині, змістом якої є усвідомлення і доцільне перетворення світу. Причому її діяльність універсальна (людина може все) і людина контролює свою діяльність: в неї є ідеальний план та можливість свідомо контролювати все, що вона робить (єдність діяльності та свідомості). Ще одна особливість – мова як спосіб людського існування, передачі досвіду, а отже – спосіб людської діяльності. Одушевлена, тому що душа – носій всього духовного в людині. Розумна, тому що, як сверджував Кант, розум – одна з сутнісних ознак людей. Біосоціальна, тому що, як писав Фромм, у людини крім інстинктів є пристрасті, які склалися в умовах соціального життя. У неї є як фізіологічні так і соціальні потреби. Важлива ознака – духовність як причетність людини до духу (до накопичених духовних цінностей).

Цілісний філософський образ людини, можна розглядати як ідеал освітньої системи, що конкретизується щодо її головного об’єкта – розвитку особистості людини. Положення філософської антропології про необхідність пізнання не тільки абстрактно-зовнішнього в людині, а й власне людського в людині, її духовної суті орієнтує педагогів на осягнення реально існуючого, конкретної людини в її цілісності та унікальності. Філософсько-антропологічне вчення може виступити як світоглядна основа педагогічної освіти. Філософська антропологія має велике значення і в лінгвістиці. Наприклад, для такого напряму як когнітивна лінгвістика — мовознавчий напрям, який розглядає функціонування мови як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності людини, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації. Філософія мови — один з найвпливовіших напрямів в сучасній західній філософії, в центрі уваги якого уявлення про мову як ключ до розуміння мислення і знання. Філософсько-історичне пізнання – історіософія. Головним тут є питання про дійових осіб історії. Філософія історичного процесу – наука про людей в просторі та часі, про їх реальні дії та взаємовідносини, про суб’єктивний фактор історії (свідома діяльність людей, класів, політ. організацій для досягнення певної мети), залежність історичних подій від вибору людей.

4. Визначте специфіку духовного виробництва та його значення для духовного розвитку суспільства.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.

Духовне виробництво — це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних відносин. У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей. Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних суб'єктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін.

5. О.Шпенглер у книзі «Занепад Європи» визначає цивілізацію як старість і смерть культури.Чи дійсно розвиток цивілізації складає загрозу культурі?

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці"Занепад Європи" (1918—1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур. Шпенглер пише, що цивілізація – смерть культури (вимираюча культура). Говорить, що цивілізація йде за культурою як смерть за життям – «суха гілка на живому дереві – культура(це живий організм, а цивілізація - мумія)» О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, — це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. Культура тлумачиться ним як "організм", який, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі — смерть без жодної можливості відродження. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов'язана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до "Прото-Душі". В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії. Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавілонська, йська, "аполон-ська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя. Всі культури (цивілізації) проходять той же самий біологічний розвиток від народження до смерті

Варіант № 22

1. . Суспільство, його складові

Не кожне скупчення людей можна назвати суспільством. Об’єднуючою ідеєю є діяльність як спосіб буття людини. Тому що суспільство – це система форм сумісної діяльності людей (видів діяльності є багато, але найважливіші – економіка, політика, культура). Скупчення людей можна назвати суспільством лише тоді, коли є продукт, результат їх спільної діяльності. Складові суспільства: : 1)люди (але не просто народ), їх об’єднання, відношення, дії; 2)мова (засвоєння накопиченого досвіду); 3) світ артефактів (матеріальна культура); 4) природа; 5) колективні уявлення (колективна думка, колективна свідомість. Принцип Томаса про важливість колективної думки: «якщо ситуація мислиться як реальна, вона реальна за своїми наслідками» ).

2. Категоричний імператив застосовується без винятків. Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом – нормою для всіх людей і також для тебе. Дій так щоби завжди ставитися до людей і до себе також, як до мети і ніколи – лише як до засобу.

Інакше із соціальними вимогами, які Кант зводив до поняття ка­тегоричного імперативу. Під ним він розумів таке:

1)                 «...дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти, в той же час, можеш побажати, аби вона стала загальним законом»;

2)                 «...дій так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б лише як до засобу».

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі ви­могу, аби людина як розумна істота діяла згідно з вимогами до закону, усвідомлюючи свій обов'язок.

Друга теза припускає вимогу того, аби кожна людина ставилася до іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки абсолютну самоцінність. Це формулювання - вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистості, ідеї про людину як мету, як вищу цінність.

Для Канта категоричний імператив - це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, а знаходиться в ній самій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсаль­ність. Як такий він забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого співіснування.

3. Якими факторами можна пояснити поліваріантність історії? Наведіть приклади поліваріативності перебігу історичних подій в історії України та країн, мови яких ви вивчаєте.

Поліваріантність можна пояснити тим, що кожна людина у будь-якій своїй дії має варіанти вибору, тобто вона не рухається за течією життя, а в праві обрати правильний, найбільш вигідний шлях.У світовій історії є безліч моментів, коли відбувається вибір. Визнання поліваріантності історичного процесу означає і визнання різних моделей розвитку суспільства. Це означає взаємозв'язок розвитку суспільства і умов зовнішнього середовища. Біфуркація – точка розгалуження, тобто той момент в історії, коли людина стоїть перед великою кількістю варіантів вибору, але важливо зробити правильний, який називається атрактором. Прикладом поліваріантності історії можна назвати хрещення Русі Володимиром Великим, який обираючи віру, обрав саме християнство, хоча варіантів було безліч. Християнство пішло на користь державі, тому можна сказати, що мудрий князь знайшов атрактор.

4. Принципи духовності 21 ст.

Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним. Це її причетність до накопичених цінностей. Духовне життя 21 ст. значно ускладнилося, суспільство змінилося, перейшовши з тоталітарного до посттоталітарного (демократичного, впорядкованого). В.Гавела, екс - президент Чехії: «Раніше ми сиділи в зоопарку; нас випустили — і ми опинилися в джунглях» . Так от, проблема й полягає зараз у тому, щоб протистояти цим «джунглям», а протистояти їм не можна тільки завдяки якимось матеріальним силам. Справа в тому, що «джунглі» є і всередині нас самих. І для того, щоб подолати їх, потрібні значні духовні зусилля. Умови нового життя призвели до нових сил зла.

1. Розуміння духовності як руху за вертикаллю до високих ідеалів, де кожна людина – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. До людини треба ставитися як до Бога, людина – крихка душа. Людина — істота вертикальна. Її життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити дуже багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу.

2. Принцип монадної людини – певна єдність, цілісність, яка має душу. Монадна особистість — це нормальне явище розвитку людей нашого XXI ст., вона співпадає з відомою людиною тепер. Важливість цього явища ще й в тому, що така особистість не протистоїть колективу. Наприклад, Англія – Черчель, Америка – Рузвельт, Україна – Грушевський.Монадна особ поєднує особисте і колективне, які співпадають. Найбільш показовим у цьому відношенні є феномен національних архетипів. У кожного представника нації є щонайменше три фундаментальнi архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм . Дім — це святе довкілля буття; місце, де людина займає чільне місце. Стосовно Поля мається на увазі не степ взагалі, життєвий топос, те що пов’язує стіл iз навколишнім світом. А Храм — це святині, які сповідує людина. В цьому розумінні виходить, що є не тільки етнос, як державне утворення; існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос — те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших трансперсональних, колективних уявлень. Взагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси переводити через свою внутрішню соціальність

3. Принцип полісистемності: в кожній духовній діяльності жодна мета не є єдиною, якщо ви зводите вашу діяльність до однієї мети, то це породжує фанатизм: фашизм, комунізм.Те сусп., яке вимагає жертв, героїв – нещасне, суспільство не вправі вимагати від людей постійних жертв, а тим більш смерті. Тільки ідеологія терроризму виходить iз того, що смертна жертва — нормальне явище. Ми притримуємося мудрості наших прадідів, які вважали, що життя вище за штучнi цінностi.

4. Принцип благовоління перед життям. Людина не може жити, не спілкуючись і не споживаючи природу, але вона повинна бути в гармонії з природою, її втручання повинне бути обмеженим. Так, в 1957 році з початком космічної ери Бертран Рассел написав статтю «Чому ми не повинні підкоряти зорі». Він міркував в ній, що людина усякий штучний результат дії розглядає з погляду його покращання. Тому вона не благоговіє перед продуктами повсякденної практики. Споглядай природу, а не олюднюй! Взагалі споглядання — це не нірвана, це не споживальна діяльність, завданням якої є не перетворення об’єкту, а його збереження.

5. Принцип несилового протистояння добра і зла. Ми не кажемо, що проти ворогів суспільства не треба застосовувати насилля. Але важливо зрозуміти, що насилля застосовується не тоді, коли це можливо. А лише тоді, коли це необхідно. Крім того, треба завжди пам’ятати, що насилля веде до зла, іноді більшого, ніж те, на яке воно було націлене. Відповідати на зло злом – загроза життю людства. В 21 ст ідея така — Добро завжди запізнюється на боротьбу зі Злом.

6. Традиційний принцип духовної самобудови особистості. На тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХI столітті християнський Дакалог і, насамперед, трійця: Віра — Надія — Любов. Надія – основа, що сприяє баченню себе в дзеркалі майбутнього. Надія була і залишається рятувальним символом в наш драматичний та незвичайний час. Любов – це подвиг єдності з ближнім.

Отже, ми бачимо, що духовність, навіть в нові, інноваційні часи оновлення життя потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним iз важливих напрямів цього узгодження в ХХI столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.

5. Й.Гейзінга в роботі «Homo ludens» вважав гру, а не працю необхідним способом соціального життя, синонімом власне людського, що визначає духовну культуру епохи. Як ви ставитесь до цих міркувань Й.Гейзінги?

У роботі “Homo ludens” (“Людина, яка грає”) Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури, необхідним способом соціального життя. На мою думку, гра є дуже важливим компонентом соціального життя, бо, наприклад, вона є першим виглядом активності кожної людини у дитинстві є гра. У широкому значенні гра передбачає як спеціалізовані її види – дитячі, спортивні, карткові, а й можливість перетворення будь-який діяльність у гру. І тут метою стає процес, а чи не його результат. У грі затверджуються людські здібності й уміння, фурмуються знання, формується духовний мир.

ГРА, це форма діяльністі в умовних ситуаціях. Скоєні під час гри реальні дії, часто потребують складної розумової праці, специфічних навичок і умінь, відбуваються у ситуації умовної реальності, усвідомлюваної як така самим играющим. Також, гра забезпечує задоволення і доставляє радість.

Гра - незаперечна передумова існування людей, як необхідного способу соціального життя. Можна також говорити і про соціологічний аналіз повсякденного життя, який починається з припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності; між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Я маю на увазі, що наше буденне життя можна розглядати як суцільний ланцюг соціальних ситуацій, що нагадують драматичні спектаклі. Соціальні актори в них прагнуть створювати й підтримувати позитивне враження у глядачів, використовуючи декорації, костюми, виражальні елементи своєї поведінки. Керуючи враженнями інших про себе, індивід домагається вигідної поведінки щодо себе і нормальної взаємодії. Коли індивід отримує потрібну йому реакцію оточення, можна казати, що він "ефективно спроектував певне визначення ситуації й ефективно сприяв потрібному розумінню стану справ". Уміння людини ефективно спроектувати ситуацію, домогтися бажаного враження про себе та очікуваних дій інших свідчить про її драматургійні здібності. Це й означатиме, що вона володіє мистецтвом добиватися своєї мети, ефективно керуючи образами, враженнями інших людей за допомогою різноманітних виражальних засобів.

Варіант № 23

1. Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Екзистенціалі́зм або філософія існування— напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Основною тезою екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Провідними представниками цієї течії є: у Франції - Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар; в Німеччині - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; в Іспанії - Хосе Ортега і Гасет. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі.

2 осн.види буття:

• обєктивний ( реальність – це те, що існує поза свідомістю) розглядають буття як об'єктивний, незалежний від свідомості світ

• суб’єктивний ( ірреальність – це те, що існує в свідомості).

2. В чому полягає специфіка законів історії?

Закон – необхідний суттєвий внутрішній зв'язок між предметом і явищем, що повторюється. Все в житті - це система законів. Якщо є об’єктивні зв’язки у суспільстві, то значить є і закони. Існують суттєві відмінності від законів природи, від законів історії.

Закони історії здійснюються лише через свідому діяльність людей, свободу вибору, який може викликати багато наслідків на 1 причину. Закон в історії статистичний, вірогідний. Кожна історична подія має багато розгалуження , і яким шляхом це піде – від того залежить доля людей.

3. Поясніть суперечливий характер феномену свободи.

Екзистенціалізм у своїй основі має ідею про те, що людина сама створює світ і саму мебе, сама обирає, як жити. Кіркеґор виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов´язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, неспокій, роздратування тощо. Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті у зв´язку з проблемою вибору свободи. Але моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні. Тобто негативні вчинки теж продуктивні. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші.

Але з іншого боку у індивіді сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнівності. Свобода хороша, поки людина зменшує свої пориви. Гранична точка свободи – це опора для спокуси.

Ніцше і К'єркегор зауважили те що, що багато людей просто неспроможні на особистісний вчинок. Вони воліють керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі, безсумнівно, один з разючих філософських відкриттів. Виявляється свобода – доля небагатьох. Екзистенціалісти ввели поняття кат і жертва. Людина обирає, чи вона кат і змушує інших працювати на неї, чи жертва.

Ще одною суперечність свободи є самотність, як результат максимальної свободи. Якщо індивід досяг максимальної чи абсолютної волі у світі, він починає розуміти, що воля обернулася безмежною самотністю.

4. Суспільна свідомість. Рівні, форми, приклади.

Суспільна свідомість – це ідеальний образ світу, що формується суспільними спільнотами людей під впливом над особових факторів: матеріальних умов життя та духовної культури. Вона містить в собі те спільне, що є в індивідуальних свідомостях людей певного суспільства. Рівні: суспільна психологія та суспільна ідеологія. Сусп. психологія – це сукупність почуттів, настроїв, звичаїв, традицій, що характерні для певного суспільства в цілому і для кожної з великих соціальних спільнот окремо. Зараз в нашому суспільстві відходить на задній план класове розмежування. Зараз суспільство поділяється на страти (верстви): освіта (є люди з вищою освітою, середньою, академіки і т.д.) та майно (бідні, середні, міліонери). Головний критерій – наближення до влади (завдяки чому можна перескочити з однієї страти в іншу-вертикальна мобільність). В залежності від страти міняється соціальна психологія (звичаї, настрої, відношення). Суспільна ідеологія – це система теоретичних поглядів, що відображають інтереси якої-небудь соціальної групи (не суспільства), її відношення до суспільних явищ, програми їх дій. Вона складається стихійно – залежить від умов. Ідеологія розробляється теоретиками, аналітиками, а не всім народом. Психологія – емоційно-чуттєве враження від життя, а ідеологія – аналітичне. Її вада – вона завжди в чиїхось інтересах. Наприклад: буржуазна, комуністична. У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють мораль, право, політичну свідомість, релігію, мистецтво, науку, філософію. Мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що стосуються регулювання поведінки індивідів, погодження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей або певної спільності способів виховання людей, створення і зміцнення певних моральних якостей і відносин. Право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Політика - сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами (зовнішня, внутрішня, соціальна, економічна, технічна, демографічна). Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія. Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія. Світові релігії – буддизм, християнство, іслам. Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Мистецтво - естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості - особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів (професійне та фольклор). Наука — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку (точні, гуманітарні науки, суспільні). Філософія – особлива галузь гуманітарного знання, яка досліджує граничні підвалини буття і людини, вчення про загальне та універсальне, те, що повторюється і в матерільному світі, і в людському суспільстві, і духовній культурі.

У кожну історичну епоху висуваються на перший план певні форми свідомості, в яких найбільшою мірою концентрується свідомість даного суспільства. В античній Греції особливо велику роль у суспільній свідомості відігравали філософія і мистецтво (театр, скульптура, архітектура). В середньовічній Європі переважаючий вплив на філософію, мораль, мистецтво справляла релігія. Філософія була служницею богослов'я. В XVIII-XIX ст. філософія і література стали основними формами політичної боротьби передових суспільних сил.

5. Е.Ільєнков в книзі «Філософія і культура» доводить, що особистістю не народжуються, особистістю стають. Які механізми соціалізації індивіда ви вважаєте найбільш актуальними в сучасну добу?

Особистість формується в результаті соціалізації, а не відразу. Ми знаємо, що народжуємося як індивіди, а в процесі соціалізації індивід перетворюється на людину.Соціалізація – це процес засвоєння індивідом накопиченого людством досвіду. Особистість – це здорова, розумово розвинена людина. Особистість здатна адекватно відображати дійсність, здатна на свідомі і доцільні вчинки, здатна відповідати за свої вчинки. Це і є фактори, що відрізняють особистість від людини. Людині як особистості основна увага надається духовному, а не природному. Поняття "особистість" охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості.

Механізмами соціалізації можна назвати пізнавальні механізми; захисні психічні механізми(за допомогою яких приймаються рішення в тих випадках, коли між потребами особистості виникають конфлікти); механізмів пристосування, ( між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе); наслідування (дотримування якогось прикладу, взірця); засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення  На мою думку, в сучасну добу, як і в будь-яку іншу, актуальним механізмом є діяльність. Вибираючи людина створює себе. Вибір робиться через вчинок, тобто – діяльністю. Коли виникає конфлікт між якоюсь потребою і недостатніми засобами її реалізації, людина робить вибір, тим самим соціалізуючись і розвиваючись. І авжеж важливим є взаємодія з іншими членами соціуму, спілкування.

Варіант № 24

1. Сутність людини (класична філософія)

Новий погляд на людину – повинна бути розумна, винахідлива. Одна з ознак – діяльність (людина втілює в життя свої ідеї, практика). Кант об’єднував одушевленість, розумність та діяльність (людина – діяльна істота). Причому перевагу він надавав духовній діяльності (активна дух діяльність людини визначає долю людини і суспільства, в якому вона живе). Він сформулював основний закон людської діяльності – Категоричний імператив: «Дія так, щоб закон твоєї власної поведінки міг стати загальним законом для всіх». Тобто він протистоїть егоїзму, людина повинна орієнтуватись на загальні соціальні потреби, діяти в інтересах суспільства. В своїй праці «Антропологія з прагматичної точки зору» він розділив розсудок і розум. Розсудок не виходить за межі чуттєвого досвіду. Розум – вище (дозволяє піднятись над загальним). Він пише, що людини стає людиною, коли усвідомлює свою замість, своє «Я» (бо саме самосвідомість відрізняє людину від інших істот). Людина не зразу усвідомлює себе як Я. Дитина до року говорить про себе в 3 особі – «Карл хоче їсти». Коли говорить про себе Я – починається людина. Одразу ж з’являється егоїзм, зосередженість на собі (надає перевагу своїм думкам, своєму смаку, баченню норм і правил). За Кантом існує 3 види егоїзму: за зазіханням розсудку, за зазіханням смаку, за зазіханням на правильність практичних дій. Відповідно до цього - 3 типи егоїстів: логічний (наполягає на правильності своєї думки по відношенню до інших думок), естетичний (нав’язує свій смак), моральний (всі цілі обмежує самим собою, користь бачить лише в тому, що корисно йому; як евдемоніст вбачає вищу основу своєї волі тільки у власній вигоді та власному щасті, а не в уявленні про обов’язок). В егоїзмі є свої + і -. Наприклад, заслуга логічного егоїста – в здатності до парадоксального мислення як способі подолання тривіальності (думки, що поділяють усі) за рахунок розуму та абстрактного мислення. Парадоксальність думки – прорив, що дозволяє піднятись над загальною думкою, допомога прогресу суспільства. Якби не було естетичних егоїстів, не було б таких напрямків як модернізм, імпресіонізм у мистецтві.

У Гегеля – принцип тотожності буття і дійсності, він звертав увагу на розум, як складову людини («Все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»).

2. Визначте основні виміри соціуму як життєвого світу людини.

Соціум – це суспільство, як система форм сумісної діяльності людини. Але це не всяке суспільство, а тільки теперішнє суспільство. (Гегель – суспільство тут і тепер). Поняття «соціум» значно менше, ніж суспільство. Суспільство може бути і минулим, а соціум існує лише зараз. Саме соціум визначає нашу соціалізацію. Але нерозривно пов'язаний із минулим суспільством.

Виміри соціуму:

7. Біологічний вимір – включає чинники, які забезпечують існування людини як живої істоти. Також він включає в себе:

• Географічне середовище (розташування на земній кулі, клімат, наявність річок, морів, океанів, питної води, корисні копалини, які забезпечують існування людини. Особливе місце відводиться клімату, і відповідно існує поняття «детермінізму» - співвідношення людини з кліматом). Наприклад, Мєчніков говорив, що в Африці клімат розбещує людей і вони відстають від інших країн. На Півночі також поганий клімат (дуже холодно) і людині треба боротися, аби вижити. У нас – лагідні умови для нормального життя.

8. Народонаселення – щільність народонаселення, тривалість життя народонаселення. Це забезпечило, наприклад, перехід від первісного до рабовласницького суспільства і забезпечило появу міст і скупчення людей. Чому? Бо спілкування між людьми полегшило обміном інформацією, колективним досвідом. Зараз населення зростає дуже швидко і Мальтус, зокрема, говорить, що зростання людей у світі іде за геометричною прогресією, а зростання продуктів життєдіяльності за арифметичною.

9. Хвороби цивілізації:

• Сердечно-судинні – причина – соціальні стреси, емоційні вибухи.

• Онкологічні захворювання – наслідки екологічної кризи: чим ми дихаємо, що споживаємо і т.д.

• Туберкульоз. В Україні це на 3-му місці.

• СНІД – Україна на першому місці;

• Алкоголізм – в Україні на 1-му місці;

• Наркоманія – в Україні на 2-му місці.

Соціальний вимір:

7. Колективне матеріальне виробництво.

8. Накопичення сукупного духовного досвіду, який втілюється в мораль, релігію, в мистецтво, в філософію, науку, право, освіту, і виховання.

9. Суспільство виробляє засоби засвоєння людського досвіду і способи самовираження людини в суспільстві – мова, мораль, мистецтво.

3. Які концепції спрямованості історичного процесу склалися в соціальній філософії?Яку з них ви вважаєте найбільш слушною стосовно сучасного суспільста?

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до "золотого століття". їх можна вважати засновниками прогресивного напряму. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від "золотого" століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Аристотель, Полібій та інші вважали, що суспільство рухається за висхідною, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу. Віко висунув концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії - від первісного варварства ("століття богів") через феодалізм ("століття героїв")(створення держави, влади, героїчні вчинки) до епохи демократичної республіки чи представницької монархії ("століття цивілізації")(влада людей у вигляді держави з різними формами правління). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. Данилевський і Шпендлер відкидають моно лінійний шлях історії. Данилевський висунув концепцію  окремо існуючих культурно-історичних типів (цивілізацій). Подібно до біологічних організмів, культурно-історичні типи перебувають у процесі невпинної боротьби із зовнішнім середовищем та один з одним і проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі. Шпенглер виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Кожен культурний організм, за Шненглером, існує протягом певного життєвого терміну (близько тисячі років), після чого він перероджується в цивілізацію і гине. Звідси випливає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може.В 21ст полікультурна концепція поступається монолінійній, бо почалась нестримна глобалізація. На теперішньому етапі у нас всіх одна доля.

4. Що таке цивілізація? Назвіть ознаки цивілізації.

Цивілізація – сукупність різноманітних зв’язків між соціально-економічними, політичними і правовими факторами, що забезпечують більш високий рівень існування суспільства , що характеризується порядкованістю суспільного устрою і більш комфортними ніж за часів дикості і варварства умовами людського життя.

Як і культура, цивілізація має багато підходів до визначення цього поняття. На сьогоднішній день культура і цивілізація відрізняються між собою, вони не тотожні:

10. Культура старіша за цивілізацію(в первісному суспільстві культура була – не було цивілізації)

11. Поняття «цивілізація» має більш високу ступінь існування людства, більш комфортні умови існування

12. Цивілізація пов»язана з появою держави.

Ознаки цивілізації:

16. Держава – як певна система правових норм, захищають життя людини і підтримуються державою.

17. Писемність – при усному багато чого викривлялося, втрачалося

18. Розподіл суспільства на класи

19. Розподіл праці на фізичну і розумову(раби - рабовласники)

20. Поява великих міст, замість кочових племен – покращується предача інформації, урбанізація.

5. Майбутнє суспільства

Сучасна соціальна філософія переповнена роздумами про майбутнє, долю людської цивілізації та культури. Ці роздуми, як правило, розпочинаються з визначення глобальних проблем, шляхів і засобів їх розв’язання як в регіональному розрізі, так і в межах цивілізації.

В кінці 19 – поч. 20 ст. стоїть питання про можливий кінець історії. Наприклад, у своїй роботі «Кінець історії» Френсіс Фукуяма наполягає, що історії прийшов кінець - вона виконала свою мету (втілення ідеї свободи, демократизму і лібералізму), що американське і європейське суспільство цього досягли. Другою причиною є припинення холодної війни між СРСР і США (вже немає СРСР). Починається інша історія, інші ідеї, напрямки розвитку. Також кінець історії можна пов’язати з тим, що раніше було питання «бути чи не бути?», що стосувалось існування окремої людини, тепер – усього людства, проблема виживання людства в цілому. Майбутнє людства під загрозою. Аргументи: 1. взаємодія людини і природи. Людство зростає великими темпами, на середину 21 ст. буде 10 млрд. Природних ресурсів може не вистачити. Ще Томас Мальтус (англ. економіст і священник) писав, що зростання людей іде за геометричною прогресією, а зростання засобів життя – за арифметичною. І навість у неомантузіанців з’явилось таке поняття як «золотий міліард» (точна кількість людей, що можуть нормально існувати на землі), ідея обмеження кількості людей на Землі. Але, я вважаю, все залежить від способу існування, рівня матеріального виробництва. Якщо розробляти нові засоби, шукати шляхи здобуття сировини, продуктів харчування, то з голоду ніхто не помре. За останніми прогнозами людство використовує лише 1 % світового океану, але ж там є планктон, водорості і т.д. і т.п., які також можна вживати в їжу і переробляти. Тобто суспільство має можливість забезпечити своє виживання.

В 21 ст. стоїть питання про межі технічного прогресу, що його необхідно обмежувати. Людина вже виробила 10⁹ млрд Ват електроенергії. Якщо виготовити 10¹⁴ - може відбутись зрушення Землі з орбіти. Ауреліо Печчеї точно зазначав, що «екологічна криза – це не криза природи, а криза ставлення людини до природи». Люди – як шахи, і якщо ми не будемо жити за правилами природи, вона нас скине. На поверхню Землі викидається 10 млрд тон сировини (при чому 97-99 % іде у відвалини, переробляється лише 1-3 %). Якщо буде 300 млрд, то це призведе до агонії природи. Недаремно Бертран Расел написав статтю «Чому ми не повинні підкорювати зорі», бо треба прораховувати все, які наслідки буде мати наше втручання в природу. І якщо можна не втручатись, то краще цього не робити. Мабуть, нам потрібно запозичити ставлення до природи на Сході – споглядальне. Життям потрібно благоговіти. 2. Поява тероризму, націоналізму, ірраціоналізму, еротизму (демонів суспільства, це підземний світ пристрастей, коли розігрується стихія руйнування заради самого руйнування). 3. Порушення генофонду людства (різноманітні онкозахворювання та ін.). 4. Наявність помилок у суб’єктивному факторі (люди допускають помилки – Чорнобиль, наприклад, як невдалий експеримент по охолодженню станції). Рельним кроком попередження кінця світу є перехід від історії до мета історії, пошуків інваріантів історії (того, що повторюється, пройшло перевірку часом і має позитивне значення для людства) та привнесення їх в сьогоднішнє життя. Інваріантами нашої української історії є культ розуму, інтелект як цінність, релігія (накопичення духовного досвіду), свобода, поважне ставлення до жінки (берегині, матері, княгині) та ін.

В новому тисячолітті певні зрушення позначились на духовному житті. Воно ускладнилось: перехід від тоталітарного до посттоталітарного суспільства. На думку президента чеської республіки Вацлава Гавела «раніше ми жили в зоопарку, нами керували, тепер ми попали в джунглі», де головний закон – виживає сильніший. Це спричинило немотивовану агресію (Фромм «Анатомія людської деструктивності»). Потрібно докласти великих зусиль, щоб цю диструктивність подолати. Для цього необхідно керуватись принципами духовності, головний з яких – розуміння духовності як руху за вертикаллю до високих ідеалів, де кожна людини – суб’єкт, а не об’єкт, мета, а не засіб. С. Б. Кримський говорив: «Духовність – це ціннісне домобудівництво людини». Справжня духовність – любов до ближнього, самопожертва, готовність служити людям, не бути байдужим. Не допомогти іншому в біді - це гріх не перед людством, а перед собою. Другий принцип – принцип монадної людини, що співпадає з поняттям «видатна людина». Зараз такою людиною, яка розуміє потреби часу, може стати кожен. В 21 столітті перестає діяти закон «виключеного третього» (або «так» або «ні», іншого не дано). Тому треба шукати шляхи примирення (зокрема це стосується релігії), переходи, не утворювати прірву, прагнути до злагоди. А насилля застосовувати не тоді, коли можна, а коли це необхідно. Толерантність повинна стати основним принципом духовної комунікації. Я вважаю, що суспільству нічого не може загрожувати, поки в ньому панує віра (як грунт, що допомагає людині рухатись по вертикалі), надія (за допомогою чого людина бачить себе в дзеркалі майбутнього, рятувальний символ, що допомагає подолати труднощі), та, основне, любов (як подвиг єдності з ближнім та оточуючим нас світом).

Варіант № 25