Подальший розвиток податків характеризувався такими особливос­тями:

1. збільшення кількості податків та багаторазовість їх стягнення (на­приклад мита);

2. запровадження різних об’єктів оподаткування на окремих терито­ріях (поголовщина, воловщина, подимщина);

3. встановлення диференційованих ставок податків залежно від пла­тника (привілейовані особи платили менше);

4. наявність доменів як важливого джерела доходів держави, альтер­нативи оподаткування.

Важливу роль у формуванні фінансової системи України відіграла татаро-монгольська навала. Вона була наслідком накладання на слов’ян­ські князівства на користь татар данини («ординський вихід»), для ви­значення розміру якої здійснювався періодичний перепис населення. Це безпосередній грошовий податок, що збивався наприкінці XIII ст. по півгривні «з сохи», в якій «числиться два мужі робітники». З того часу соху як певну економічну одиницю (її значення значно змінювалося), вважали основною мірою для розподілу прямих зборів.

Татарська данина відіграла певну роль у слов’янському державному житті. У зв’язку із введенням данини, що виникла як наслідок підкорен­ня переможцю, зумовила появу поняття «тягло», як податного обов’язку населення.

Збір татарської данини потім почав здійснювати московський князь. Ліквідація татарського ярма нічого в цій ситуації не змінила: населення продовжувало платити данину, але тепер, коли вона надходила до вели­кокнязівської казни, то там і залишалася. З виникненням нових потреб уряд скористався податною організацією, що склалася, з метою вилу­чення з населення нових коштів.

Загалом основними джерелами поповнення князівської казни вважа­лися:

• надходження від торгівлі (одне з найнадійніших і безперебійніших джерел);

• податкові платежі (данина, подать, митні збори);

• доходи від органів судочинства;

• доходи від надання позик.

Отже, Київська Русь мала розгалужену схему поповнення казни, що відображала соціально-економічний устрій.

Стабільність держави забезпечувалася за допомогою економічних, військових і зовнішньополітичних чинників, які грунтувалися передусім на достатніх доходах княжої казни. Розбалансування цих чинників зу­мовило зменшення обсягів доходів, а потім — занепад держави.

Без розвиненої економіки і міцного державного управління Галиць­ко-Волинське князівство та Київська Русь були підвладні сильнішим державам — Польщі та Литві. Часи Польсько-Литовської доби (XIV— XVI ст.) характеризуються поступовою втратою атрибутів української державності — мови, традицій, державної символіки, законодавчої, су­дової та податкової систем.

Відновлення державності та фінансового устрою України відбулося під час Козацької доби (XV—XVIII ст.). У Запорізькій Січі був чіткий адміністративний устрій, власна податна система, формувалася відпові­дна фінансова система.

Питанням фінансової політики надавалося великої уваги. У надзвичайно тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося забезпечити відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона протягом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень, організовувала фінансовий апарат, намагалася виконати бюджет з перевищенням доходів над видатками і забезпечити обіг повноцінними грошима [8].

Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних станів» — селян, міщан, частково козаків.

Козацька старшина, право­славне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися.

«По­датні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби).

Міщани до то­го ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «пока- занщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, хто виробляв алкогольні напої.