Фольклорно-міфологічні джерела лірики тараса мельничука

«Треба бути геніальним поетом, як Тарас Мельничук, аби могти відчути і передати найглибшу сутність життя і самої людини»

(М. Жулинський)

(1939–1995)

«На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну – із усіх безнадій і надій, чи то в чорну, чи в ясну годину, бо там слово моє імій дім…»¹³⁶⁵. У цих рядках талановитого українського поета і страдника Т. Мельничука – філософія життя і творчості, розпука й біль, сенс присутності на землі, що творить його «sacrum», співмірний із Шевченковим. У цьому збуреному катаклізмами світі він почувався пустельником, у «якому вселився і жив дух Великого Тараса – Кобзаря, світоча, пророка народу, батька й сина України»¹³⁶⁶. Рідкісне в гуцульському краї ім’я, яким нарекли Мельничука, напророчило йому карму «непокаянного грішника» (І. Гришин-Грищук), вічного бунтаря (ім’я Тарас у перекладі з грецької мови означає «бунтар»), незламного борця за Волю та Правду. Його заповіт-імператив «йти по життю, як по вогні, і не стоптати білі ружі» суголосне з Шевченковим «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою». У присвяті Т. Мельничукові «Балада про підняте небо» І. Іов писав, що поет «немов опришок, грізний, гордий»¹³⁶⁷. Подібно до свого великого попередника, він закликав до самопожертви в ім’я щастя й волі народу, будив в амнезованій свідомості українства притлумлені національні інстинкти («Заграй, вкраїнська ліро, / На український голос, на козацький лад»; «в кожнім серці – Україна, на сотні мрій, на сотні літ»; «Гуцул – так гуцул: / По-гуцульськи танцюй і знай свої зорі»). Поет своїм пристрасним словом, «як барткою, по-довбушівськи кидав виклик ворогам України, шовіністам і перевертням всіх мастей, намагався загоїти великі рани рідної землі, завдані впродовж віків. Казковий Мольфар, що повстав у слові Тараса, вмів приборкувати слово, володіти ним і сіяти горами на Добро і Щастя»¹³⁶⁸. Це була людина вільної вдачі й твердого гуцульського духу, зі сковородинівською незалежністю від матеріального світу. На запитання, як прожив би своє життя, коли б повернулись молоді літа, він однозначно відповів: «Мандрами й поезією»¹³⁶⁹.

Т. Мельничук, як і всі в’язні сумління, став не тільки літературним, але й морально-етичним гарантом високих духовних цінностей української нації, вміщених у велику тріаду: Мати, Україна, Бог. У його художньому світі «жила і дихала на повні груди любов до Матері, до природи, до рідного Косова, любов до України»¹³⁷⁰. Тут «багато сонця, ніжної любові до рідної Гуцульщини»¹³⁷¹. Людина «великого темпераменту й таланту» (С. Пушик), Т. Мельничук «відкриває нам свою душу із беззахисністю птаха, сповідується нам у безгрішній любові до України, долю якої пережив і виболив»¹³⁷². Його «синьокарпатське» слово – високий гімн «сонцем означеному краю – Франковому розмаю»¹³⁷³. Це видатний поет своєї епохи, творчість якого могла б стати окрасою будь-якої високорозвиненої європейської літератури. Він – великий гуманіст, який у часи понівечення загальнолюдських цінностей закликав: «Несімо любов планеті» (таку назву має перша збірка, датована 1967 роком). Упорядник торонтівської поетичної книжки «Із-за ґрат» О. Зінкевич зазначає, що її автор «хоче, щоб люди були добрими, ніжними, ласкавими, привітними»¹³⁷⁴:

Земленько, будь тепліша!

Люди, будьте ніжніші!

Сильніші! –

Десь народилась любов (ІІ, с. 36).

Своє «свято високого болю та почесного тягаря» (Є. Сверстюк) Т. Мельничук переживав мужньо, як і тяжку недугу після в’язниць і таборів. Усвідомлюючи власну місію в цьому світі («Бо я […] покликаний Творцем, створений Богом…»), розумів, що «твоє страждання – особиста справа. Твоє мистецтво – радощі для всіх» (Л. Костенко). Його вірші-«каторжани» «із-за ґрат» (назва збірки в’язничної лірики) приходили до читача вісниками незнищенного духу та міцної волі людини-борця в протистоянні антигуманному жорстокому світу («Зрубають – Пусти нове коріння, щоб не знали, коли ти встиг»). Поет був певен того, що «поки живе слово – свободи меч не випаде із рук». Його вірші «ввібрали у себе і мужню висоту Карпатських гір, і вільний дух східноукраїнських полів»¹³⁷⁵. Причетність до долі народу, злитість із рідною землею («кожне серце – про Вкраїну») визначає головний «нерв», найпитоміші передумови естетично-філософського спрямування лірики Т. Мельничука, виплеканої мовою, звичаями гуцульського роду («Карпати мене народили») та Божими істинами («Землю батьків поклав мені Бог на серце»). Останній збірці своїх віршів він мав намір дати метафоричну назву «Політ в’язня», про що зізнавався в одному з інтерв’ю газеті «Молодь України». Це був поет, «якому потрібні крила»¹³⁷⁶. До останнього подиху він залишався «в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси¹³⁷⁷, а також «князем вільного слова»¹³⁷⁸.

Маючи багато спільного з іншими в’язнями сумління в перетинах долі й вибору життєвого та літературного шляху, в їхній когорті Т. Мельничук вирізнявся багатьма особливостями поетичного стилю. За словами С. Пушика, це була людина «великого темпераменту й неспокою», «чи не найсуперечливіший мистець слова у диявольському ХХ столітті»¹³⁷⁹. Він не був дисидентом у буквальному розумінні борця з режимом, антагоніста тоталітарної системи. Про свої політичні амбіції публічно висловлювався доволі рідко, активної участі в русі опору, як, скажімо, І. Світличний, не брав. Тай й «сидів» він, як ми вже знаємо, не за те, за що «всі» – не займався політикою, жодною правозахисною діяльністю, а лише писав вірші»¹³⁸⁰. Тож у тюрмі був «єдино за слово своє…» (С. Сапеляк), за свої дисидентські, як стверджує І. Малкович, «відверто антирадянські вірші»¹³⁸¹. Достатньо назвати такі твори, як «Мама продана, слово продане», «Нема трагедії, крім трагедії народу», «Зречення роду» тощо, аби переконатися, навіть з огляду на самі назві, в їх «крамолі» для радянського «правочинства». Одним із найважливіших речових доказів «злочину» поета, який фігурував у кримінальній справі, стала його збірка віршів «Чага». (Згадати б подібну ситуацію із працею «Феномен доби, або сходження на Голгофу слави» В. Стуса чи з віршами «Воля», «Ностальгія» та «Святослав» І. Сокульського). Як свідчать очевидці, саме за рукопис цієї збірки Т. Мельничуку приписали «антирадянськість». Насправді ж – за його «велику правду […] за непокірність, за свою пісню»¹³⁸². Збірка з первісною назвою «Флояра мольфара», надіслана до державного видавництва «Карпати», викликала в чиновників настороженість і підозру. Повернений рукопис із назвою «Чага» з видавництва «Радянський письменник» «перекочував» до портфеля КДБ. «Тарас Мельничук. «Чаґа». Справа № 37506» – так названо машинописний рукопис на 429 сторінок, що опинився під арештом в кадебістських сховищах. Він обгорнутий коричневим лубом і скручений дротом. На титулі стоять два штампи: «Видавництво «Радянський письменник» та «Спілка письменників України. Вхідний № 169. 15 квітня 1971 р.». Вихідний номер відсутній – репресивна машина суворо діє і тільки в одному напрямку, інакше й бути не може. Кожна п’ята сторінка рукопису таврована знаком ОНИЛСЭ. Що воно таке, мабуть, і Всевишній не відає¹³⁸³. Однак її автор без пояснень був арештований, а 24 січня 1972 року опинився під слідством й отримав трирічний термін пермських таборів.

Задовго до арешту, в першій збірці «Несімо любов планеті», Т. Мельничук висловив своє розуміння життя як вищого чину, готовність до офіри («зрубай мені голівоньку кате») заради того, щоб «планеті грішній дати світло». Він, подібно до інших дисидентів, усвідомлював трагізм обраного шляху («Великі знали завчасно, що їх жде ешафот»). У начерку незакінченої автобіографії поет окреслив свою наперед визначену життєву дорогу такими словами: «Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це вирок. Поезія – це щось неминуче. Як смерть. Як не втечеш від смерті, так не втечеш і від поезії. Не втечеш, якщо вона обрала тебе своєю жертвою. Саме жертвою! І дала тобі, жертві (Стефаник) Камінний Хрест на плечі: «Неси!» І мусиш нести! Аж до Голгофи! Мусиш? Ні! Скинь з себе хрест – і під три чорти! Забудь себе. Забудь свій рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за грати і мордованих. Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й взагалі, забудь, звідки ти родом. Забудь, що ти людина […] Доле? Що ж, якщо ти така щедра, то вмреш і тисячу перший раз. Якщо буде треба. Треба!»¹³⁸⁴. Свого часу Борхес зазначав, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом» […] Серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»¹³⁸⁵. І за це небо він прийняв Голгофу, умирав «сто разів. Тисячу. Умирав – і не вмер», аби «Вкраїнський не умер безсмертник, / Вкраїнська не погасла синь».

У лихі «застійні» роки «в морі стривоженості Симоненка, пафосу Павличка, віртуозності Вінграновського, вдумливості Л. Костенко, відвертості Б. Олійника, фантасмагорії Драча, публіцистичності Братуня – Тарасовий зойк сприймався як оригінальний опір системі, віяв таємничістю образів та думок, і його неможливо було пропустити проз увагу тому, хто по-справжньому цікавився поезією. Одні вчаровувалися словом, а ще інші тримали на ньому побільшуюче скло»¹³⁸⁶. Саме в такому фокусі бачиться постанова суду під час першого арешту (згодом буде й другий), за якою поета звинувачували в нелояльності до існуючого режиму: «Підсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволеним радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, на протязі 1965–1971 рр. виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади…»¹³⁸⁷. Таким чином, доля Т. Мельничука була визначена. У своїй незакінченій автобіографії він з цього приводу писав, що «йому довелося гибіти, гнити за ґратами. За СЛОВО!»¹³⁸⁸. Тож цілком зрозуміло, чому його ж творчий доробок ішов до читача звивистими тернистими хащами замовчувань і фальсифікацій.

Останніми роками «арештовані» книжки Т. Мельничука пробиваються на білий світ. Відносною повнотою щодо манери мистецького самовираження Т. Мельничука стала збірка «Князь роси» (К., 1990), з якою асоціюється його художній материк. Саме за неї в 1992 році поет був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка. В липні того ж року його номіновано літературною премією імені В. Сосюри за добірку віршів у газеті «Літературна Україна» (1990 рік, 12 квітня). У 1994 році після тривалого «перебування за ґратами» вийшла на волю «арештована» збірка «Чага», що становила третій том його кримінальної справи. Її рукопис СБУ України вручило поетові разом із офіційною довідкою про реабілітацію 20 серпня, тобто в день його народження. Через півтора року «Чага» вийшла з передмовою Я. Дорошенка «Князь поезії» накладом усього тисячу примірників. Бунтарський настрій в поєднані з глибоким ліризмом визначили пафос цієї збірки, зворушлива історія якої доповнює сторінки трагічної біографії її автора. В коломийському видавництві «Вік» у 2003 році побачило світ тритомне зібрання його творчого доробку. У передмові «Блакитна роса на траві й на колючому дроті» С. Пушик писав: «Справжні поети за життя не живуть, вони пробивають нові дороги, вони поневіряються, вони обганяють час і сучасників, вони починають жити після фізичної смерті…»¹³⁸⁹. Власне, життя Т. Мельничука й почалося після того, як його не стало…

Найновішою на сьогодні добіркою віршів поета, до якої увійшли також деякі спогади й нариси про нього, стала книга «Князь роси» (К., 2012), впорядкована І. Малковичем. Упорядник зазначає, що «до цього вибраного увійшло, мабуть, не більше п’ятої частини поетичної спадщини Тараса Мельничука»¹³⁹⁰. 2000-м роком датована антологія присвят Т. Мельничуку «На княжих росах – побратимів карб», в якій представлено вірші 43 авторів (Ніни Гнатюк, Орисі Яхневич, Василя Герасим’юка, Степана Процюка, Павла Федюка та ін.). Висловлювання та афоризми про нього вміщено в унікальному виданні «Князівства його росопад» (Косів, 2005). Значним здобутком на шляху наближення до Т. Мельничука – поета й людини – стала книга спогадів «Князь вільного слова», що вийшла 2008 року у вижницькому видавництві «Черемош». Численні спогади й цікаві подробиці істотно доповнюють картину сьогоднішнього бачення постаті цього неординарного митця, розкривають приховані психологічні мотивації його творчості. Проте деякі з них, за свідченням С. Кута, на жаль, багато в чому не є правдоподібними і, більше того, мають риси містифікацій¹³⁹¹. С. Пушик, який знав поета зблизька, у своїй публікації маловідомих матеріалів його життєпису закликає читачів «не вірити» багатьом сучасним «мельничукознавцям», які «понаписували дуже багато байок, будучи в той час дуже далеко від Тараса». (С. Пушик – український поет, краянин і приятель Т. Мельничука, один із небагатьох його адресатів, з яким він регулярно листувався). Деякі з них, як стверджує С. Пушик, боялися зустрітись із ним після в’язниць, не зважувались написати йому, маючи на руках його табірну адресу. А дехто «скомпілював з чужих публікацій новий нарис про Т. Мельничука і видав з багатьма помилками»¹³⁹². (У спогадах повсюдно називаються конкретні імена авторів згадуваних публікацій. З етичних міркувань не будемо їх наводити). Сьогодні непросто відмежувати правдиву інформацію про поета від, так би мовити, її численних містифікацій. Мабуть, має рацію І. Малкович, який з цього приводу зауважує, що «скільки людей, стільки й думок»¹³⁹³. До багатьох неточностей у життєвій і творчій біографії спонукала «розхристаність» натури самого поета, який переважно не датував свої вірші, не завжди їх записував. Нерідко він, як згадують очевидці, «творив неймовірні оповіді, часто на один і той самий сюжет, але насправді щоразу інші»¹³⁹⁴. Тож цілком закономірно, що Т. Мельничук у свідомості читачів і досі залишається легендою, оповитою містичним ореолом.

Сьогодні поета більше знають на «малій» батьківщині (місто Коломия). Його іменем названо одну із тамтешніх вулиць, у дитячій бібліотеці діє кімната-музей. Встановлено меморіальні дошки на будівлях редакції газети в Коломиї, в якій він працював, та школи в Яблуневі, де навчався. Іменем Т. Мельничука названо дві літературні премії: Коломийська районна та премія «Князь роси», заснована товариством «Плин» та «Буковинським журналом». 14 жовтня 2009 року в Івано-Франківську було започатковано щорічний літературний фестиваль імені Т. Мельничука «Покрова». Усі ці події стали свого роду актом справедливості (хоча, на жаль, запізнілим) щодо нього і його творчої спадщини. Однак дуже інертно входить у наше життя Т. Мельничук. З великим болем пише про це у свої присвяті Н. Кметюк:

Віддав! Згорів! І вже немає…

Тарасе! Князю гордий, спи.

Весна тебе запам’ятає,

А Ти весну життя прости…¹³⁹⁵.

Життя Т. Мельничука, сповнене самопожертви та поневірянь, є біографією блукальця і мученика. Він ніколи не мав налаштованого побуту: власного помешкання, бібліотеки, письмового столу, друкарської машинки. Його близький друг поет Іван Іов згадує, що під час гостювання у Тараса на Гуцульщині став свідком того, що він уночі писав вірші на жовтому газетному папері чорнильною ручкою при тьмяній гасовій лампі¹³⁹⁶. Невипадково сучасники називали його «небожителем», бо душа його «жила небесами». Н. Гнатюк, осмислюючи нелегкий життєвий шлях поета-страдника й «страстотерпця» (О. Пасічник), у присвяті йому писала:

…Нема здоров’я – висотала зона

І скотиться сльоза, така солона,

Що пропече мозольну твердь руки.

Нема любові. Дружби теж нема…

І котиться зоря до виднокраю.

Таке життя, що видасться тюрма

Маленьким передпокоєм до раю¹³⁹⁷.

І. Малкович з гіркотою в душі й відчуттям усезагальної вини перед Т. Мельничуком писав в одній із багатьох своїх публікацій, що про поета «можна сказати майже тими ж словами, якими Дмитро Павличко почав колись свою статтю про Антонича: так мало знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Тарас Мельничук – один з найбільших сучасних українських поетів»¹³⁹⁸. На жаль, і сьогодні резонно звучить поставлене ще 1997 М. Лазаруком запитання: «Чи ми зуміємо бодай частково спокутати борги перед великим поетом сучасності?..»¹³⁹⁹.

Т. Мельничук народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. С. Пушик називає датою народження поета 1938 рік і подає такий коментар: «…сам (Т. Мельничук. – Р. Г.) нерідко забувався в останні роки свого життя, помилявся щодо датування певних подій. Можливо, хотів бути молодшим, коли говорив, що народився 1939 року. За віком і дебютом йому випадало бути в числі «ранніх шістдесятників», став – «пізнім» ¹⁴⁰⁰. І. Малкович подає такі свідчення: «Щодо розбіжностей у році народження. Свого часу сам Тарас попросив мене виправити у верстці першого видання «Князя роси» паспортний 1938 рік на справдешній 1939-й»¹⁴⁰¹. В Українській літературній енциклопедії зафіксований 1938 рік народження поета¹⁴⁰². Т. Мельничук дуже пишався своїм легендарним краєм, його героїчною історією, дивовижною красою полонин, ошатністю Карпатських гір, лицарським духом предків. У багатьох віршах він з гордістю заявляв про своє походження і причетність до рідної криниці, батьківських порогів та мудрого маминого слова: «Я не вишня, я – гуцул»; «щасливий я, Карпати, / що вас виджу»; «я виріс під Косовом». Очевидці розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити через тяжку недугу легень) і вигукнув: «Гори! Гори!»¹⁴⁰³.

Майбутній поет з дитинства був незвичайною для тодішнього гуцульського села дитиною. Рано навчився грамоти. З шести років читав Біблію, а у 6 класі познайомився з Шекспіром, цікавився театром. Перша вчителька, помітивши неординарні здібності хлопчика, всіляко підтримувала його обдарування, стимулювала вроджений потяг до пізнання світу. Після закінчення місцевої семирічки Тарас продовжив навчання у середній школі сусіднього селища Яблунів, де познайомився із відомим уже на той час молодим поетом-земляком Д. Павличком. Тут за два роки навчання «він прочитав майже всю наявну в районній бібліотеці вітчизняну і зарубіжну класику. Знав напам’ять усього Шевченка, любив твори Лесі Українки»¹⁴⁰⁴. Після закінчення десятирічки працював коректором у районній газеті «Радянська Гуцульщина». Далі – робота лісорубом у Комі АРСР, а згодом – валовідбійником на Донбасі, служба в Радянській Армії. 1958 року вступає до Чернівецького державного університету. Однак покидає навчання на третьому курсі, розчарувавшись у тодішній рутинній освіті. Він починає активно цікавитись поезією, писати власні вірші. Однокурсник Т. Мельничука М. Пилатюк згадує, що о тій порі вони вдвох відвідували літературне об’єднання при редакції обласної газети «Радянська Буковина», яким керував поет-пісняр Михайло Ткач, а з 1960 року – поет-філолог Анатолій Добрянський. Особливо незабутніми для обох початківців був Ірпінський семінар молодих авторів, коли випала нагода прочитати свої вірші перед самим Андрієм Малишком, який поставився до них доволі схвально¹⁴⁰⁵. (До слова, саме А. Малишко підтримав свого часу й перші літературні кроки В. Стуса). В ранніх поезіях Тараса викристалізувався характерний для пізніших творів дух протесту. Він сміливо декламував свої вірші в гуртожитку на студентських вечірках, котрі, попри суворі застороги коменданта й адміністрації, все-таки відбувалися. На зорганізованих ним особисто кулуарних літературних вернісажах звучало живе поетичне слово, в нескінченних дискусіях народжувались нові вірші, будувалися творчі плани.

Біографія Т. Мельничука «сум’ятна і калейдоскопічна» (І. Малкович). Покинувши навчання в університеті, він їде за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, згодом упродовж двох років працює теслею на будівництві у Красноярському краї. 1964 року поновлюється в університеті, однак через півтора року його звільняють через вільнодумство. За два роки змінив кілька редакцій прикарпатських газет (Глибока, Хотин, Косів, Івано-Франківськ). Зрозуміло, що «непостійності» не мала нічого спільного з професійними якостями Т. Мельничука.

1967 року у видавництві «Карпати» виходить перша збірка поета «Несімо любов планеті». Через рік він вступає на заочне відділення Московського літературного інституту. О цій порі в Чернівецькому університеті, де Т. Мельничука ще добре пам’ятали, був організований літературний вечір. Він виступив на ньому зі свіжою, щойно завершеною поемою «Осанна», яка згодом увійде до відомої збірки «Чага». Варто, мабуть, навести весь текст вступного слова «Осанни», аби зрозуміти, що її автор виходив «на бій! / на повстання! / на чати!» (цими словами закінчується текст твору): «Хаос, непевність у завтрашньому дні, передчуття приреченості, панічний жах перед подіями, що наближаються, перед майбутнім – з одного боку, і непохитна віра в те майбутнє, в неминучу близьку перемогу найдорожчих і найпотаємніших людських ідеалів – ідеалів Краси, Добра, Людяності, Братерства, Свободи – з другого, – проймають серця землян. Ця поема – лише одна іскра від мечів тієї битви, що точиться»¹⁴⁰⁶. Очевидно, саме тоді ім’я поета було занесено до картотеки КДБ і встановлено за ним оперативний нагляд; його неодноразово викликали на «розмову» в органи, «переконували», «перевиховували». Відтоді на Т. Мельничука почався тиск і залякування рідними й друзями, провокації та систематичні звільнення з роботи. Довелося йому оббивати пороги не в одній редакції, але скрізь відмовляли. Зрештою, він махнув рукою на все те й знову подався в далекі сибіри. Тепер уже в Томську область, про що пізніше іронічно скаже: «Туди посилали силоміць людей, а мене й звідти вигнали»¹⁴⁰⁷. Отак усе життя, як «той Марко Проклятий, метався між Карпатами і Сибіром»¹⁴⁰⁸.

Наступна «зустріч» поета із Сибіром сталася через Слово. Як відзначалось вище, він підготував до друку збірку «Чага», котра й причинилася до арешту та покарання пермськими таборами. Автор збірки писав про те, що не хоче жити у «гнізді ос», що не може спокійно споглядати, як «десь плачуть вишні» й «у «жорнах мелють наші душі», що його до болю проймають «сльози світу». Невільництво України він сприймав «наче рану Христову», невимовно страждаючи від того, що в рідних Карпатах «плаче-кигиче гуцульське сонце». Можновладців лякав пристрасний імператив митця, що звучав заклик до чину («Йди на штурм»), насторожувало слово, котре будило приспану волю нації («А люди? Люди? Як вони?! / А що, наругу мовчки зносять»). Саме тому збірка аж до 1994 року «пробула за ґратами». Її, на щастя, оминула доля Стусового «Птаха душі» – вона вижила»¹⁴⁰⁹.

Поезія Т. Мельничука суперечила тодішнім ідеологічним канонам, тому й попала під прес заборон. Цілком імовірно, що «зовнішнім» поштовхом до підозр в «антирадянськості» збірки стала її назва. В більшості джерел вона трактувалась буквально. Загалом, у довідковій літературі слово «чага» тлумачиться як «березовий чорний гриб, що паразитує в основному на стовбурі дорослих беріз; використовується як народно-медичний засіб, сурогат чаю (так званий березовий чай) при лікуванні злоякісних пухлин»¹⁴¹⁰. Гадаємо, що такий підхід до розкодування назви збірки, а відтак і її ідейно-естетичного змісту, є надто прямолінійним, хоча у такому її прочитанні є певний сенс. Та й сам поет словами одного з віршів спонукав до таких висновків («Чага – наріст на березі, чорний паріст кострубатий»). Цікавою щодо назви збірки нам видається версія С. Пушика, який був безпосереднім свідком її народження під час навчання в Московському літературному інституті. Для прояснення ситуації дозволимо собі процитувати розлогий фрагмент його спогаду. У статті «Доля поета», що супроводжує маловідомі факти з життя Т. Мельничука та його листи до нього й П. Добрянського, він, зокрема пише: «Чага» – це рабиня. Я з юних літ досліджую «Слово о полку Ігоревім». Коли я прийшов на перший курс Літературного інституту в Москві, російськомовний казах Олжас Сулейменов був на п’ятому курсі. Він захопився пам’яткою нашої давньої літератури, вбачаючи, що цей твір написав половець. Згодом він видав книжку «Аз і я», від якої після огульної критики фактично відмовився, але підігрів мої шукання автора «Слова», розшифрування «темних» місць. Ми з Тарасом часто дискутували про «Слово», і я говорив, що було б гарно назвати так книжку, бо ж чага – невільниця, рабиня […] Для мене було несподіванкою, коли я дізнався, що Тарасову збірку під назвою «Чага» надіслано з Києва до обкому партії, що рецензент-науковець у словниках надибав, що чага – наріст на березі, який лікує рак. Я мовчав, як риба, щоб не здогадалися, що в «Слові о полку…» є «чага по ногатҍ», бо тоді б авторові дали не три роки, а по зав’язку»¹⁴¹¹.

Покарання Т. Мельничук відбував у пермських таборах. Тамтешні умови життя сьогодні добре відомі. За колючими дротами, у «малій зоні», нищилась людська особистість, виснажувались думка й душа в’язня, тотально руйнувались і його фізичні сили. Чимало морально-психологічних та фізичних тортур випало й на долю поета. Однак ув’язненим він ніколи себе не відчував. Для нього, як і для В. Стуса, І. Світличного, І. Калинця та інших поетів «задротів’я», «тюрма – лише одна умовність, / коли ти сам не є собі тюрма» (І. Сокульський). Найбільшим лихом для в’язня-митця була відсутність умов для творчої праці. Все ж він знаходив вихід, аби вилити на папір свої думки й переживання. Ось як про це розповідав сам поет: «У зоні я готував навіть рукопис поетичної книжки. Це робиться так. Витрушуєш тютюн із дешевої цигарки і маєш дрібний аркушик. Олівець загострюєш, як голку. Тоді на такому папірці вміщується з одного боку 80–120 рядків. Господи, скільки я капарів над тим рукописом. Місяцями! І знов мав від того лише гіркоту. Один із відомих тепер політв’язнів сказав, що не було змоги передати мої вірші на волю […] Ви не можете собі уявити, як мені було боляче, коли оту свою «книжку» довелося зжувати над рукомийником»¹⁴¹². Т. Мельничукові дивом вдалося переправити деякі вірші за кордон. Передав «у надійні руки, щоб видрукували, якщо у в’язниці знайде його душу смерть. На всяк випадок вказав власні псевдо: Мирослав Кокіль, Світозар Бойшак, Олег Чокробор, Зіновій Кайлас та Станіслав Галич»¹⁴¹³. Співтабірник М. Симчич свідчить, що Т. Мельничук «зумів у неволі написати на цигарковому папері десятки віршів, які дружина Марія примудрилася переправити до Канади його дядькові Федорові Мельничукові. Цивілізований світ довідався про поета-невільника»¹⁴¹⁴. (М. Симчич – сотенний УПА Кривоніс, легендарний герой українського руху опору, який понад 32 роки провів у тюрмах і концтаборах). Українське видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка у Торонто видало 1982 року збірку цих «тюремних візій» під назвою «Із-за ґрат» з передмовою О. Зінкевича. До нього увійшли переважно в’язничні вірші («Ґратовані коломийки», «Тюремні нари», «Неофіти»), а також інші твори, що дісталися за кордон різними шляхами («Матері», «Роси пахнуть фіалками», «Барвінкуй, земле»). Так ім’я Т. Мельничука стане відомим поза межами України.

Останній рік в’язничного буття Т. Мельничука був особливим. Його перевели у Всесвятськ в 39-ту зону, в якій він познайомився з І. Світличним, С. Глузманом, В. Марченком, мав нагоду спілкуватися з І. Калинцем, якого знав і дуже шанував його талант ще з волі. (До слова, свій цикл «Різдвяне алогійне» І. Калинець, за його ж свідченнями, присвятив Т. Мельничуку)¹⁴¹⁵. У «малій зоні» він зустрівся з політв’язнями та воїнами УПА, які справили неоцінений вплив на його свідомість. М. Симчич згадує, що в розмовах із Т. Мельничуком Тарас неодноразово шкодував, що народився не раніше, «бо воював би в УПА»¹⁴¹⁶. Отож табір для нього, як і для В. Стуса, І. Світличного, С. Сапеляка та інших дисидентів, був часом творчого підйому, коли він просто-таки «фонтанував» (І. Малкович) справжніми художніми перлинами. І. Калинець стверджує, що поетове «князювання припало на час ув’язнення – такі парадокси українського митця у ХХ столітті»¹⁴¹⁷.

Після пермської неволі поет повернувся додому. Тут на нього чекала «типова доля-недоля: гнаний, упосліджений, без прописки, без засобів до існування, без роботи […] Роки адміністративного нагляду, психушки, виклики в КҐБ…»¹⁴¹⁸. Незважаючи на це, він не перестає писати вірші, наперед знаючи про їх приреченість. Новою «порцією» кадебістських свавіль щодо нього став спровокований інцидент, за який він отримав в’язничний термін 4 роки вже за «хуліганство» («опір працівникові міліції»). Покарання відбував у Вінницькій в’язниці із ярликом «рецидивіста», «кримінального злочинця». Такий «сценарій» нагадує трагічну ситуацію в житті В. Симоненка: звинувачення в «хуліганстві» й покарання жорстокою фізичною наругою з боку «законників», що й призвело до передчасної смерті «лицаря молодої української поезії» (О. Гончар). Подібне сталося і з поетом-дисидентом І. Сокульським, якого було засуджено на десять років позбавлення волі в таборах суворого режиму і п’ять років заслання як «особливо небезпечного державного злочинця». За дев’ять днів до кінця тюремного терміну (3 квітня 1985 року) його було засуджено повторно (уже втретє), як і Т. Мельничука, за статтею «хуліганство». У листі до Н. Гнатюк 5 серпня 1979 року Т. Мельничук писав: «Не вбив. Не вкрав. Не чужоложив. Не проводив розбій ні на широкій, ні на вузькій дорозі. Не грабував ні державу, ні громадян даної держави. І на честь нікому не ліз. А от мені полізли […] Крім честі, в мене нічого не лишилось…»¹⁴¹⁹. Таке «правосуддя» у новій «тюрмі народів» свідчить про твердий намір владних структур остаточно розправитись із вільним словом у державі неволі та сваволі. Тепер поет ще більше переконався в тому, що для влади «чим раб нижчий – тим імперія вища», а тому «в царів завжди готовий зашморг на всіх, хто проти них повстав».

Т. Мельничук повернувся із Вінницької в’язниці пригніченим і розчавленим. В. Рябий згадує, що він уже «не мав здоров’я, бо цього разу били, кидали в карцер, чинили наругу. В село придибав сивий чоловік з рисами обличчя, схожими до Мельничукових. Дехто впізнавав, прикро хитав головою, мовляв, блудний син, така його доля навіжена. А ще хтось пустив спідлоба гострі зіниці: от як тобі, небораче, політика боком вилізла. Менше будеш язиком таляпати». Певно, тому народились такі рядки: «Та люди точать сокири і я стаю деревом»¹⁴²⁰. Після звільнення з-під варти для Т. Мельничука знову розпочались поневіряння в пошуках зарібку на хліб насущний. Цькування, арешти, допити, заслання, відбування двох в’язничних термінів, після яких – безробіття, безхліб’я, тяжка недуга легень, що поглинула його життя у п’ятдесятишестирічному віці. Не принесли особливого щастя поетові навіть такі «промінці» життя, як вихід у світ поетичної книжки «Князь роси», високі відзнаки за літературну творчість (Державна премія України імені Тараса Шевченка та премія ім. В. Сосюри). Він помітно згасав, знесилений нелюдськими умовами життя. В. Рябий, який мав безпосередній стосунок до видання «Чаги», розповідав, що Т. Мельничукові принесли в лікарню сигнальний примірник. Він невимовно зрадів і сказав: «Я дочекався її видання, тепер можу помирати»¹⁴²¹.

Поетова зоря закотилася за обрій 29 березня 1995 року. Із Коломиї його домовину везли дерев’яним возом на стрімку високу гору, де колись стояла «родова хата Мельничуків, та з вогнем подалася в небо. Тут Князь роси заповів себе поховати. Плакала трембіта в густий мокрий снігопад, що глушив покривалом перший весняний квіт. Люди, ковзаючись мурашками, виповзали на вершину, наближаючись до неба. Проказав своє священик. Упали на труну тверді грудки землі. Зависочів хрест¹⁴²². Смерть тільки виокремила велич поета, підсилила її. «Йому було затісно в цьому світі, його душа рвалася в небесну далину. Тепер він вільний, його не закують у кайдани, не замкнуть під сто замків, не будуть переслідувати і гнати з одного місця в інше»¹⁴²³.

Творча біографія Т. Мельничука, як уже зазначалось вище, розпочалась зі збірки «Несімо любов планеті», що побачила світ 1967 року у видавництві «Карпати» (Ужгород). Хоча дебютував він значно раніше низкою публікацій на сторінках районної газети «Червоний прапор» (березень, 1959). Однак є свідчення, що «вірші почав мережити з дев’яти літ […] Саме тоді у батьківській хаті вичитав з Біблії, що спочатку було Слово. Він дитячим почуттям збагнув, що Слово – це щось могутнє»¹⁴²⁴. І ця могутність його слова заявила про себе у двох наступних книгах, що були надруковані за кордоном, зокрема, у Торонто («Із-за ґрат», 1982) і у Великобританії («Строфи з Голгофи», 1990). (Щодо останньої збірки, то й досі тривають дискусії, чи ця книжка справді була видана). Подальші твори поета друкувались у збірках «Князь роси» (К.: Молодь, 1990) і «Чага» (Коломия: Вік, 1994), в колективних збірниках «Яворове листя» та «Очима серця», на сторінках журналів «Дніпро», «Україна», «Жовтень», газети «Літературна Україна». М. Лазарук стверджує, що Т. Мельничук ділився з ним задумом видати збірку «Політ в’язня», до якої мали увійти ніде не друковані вірші, написані у 80–90-і рр.¹⁴²⁵. Значна їх частина, зухвало відібрана в нього при обшуках, залишилась в архівах КДБ і, цілком імовірно, втрачена назавжди. Є свідчення, що поет, доведений до крайніх меж відчаю, сам особисто спалював свої твори. Так, наприклад, очевидці згадують, що у стані нервового зриву, передчуваючи біду, він власноруч спалив рукопис «Фресок» (фактично – тієї ж «Чаги»)¹⁴²⁶. Ті, хто знав Т. Мельничука зблизька, переконують, що «було ж ще рукописів на якихось 20 збірок, що їх зберігали відважні поетові друзі. Звіз він ті рукописи в рідне село Уторопи 1990 р., щоби впорядкувати та здати до друку. Але чиясь зловмисна рука спалила його родинну хату. І перетворилися на попіл слова, що дихали вогнем і красою»¹⁴²⁷.

Безсумнівно, мистецький талант Т. Мельничука в «задротованому» житті під постійним пресом не міг розвинутися на повну потужність. Мабуть, за інших умов це був би дещо інший поет. Однак аксіоматичним є той факт, що в його особі Україна має «поета від Бога, хоча й гнаного» (І. Калинець), блискучого художника слова, надзвичайної «емоційної сили і чистоти образного самовираження»¹⁴²⁸. Збірка «Князь роси» стала не просто книжкою «чергового лауреата», яких, сьогодні, переважно й не знають. Це була справді неординарна подія. Відомий прозаїк В. Медвідь в есе про автора писав: «Якраз на пору повернення в нашу літературу мовби й знайомого давно, та забутого й тепер явленого в новій іпостасі книжкою «Князь роси» Тараса Мельничука розвидніло на поетичному небосхилі. З його приходом-поверненням стало можливо говорити про українську поезію не у контексті, не в порівнянні, не в противазі, а яко про духовне всесвітнє явище»¹⁴²⁹.

Поезія Т. Мельничука наскрізно перейнята «безмежним драматизмом світовідчуття, що породжується суперечністю між вічністю краси й тимчасовістю людського буття в її лоні, невичерпною мудрістю природи й безумом людини, не здатною причаститися від неї»¹⁴³⁰. Цей лейтмотив вічно сущого та проминального, що є стрижневим у поемі «Палац у росині: Місячне інтермецо», наскрізно проходить крізь усю художню творчість митця. Детонуючи з величезною силою у свідомості читача, ідея плинності людського буття, а відтак апологетизація вічних цінностей, наснажує його слово незгасною віталістичною енергією:

Ми в світі тільки пасажири,

Ми тимчасові, як роса.

Та у життєвім крутовирі

Рятує нас Любов й Краса (ІІ, с. 215).

Художній світ «князя роси», «князя Карпат» – беззастережний вияв гуманістичного начала буття й високого національного духу, в якому вчуваються явні відгомони Шевченкового Космо-Психо-Логосу. Як підкреслює М. Жулинський, «цей поет «приречений» на любов і страждання, як це судилося Шевченкові […] Інтонації схожі, настрої емоційно близькі, навіть споріднені…»¹⁴³¹. Я. Дорошенко в передмові до збірки «Чага», розмірковуючи про феномен Т. Мельничука, солідаризується з М. Жулинським у тому, що в «гіркій долі, поглядах, громадській позиції, у беззастережному вияві українського духу» поета «можна запримітити щось властиве життю і творчості Тараса Шевченка», за його ж словами, «дух Шевченка, / дух пісні живої»¹⁴³². Невипадково, перебуваючи у камері попереднього ув’язнення, він веде діалог саме з Кобзарем у вірші «Тарас Шевченко 1979», що має підзаголовок із промовистою назвою «Монолог із-за ґрат» (цілком імовірно, що він дав назву збірці невольничої поезії). Очевидною є спорідненість доль обох митців, яким довелось зазнати нелюдських мук і поневірянь за Слово Правди, за любов до Вітчизни. Т. Мельничук не був поетом-державником, як його великий попередник. Однак Україна боліла йому, як і Т. Шевченкові, «кожним нервом, кожною краплиною крови, кожною думкою» (І. Франко). Поетова Україна світить у «душу калиновим гронцем». Він невимовно страждає від того, що його «рід на Україні лебедоньки стріляє». Зізнання в любові до неї не декларативні, а глибоко ліричні, перейняті інтимними інтонаціями та фольклорними тональностями:

болить мене доля

від дому до Дону

безсмертя болить

і сльоза

і грона соборів

й сто тисяч заборів –

й безлика як воля

лоза (ІІ, с. 97).

Лірика Т. Мельничука є свідченням духовного неспокою митця, якому доля накувала жити на «альтернативі барикад» у часі, коли «протистояння системі й закону стало однією з форм соціального буття»¹⁴³³. Він – «самозаглиблений поет-вигнанець, в’язень, національний пророк-месник»¹⁴³⁴, готовий прийняти Голгофу («Я двигаю хрест…») «за живих і мертвих, / за кожне сонечко роси». Його самототожність невіддільна від національної саморефлексії, що утверджується ним в особистому вимірі через мотиви споконвічної присутності митця в житті народу:

Я син Київської Руси,

А значить – України син,

І чорний хліб і біла сіль,

Й криниці вольної роси –

Мені належить тут навік…(ІІ, с. 226).

Істинний поет, за його переконанням, не дає своїй нації заснути, «впасти в транс» (Д. Дроздовський); він здатен стати «голосом роду, народу і світу широкого». У зв’язку з цією світоглядною та мистецькою домінантою таким рельєфним в естетичному самоосмисленні Т. Мельничука є простір Слова (від власної творчості до Слова-Абсолюту), покликаного стати надійним оберегом для нації («Що не встигну дожить, / Слово, ти доживи…»).

Асоціативне поле, пов’язане зі стрижневим образом слова, репрезентоване поетом традиційними для української літератури смисловими знаками: слово-доля, слово-мужність, слово-обов’язок, слово-вогонь, слово-зброя, слово-чин тощо. Це образ, що зустрічається в його віршах доволі часто, уособлює голос правди, голос народу, голос самої України («Раз є слово – Вітчизна жива»). Рядки митця звучать як самоозначення автора в межах його внутрішнього світу й у перетині із зовнішньою реальністю («Я – людина, я – світ, я – народ»). Своє творче кредо він задекларував у збірці «Чага» й ніколи йому не зраджував:

В усьому я і все в мені:

І швидкоплиненне, й невмируще.

Йти по житті, як по вогні, –

І не стоптати білі ружі.

І зберегтися в чистоті –

У тій високій, в тій єдиній…

Щоб у кінці мого путі

Промовив клен:

«Пройшла людина» (І, с. 116).

Життя і творчість Т. Мельничука, як і всіх в’язнів сумління, є свого роду розгорнутою метафорою трагізму митця, що прагне служити єдиному Богові –Правд. Його слово є виразником гуманістично-екзистенційного виміру свободи особистості в нерозривному зв’язку з національним і метафізичними началами буття («Лише б не відібрали в мене пісню / Та пісня – України крила»). Більше того, для нього слово – це сама доля. За свідченнями поета, для митця життя без творчості – «смерть! Бо хотіти сказати Слово – і не могти, не сміти (заткнуть пельку, мов кляпом, «радянською владою», розіпнуть, розтерзають душу слідствами, допитами, ґратами, сонце і світ закриють від тебе тюрмою, колючим дротом і автоматами). А це гірше за смерть. Смерть – мить. А це – вбивство. Повільне, виважене, ритмічне вбивство»¹⁴³⁵.

Для Т. Мельничука, як і для Т. Шевченка, процес творчості, будучи цілком реальною діяльністю («Мої вірші […] стали моїм цілим життям»), водночас є справжнім одкровенням, свого роду «езотеричним знанням» (Т. Мейзерська), «навіюванням» (Ф. Асмус). Його поезія сприймається «на рівні інтуїтивних осяянь»¹⁴³⁶. Образ поета уособлює феномен високого духу. Процес творчості усвідомлювався ним як сакральне дійство, що породжувало, як і в Т. Шевченка, «могутні містерії єднання з Богом через Слово»¹⁴³⁷. У своїх роздумах про поета й поезію, що їх можна вважати мистецькими самоозначеннями та настановами побратимам по перу, Т. Мельничук говорив: «Якщо ви, хлопці, до Слова проберетесь і воно піде вам назустріч – тоді ви непереможні. Слово – то Бог. Воно – живе, воно – воля! У кожному нашому слові зачаївся Господь або його сподвижники. А Ісус – у серці. Тому якщо ти через Слово не сконтактувався з якимись вищими світами – злізай з воза. Притому Слово це повинно стати і лишатися тільки твоїм. Другий дасть інше Слово. А ти дай це! Це!..»¹⁴³⁸. Слово Т. Мельничука й справді особливе, наділене якоюсь незвичайною магією та «гіпнотичною силою» (І. Андрусяк), сакральним змістом. Це поет «надліричний» (В. Осипчук), його ж образні структури «можна сприймати як містичні»¹⁴³⁹. Життєвий і творчий шлях Т. Мельничука – це шлях незвичайної людини, співмірний з езотеричним, зрозумілим лише для утаємничених. Він був «неземною» (Г. Машталер) людиною і у своєму мисленні, й у поведінці. Сьогодні дослідники його творчої біографії ставлять закономірне питання: «Чи, може, й справді він прийшов з неба, як образно сказав у прощальному слові над його домовиною Іван Малкович?»¹⁴⁴⁰. Поет профетично передбачив час завершення свого земного життя («Березень – це той місяць, котрий забере мене»). Містичне передчуття власної смерті є цікавим фактом біографії Г. Сковороди, Ю. Липи, тобто митців метафізичного спрямування. І. Качуровський наводить відомі разючі випадки у світовій літературі пророкування письменником своєї кончини: французького поета Казота та російського Лермонтова, що описав докладно свій труп «на піску долини, під палючим сонцем»¹⁴⁴¹.

Т. Мельничук осмислював, а відтак відтворював життя на естетико-інтуїтивному рівні. Він «дістав дар слова з небес, жив ним, творив, з ним відійшов, залишившись легендою»¹⁴⁴². Художній світ поета – це його власна «реальність», пов’язана із «духовним діянням» особистості та езотеричним світоспогляданням, а відтак і специфічною творчістю. Іманентною ознакою езотеричної творчості, як підкреслює Т. Мейзерська, є «усвідомлення реальності вищого духовного світу, що визначає і поведінку творчого суб’єкта, яка підкорена суто духовній практиці прозрівання у зовнішньому, тілесно-матеріальному вищої духовної суті та відданого служіння їй»¹⁴⁴³. І. Малкович справедливо зауважував, що «Тарасова душа ніколи не підлягала земним законам. Поет з Божої ласки, він за будь-яких умов перебування своєї тілесної оболонки служив лише єдиному Богові – Українському Слову, маючи відвагу завжди залишатися самим собою»¹⁴⁴⁴. Його творчість слід розглядати саме в цьому ракурсі, що потверджують численні самоозначення, зафіксовані в мемуарних джерелах. Так, у листі з Уралу до друзів від 26. 11. 1973 р. він писав: «Поет – тільки Слово. І коли він спорідниться з іншими словами, він відчує, що він живий. А це основне: живий! Бо те, що не поезія – мертве. А коли ти – Слово, то ти можеш стати, де собі захочеш, серед інших слів. Але ти будеш відчувати, де стати, бо в тебе буде почуття міри! А якщо ти ще й до того Слово активне, світюче, то ти можеш за собою повести інші слова, визволяючи їх з лабіринту суперечностей і протиріч нинішніх…»¹⁴⁴⁵. В одному з інтерв’ю українському телебаченню Т. Мельничук зізнавався: «Поезія для мене – усе. В усьому живе поезія – тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія – це та енергія, я б сказав, десь усього людства […] це є щось таке глобальне…»¹⁴⁴⁶.

Літературознавці по-різному ідентифікують стильову манеру Т. Мельничука, дискутують про приналежність поета до того чи того літературного напряму, стильової течії тощо. Його відносять то до «нешістдесятників» (В. Моренець) чи «сімдесятників» (В. Осипчук), то зараховують до «витісненого покоління» (І. Андрусяк), а переважно оминають, вибудовуючи творчий «іконостас» митців кінця 60-х – 80-х років. Ми дозволимо собі говорити про дисидентський дискурс у поезії Т. Мельничука, оскільки із в’язнями сумління його єднала очевидна «спільність життєвого досвіду й переживань»¹⁴⁴⁷. А ще – глибока віра в добро, правду, любов, а насамперед – в Людину, в її вічне прагнення високого Духу («Відкриває лиш той, хто – вірить / І креше із віри – Вогонь!»).

Т. Мельничук починав свою художню творчість в умовах намагання тоталітарної естетики уніфікувати особистість, коли «заперечувалася етнічна самобутність («радянський народ»), індивідуальний простір («все наше»), самовияв («незамінимих немає»)¹⁴⁴⁸. Однак це не завадило йому стати духовно суверенним поетом, якого легко атрибутувати. У стильовому плані він був унікальним своєю «інакшістю», яка виявилась і в змістовому, й у формальному вимірах авторського тексту. Це митець, схильний до інтроверсії та заглиблення у внутрішній світ і наближення до власного «Я», з яскравим, самобутнім і щедрим хистом та виразно індивідуальною манерою письма, із власним способом художнього мислення й типом світовідчуття. «Секретом» його творчості є, так би мовити, «божевільний» прояв «геніальної простоти». Код індивідуального стилю поета структурований і багатьма жанрово-строфічними особливостями, скажімо, синхронізацією вільного вірша та канонічних форм (напр., верлібр «Дивна хата» і «Стародавній сонет»).

Конститутивну ознаку поетики Т. Мельничука визначило інтуїтивне начало, методом же художнього осягнення, а відтак і відтворення дійсності став «потік безсвідомості». Звідси – «клаптиковість» (В. Моренець) не самого стилю, а об’єктивованого митцем реального (парадоксального, абсурдного) світу, в якому відсутній і час, і простір, наявний «яскраво виражений синтез традиційного українського поетичного ладу з модерним, вибудуваним на асоціативному способі образного самовираження»¹⁴⁴⁹. Поет, як зауважує І. Андрусяк, «у своїх роздумах про те, що є поезією і яка вона апріорі, доходив автентичних первнів, не стилізуючи на догоду моді під народність своєї стилістики, а як це давалося хіба ще Федеріко Гарсія Лорці, природно поєднуючи живу народну семантику й енергію образів з неабиякою постмодерною віртуозністю»¹⁴⁵⁰. Про модерні акценти лірики митця свідчить тяжіння до верлібризації вірша, «перемикання ритму, образних і смислових ладів»¹⁴⁵¹. Особлива роль тут відводиться культивуванню рими (а переважно – нехтуванню нею) як ритмопідсилюючого засобу структурування тексту. Т. Мельничук усе життя вів «боротьбу з римою» як із засобом скутості волі поета. Через оце до хворобливості загострене відчуття волі він різко заперечував силабо-тонічну форму віршування й риму, вважаючи, що вона «зачиняє» поезію, «як птаха в клітку». Його вірші, за словами В. Неборака, заполонюють «якоюсь джазовою свободою польоту образів і ритмів, невимушеним перемиканням лексичних ресурсів»¹⁴⁵². Образна система лірики поета базується на віддалених асоціаціях («душа морозу плаче квітами»; «крап-крап-крап / а був я / конем білим»), а тому найповніший ефект її адекватного сприйняття зумовлений не стільки логічним мисленням, скільки інтуїтивним осяянням, певною містичною установкою, в якій відсутня будь-яка раціональність. У такій психологічній установці, за К. Ясперсом, «немає ніякої логічної форми […] ніяких відносностей предметів […] Тут існує повна протилежність між життям, спрямованим до нескінченного, визначеного пережитою ідеєю між осмисленим прагненням, і то більшою мірою, аніж знання, яке ніколи не буде до кінця виповненим, а завжди ставить перед собою усе глибші й значніші завдання – і життям у містичному зануренні, яке можна описати лише у порівнянні як цілковитий спокій і задоволення позачасово існуючим, що не пригнічує і яке формується […] просто як єдине буття»¹⁴⁵³. Художній світ Т. Мельничука репрезентує цілісну картину буття, в якій домінує сковородинівська ідея екогармонії («говорить мовчки з богом м’ята / і з вітром гомонить крило»; «заколисую світ на руках / гойда-люлі…»), образно означена ним як «шлюб сонця і бджоли». Тому, гадаємо, «потятість» художнього простору його лірики вельми умовна. Ота «розламаність» світу символічно втілена в образі «блакитної роси на траві» й водночас «на колючому дроті»» (символічна назва передмови до тритомного видання спадщини Т. Мельничука, автором якої є С. Пушик). Поет оригінально поєднує дві протилежні емоційно-змістові площини тексту: гармонійну та апокаліптичну. Звідси – амбівалентність авторської картини світу загалом і національної зосібна («Наче в світі є дві України…»).

З-поміж багатьох сучасників Т. Мельничука виокремлює «розлитий в повітрі» «потяг до первозданності», пантеїстичне мислення гуцула-язичника. В приватній розмові з Г. Штонем він говорив: «Балакаємо про космос, усесвітню гармонію, ї таїну, гадаючи, що до них далі, ніж до Бога. А вони є й у мові. Особливо у тій, первісній, якою творяться замовляння, закляття, від яких до поезії ближче, ніж од поезії до них. Але то ніяка не закономірність, а лише наслідок довготривалої муштри слова Духом. У тім числі й Духом Землі і народу, з якого ти вийшов»¹⁴⁵⁴. Архетипний давньоукраїнський пантеїзм, притаманний світогляду митця, засвідчений не тільки його поезією (насамперед, збіркою «Князь роси»), але й численними автобіографічними коментарями та окремими нотатками, зафіксованими в епістолярії. Так, у листі від 25. 01. 1973 р. до С. Пушика з кучинського табору Т. Мельничук писав: «Люди забувають, що перш, ніж проявити себе, треба бути собою. Просто – треба бути! Тим більше: як діюча, постійно діюча, животворяща, життєстворююча природа – в усіх своїх проявах. І відчувати себе часткою отієї природи, яка постійно творить, – і яка незнищенна у суті своїй»¹⁴⁵⁵. Поет перебував у ненастанних пошуках «кореня» як спротиву «політиці «корчування» (І. Андрусяк). Тому в межах його тексту «сусідять» несумісні образи, що символізують такі одвічні опозиції, як Космос / Хаос, Добро / Зло:

Наступає ніжно на траву

Скромна по-жіночому бджола.

Ти не плач, ромашко, я живу.

І живе … архіпелаг Гулаг… (ІІ, с. 162).

Бездоганно володіючи міфом, Т. Мельничук, «обертає його до нас зворотним боком кожного відання – скорботою і розпачем. У цьому вбачаємо місток, що виводить міфопоетику «застійних» часів на грізний і питальний – епічний простір – есхатологічної міфологічної течії 80-х рр.»¹⁴⁵⁶. Знаками апокаліпсису тут виступають коди різних міфопоетичних канонів, переважно біблійного («і світ усіх кудись несе / немов Ісуса до Іуди») та фольклорного («шельмують білих лебедів / змітають / останні крихти крил»). І ця його міфопоетика «драматично спазмована, часто до нестерпності!» (В. Моренець). В авторській репрезентації вона передається через апокаліптичні метафори, що несуть інформацію про «безчасся» (у В. Стуса – «межичасся») та оприявнюють колізії реального катастрофічного життя («світ тікає в безодню»; земля «запряжена у серп»; «в щілинах моєї землі / кишать татари-бусурмени»; «предки клекочуть кістками»). Особливого функціонально-стилістичного навантаження в цьому контексті набувають абстрактні іменники в ролі слів-метафоризаторів, котрі текстуалізують, так би мовити, «природототожність» щодо екзистенційно-національного буття. Серед природних явищ, які мають символічне звучання в «апокаліптичному» тексті Т. Мельничука, вирізняється наділений негативною характеристикою образ туману, що вживається як уособлення лиха, небезпеки, загрози. В ліриці поета його значення переважно збігається із загальноприйнятим. Туман зображений ним як «життєвий простір: людина пливе, не знаходячи виходу, шукаючи примару. Але вихідна позиція – це відтворення реальної картини; ліричний герой у гущавині туману відчуває себе так, наче його несе у невідоме»¹⁴⁵⁷. Т. Мельничук частіше співвідносить усталений образ-символ туману зі станом порожнечі, духовного вакууму, бездомності (особистої та національної). При цьому він з метою підсилення драматизації зображуваного в одному тексті нерідко використовує кілька компонентів символічного значення образу туману (морок, мряка):

така мряка

такий мороз

такий туман

спробував розігнати –

не йде

тоді заїхав

трьома возами

і давай накидати… (ІІ, с. 74).

Образ туману, як і багато інших символів фольклорно-міфологічної генези, актуалізує в ліриці поета болючі проблеми національного буття (радше – небуття), оскільки «незглибима історія державності України, як історія нашого національного духу, перестала бути свідомістю широкого загалу»¹⁴⁵⁸.

Наріжні грані індивідуального мистецького стилю Т. Мельничука, його художня самобутність зумовлені глибинним національним підґрунтям поетики, а відтак продуктивним осягненням та оригінальним відтворенням народного світогляду та фольклорної естетики, що належить багатовіковій системі колективного художнього мислення. У фокусі естетичного осмислення митця перебували базові цінності українства, найповніше реалізовані у фольклорі. Об’єктивований митцем світ в авторській трансформації став органічним складником одноприродної з фольклором естетичної реальності. За словами І. Калинця, «Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати»¹⁴⁵⁹. Його фольклорність особлива. Йдеться про «включення фольклорних елементів у структуру твору та побудову художнього образу за принципом фольклорної естетики, коли народнопісенна основа глибоко захована. Даний спосіб трансформації виявляється і на сюжетно-композиційному, і на мовностилістичному рівнях»¹⁴⁶⁰.

Автентичність фольклорних образів лірики Т. Мельничука глибоко закорінена у підсвідомості українця. Нерідко їх сутність пов’язана з ледь вловимими фольклорно-міфологічними асоціаціями, а тому сприймається інтуїтивно («Сидимо на краю землі / метляємо ногами / а по безодні їде / дівчина в білому…»). За словами І. Малковича, це далеко не узвичаєна «фольклорність», яка ґрунтується на елементарних запозиченнях. Поет ставиться до фольклору не як до грубої сировини, – він немовби просякає в його живу тканину, в найпотаємніші структури народної ментальності, щоб винести звідти не «вусату» банальність, а квінтесенцію народного духу і способу мислення»¹⁴⁶¹. В одному з листів до С. Пушика він писав, що з фольклору митцеві можна почерпнути «таку свіжість первозданну і вічну красу немеркнучу, перед якою аж дух захоплює»¹⁴⁶². Семантичний спектр його ліричної образності кореспондується з її фольклорно-міфологічними образними структурами. І. Андрусяк зазначає, що подібна «нерозривна природність простежується хіба що у Володимира Свідзінського»¹⁴⁶³, для якого, за спостереженнями Е. Соловей, фольклорно-міфологічні начала поставали «аж ніяк не обрамленням чи «оформленням» потужного начала мислительного, а явищем етнокультурним: органічною, адекватною, змістовною формою його буттєвого розмислу, саме його поетичної думи про світ і життя»¹⁴⁶⁴. Поет у своїй ліриці розгортає «власне тлумачення пракоренів українського народу, його […] духовного космосу»¹⁴⁶⁵.

Для мистецької практики Т. Мельничука характерне «перетікання» літературного тексту у фольклорний і навпаки. Ця співдія виявилась у таких шляхах абсорбування фольклорного силового поля, як безпосереднє засвоєння фольклорного коду на рівні символу («роса», «вишня», «зоря»), «експлуатація» фольклорних жанрів (коломийка) та психологічного паралелізму природи («весна вилітає з вулика / дивиться: дощ…»; «журяться журавлі / що рано устали…»; «і умирають сині трави, / і їх ніхто не воскресить»), стилізованого під фольклор художнього мовлення («та прийшла зозуля / сизо закувала / й серце моє біле / у землі розтало…»). М. Жулинський у цьому контексті зазначає, що поет володів рідкісною майстерністю «споряджати» свої вірші в «образні шати усної народної творчості, народної поетики, приголублюючи сприймання читача образами-метафорами, які так творчо використовував ще Шевченко, пестливо зігріваючи ласкавими «весіллячко», «лебедоньки», «коники-цвірконики»…»¹⁴⁶⁶. Не меншою художньою знахідкою митця є уведення в «план будови» (Ю. Лотман) авторського тексту фольклорного фрагменту, як-от, у вірші «Я чув, як співають мамині руки…». В такому поперемінному чергуванні прочитується кодова інформація про генетичну пам’ять ліричного героя, його органічний зв’язок із пракоренями та неухильне бажання заглибитись у первісне «лоно» буття («цілую, земле, твій поділ»). В естетичному плані подібні формальні рішення надають поезії Т. Мельничука артистизму й вишуканості, особливої мистецької віртуозності:

…На морозі зірки остигали –

Опалене вишневе листя.

А руки співали:

«Ой морозець, срібний пушок,

А ми садим часничок, часничок…» (ІІ, с. 41).

Повів фольклорної ремінісцентності, властивий мистецькій манері Т. Мельничука, міфопоетична дискурсивна означеність його лірики виявляється у яскравих метафорах, що зазвичай асоціюються зі світлим началом буття. Він увійшов у свідомість сучасників як «геній метафори» (Н. Гнатюк). Органічну складову його індивідуального мистецького стилю, як підкреслює В. Моренець, визначив «винятковий поетичний лаконізм, зумовлений найширшим використанням художніх символів і міфологем, які творяться поетом внутрі метафори на очах за канонами народнопоетичної умовності (тут – уособлення: «скаче ланцюг по землі звивається нічого мене не питається а скаче скаче собі скаче ланцюг по землі»). Інтонованість, асоціації, «приземлена мова, якою поет і не збирається нікого потрясти чи переконати, – все свідчить про виняткову індивідуальність цього поетичного світу, що зводиться на руїнах цілісного народного світосприймання»¹⁴⁶⁷. Він, за словами І. Іова, «як ніхто, знав і бачив білий світ, якось відчайдушно і відверто закодовуючи його у метафори […] Се була злива метафор, в яких Слово мало колір, потужні м’язи, здавалося, що його можна торкнутися»¹⁴⁶⁸.

У своїй творчій практиці Т. Мельничук, як підкреслює А. Григорук, «широко використовує елементи сюжетів, мотиви, образи, художні здобутки загальноукраїнської фольклорної традиції. Козак на коні, ясне сонце, чорний ворон, білий світ, широкий степ – усе це, як сказав колись Іван Світличний, образи з тисячолітнім поетичним стажем, вони витримали великий іспит часу і в народній художній свідомості не мали жодної серйозної конкуренції»¹⁴⁶⁹. Водночас лірика поета переконує, що найважливішим рушієм у виборі основних принципів трансформації уснопоетичних джерел у власну творчість для кожного письменника стає його особистий філософсько-естетичний досвід, морально-етичні та мистецькі пріоритети. Індивідуальними є, відповідно, й шляхи інтерпретації фольклорного матеріалу, його формальні проявники в авторському тексті, ступінь оновлення фольклорної атрибутики тощо. Екзистенція поетичного «Я» Т. Мельничука, природно поєднана з фольклорною естетикою, потверджує думку І. Франка щодо вияскравлення «творчої фізіономії» письменника саме в процесі освоєння ним уснопоетичної традиції. «Митець, який свідомо створює поетичний твір, – писав І. Франко у праці «Як виникають народні пісні», – передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його індивідуальній вдачі і характерові його таланту, він намагається вивчити, опанувати той предмет, вдуматися і вслухатися в нього, і потім заповнити його рамки, так би мовити, викристалізованим змістом свого власного я»¹⁴⁷⁰.

Індивідуальним структуротвірним компонентом авторських версій усталеного фольклорного джерела у творчій практиці Т. Мельничука, пов’язаним із його власною міфотворчістю, є своєрідне «запліднення» (М. Коцюбинська) гуцульським колоритом. І ця риса виявляється на всіх рівнях тексту: образу (Мольфар, Довбуш), жанру (гуцульська коломийка), мови («щасливий я, Карпати, / що вас виджу») тощо. За слушними спостереженнями І. Андрусяка, «кожен з поетових образів, як і кожен з образів нерукотворного карпатського лісу, напоєний дивовижним відчуттям глибини міфопоетичного буття, нерозривної єдності всього живого й відторгнення всього штучного. Таким світом (а не в такому світі) споконвіку жили гуцули, і це неймовірне відчуття передалося йому з глибин роду»¹⁴⁷¹:

в цих горах

я засипав комори неба

зірками

в цих горах

я росу не ударив

і не зламав пасткою крил

жодній птасі

жодному звіру й людині… (ІІ, с. 73).

Сьогодні очевидно, що Т. Мельничук «створив свій новий поетичний стиль. Маючи вроджений смак та добру філологічну освіту, він звернувся до багатих скарбів фольклорної традиції, тисячолітнього мистецького досвіду народу, гармонії слова та образу, вивірених часом. І водночас його художній світ – це складний синтез наймодернішої поетичної естетики з праелементами гуцульського фольклору. В його віршах одночасно живуть лісові мавки, жар-птиці, пави, мольфари, відьми, русалки й водяники, а також Ікар і Кампанелла, Джордано Бруно й Леся Українка, київські князі, гунни, Прометей, Довбуш та Бетховен, Йонеско, Уїтмен, Богородиця й Ісус Христос…»¹⁴⁷².

Художнє мислення Т. Мельничука має виразне міфологічне підґрунтя. Його авторська свідомість, а відтак і форми її індивідуального творчого втілення міцно пов’язані з матрично-архетипними структурами буття української нації. Архетипні за ґенезою та семантичним спектром, структурно визначальні символи формують енергетику художнього світу поета, смислотвірним центром якого виступає гармонійне співіснування людини та природи. Його авторська модель світу кореспондується з уявленням про міф, що традиційно виражає «синкретичне відношення до дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і одухотворення істот, які уявляються цілком реально»¹⁴⁷³. Т. Мельничук захоплює і буквально вражає «своїм образним «перебуванням» повсюдно і повсякчасно […] Його емоційна реакція на світ персоніфікована в огромі різноманітного самовираження природи, у тому космосі історичного буття українського народу, яким є його духовний світ, природа, небо над головою…»¹⁴⁷⁴. Звідси – апологетизація гармонії внутрішнього світу ліричного героя із життям довкілля, що досягається через використання персоніфікації – улюбленого художнього засобу митця. Саме «ресурси людського світу служать основою для численних свідомих і неусвідомлюваних перенесень усього спектру людиноподібного на навколишнє середовище, передусім природу, причому як живу, так і неживу. Зрештою, категорія істот у семантико-граматичному плані включає, як відомо, крім назв людей, назви тварин і демонологічні й міфологічні назви, тобто мислиться надзвичайно широко»¹⁴⁷⁵. Засіб персоніфікації вербалізує психічні домінанти ліричного героя віршів Т. Мельничука, увиразнює фольклорно-міфологічні основи його художнього мислення, оскільки безпосередньо пов’язана з глибинною етногенетичною пам’яттю народу, із традицією олюднювати довколишній світ. Персоніфікації акцентують увагу на морально-етичних, національних, особистісних проблемах, подекуди переміщуючись у космологічно-екзистенційну площину, набуваючи універсального значення. І. Малкович у своєму післяслові до книги вибраного поета наводить із пам’яті одну з таких мистецьких перлин, надруковану свого часу ймовірно в якійсь із прикарпатських обласних газет, а згодом – на превеликий жаль, утрачену:

Ходить вечір біля криниці

повний кошик пахучих снів

місяцю мій білолоций

добре з тобою мені…»¹⁴⁷⁶.

Т. Мельничук, як видно, звертається до об’єктів природи як до рівноправного, вищого суб’єкта буття. Естетичний ефект його художнього вислову підсилюється метафоричними епітетами, засвідчуючи рідкісну здатність поета засоціювати усталені метафори з найнесподіванішими предметами, поняттями, явищами, а відтак наповнювати атмосферу тексту особливим колоритом. Спектр такого роду метафоричних персоніфікованих характеристик у художньому просторі авторського тексту митця надзвичайно розмаїтий та оригінальний: «метелик світ на плечах важить»; «хата хова за пазуху село»; «росою вмиває перепілка лице»; «безруке дерево в росу тікає»; «роса пасе дзінки»; «піч калачі у вузлик в’яже»; «сидять собі бджоли, похнюпивши носи…»; «місяць на горбку забув свій слід»; «зоря по камені ісходилася»; «ховає осінь дерево під пташку»; «дорога спить на кінськім копиті»; «барвінок женитися хоче / місяцеві теліжка зламалась; «коник у траві пташкою мед черпає, / хусточка ніченьку вишиває…». Цей ряд можна безперервно продовжувати подібними метафорами, які буквально вражають дивовижними «приголомшливими асоціаціями»¹⁴⁷⁷. Вони прокладають якісь абсолютно нові, досі не відомі зв’язки між людською уявою та реальним світом, переконуючи в тому, що лірика Т. Мельничука – то «унікальний різновид живої, з божевільно щедрими розсипами метафор, поезії»¹⁴⁷⁸. Нерідко такі метафоричні структури розгортаються у цілісний текст, допомагаючи навіювати читачеві те, що «розповісти неможливо» (О. Потебня), тому виконують ключову роль у розумінні гармонії його художнього світу:

ось уже світ

поволі вихміляється

на призьбі

вичухується сонце

соняшники

жовтими фарами

світять бджолі

щоб вона не заблудила

додому

та й сам я вернувся

з чужини (ІІ, с. 121).

Дослідники в один голос говорять про пантеїзм як світоглядну домінанту Т. Мельничука, палке поклоніння світові живої природи, близьке до «американського поета Уолта Уїтмена, якого любив і не раз називав у своїх віршах. Водночас бачимо тут вплив й української літературної традиції – ранніх Тичини й Бажана, Б.-І. Антонича та деяких сучасників Мельничука, таких, як Василь Голобородько чи Ігор Калинець»¹⁴⁷⁹. Анімістичний світогляд поета втілюється у багатьох флорономенах, орнітоморфних та зооморфних символах, що мають фольклорно-міфологічну генезу. В основі індивідуально трансформованої в його авторський текст стійкої символіки рослин («калина стала / а там сидить смутонько»; «нуртують соки у сивій калині») птахів («моливсь на дятла зимороб»), тварин («коні, коні…/ З калини коні…») лежить фольклорно-міфологічна парадигма, що впродовж віків править за наочну модель гармонійного буття людського суспільства та природи. Переважно це первісний світ («дрімає Всесвіт на травині»; «це – первозданне: / небо і ліс і гори / і листя зелене / не людьми воно дане»), який постає виразною опозицією щодо апокапліптичного світу («Украли світ … вогонь гучить… / Кипить земля…»). Романтичні заклики поета жити в гармонії з довкіллям функціонують у просторі універсального («Будьмо ніжні з птицями, деревами / і людьми») й водночас національного міфосвіту («Благаю бджолу / про віно: / Наповни серце Україною»; «Поклади, Вкраїно, пучок кропу / ластівці під крила»). Самобутність образності лірики поета великою мірою визначається виразним гуцульським колоритом («Заговоріть до мене, гори […] / А з вами розмовляти люблю, / як з зорями»; «дзбаном сонця п’ють смереки / туману біле молоко»), в самій же міфопоетичній моделі буття спостерігається органічне нашарування загальнонаціонального космосу на карпатський міфосвіт в оригінальній авторській репрезентації («…й знов посію роси / на мою кохану / й на мою Гуцульщину / ясну…»; «там, у Карпатах, щебету без ліку, / вірніш сказати: солов’їний сад»; «І Карпати бджола під пахвою несе…»).

Творча саморефлексія Т. Мельничука пов’язана з міфологемною мотивацією образних структур, якщо міфологемою в її тематологічному тлумаченні вважати «мотив, заснований на міфологічній архаїці та інтелектуалізований відповідно до обраної автором до здійснення моделі мікрокосму твору»¹⁴⁸⁰. Ці художні образи детермінують загальнокультурний код і водночас генерують національну екзистенцію, набуваючи статусу етноміфологеми. Вони є універсальним і воднораз індивідуальним об’єктом поетичних осяянь митця, що диференціюють його авторське «Я», конституюють систему ціннісних пріоритетів поета як соціальної особистості й особистості духовної. Серед таких ключових етноміфологем у його ліриці вияскравлюються розмаїті модифікації образів роси та вишні, що є органічним атрибутом покутського ареалу, а в художньому світі Т. Мельничука символізують чистоту та зцілення.

Міфологема роси трансформується в авторський текст поета найрізноманітнішими смисловими контекстами, переважно фольклорними: «Я посію роси / на пахучі коси»; «веслують бджоли з роси / і мед у них крапле з вій»; «а трава аж під росою / а трава аж під косою / бо ж дівчина»; «Той Бог по ранній росі / До мене прибіг»; «роса коханого чекає». Ця міфологема є знаком болісного трагізму буття, невіддільного від особистісного виміру самого поета і його народу: «на світанку засудили росу на смерть»; «яке тобі росо дати серце / щоб не розірвалося»; «мамина голова / ляже на слізку в труну». Переважно роса – невід’ємна частина світотворення, наділена сакральним змістом, що розкривається через відземний рух ліричного сюжету («росяне небо», «росяна корона»), подекуди прочитується її національна семантика («А дві зіроньці / ходять по вкраїноньці… Радуйся!.. зіроньці-калиноньці / що йде по вкраїноньці»). Тому Т. Мельничук «шукає образ-архетип первісно природний, чистий (не випадково головна книжка його життя зветься «Князь роси», адже роса – це найперше чистота і свіжість)»¹⁴⁸¹. Символічною є і назва поеми «Палац у росині: Місячне інтермеццо», а також книги афоризмів про поета «Князівства його росопад». Та й, власне, слова «я князь роси» можна трактувати як естетичну саморефлексію та самопрезентацію митця.

В одній із давніх українських легенд про походження роси («Роса») розповідається про те, що колись давно, ще до людської цивілізації, жили на землі велети. Останній із них, що залишився ще живим, був наділений фантастичною здатністю регулювати дощ. Коли «його серце перестало битися, усе, що лише було на землі, – дерева, корчі, трави різні, – все-все почало за ним плакати. Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді, коли дощу нема»¹⁴⁸². За національною міфологічною традицією роса «дає дужість і здоров’я» не лише пшеницям і житам, але й хліборобам»¹⁴⁸³. В українській фольклорно-міфопоетичній традиції роса символізує «первісне світотворче єство й головну відтворювальну силу. Така її функція представлена, зокрема, в колядках і щедрівка»¹⁴⁸⁴. Саме у відтворюючій іпостасі постає міфологема роси в художньому світі Т. Мельничука («і я прошу світ: / хай завжди сяють роси»), зокрема, в адаптованих ним давньоукраїнських щедрівках:

Радуйся сумом

земле-білоніженько

А ти небо

перекинься синім збаночком

вилий дорогії роси

на ніженьки босі…¹⁴⁸⁵.

З міфологемою роси у творчості митця пов’язана ідея гармонії Всесвіту («сяють роси – / і сміються щасливо / Парижі, / Нью-Йорки, / Рими, / і мій Косів»), що визначила основну світоглядну вісь, довкола якої обертається його поетичний материк («Роси сяють сонцями, / а не сонця уламками…»; «В росянім храмі – / дзвін черлених корон»).

Виразно простежується в ліриці Т. Мельничука й фольклорно-міфологічне ядро образу вишні. У слов’янській міфології цей образ зазвичай пов’язують з ідеєю світового дерева, з моделюванням універсальної картини світу. Т. Мельничук органічно вписується в цю традиційну концептуальну сферу. Вишня символізує в його творчості красу й гармонію довкілля («дівчина в зорях пливе – / білою вишнею»), внутрішні переживання та почуття ліричного героя («Забилося серце вишні…»), щораз доповнюючи зображуваний світ іншими образами фольклорно-міфологічної генези («мене сонце несе, / мене вишні несуть»). Із цим образом поет асоціює національний світ («Вкраїна пахне вишняком»), трагічні сторінки історії («…на білій вишні / Кривавий цар Микола здається когось вішав…») та незахищеність людини, метафорично означену ним як «пелюстка підрубаної вишні».

Міфопоетична картина світу Т. Мельничука продуктивно репрезентована багатим і розмаїтим спектром астральної символіки («місяцю-низе / вберись в сині ризи»; «серце місяцем повне»; «зоря білу ручку подає»; «прокинулась зірка»; «я засипав комори неба / зірками»). Філософським підґрунтям її смислової багатоплановості є пантеїстичне мислення поета, в якому вгадується автор-гуцул, що в кожній українській криниці «бачив косівські зорі». З небесними світилами як моделлю гармонійного універсуму він аналогізує людське життя, перенесене на світобудову. Тут «сонце снідає росою» й «цілує зірку» місяць, «золотий ставок зорі / купає Україну». В тропеїчних образних сполуках відповідного смислового поля прочитуються також настрої, внутрішньо співзвучні з віддаленими, в тім числі – суспільно-історичними, громадянськими сферами. В опорних словах астрального спектру вчувається тривога за рідну землю, на якій «зоря сиротою ходить», «капає свічка сонця», «з місяці здерто шкіру» й «зірки вимащені кров’ю», «умирають зорі на вікні», а «місяць шукає утечі» й «неводом тягне козацьку недолю». Вони асоціюються з драматичною особистою долею поета («на самому денці казарми / стислося сонце»; «що ти робиш вінчастий місяцю / над цим кремінним муром») та сподіваннями на її прихильність («зорі розгорнуть крила / Над полонинами / Над ув’язненими…»).

Особливо широкий і оригінальний спектр конотацій засвідчує семантика образу сонця, що відіграє в художньо-філософській концепції буття поета моделюючу (змістову, ідейну, естетичну) роль. Образ основного небесного світила в його ліриці має доволі згущену семантичну наповненість – аж до взаємовиключних характеристик: «золоті пахощі сонця» / «обвуглене сонце». Сонце рідко вживається поетом як пейзажний елемент. Ця традиційна символічна образна структура переважно використовується ним у символічному значені й «базується на семантиці міфологеми сонця – життєдайного божества, властивої віруванням українського і багатьох інших народів»¹⁴⁸⁶. У віршах поета вона просякнута «первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя»¹⁴⁸⁷: «На землі цій сонця і краси по вінця»; «сьогодні шлюб бджоли і сонця» й под. Т. Мельничук володіє рідкісною здатністю «переназивати» світ, синхронізувати ритми земного й космічного буття з внутрішнім станом ліричного героя («Я славлю серце, повне сонця вщерть»), розшифровувати його настрої та переживання. В образі денного світила розгортається Я-центричність поета, який перетворює чуттєву реальність у міфологічний (віртуальний) світ, переакцентовує внутрішньоособистий план на загальнолюдський:

Я той, хто будить сонце,

Щоб струмінь промінця

Наповнював віконця

І всіх людей серця (ІІ, с. 33).

Солярний культ є сутнісним проявником художніх смислів лірики поета й нерідко розгортається у вкрай важливі для нього теми творчості («Якщо вмерти – то од спраги творчості»), України («Мені не треба десять сонць – / Живу тобою, Україно»; «Бережімо ж сонце в росяній короні, / Щоби наш барвінок не осліп…»), людяності («Людина людині / Хай сонце із серця свого дістає»).

Візію України символізує в поезії Т. Мельничука й міфологічний образ риби, який нерідко зустрічається в різних контекстах його віршів («Рухаюсь мало…», «Живи син риби», «Пробита наскрізь рибою вода» тощо). Глибока закоріненість у колективному підсвідомому потребує деяких розшифрувань семантики й метафоричного втілення в авторському тексті цього образу, що є одним із найглибших архаїчних символів багатьох міфологічних систем. За слов’янською міфологією, наприклад, «риба є першопричиною всіх богатирів»¹⁴⁸⁸. Для українства риба є однією з головних дванадцяти різдвяних страв і за християнським звичаєм виконує охоронну місію людини. Згідно з біблійною традицією, Рибу отримає Месія і розділить її з праведниками в кінці світу. На християнських пам’ятниках риба фіксується як символ самого Спасителя, що дає харчування тим, хто вірить у нього. Міфічний ореол риби, пов’язаний із її світотворчою роллю, знаходимо в обрядовій регламентації цілорічного харчування й міфами, зафіксованими в колядках про Рибу Виз¹⁴⁸⁹.

У поезії Т. Мельничука архетип риби виконує функцію деміурга, що, за давньоукраїнською міфологією, «проявляється у двох варіантах – активному, коли риба приносить із дна первісного океану мул, з якого твориться земля, і пасивному, коли риба (кит, три кити, дельфін і т. ін.) є опорою землі»¹⁴⁹⁰. Ліричний герой віршів митця, за словами В. Осипчука, «неухильно заглиблюється на дно первісного океану, передчуваючи нове народження світу»¹⁴⁹¹: «Пробита наскрізь рибою вода, / зоря пере у копанці червоне. / Виходить з двору груша молода…» (ІІ, с. 161). З образом риби поет пов’язує стан реального катастрофічного буття, драматичне відчуття ув’язненого простору – особистого й національного («рухаюсь мало / наче риба в акваріумі»). В цьому міфологемному образі метафоризується й фундаментальний у його ліриці екзистенціал свободи як «сутності істини буття» (П. Іванишин):

я риба

я в морі

вільна риба

у вільному морі (ІІ, с. 75).

Отже, у творчому доробку Т. Мельничука переважають міфологічні фігури, що дає підстави для логічного висновку про загальну основу художнього мислення поета. Міфологічне ядро більшості художніх образів його лірики суттєво збагачує та увиразнює її «силове поле». Поезія митця, міфологічна за своєю природою, повертає читача до вищої реальності первозданного буття, коли між людиною і світом ще не існувало антагонізмів («пташка думає / що вона / не людина / а людина / дивиться / в очі пташки»).

Людину оцінюють по її «верховинах, а верховина Мельничука – це його кращі твори», – писав С. Пушик¹⁴⁹². Поета ще за життя називали генієм – і друзі, й вороги. Відомий правозахисник, політик і поет М. Горбаль згадував, як у пермському концтаборі духовний батько шістдесятників І. Світличний просив його переписати й передати на волю Тарасові вірші. «Він же геній, Миколо», – сказав те І. Світличний таким тоном, яким і справді говорять лише про геніїв та … дітей»¹⁴⁹³. (У своїй поемі «Курбас», написаній у неволі, з-поміж лицарів незламного духу він називає й ім’я Князя роси). В. Карпюк писав, що Т. Мельничук «жив чесно і правдиво, дотримуючись власних законів моралі і честі […] це буденне життя окремої людини, натомість небуденними, геніальними є його тексти»¹⁴⁹⁴. За словами М. Жулинського, «це справді неповторний, сучасний, автономний поетичний світ, який динамічно рухається в літературному космосі за курсом, що прокладає для нього його власна совість, його громадянське сумління»¹⁴⁹⁵. В одному з інтерв’ю з Т. Мельничуком відомий сучасний прозаїк В. Шкляр назвав поета генієм ХХ століття. А закінчив він свої роздуми про митця, його муки, передчасний відхід за пруг земного життя словами Є. Плужника, якими передав біль від цієї втрати, яку ми ще й досі не усвідомили:

Ось і не треба газетних фраз!

Біль є постійно біль!

Мовчки зросте десь новий Тарас

Серед кривавих піль!

Це про нього. Жаль тільки, що зростання генія в очах свого народу і світу завжди посмертне…¹⁴⁹⁶.

Художній простір лірики Т. Мельничука багатогранний і мінливий. Проте в ньому, вочевидь, локалізовано кілька базових тематичних «вузлів»: мати, Україна (Гуцульщина, Карпати), свобода (особиста й національна). Вони настільки взаємообумовлені, взаємопов’язані та взаємопроникні, що розглядати їх порізно – означає зруйнувати огром гармонійного світу митця. Сенсово-емоційні виміри його тексту так чи так зводяться до одвічного екзистенційного діалогу людини зі світом, природою та самим собою. Слово Т. Мельничука вводить нас у духовну царину високої християнської етики, де любов до матері, до рідних пракоренів та неприйняття невільництва визначили глибинні основи буття. Його лірика виплекана «на традиційних барвах національної духовності»¹⁴⁹⁷. Кожна з названих ключових поетичних тем у розмаїтті образних авторських втілень органічно вплітається у гармонійний світ «психологічного язичництва» (І. Андрусяк), «напоєний дивовижним відчуттям глибини міфопоетичного буття, нерозривної єдності всього живого й відторгнення всього штучного»¹⁴⁹⁸. Це світ, у якому «Вкраїна пахне вишняком, / і дзбаном сонця п’ють смереки / туману біле молоко». Мабуть, тому не знайдемо у віршах поета традиційних звеличувальних щодо матері й Вітчизни інтонацій, гучних щодо свободи ламентацій. Усе в нього органічно ув’язується, гранично природно й надзвичайно щиро звеличуються дорогі серцю образи, «зодягнені в шати» фольклорного слова:

Рідна моя, висока, нескорена,

з русичанської віри, з русичанського кореня.

Стоїть.

Задивляється вдаль осокорами (ІІ, с. 40).

Т. Мельничуку неприйнятна галаслива любов до України. В його ліриці Вітчизна є шанованою з діда-прадіда гуцульською землею, до якої він «приріс пуповиною» («землю батьків / поклав мені Бог на серце»), на ній «росою капле з іви Материна Пісня». Ця сув’язь важливих для поета ціннісних величин, які конституюють його художню аксіологію, передається глибоко інтимною сповіддю, в якій поєднано звичайне земне й водночас одухотворене, екзистенційне, загальновартісне («Якщо нема свободи й в чужім краї, / то в ріднім… / В ріднім є хоч пісня мами по ночах»).

Образ матері в ліриці Т. Мельничука є ключовим і посідає в ній особливе місце. Значна частина його віршів адресована саме їй – найдорожчій і найрідніший у світі людині («Матері», «Мамо…», «Материнство», «Мама пішла кудись по морозній стежині..», «Я чув, як співають мамині руки», «Ой знаю мамо знаю», «Матері уміють народжувати…»; «А звідки…» (Матері моїй), «Благослови, мати…» тощо). Відомо, що в повчанні Іоанна Златоуста мовиться про три іпостасі матері: Матір Божу, матір людську та матір Землю. Поет представляє образ матері в аспекті, притаманному християнському світогляду, зокрема, у зв’язку трьох сфер: неба (Бога), людини, землі. Безсумнівно, тут прочитуються відгомони й шевченківської традиції. На думку спадають записані Г. Штонем роздуми поета вголос після його удостоєння високої премії, освяченої іменем Кобзаря: «…Я ж перед тим великі роки кружляв довкола його (Шевченкових. – Р. Г.) віршів. І десь так само почав розуміти, що поезія – то не ямби і не хореї […] Його вірш не лише протестує чи звеличує, а й будує. Її – Україну, матір пророка і генія. Богоматір…»¹⁴⁹⁹.

Постать матері в художньому осмисленні Т. Мельничука є свого роду надобразом, образом-концептом, домінантою духовного простору його лірики. Для нього, як і для В. Стуса, мати була «головною світляною плямою» (М. Коцюбинська), неспростовною Правдою життя. В таких випадках образ матері виключно сакралізується, подається «на рівні вічних партитур» (І. Драч). Саме цей ракурс найчастіше зустрічаємо у творчості поета. В ній мати виступає потужним джерелом найвищого сенсу – земного й небесного. Домінантою цього сенсу є життєдайність («Матері вміють народжувати, / Вміють ростити, проводжати й чекати…») як висока місія земної жінки дарувати життя й онтологічне благо – і окремій людині (в нашому випадку – своєму синові), й іншим людям («їй так радісно, / мов народжує геніїв»):

Мама беруть вагу

і важать на терезах

життя і смерть

на одну шальку

кладуть смерть

на другу життя

і так важать

Смерть переважує

тоді мама на шальку де життя

кидають яблуко

і головку капусти –

і життя переважує… (ІІ, c. 119).

Наскрізна акцентуація жіночої іпостасі першосутності людського буття в ліриці Т. Мельничука стає передумовою сакралізації постаті матері, земна доля якої зображена через ненастанне взорування на долю Богоматері, її земні страждання («Мати топче самотньо росу […] / І витре / на сивім обличчі / сиву сльозу»). Поет дуже близький до Т. Шевченка, який наголошував «на стражданні як утраті сакрального виміру існування й водночас символічно кодував ціннісну основу – умову містичної обраності Марії та глибинного, непроминального сенсу її майбутніх випробувань»¹⁵⁰⁰. Мати Т. Мельничука – Богорівна Марія, «задумана Мадонна з сином». Водночас це земна жінка, «осяйна Хлібородиця», мати-вдовиця, що її «в війну Юрко зоставив: / пішов і безвісти пропав…». Як і в християнській свідомості, образ матері корелює з ідеєю заступництва за сина, за землю, за народ перед самим Усевишнім. Тому поет звертається до Божої Матері як до оберегу, з яким асоціюється авторська модель відродження людини й нації, пов’язується надія на прихід Спасителя. Його «Лист до Богородиці» звучить як прохальна молитва:

А я тобі листа напишу,

Що ще тоді, Маріє, за совітів

Я був у непідрубаному світі

Пелюсткою підрубаної вишні …

…Колись я допишу листа,

Я допишу листа, Маріє,

А поки що я жду Христа:

Зоріє! (ІІ, с. 57).

Материнське заступництво веде людину звивистими дорогами її життя, а «у драматичні хвилини, здіймаючись над нею охоронно і заспокійливо, як руки Оранти в Софії, заступає її від бід і напастей, від розпачу і самотності: «Не бійся, я з тобою!»¹⁵⁰¹. Вона щомиті думає про сина-в’язня, ладна віддати життя, щоби полегшити його невільницьку долю («мама післали свої руки / їх розтерзали на морозі круки»). Від розпуки й болю за сина «кричало серце до нестями / серце мами». А він благально поривався до її серця, бо «тільки матір здатна зрозуміти і простити невинну вину свого сина»¹⁵⁰². Тут явно прочитуються алюзії на апокрифічне осмислення ролі Божої Матері та євангельську долю розп’ятого Христа. Водночас Марія як Богорівна біблійна постать трансформується в авторський текст Т. Мельничука як реальна істота, котра бере безпосередню активну участь у світотворенні загалом і в долі конкретної людини зосібна. З її благословення чиняться на Землі добрі справи. Саме під її божественним захистом реалізується подвижницька роль тих, кого поет назвав «пілігримами», «неофітами»:

І Марія-Богородиця

на сапфірнім престолі сіла,

Церкву святу поблагословила, –

І ми, пілігрими,

відправили в путь (ІІ, с.65).

У віршах материнської теми топос святості окреслюється шляхом прилучення образу матері до високого ціннісного простору свідомості через його включення у християнський хронотоп (сакрохронотоп). Його найістотнішим маркером виступає образ неба, що традиційно символізує чистоту й святість. Від неба сподіваються найбільших дарувань. У разі доброї долі, в народі кажуть, що «послало небо». Небо є одним із центральних символів і в українській міфології, за якою воно «вважається місцем перебування Бога і ангелів»¹⁵⁰³. Загалом, ліриці поета властивий синтез кодів різних горизонтів сприйняття життя: біблійного, міфопоетичного, індивідуально-особистісного. Тому й творча презентація вертикальної (донебної) моделі руху ліричного переживання як авторський знак високих духовних помислів має оригінальне художнє вирішення. Його характерною ознакою є «численні міфопоетичні й народнопісенні елементи в контексті цілком сучасного, часто зумисне пониженого мовлення»¹⁵⁰⁴:

якби тут мамо

було небо

то наша хата

стала б ще небесніша… (ІІ, с. 173.

У проникливих одкровеннях Т. Мельничука мати виступає «найвищим символом доброти і ніжності»¹⁵⁰⁵. Для неї він знаходив високі, не спрофановані слова, щоб висловити глибинні й непідробні синівські почуття, градаційно вивершував їх у ліричні одкровення, які буквально фізично випромінюють любов, заряджають енергетично: «мама післали до мене сонце…»; «мама післали золоті Карпати…»; «мама післали свої очі…»; «мама післали своє серце і життя…». М. Пилатюк зауважує, що в Мельничукових «поетичних рядках жила і дихала на повні груди любов до Матері…»¹⁵⁰⁶. Вона ж, своєю чергою, до нього ставилась також якось по-особливому, прощала все, по-селянськи, наскільки могла, розуміла, що цей її наймолодший із трьох синів інший. С. Пушик згадує, що саме ця звичайна сільська жінка вгледіла в синові його бунтарський дух, намагалася в кожній ситуації бути підтримкою, бо, знала, що «в газетах треба брехати, а син правдолюб»¹⁵⁰⁷. Цією любов’ю дихають його вірші, в яких образ матері переважно не виводиться із традиційних меж народного світогляду, концентруючи в собі високу духовність, символізуючи життєдайне, життєстверджуюче начало буття, любов до всього роду, безперервний зв’язок поколінь. П. Одарченко зазначав, що українська поезія, «виявляючи дух народу, його світогляд, моральні й етичні принципи, з надзвичайним пієтизмом, зі справжньою побожністю змальовує образ української жінки-матері, її любов до дітей, її безмірну тугу в час розлуки з дітьми, любов і пошану до неї дітей і як найтяжчий гріх розглядає непошану до батька-матері»¹⁵⁰⁸. І ці істини поет втілює у своїх глибоко ліричних віршах надзвичайно оригінально. Тут у єдиному змістовому та емоційному полі органічно співіснує земне й небесне, захоплюючи читача якоюсь дивовижно рідкісною непідкупністю та щирістю:

Їм досить нас:

ми є – й вони немов цвітуть.

Бо й справді, матері в такі хвилини

розцвітають

і трошечки молодшими і дужчими

стають…

О, як вони радіють, коли нас

стрічають,

і як сумують, коли знов проводять

у нелегку путь!.. (ІІ, с. 32).

Семантичне поле авторського тексту митця, пов’язане із образом матері, формується сумою значеннєвих кодів національного буття й сенсу життя людини загалом. Цей образ є не тільки активно діючим чинником його поетики, а й свого роду емблемою категорії Добра, критерієм оцінки особистості, знаком духовної сутності народу. Ставленням до матері поет вимірює моральний статус людини, її громадянську снагу. Опинившись у неволі, він гостро переймається стражданнями матері, її земними клопотами, про що неодноразово писав у листах, які зворушують синівською любов’ю й турботою про неї, справляють «величезне враження – до сліз» (Б. Кучер): «…Я, мамо, не за себе переживаю, а за Вас, бо у Вас восени багато клопоту, багато роботи, а я, хоч поганий помічник, але все-таки щось трохи поміг би. У Вас, напевне, дощі і дощі. І все гниє. Але не журіться. Рік тяжкий, Добре, аби до снігу Ви якогось збіжжя чи муки придбали собі. Бо зима буде нелегка…»¹⁵⁰⁹. В одному з листів до С. Пушика Т. Мельничук із сумом зізнавався у своїх переживаннях: «Не знаю, як там мамі моїй живеться. Коли був на волі, надіявся на книжку, в думці тішився, що облегшу їй трохи старість, але не так накувало, як зачинало […] Ото, либонь, більше ні про кого й не думаю, лиш про матір…»¹⁵¹⁰. Листи поета до матері свідчать про його духовний образ. Як і в багатьох віршах, він неодноразово натякає на власну долю, неспокутні гріхи перед матір’ю, усвідомлює невідповідність своїх вчинків високим принципам її моралі, говорить про обов’язок кожного перед святим іменем Матері («Матерям стискаймо руки з виснаженими венами. / І цілуймо їх, цілуймо…»). У рядках, адресованих матері, вияскравлюються морально-етичні ідеали поета, виринає духовний автопортрет митця-в’язня, глибинніше пізнається драматично ним пережите й набуте в неволі та усвідомлення того, що «життя сильніше смерті» (І. Чендей), коли «у мене (Т. Мельничука. – Р. Г.) така мати». Від материнської любові воскресає серце ліричного героя, «бо не вмирає душа, / що взяла материнський євшан у дорогу».

У літературному віданні суб’єкта лірики із домінантним образом матері безпосередньо пов’язаний «модус розуміння національного сенсу» буття (П. Іванишин). Мати й Україна існували в його свідомості як щось «невід’ємне»» (Б. Кучер), свого роду sacrum («звари мені Вкраїноньку мати»). Саме з цими образами поет пов’язує віру в прийдешню волю своєї землі («Благослови, ненько, / Підняти калину…»). Еквіваленти народного світогляду, національні морально-етичні цінності гранично сконцентровані у присвятному вірші «А звідки… (Матері моїй)»:

Тарас – під рушником весільним.

А поруч – юна і свята,

з тавром печалі на устах,

задумана Мадонна з сином.

Хліби рум’яні на полицях

і на полумиску козак…¹⁵¹¹.

З образом матері, як відомо, асоціюється важливий ментально-емоційний комплекс в етнопсихології українства, що виражає вічну стихію (нерідко – несвідому), яка кореспондується з містичною причетністю до духовних джерел предків, тобто створює понадособистісну основу буття роду, характеризує змістовий аспект колективного несвідомого, що його К.-Г. Юнг назвав архетипом. Образ матері в духовному просторі лірики митця виражає один із найстійкіших, історично сформованих у національному характері архетипів. Тут індивідуальна художня репрезентація виявляється в силі та яскравості звучання, наявності багатьох семантичних акцентів, у джерелах образності, інтертекстуальній (біблійній та фольклорній) осяжності, тематичній модифікації тощо.

Т. Мельничуку, як і всім в’язням сумління, не судилось за життя сповна виповісти матері всі глибинні почуття, виконати свій земний синівський обов’язок перед нею. Він так і не зумів пристосуватись до суворих обставин жорстокої реальності, а в них щоразу подумки линув до найріднішої у світі людини. Глибока душевна рана «не давала йому спокою, вічно ятрила, і німий, тупий біль її, мов хробак, підгризав його душевні сили»¹⁵¹². М. Жулинський, відзначаючи «емоційну силу і чистоту образного самовираження» поета, стверджує, що сьогодні ми «повинні зрозуміти його болі, з якими він був усамітнений в таборах, його надії, з якими він благально поривався до серця матері»¹⁵¹³. Бо тільки мати здатна відчути всі порухи вразливої душі сина, віддати йому всю себе, «аби світитися, немов зоря» (В. Стус). Не встиг поет оселитися в новій хаті, що будували для нього, не встиг виповісти світові усіх дум і почуттів, перелити їх у слово. Встиг написати в лікарні заповіт із проханням поховати його вдома, біля маминої хати, про яку колись писав: «Побіліть її, мамо. / Хай іде собі в далеч століть, / освячена синім дощем…».

В українській духовній культурі, як стверджує І. Мойсеїв, «до стрижневих і найпотужніших течій належать ідеї Матері, Хати, Батьківщини, а також рясний почет явищ, символів, псевдонімів, що супроводжує кожну з них […] У ході формування свідомости хата виступає спершу як синкретичне уявлення-ставлення і міфологема-символ, далі – як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття – як ідея, ідеологема, концепт, принцип, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія»¹⁵¹⁴. Для українців хата є одним із сутнісних утілень ментальності, «дивосвітом» (І. Дзюба), «суверенним домом» (Ю. Бадзьо), «домівкою власного буття» (Є. Андрос), «українським Храмом» (В. Скуратівський), «колискою роду й народу» (С. Андрусів). Тож цілком закономірно, що Т. Мельничук, іманентний українській ментальній і поетичній традиції, уводить образ матері до високого ціннісного простору свідомості через включення в символічний хронотоп образів, семантичне поле яких дотичне до гармонійного світу (жіночого начала). Знаковим топосом тут постає хата, що традиційно утверджує «ідею священного простору, розгортається навколо сімейного вогнища, хранителькою якого є жінка. У міфології хату (дім) вважали «жіночою» сферою існування Всесвіту, пристанищем Великої Богині-Матері»¹⁵¹⁵. Така сув’язь уособлює містичну причетність первісної людини до ґрунту, в якому, за давніми уявленнями, утримувався дух предків. У народній картині світу українців, за словами С. Андрусів, «основоположне місце займав культ Хати (Дому) – малого світу, органічно вписаного у великий світ»¹⁵¹⁶. У ліриці Т. Мельничука цей образ є міфологічним архетипом, створює стійкі полюси образної структури, до якої тяжіють інші її елементи, співмірні з духовним космосом. Топос хати тут фігурує і в прямому, й у символічному значеннях (рідна оселя, гуцульська хата, духовний дім, національний дім, безодня, в’язниця, дім неволі, чужина, небесний рай тощо).

У широкому плані символіка концепту «Дім», як підкреслює сучасний філософ С. Кримський, «позначає святе довкілля буття людини, в якому вона (як хазяїн оселі) може займати чільне місце. Символічно «Дім» характеризує, за виразом Т. Шевченка, місце, де для особистості (нації чи людини) «своя й правда. І сила, і воля». За цим символом виступає сімейна цінність, сердечне єднання, родинна захищеність. Символ «Дім» характеризує антропоцентричне буття від сім’ї до національної солідарності. «Дім» – це ніша людини в Універсумі»¹⁵¹⁷. С. Аверинцев писав, що «дім – найпрозаїчніша й найпоетичніша річ у світі, один з головних його символів. Дім – це образ упорядкованого світу, що огороджений від безмежних просторів хаосу. Порядок дому являє собою духовний і душевний лад, що виражає себе в упорядкованості речей. Саме за порядком у домі стоїть настрій бадьорості, терпіння, володіння собою»¹⁵¹⁸.

У ліриці Т. Мельничука топос хати, з одного боку, вказує на цілком реальний локус буття ліричного героя, на його нероздільність із життям матері («коли у мене / така хата / коли у мене / така мати») та звичаями свого народу, з рідним карпатським краєм – «малою» батьківщиною поета («Тут що не хата – то цимбали, / гуцулка й перстень на руці. / Боги з ікон шумлять губами / на запах тмину й чебреців»). У поетичних рефлексіях митця впізнають батьківську хату, в якій господарювала його мати, «справжня гуцулка, ґаздиня. Хата теж була гуцульська (дерев’яні лави, стіл, розписані квіти на кахлях»¹⁵¹⁹. Образ батьківської хати часто зринав у роздумах поета про найбуденніше й воднораз найсуттєвіше. Саме з рідної оселі він виніс «не тільки власну гідність, успадковані традиції, батьківський дух, а й материнські пісні, предковічні звуки рідної мови, єдині й неповторні, благодатні й священні, образне слово, яке згодом набере сили, заграє різними барвами, засвітиться незнаними гранями в поезії»¹⁵²⁰. Тому з хатою у нього пов’язані найкращі спогади і найсвітліші почуття. Роздумуючи про вічно суще, ліричний герой завжди згадує про батьківську хату, «до якої у снігопади гріє душу вишневе село». З іншого ж боку, хата в поезії Т. Мельничука – це символ чужого дому, знак духовної бездомності, що підкреслюється багатьма деталями, ворожої «дикої» країни-поневолювачки, котра зруйнувала рідну хату («Москаль прийде, нагріє руки, / присяде на руїну круком»), врешті-решт і конкретної тюремної оселі – «помешкання» ув’язненого поета («А я… а я… / неначе раб – у кліті. / І умирають зорі на вікні»). Трагізм національної бездомності підсилюється образом вітру, що має фольклорно-міфологічну ґенезу й символізує негативне начало, руйнівні стихії («хата тремтить і тремтить / на вітрах-хуртовинах / так ніби вмирає»).

З метою поглиблення драматизму невільничого буття в’язня Т. Мельничук використовує полюсність локусу дому: замкненість / безмежність, близькість / ворожість («тюремні нари – не гуцульська лавиця»). При цьому він активно використовує естетичний потенціал розгорнутих антропоморфних метафор («Он вже видніються з-за ґрат / білі руки хат»), натякаючи на власну страдницьку долю. Ліричний герой прагне через вітальну екзальтацію з допомогою цього архетипного образу вирватись із «дивної хати», «що не має ніколи / електричного світла / ніколи не має спокою / ні світу». І суть цитованого вірша, котрий має символічну назву «Дивна хата», полягає у «кафкіанському абсурді, насправді глибокому підсвідомому «порядкові» входження у витіснені в міфи реалії, у якому всі ці несумісності в хаті (Україні, Всесвіті, Богові) зживаються»¹⁵²¹. В таких випадках спостерігаємо «сполучення самотнього тут-буття з потужним потоком міфологемно оприявненого універсуму»¹⁵²²:

Пливе висока біла хата

В зеленім морі смеречин.

Звисають роси, як суниці.

У небі – журавлів вінок:

То жур мій лине до вдовиці –

До тебе, мамо, під вікно¹⁵²³.

Материнська оселя в ліриці Т. Мельничука, локалізуючись у конкретному земному просторі, постає переважно духовною субстанцією, досконалою моделлю гармонійного (нерідко – віртуального) світу (особистого й національного), творчо реалізується в руслі міфологічних уявлень як «мале відтворення Космосу»¹⁵²⁴. Для ліричного героя рідна хата є символом Божого захисту від загрози всепоглинаючого лиха. Поет аналогізує її із надією на минущість біди – особистої та народної. У стилі гуцульських реліктових вірувань і ритуально-міфологічних звичаїв він надає магічної семантики деталям хати (вікно, долівка, стріха, стеля), естетизує їх, включаючи в символічний хронотоп природного світу («Поставлю місяць коло хати / Тонкий, як лід. Як винне скло…»; «Світить йому і світить у хаті гір. / А місяць ковтає в шибку золотим копитцем: / «Ну що це з тобою? / Що це, агій…»). Своєрідного колориту поетичному мовленню митця надають «олітературнені» персоніфікації, фольклорна діалогічна форма оповіді, діалектні вкраплення, що роблять його лірику особливо принадною, заряджаючи якоюсь гіпнотичною силою, позбавляючи від «естетичного шокування» (Д. Дроздовський) та «зіпсованості нашаруваннями цивілізації» (І. Андрусяк). У вірші-присвяті «А звідки… (Матері моїй)» ліричний герой, втративши сакральні виміри життя, у стані ситуативного відчаю («хапаються сльози за колючі дроти») шукає захисту, що ним і стає материнська хата. Вона для нього – духовний дім, бо ж, як пише О. Забужко, «будь-де почувають себе «як удома» тільки бездомні»¹⁵²⁵. Це його оберіг від ворожих темних сил, порятунок від болісного відчуття есхатологічного світу, де «кожна хвилина, як етап в небуття» й водночас – прилучення до вищих сфер, до загальнозначущого («…а я їду додому, / я Росію з Сибіру везу, / й мати стріне: «Добре, що ти не забув, / де живу, сину, / й добре, що ми живемо…»).

Тонко відчуваючи в предметах і явищах національно-родове, Т. Мельничук з неабиякою чутливістю використовує живу народну семантику й духовну енергію образу хати, що, як і образ матері, в національному світогляді завжди асоціюється із символом чистоти й святості. Цьому сприяє функціонально стилістичний потенціал колоративів із семантикою світлості й безмежності, що є потужним смисловим маркером авторської презентації образу хати (дому) «як антропоцентричного буття з його моральними чеснотами»¹⁵²⁶. В сполучуваності з доволі частотною в ліриці поета лексемою «хата» білий колір набуває у відповідних мікроконтекстах всеохопного значення сакральності («Пливе висока біла хата»; «хату гір моїх вибілив сніг»; «Оце тобі, моя біленька (хато. – Р. Г.) / Моє різдво…»; «біла хата скупана в барвінку»). Для наших предків біла барва, як відомо, завжди вважалась означником священних об’єктів, до яких у поетичному космосі митця й належить сакралізований образ рідної оселі. Керуючись цими уявленнями, віддавна білять в Україні хати, що й знайшло своє переосмислення в художньому світі Т. Мельничука («Побіліть її (хату. – Р. Г.), мамо, / хай іде собі в далеч століть…»). Сакральне поле тексту актуалізує заступницьку місію матері («мама післали золоте віконце / що у нашій хаті […] мама прислали своє серце і життя…»), що її увиразнює архетипний праукраїнський контекст із змістовим компонентом, у якому стійким полюсом у центрі образної структури є образ хати як духовного Дому. Така семантика цього архетипу зустрічається в українській літературі доволі часто й активізується у творчості письменників-дисидентів. У в’язничних умовах особливо загострювалось почуття Дому, сам же Дім уявлявся, як, приміром, у прозі А. Шевчука, «вільним від чужого духу простором, де живуть близькі люди, панує своя мова, свої звичаї»¹⁵²⁷.

У художньому світі Т. Мельничука цей образ має ще один смисловий вимір. Він, зокрема, виступає сутнісним компонентом розбудови концепту України як національного Дому. Через нього поет утверджує національну ідентичність народу, його «право жити» (Ю. Бадзьо) в екзистенційному та географічному просторі своєї держави як власного дому буття, де «й сама Вкраїна – вулик золотий». Тонке відчуття синтезу образів хати й України в його художньому осмисленні має виразно фольклорний характер, що свідчить про творче засвоєння ним сталої мистецької традиції:

а на столі хліб

у мережаній сорочці

і під стріхою

ластівка будує собі

маленьку Україну (ІІ, с. 151).

Тут хата постає як природний локус буття нації. Символізуючи віковічний налагоджений побут українського народу, вона оприявнює «свого роду міфологічне явище, що зв’язує «нитку часів»¹⁵²⁸. Ідилічна картина національного світу формується шляхом трансформації в авторський текст фольклорно-міфологічного мотиву запросин до хати «чистої» пташки. За міфологічними уявленнями наших предків, ластівка «приносить на своїх крилах радість», а там, де «оселиться ластівка, неодмінно буде щастя»¹⁵²⁹. Поет, як видно, творчо використовує фольклорно-міфологічні традиції (сюжети, мотиви, символіку), з одного боку, підпорядковуючи першотекст авторському задуму, а з іншого – зважаючи на його первісне значення.

Із образом хати (дому) Т. Мельничук пов’язує протилежно семантичні символи, що актуалізують уразливу для українства тему бездомності як бездержавності («…нема Вкраїни вдома»). Свого часу М. Євшан говорив про втрату нацією відчуття державного (а відтак і духовного) Дому як найбільшу загрозу державності. У статті «Великі роковини України» він, зокрема, писав: «Наша земля не тому стала не нашою, що на ній засів поляк чи москаль, а тому, що ми перестали почувати себе ґаздами на ній [...] Національна ненависть, ненависть ґазди в своїй хаті до першого ліпшого зайди, ненависть свідома своїх прав – здорова. Вона, а не що інше стає на випадок небезпеки від ворога – цементом, який лучить всі душі тим організуючим вогнем, що так ярко вибухає в національній війні...»¹⁵³⁰. Такий «не власне український», асемантичний простір символізує образ «дивної хати» у вірші, що має однойменну назву. Цей простір відповідає міфологічній моделі Первісного хаосу. Елементи цієї нерозчленованої сутності описуються через метафори холоду або мороку¹⁵³¹:

…вікно

Що виходить просто у мову

точніше у морок

у пітьму і в примари

а дверима

(чи може то нари?)

хтось все життя

рипає рипає… (ІІ, с. 117).

Подібним асемантичним простором виступає в ліриці Т. Мельничука й образ «убитої хати» (вірш «Хто вкрав мій сад…»), що символізує національну бездомність українства («убито хату, вбито кров…»). Втрата державного (національного) дому рівнозначна втраті людиною себе самої, адже «властивість особи (індивідуальної чи колективної) – її неподільність, тому розривання простору супроводжується і розриванням свідомості, вивільняє реакцію розпаду особистості»¹⁵³². Поет боляче переживає втрату українцями відчуття рідної Хати, стан вічної бездомності («ніч бездержавності», за Є. Маланюком) нації («…куди не піду / не можу знайти свого дому»). Проте в деяких віршах звучить оптимістичне сподівання на те, що народ усе ж утвердиться у своїй хаті (Україні) зі своєю правдою, і що ніякі чужинці ніколи не позбавлять його рідного дому: «Звив гніздо / живу у хаті / котру / хоч ти рубай / пали / хоч ріж / не вступиться / ані з Карпат / ні з України / ані з франкових роздоріж / живу живу…»¹⁵³³.

Одним із основних екзистенціалів, який входить до структури національного сенсу буття літературної присутності людини (народу) в ліриці Т. Мельничука, є Вітчизна як «наскрізний основообраз, постійна змістова ідея та генеральний смисловий концепт»¹⁵³⁴. Для нього, як і для багатьох українських письменників це, безсумнівно, Україна, що зображується в його естетичному досвіді архіважливою складовою сутності художнього світу, до якої він був «прикутий Словом». Як підкреслює М. Жулинський, «все, що народжує уява поета, освячене болем за Україну, за її страдницьку долю, помножену на історичну безперспективність багатьох сучасних потуг»¹⁵³⁵. Німецький філософ О. Шпенглер стверджував, що «кожна культура має притаманне їй поняття батьківщини»¹⁵³⁶. За словами Е.-Д. Сміта, земля в житті людини відіграє виняткову роль як «місце, де жили предки і де історія позначила «батьківщину»¹⁵³⁷. В Україні віками склалося так, що рідна земля мислиться у нерозривній єдності з такими константами людського буття, як мати й хата. Єдиний sacrum становить вона й для ліричного героя поезії Т. Мельничука:

і не зміг я захистити

від нападу

ні мою хатину

ні матір

ні Україну (ІІ, с. 243).

Для українця аксіомою є визнання того, що «вітчизни без рідної хати не було й не може бути»¹⁵³⁸. І це тому, що «усі віки у ній живі, / У ній молилась мати» (Л. Полтава). Тому й так припали народові до серця відомі слова В. Симоненка, які звучать як заповіт для кожної людини: «За тобою завше будуть мандрувати / Очі материнські і білява хата» […] Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину»¹⁵³⁹. Мати й Україна – світоглядні домінанти й Т. Мельничука, що яскраво висвічують барви почуттєво-емоційного, морально-етичного та психологічного спектру його лірики. Це ті два могутні крила любові, що на всіх перехрестях драматичної долі піднімали поетову душу у високому «польоті в’язня».

Художній світ Т. Мельничука націоцентричний. Крізь усю сюжетику його поезії наскрізно проходить концепт України, репрезентований різноманітними ліричними модифікаціями. Він є найбільш значущою величиною світогляду митця, знаковим проявником україноцентричних полюсів його філософсько-естетичної системи, постійно перебуваючи в колі авторських інтенцій та в полі художньо-мисленнєвого зору. Поняття України в ліриці поета виростає до «єдиної великої субстанції, виростає до розмірів Всесвіту»¹⁵⁴⁰. Світоглядно-психологічні пріоритети Т. Мельничука сформували кілька поетичних форм України: «Україна-історія, Україна-візія, Україна-жінка, Україна-мати»¹⁵⁴¹. В його ставленні до рідної землі основні емоційні та почуттєві складники визначила любов («Несімо у серці велику любов до України»; «Людині дано одну Батьківщину – / Серце одно»; «Благаю бджолу / про віно: / наповни серце Вкраїною»). Національні реалії художнього світу поета (історичні, фольклорно-міфологічні, етнографічні) марковані локусами «малої» батьківщини. Домінантною моделлю українського космосу в його ліричних одкровеннях є гуцульський міф («малиновий Яблунів»; рідний Косів; край, «Довбушем позначений»; «кедрини зеленокосії»; «висока біла хата / в зеленім морі смеречин»; карпатська земля, що «народжує життя, любов, красу / і чорнобрових гуцулок…»):

Така Гуцульщина!

Тут все співа:

Про волю – птаха, про росу – трава,

Про голос матері – мальована трембіта…

…Вітри – про полонину, ніч – про днину,

А кожне серце – про Вкраїну (І, с. 90).

Образ України в художньому осмисленні Т. Мельничука має виразний амбівалентний характер й актуалізує опозицію свій / чужий. В естетичному досвіді митця присутня антитеза: «художньо протиставляється Україна як спустошений (колоніальний, буттєпокинутий) і не спустошений (національно-органічний, самобутній) часопростір»¹⁵⁴². З одного боку – це його «оаза духу» («Вкраїна пахне вишняком»; «Це коси твої, Гуцульщино. / Пахне радість вогнем троянди…»), а з іншого – зруйнований світ, що межує з апокаліпсисом («На Вкраїні – хрести»; «чорно кричать над Косовом гайворони»). Використовуючи засіб художнього контрасту, поет з метою увиразнення трагізму нерідко виводить цей антитетичний образ на площину одного тексту, як, скажімо, у вірші «Свідчення останнього гетьмана» («…Десь на Вкраїні квітнуть вишні, / Й повстанців – гайдамаків піших / Волочить бусурмен конем…»). Апологетична Україна зображена всуціль світлими барвами, осяйними тонами («а дай мені серце / зелене як калина / а дай мені серце / солодке як Україна»). У творах такого плану переконливо відбилися пасіонарна енергія слова та сковородинівські ідеї про життєдайні сили природи. В одному з листів поет писав: «Природа – незнищенна!!! І гімн перший – їй!»¹⁵⁴³. У віршах Т. Мельничука домінує емоційний пафос життєславлення. Україна презентується як органічна частина гармонійного світу природи, її невід’ємна складова:

дрімає всесвіт на травині

підперши зіркою щоку

стоїть по пояс в Україні

ромашка в білому вінку (ІІ, с. 136).

Художній ефект віртуальної єдності й цілісності світу та присутності України в ньому в умовах «чужинських зоряниць», коли «люди точать сокири» й «золоті годинники ромашок / показують / колючий дріт», створюють функціонально навантажені епітети з ознакою світлих барв. Білий колір, що має семантику оновлення, життєствердження, первозданної світлості підсилює гедоністичний пафос тексту.

На другому полюсі поетових осяянь – Україна, якої «його позбавили» (І. Зелененька), власне, її відсутність («Нема Вкраїни вдома»). Цей образ – ятрущий, побудований на чуттєвому осмисленні болю («рана Христова – Вкраїна»; «плачу / хліб мій приріс / до чужого небокраю…»), що увиразнюється фольклорними асоціаціями («при лихій годині / при чужій чужині / при червоній зорині / за вороженьками / калина стала…»). Відсутність розділових знаків, інтонаційні паузи, синтаксичний паралелізм, анафори (словесна та звукова) притягують драматичні сегменти тексту, створюючи цілісну картину есхатологічного міфу, драматичної містерії, що асоціюється з бароковими макабричними сюжетами («серце – мертве»; «сонце – вмерло»). У зв’язку з цим світ у поезії Т. Мельничука, за словами В. Моренця, постає «розламаним […] Уривки рідних пісень, мелодій, образів – усе це немовби репліки й відлуння, що долинають з якоїсь іншої, вже навіки втраченої дійсності»¹⁵⁴⁴. Так і хочеться прочитати Стусове: «О земле втрачена, явися…». Поетові випало шукати відповіді на болючі питання національного буття: «Чому?» (чому «Дніпро не знає, де Дніпро. / Дніпро не відає, де Київ») і «Хто?» («Хто вкрав мій сад, мої морелі / Мої собори і віки?..»). Семантику «втраченості» рідних пракоренів, єдності з правітцівською землею наскрізно текстуалізує лексема «чужина» та її інваріанти в різних смислових контекстах, навіть у межах одного вірша:

Не можна руту

Коренем перевернути

До сонця.

Бо рута не може

Цвісти і не гнутись

В чужому городці.

В чужому городці,

В чужому віконці

Рута, ой рута –

Як сіль у оці (ІІ, с. 160).

Найбільш акцентовані слова «в чужому» (автор творить анафористичні повтори задля їх виділення) входять до складної системи образів вірша: неволя, втрачена домівка («чужому віконці»), забута, переінакшена історія, культура («руту коренем перевернути»). Результатом співставлення таких словесних сполук є синтаксичний паралелізм. Цікаво порівняти лексико-семантичну природу цих сполучень, адже кожна фактично варіює ту саму думку, тільки на іншому щаблі. У третій строфі помітний неабиякий вплив фольклору: «рута, ой рута, – як сіль у оці» (усталені порівняння та вигук «ой» засвідчує схожість із народними піснями)¹⁵⁴⁵.

І. Зелененька зазначає, що «антагоністичні образи рідного краю та чужини увиразнюють дисидентський характер лірики Т. Мельничука, а в межах окремої поезії функціонують як вибухово-настроєві фігуранти націософського мислення»¹⁵⁴⁶. Опозиція рідна сторона / чужина концептуалізується в його авторському тексті, як і у віршах інших в’язнів сумління, через опозицію національне / імперське. Поет майстерно синтезує різні види інтертексту: історичного, націоментального, біблійного («А на тій вишні, Богородице, / На білій вишні / Кривавий цар Микола, здається, когось вішав…»). Естетично доцільно використовуються ним історичні ремінісценції («Не висох і не висхне ґрунт, / з якого виріс Залізняк»). Він оригінально міфологізує давню історію України, вдаючись до актуалізації різних найвідоміших моделей гармонійного національного світоустрою («Черлена Русь – моя свята дикунка, / в якої в косах черешневий дим»), актуалізує її драматичні сторінки («…З Софії капле кров, / Аж захлинулись Золоті ворота, / І жебраком йде до Москви Суботів»). У таких рядках вчуваються відгомони шевченківських інвективних інтонацій-проклять на адресу рабських інстинктів нації («А імперії салом не знищити, – чуєте, раби сала!»), його застережень щодо «московських обіймів» («Москаль прийде, нагріє руки, / Присяде на руїни круком…»). Поет неухильно викриває «малоросійство» та самоїдство українства, генетичну зневіреність у собі, що з величезною ідейно-емоційною силою звучить у вірші «Незнайомець»:

Бо ХТО ми? ЩО ми?

Вічні самовбивці

ми лиш від смерті маєм ключ… (ІІ, с. 127).

І. Гришин-Грищук підкреслює, що «уся творчість Тараса Мельничука є певного роду голосом сумління свого часу. Вона – свідчення не лише високої свідомості й історичного моменту, моральних завдань у твані тодішнього застою «світлого майбутнього», а й також пристрасна, фанатична проповідь, клич до духовного відродження нації»¹⁵⁴⁷ («Благослови, мати, / За край свій постояти…»). Поет будить приспані інстинкти народу. Моральні смисли його тексту ґрунтовані на національній фольклорно-літературній основі в усій повноті вербального та невербального вираження. Ідея незнищенності української нації, що є тематичною домінантою художньо-філософської системи митця («ой не виб’єш України / із серця калини») підсилюється інтертекстуальними зв’язками. Так, ідейні акценти вірша «Перекотиполе», що має фольклорну матрицю, поглиблюються завдяки літературно-історичному контексту, свідомо заданому на рівні присвяти (Т. Г. Шевченкові») та історичних алюзій («біжить річка з запорожжя / та горить вогнем / а в зеленій нехворощі / спить козак з конем»):

ой буланий

ой буланий

винеси на волю

і заснула Україна

в перекотиполю ¹⁵⁴⁸

Імператив національної ідентичності в ліриці Т. Мельничука подекуди звучить як заклик до боротьби за її самоствердження проти чужинецької (територіальної та духовної) експансії («Хто народивсь для України – / той народивсь для боротьби»). Поет застерігає краян «не прирости до вітчизн чужих». Однак у його творчості переважно відсутні регресивні інтонації. Як зауважує М. Жулинський, він – поет антимілітарист. Звучить це дещо категорично, так би мовити, не поетично, з акцентом заангажованості. Але це так. Перечитаймо цикл «ХХ вік», і ви в цьому переконаєтеся»¹⁵⁴⁹. Його риторичне твердження «Моя земля святиня хліба і меча» (синтез символів-знаків християнізму та патріотизму) аналогізується із Руденковим: «Ми ж, Нене, від природи орачі, / А живемо від битви і до битви»¹⁵⁵⁰.

Крізь драматичні тональності лірики Т. Мельничука пробивається віра поета в те, що «стане весна – на калину / а земля – на Вкраїну вища». Цю профетичну візію України він часто асоціює з флористичним образом вічнозеленого барвінку («Барвінкуйся, земле, й барвінкуй / Нашу думу й пісню до зорі…»). Відомо, що ця рослина у фольклорно-міфологічних джерелах виступає знаком «єднання вічного життя людей з небесним царством предків»¹⁵⁵¹, отже, символізує невмирущість. Поет спрямовує художній смисл образу барвінку в русло національного думання («Щоб нарвали й правнуки на вінок / Українського барвінку до зорі»).

Україна як буття й фундаментальний екзистенціал у ліриці Т. Мельничука кодується біномом батьківщина / мова, потрактованим Г.-Г. Гадамером у такий спосіб: «В реальному вимірі батьківщина – це передусім мовна батьківщина, бо саме в рідній мові струменить уся близькість до свого, у ній – звичаї, традиції й знайомий світ»¹⁵⁵². Мова для митця – не лише факт збереження національних особливостей буття народу; вона виступає як невід’ємна складова національної екзистенції («ти тряси з мене роси й слова: / раз є слово – Вітчизна жива»). В багатьох віршах він поетизує її, оспівує в дусі фольклорно-міфологічної традиції («…мені сняться зорі / українські зорі / і вишнева українська мова»).

Поезія, як зазначає сучасна письменниця Н. Трохим, «це не тільки вірші, це свобода серед неволі, це найвищий сенс буття»¹⁵⁵³. Незважаючи на тотальні примуси й заборони з боку владних структур, Т. Мельничук своїм життям і творчістю засвідчив «вільний політ над прірвою» (С. Йовенко), потвердив істинність слів поета-дисидента О. Різниченка, що «звіку – ізроду нашому Роду / Слово святило честь і свободу». (До слова, у невольничій ліриці О. Різниченка є вірш «Ти – відкриття нового…», присвячений Т. Мельничуку). Відомо, що «кожна людина вільна настільки, наскільки може реалізувати своє ego, без будь-якої знижки на умови»¹⁵⁵⁴. У протестному кредо поета («Я завжди був у конфлікті зі світом») явно відлунює характерне для всіх дисидентів Маланюкове «Завжди напружено, бо завжди – проти течій». В одному з листів із уральської неволі до свого постійного адресата С. Пушика він писав: «Не на це я сюди прийшов, щоб ходити по землі, озираючись на власну тінь. Годі! Людини покликання – жити! А це, по-моєму, нехтувати найстрашнішим і перестати боятися себе і за себе…»¹⁵⁵⁵. Вроджене почуття внутрішньої свободи допомогло йому вирватись із пут «зовнішньої» неволі, розірвати колючі дроти («вітер (вітер!) / повз псарню і надію / несе волю / із гаю в гай»), здолавши тюремні мури, й вивести своє Слово з ув’язнення:

Але якщо поет не вільний,

То будь проклята воля та,

Що заставляє жить подвійним,

Важким, як чорний хрест, життям (І, с. 114).

Т. Мельничук, як підкреслює М. Жулинський, був «проти будь-якої форми насильства над людиною»¹⁵⁵⁶. У своїх зізнаннях Г. Штоню він говорив: «Слово хоче волі. Як дитина і птаха. Ба й ангел … Що ж ти ангела в курятник посилаєш? Так я питав і питаю зараз … не знаю вже й кого. Невже його місце вночі – на сідалі, а вдень – у порохах? І – по яєчку господарю, по яєчку … Господи, як я ненавиджу і того, хто мислить себе моїм господарем, і його вірнопіддану челядь»¹⁵⁵⁷. Тож зрозуміло, чому художню атмосферу лірики поета всуціль формує свободопростір. Це митець «повної розкутості свого внутрішнього «я». Він не обтяжений ніякими пересторогами, диктатом «внутрішнього цензора»¹⁵⁵⁸. «Зовнішній» же «цензор» не важив для нього поготів. «Слово хоче волі» – ця його інтенція реалізована в імперативі слова як «першопочатку чину» («слово на те, щоб іскра жила»; «нема волі без кресала»). З його рядків постає борець супроти будь-якого рабства (духовного, національного), виразник вільної вдачі та суспільного протесту («Зрубають – / Пусти нове коріння, / щоб не знали коли ти встиг»). Ми бачимо закоханого у світ героя, що прагне до високості («Якщо в пісні немає неба, / То немає неба і в серці поета»). Чи не тому крізь усю лірику митця проходить як поетична метафора волі образ птаха, що символізує вільний політ думки й духу до вищих сфер буття («…небові теж / волі треба»). І. Андрусяк говорить про те, що не знає жодного іншого поета серед в’язнів концтаборів, окрім Т. Шевченка й Т. Мельничука, які б так залежали від вродженого неприйняття будь-якої несвободи. Він навіть «не міг жодного слова написати на будь-якому папері, окрім абсолютно білого, без жодних розграфлень. Особливо ж ненавидів традиційні школярські зошити в клітинку: ці клітинки видавалися йому ґратами, а перенести видиво вірша за ґрати було понад його людські сили»¹⁵⁵⁹.

Суспільний протест і вольові імпульси визначили естетичні принципи моделювання концептуальних образів лірики Т. Мельничука та сформували основи його етичного кодексу. Будучи внутрішньо вільним, він прагнув волі й своєму народові. Свобода особистості як самоцінності індивіда в буттєвій концепції митця межує з персоналістським виміром свободи, за яким вільна людина – «це та, до якої волає світ і яка відповідає на його поклик. Особистісне буття створене виключно для того, щоб перевершувати себе»¹⁵⁶⁰. Тут, безумовно, простежується стійка традиція українських романтиків використовувати образи волі / неволі як «виражальні засоби» громадянської проблематики¹⁵⁶¹. Для поета, як і для романтиків, синонімом свободи, її корелятом також була вільна, незалежна Україна-держава, що сприймалась ним як його суб’єктивна даність. Він розгортав її, за словами В. Рябого, «через розкутість емоцій окриленості любов’ю до природи, до ближнього, осягав незнищенність духу»¹⁵⁶². Його категоричність у неприйнятті духовних пут виявилась і в тлумаченні колективної свободи народу як пошуку «України в Україні», а відтак у запереченні будь-якого прояву її колоніального становища («та десь у льох вже волю тягнуть»; «А до галер прикований Дніпро / Везе своїх братів й сестер в неволю / Повз москалем зґвалтовану тополю»; «…навіть лопухи вухаті – / і ті пішли у москалі»; «Дніпро не знає де Дніпро / Дніпро не відає, де Київ»). Поет актуалізує галерею борців за національну («безлисту») волю. Він творить націософський міф шляхом уведення в сюжетику авторського тексту історичних персонажів, народних месників (Гонта, Залізняк), які «вклинюються в твір зі своїм історичним хронотопом, що відкриває великі можливості для порівнянь, конфронтації епох, філософських і політичних узагальнень, того, що М. Бахтін назвав «реалістичною емблематикою»¹⁵⁶³. Увесь склад таких образів «залишається реальним, але в ньому сконцентровані і згущені настільки суттєві і великі моменти життя, що значення його далеко переростає всі просторові, часові, соціально-історичні обмеження, переростає, однак, не відриваючись, від цього конкретного соціально-історичного ґрунту»¹⁵⁶⁴. Історичні постаті в ліриці поета символізують паралелі сучасного й минулого України («Втіка з Сибіру Кармалюк Устим / Але дарма – нема Вкраїни дома. / Є прах. Є страх … З Софії капле кров»).

Символом відкритого спротиву несприятливій для націотворення політичній ситуації постає у творчості Т. Мельничука образ Довбуша, що маркує його націософський міф України етнічними особливостями («боротись буду за камінь Довбушем позначений»; «і виберусь, мов на Сіон, / на Леся Довбуша гору / й ступлю у сонце»). Ці героїчні образи є достеменною історією в особистісному світі самого поета. Дистанція між ним і персонажем в історіософських творах мінімалізується – аж до ототожнення. Так, у вірші «Живу я у такій…» автор стверджує: «Я Довбуш». Автопсихологічний суб’єкт його лірики включається в буття нації, до певної міри асимілюючись із нею. Поет не може жити поза її просторово-часовими межами. Сутність його творчої екзистенції становить співбуття (національне / загальнолюдське співжиття), нерозривну єдність власного та народного єства в розколеному трагічними дисонансами апокаліптичному ХХ столітті:

…то був час

затемнення землі

коли зливались

кам’яна стіна

і я

в один листок

в єдине тіло (ІІ, с. 89).

Героїчні образи відомих міфів і народних легенд кодують вільнолюбні інтенції поета, виступають знаками свободи / несвободи – особистої («і вільним стану, спершись на свій меч»; «тікає воля з мого поля») та національної («попереду копитить / морозенко у неволю / кінь його сльозою / полива метелицю»; «зорі розгорнуть крила / над полонинами»), творять його етичний міф, готовність пройти «крізь мури, тортури і кримінали», «щоб ні меч, ні куля / не взяли гуцула». Ці якості модернізують художній текст митця, оскільки, як зауважує Т. Гундорова, «український літературний модернізм переплітається з політичним, є протестом проти державоцентризму й розгорнутий на руїнах імперій та монархій»¹⁵⁶⁵.

Вельми міцним було переконання Т. Мельничука в тому, що «вільний тільки той на світі, хто за свободу повстає». Відчуття себе вільним засвідчує такий рівень його самоусвідомлення і життєвого самовираження, при якому національне зливається воєдино з особистісним і загальнолюдським («Пережив сотні бур і негод / я – людина, я – світ, я – народ»). Проблема внутрішньої свободи, що визначила одну з тематичних домінант художньої творчості поета, прийшла у його вірші крізь власний досвід зіткнення зі світом зла й несправедливості. Мотив віртуальної волі, про яку мріє усамітнений в’язень, персоніфікується в його ліриці в оригінальні фольклорно-міфологічні образні структури, відроджуючи в новій естетичній якості прадавні філософсько-естетичні засади національного світу:

Мамо,

підіть, будь ласка, у поле,

зловіть за крильця

чи за ніжку

волю

і перешліть мені у конверті.

Я покладу її коло себе:

нехай стрекоче (ІІ, с. 146).

Зовнішнім чинником акцентуації широкого асоціативного поля мотиву свободи в ліриці Т. Мельничука стали біографічні реалії поета («Мене загнали в урвище…»). Безсумнівно, його творчість, як і всіх в’язнів сумління, маркована «зовнішніми атрибутами неволі» (Д. Стус). У віршах поета нерідко виринають алюзії на особисту в’язничну долю («Ця мушля ночі в мене на плечі, / У ґрати знов тяжкі удари зір…»; «Дивлюсь крізь ґрати / на Карпати…»), почасти й прямі відсилки до реальних картин тюремного буття («руки за спину, без шнурівки взуття»; «б’ють з тилу, б’ють з флангу – лікують нерви…»; «скавулять кімнати на ґратах»). Біографічна проекція на текст прочитується у заголовках віршів («Тюремні нари», «Ґратовані коломийки», «Під чорним сонцем тюрми»), у назві збірки «Із-за ґрат», в окремих сюжетних деталях («дощаті настилки», «ментовська форма», «дроти і пси», «шмон наголо»). У цій площині перетинаються тематичні лінії віршів Т. Мельничука з в’язничною поезією інших дисидентів (збірки: «Ґратовані сонети» І. Світличного, «Невольнича Муза» І. Калинця, «За ґратами» М. Руденка). У в’язничній ліриці поета поєднано, здавалось би, несумісне сприйняття світу – від трагізму й безвиході буття, в якому «замість рути – прути», до нестримної жаги повноти життя. Цю дисонансність образно висловив у вірші «Солов’ї з терновими вінками» Б. Радиш-Маринюк:

У Тараса в хаті –

Білий камінь.

На руках горить

Колючий дріт¹⁵⁶⁶.

Поезія Т. Мельничука, як і вся дисидентська лірика, виразно акцентована гуманістичною енергетикою. Високий ступінь її конденсації засвідчують ті віршові рядки, в яких ідеться про привласнення ним «чужого» болю. Його гуманістичний світогляд виявився у збереженні людського начала, у здатності не озлобитись проти світу наруги й насильства. В невільничій ситуації переважили християнські цінності (любові, милосердя, всепрощення):

Прощаю твоє учора

Тюремній оцій стіні.

Прощаю залізним ґратам,

Що небо не голубе… (І, с. 58).

У поезії Т. Мельничука, як, власне, й усіх дисидентів, в’язнична реальність («Дратву воском повоскую, / Аби легше шила, / А у тюрмі зашивають / Без ігли, без шила…») межує із віртуальним простором буття суб’єкта лірики, що творить його «новий» вимір («Я на нарах саджу сад, / Будуть яблука, будуть крони…»). Таким «замінником» об’єктивованої поетом в’язничної дійсності, адекватним його екзистенційному стану, стають сни – найцікавіша, найзагадковіша форма підсвідомого життя, «потаємна розмова», глибоко інтимне спілкування із самим собою. В цьому контексті доволі цікавим явищем видаються репрезентації різних моделей оніричного простору в табірній ліриці Т. Мельничука, зокрема, візійні бачення, фантазми, уявлення-видіння («І ось я на Україні, / Звісно, у сні… / Бджоли пасуться на полонині…»; «Снило ми сі Чорне море / Снився санаторій…»; «Не снись мені, кривавий сон, / Не сніться рани і руїни…»). Для нього, як і для інших дисидентів, сон був, по суті, єдино можливим зв’язком із «тамтешнім» світом, з родиною, з Україною. Сни ліричного героя можна розглядати як своєрідний текст у тексті, що прочитується як накладання реальної сітки подій (в’язничного буття) на підсвідомість героя («і в зоні, / в зоні / мені сняться українські зорі…») і як цілком автономна структура з «концепційними імплікаціями»¹⁵⁶⁷. Сновидійні картини виступають, за З. Фройдом, «алюзійними, багатозначними сигналами у смисловій структурі тексту»¹⁵⁶⁸. Реальні факти життя стають фактами свідомості й художньо реалізуються у творчості, потверджуючи тезу А. Шопенгауера: «Життя та сновидіння – це сторінки однієї й тієї ж книжки»¹⁵⁶⁹.

Оригінальність образного мислення Т. Мельничука виявилась у здатності вкладати в естетично огранені художні форми (переважно фольклорні, наприклад, коломийки) неестетичний (тюремний) зміст. (Подібну картину спостерігаємо в «Ґратованих сонетах» І. Світличного). Ще один аспект невольничої лірики поета пов’язаний із характерною для його стилю неймовірністю та несподіваністю асоціативних рішень, що породжують «несамовиті метафори» (І. Калинець). Ці метафоричні структури зумовлені специфікою національного мислення поета, заглибленням в архаїчні простори язичницької міфології, у фольклорно-міфологічні джерела. В його ліриці світ природи входить у безпосередній контакт із реальним «ув’язненим» світом, структурованим традиційними атрибутами (неволя, кайдани, ґрати, полон): «до галер прикований Дніпро»; «прикуте небо»; «трави міцно / прикуті ногами / до галери степу» тощо. Суціль ґратованим є і світ національний: «залізний вітер / залізна ліщина / залізні ґрати / моя батьківщина». Страдницьке «наложництво» в’язня прочитується у глибоко інтимних віршах, стилізованих під фольклорний речитатив: «…на ґратах / горицвіт зірок / у синьому горщику / несе янголам борщику…». Артистична трансформація народнопоетичного коду увиразнює всепроникність національного духу в художньому світі митця, формує її високу патріотичну енергетику («Ой не виб’єш України / із серця калини»).

Сьогодні очевидно, що Т. Мельничук відкриває нам «нову – новаторську! – сторінку національної поезії. Відкриває, щоб ми змогли переконатися: невичерпна криниця народної образності, не зависає гирями на крилах поета традиційна метафора, якщо вона переплавлена в горнилі індивідуального пережиття болів, тривог і надій рідного народу»¹⁵⁷⁰. Творчо актуалізоване поетом його власне «Я» невіддільне від усвідомлення особистої присутності в історичному контексті національного буття («я син твій вітчизно / я син»), що є для нього ідеальним континуумом для самореалізації – соціальної, інтелектуальної, духовної («цей світ – це я / цей всесвіт – я»). Лірику митця наскрізно пронизує чуття кровної спільності з народом, його традиціями, багатою духовною культурою, історією:

певно я син калини,

певно, я син пшеничного колоса:

де б я не був –

пізнаю Україну,

мов кохану,

по голосу(І, с. 42).

Т. Мельничук «опечалений не своєю долею – вона для нього сумна реальність. Його тривожить духовна екологія нації»¹⁵⁷¹. За словами І. Гришина-Грищука, квінтесенцію світовідчуття митця визначила доля людини в збуреному апокаліптичному світі, а за кожною його думкою, за кожним віршем «криється насамперед людина: ми відчуваємо всі удари її серця, пульсування крові в її жилах»¹⁵⁷². Поет бачить смисл життя кожної людини, кожного народу в його гідному продовженні. Тому його рядки звучать, як Шевченків заповіт:

Народжуймося!

Народжуймося –

лише від роду не відгороджуймося.

Це мудро – стати початком продовження.

То не смерека, що не дасть пагіння.

Не сонце то, що не викрешує проміння.

То не народ, чий дух не зазоріє в поколіннях.

Народжуймося! (ІІ, с. 40).

Провіщаючи свою життєву й творчу драматичну долю, намагаючись вистояти в найлютіших випробуваннях («…мені сили вистачить іти по дорозі, якої нема»), Т. Мельничук мріяв «бодай прорости маком гарячим на твоїй, Україно, терновій межі». Мрії поета збуваються. Його Слово упало «зерням в рідній борозні» (В. Стус); воно проростає, розкущується, незважаючи на всі безнадії. «Сказати, що Мельничукове вертання в Україну було трагічне («їду я конем до тебе на весіллячко»), замало, бо ж вертається і не жебраком, і не блудним сином, та й не караючим пророком. Та є ж тут і «зоря сиротою ходе», і «журба на мене позирає», і «серце краю», – мовляв, увесь традиційний спектр української туги-трагічності»¹⁵⁷³. «Заради віднайдення «свого слова» йому справді треба було звідати «усі безнадії і надії», спізнати й перетерпіти всякий біль, який гнітив людину, уярмлену неволею, зазирнути в кожну прірву, що загрожувала смертельною небезпекою. Це потрібно було для втамування страшної спраги життя, для наповнення його пристрастями і для заспокоєння того немовляти, яке він любив понад усе на світі і яке зветься поезією»¹⁵⁷⁴. На її верховині «зійшлися стежки любові до України, замилування своєю Гуцульщиною, відкритість до народної думи, фольклорна романтика в щедрих барвах полонинських коломийок та мелодіях Карпатських гір, болісна перейнятість українською неволею та несхитна певність у світле Різдво для нашого народу. Такий він, український Князь роси, таким він увійшов у Вічність»¹⁵⁷⁵. Отож, шукаймо справжнього Т. Мельничука в його поезії. Шукаймо, ще і ще раз перечитуючи його поетичні збірки. Йти до нього сучасникам і нащадкам – означає йти вгору. І «цей шлях доволі довгий для осягнення істинної суті цієї яскравої творчої особистості, навіть якоюсь мірою незбагненної, загадкової, таємничої...»¹⁵⁷⁶.

Т. Мельничук – поет із самобутнім, неординарним талантом. Він міг би прославити будь-який народ, стати окрасою його культури, знаковою постаттю, національною візитівкою у світовому духовному просторі. Сьогодні ще належить чимало зробити на шляху видання й осягнення спадщини поета. Як свідчить М. Лазарук, «Тарасові твори розпорошені серед багатьох людей, котрі свого часу або ж давали йому притулок, або просто спілкувалися. Тому зібрати їх до купи, уникнувши при цьому підробок, фальшивок, буде непросто. Та відступати нікуди, сучасникові треба донести Мельничукові поезії, а ще для того, щоби показати всю велич таланту Князя роси, його неповторність. Ім’я Тараса Мельничука повинно посісти почесне місце в українській духовній скарбниці в одному ряду з найвизначнішими національними постатями»¹⁵⁷⁷. І. Малкович, упорядник видання «Князь роси: Вибрані вірші» (К., 2012), закінчуючи своє післяслово, пише, що «жодна повноцінна розмова про сучасну національну поетичну школу не буде вичерпною без Князя Роси […] Внутрішня сила й досконала краса його поезії, оригінальна багаторегістрова ритмомелодика з довільно зринаючими римами, що так нагадують українські думи, свідоме опертя на прикореневі поняття-символи, особлива (внутрішня) фольклорність, ба навіть суто графічна вишуканість багатьох його поезій, прозоро-глибоких, мов японські хокку, і, звісно ж, просто казкові розсипи оксюморонно-парадоксальних, але водночас таких легких і якихось навдивовижу українських метафор – усе це, перевіяне через майже інтуїтивний досвід новітніх поетичних шукань, виокремлює творчість Тараса Мельничука у цілком самодостатній і ще до кінця незвіданий літературний материк»¹⁵⁷⁸.

Т. Мельничук є «планетарним поетом»¹⁵⁷⁹. Однак на рідній землі мусів бути ізгоєм, бо його слово стало присудом часові і тим, хто зухвало взяв на себе право бути його володарем. У передмові до «Князя роси» М. Жулинський писав: «Чи вже ж така велика й страшна для нашої могутньої держави провина її громадянина, який хоче пізнати історію свого народу, його національні святині, осмислити їх, возвеличити і осучаснити, виважити отим «рабам німим» вагу рідного слова на терезах всесвітньої духовності й переконати, що почуття національної гордості – святе почуття, що воно не загрожує, якщо не деформоване націоналістичною зверхністю над іншими народами, навіть якщо ці інші народи були безжальною історією причетні до його уярмлення самодержавними владиками»¹⁵⁸⁰. Тому поет і «обрав дорогу терну, а вона його […] Хоч не завжди був ідеальним, зриваючись на крутих її звивинах, але мандрував до обрію в шуканні майже неможливих у земному світі споріднених душ»¹⁵⁸¹. Це був «Мольфар – за гуцульським повір’ям – дух Добра», що мав «серце, в якому жив Ісус» і душу, «переповнену Поезією», яка «піднялася до рівня Карпат»¹⁵⁸². І сьогодні, як ніколи, ми маємо зрозуміти його «крик на українській Руїні ХХ століття»¹⁵⁸³. В сучасному збуреному світі надзвичайно багато важить Слово поета-страдника, сповнене твердої віри в те, що не буде більше «ні тюрем, / ні голосіння», а «буде Україна на Вкраїні» й «ніхто того народу не поборе, що народив Шевченка й Січ», і «буде Вітчизна цвісти, мов калина, / На заздрість чужинцям, собі на добро», і «буде небо з вкраїнськими зорями», що «будуть сміятися діти, / кожне з сонечком у долоні» і «медом наповняться / ріки й криниці» й «роса понесе красу у долонях», що

доки буде Людина –

буде пісня й калина,

буде віра в життя.

і світитиме росами Україна

і буде всміхатись до сонця дитя (1, с. 80).

Рекомендована література

1. Андрусяк І. «Мені сили вистачить іти по дорозі, якої нема» (Матеріали до уроку, присвяченого творчості лауреата Шевченківської Премії Тараса Мельничука) // Українська мова та література. – 1996. – № 10. – С. 1–5.

2. Андрусяк І. Про «птахів, затиснутих дощами», або що існує «у проміжку між травами» // Поети «витісненого покоління»: Антологія. – Харків: Ранок, 2009. – С. 3–39.

3. Гнатюк Н. Тарас Мельничук: «Крім честі мені нічого не лишилось» // День. – 1998. – 20 серпня.

4. Григорук А. Портрет князя в гуцульському колориті // Літературна Україна. – 2005. – 21 липня.

5. Гриньків Д. Безсмертне зілля Тараса Мельничука // Літературна Україна. – 2008. – 28 серпня.

6. Гриньків Д. Присвячено Князю Роси // Літературна Україна. – 2005. – 27 жовтня.

7. Гришин-Грищук І. Калинові ключі Т. Мельничука // Слово і час. – 1999. – № 10. – С. 76–80.

8. Дорошенко Я. Князь поезії // Мельничук Т. Чага: Поезії. – Коломия: Вік, 1994. – С. 3–6.

9. Жулинський М. Князь роси // Мельничук Т. Князь роси: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – С. 3–8.

10. Жулинський М. Морозна душа плаче квітами поезії // Літературна Україна. – 1990. – 12 квітня.

11. Зелененька І. «Чиї це ілюзії стенають плечима якого народу?»: Тарас Мельничук і літературний процес 60–90-х років 20 століття. – Вінниця, 2008. – 115 с.

12. Зелененька І. Україна як поліваріантний націєтворчий образ у ліриці Тараса Мельничука // Слово і Час. – 2005. – № 12. – С. 57–62.

13. Іов І. «Мої думки і в сонце вкраплені…» (творчість Т. Мельничука) // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 136. – С. 166–171.

14. Калинець І. Покелішкуймо, брате Тарасе Мельничуку! // Мельничук Т. Князь роси: Вибрані вірші / спогади, нариси. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – С. 236–249.

15. Качкан В. «Що не встигну дожить, слово, ти доживи»: Літературна сильвета Тараса Мельничука // Качкан В. Хай святиться ім’я твоє: Українознавство та пресологія. – Львів: Фенікс, 1998. – Кн. 3. – С. 318–327.

16. Красуляк О. Україна в поетичній індивідуальності Тараса Мельничука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://newright.primordial.org.ua/mel/krasul.htm.

17. Курищук Г. «Мені не треба десять сонць – Живу тобою, Україно» // Дивослово. – 2008. – № 8. – С. 56–57.

18. Кут С. Міфологічні коди поетичного мислення Тараса Мельничука // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – Вип. ІV. – С. 70–76.

19. Лазарук М. Передмова // Мельничук Т. Стрибнула з полум’я роса: З неопублікованих віршів // Літературна Україна. – 2003. – 25 вересня.

20. Листи Тараса Мельничука до Степана Пушика та Павла Добрянського // Березіль. – 2003. – № 1–2. – С. 71–134.

21. Малкович І. Кілька необов’язкових міркувань про «Князя роси» // Літературна Україна. – 1992. – 6 лютого.

22. Малкович І. Марко Проклятий або Князь Роси // Голос України. – 1992. – 11 березня.

23. Малкович І. Народження князя Роси // Мельничук Т. Князь роси: Вибрані вірші / спогади, нариси. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – С. 261–281.

24. Малкович І. Півслово про князя роси // Літературна Україна. – 1990. – 12 квітня.

25. Машталер Г. Вивчення творчості Т. Мельничука в школі: Посібник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – 48 с.

26. Машталер Г. Тарас Мельничук – князь життя і поезії // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 5. – С. 55–59.

27. Медвідь В. Князь роси: Есе [Про Т. Мельничука] // Сучасність. – 1992. – № 10. – С. 18–22.

28. Мельничук Т. «Я зі світом хочу розмовляти на рівних…»: Роздуми поета // Сучасність. – 1992. – № 10. – С. 13–22.

29. Мельничук Т. Із-за ґрат: Поезії. – Торонто; Балтимор: Смолоскип, 1982. – 83 с.

30. Мельничук Т. Князь роси: Вибрані вірші / спогади, нариси. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – 288 с.

31. Мельничук Т. Князь роси: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 152 с.

32. Мельничук Т. Несімо любов планеті: Поезії. – Ужгород: Карпати, 1967. – 42 с.

33. Мельничук Т. Твори: У 3 т. – Коломия: Вік, 2003. – Т. 1. – 256 с.

34. Мельничук Т. Твори: У 3 т. – Коломия: Вік, 2003. – Т. 2. – 256 с.

35. Мельничук Т. Чага: Поезії. – Коломия: Вік, 1994. – 175 с.

36. Осипчук В. Золота риба Тараса Мельничука: Про глибину поетичної інтуїції // Літературна Україна. – 1991. – 21 листопада.

37. Попадюк М., Максимчук В. Князь вільного слова: Спогади про Т. Мельничука. – Вижниця: Черемош, 2008. – 262 с.

38. Пушик С. Блакитна роса на траві й на колючому дроті // Мельничук Т. Твори: У 3 т. – Коломия: Вік., 2003. – Т. 1. – С. 5–35.

39. Пушик С. Доля поета: Маловідоме з життєпису Тараса Мельничука // Березіль. – 2003. – № 1–2. – С. 66–71.

40. Рябий В. Останній з мандрівних поетів: Штрихи до портрета Т. Мельничука // Дзвін. – 1996. – № 1. – С. 45–153.

41. Савчук М. Про того, що прийшов з неба і в небо повернувся // Визвольний шлях. – 1996. –№ 1. – С. 21–126.

42. Салила Т. Пробились на білий світ. Критичні нотатки про вірші, неопубліковані у період застою // Салила Т. Продовження: Літературно-критичні студії. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 60–106.

43. Тимків Н. Образ матері в творчості Тараса Мельничука // Дивослово. – 2008. – № 8. – С. 58–60.

44. Шкляр В. Політ в’язня: Розмова з генієм ХХ сторіччя Тарасом Мельничуком, почасти ним же записана та доповнена рукою поета місячної ночі // Молодь України. – 1995. – 18 липня.