Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте правові засади спільної торговельної політики ЄС

2. Чи дозволяє право ЄС встановлювати внутрішні податки, що дискримінують товари, імпортовані з інших країн ЄС?

3. Чи пердбачає право ЄС заборону кількісних обмежень?

4. Охарактеризуйте порядок стягнення мита та інших податків за перевезення товарів через митну територію ЄС.

5. Як відбувається регулювання торгівлі з третіми країнами не-членами ЄС?

6. Що таке система преференцій ЄС?

7. У яких випадках митний борг вважається погашеним?

Інноваційна політика єс

Сьогодні у Європейському Союзі продовжує формуватись інноваційна економіка («економіка, заснована на знаннях»), у якій наука та знання стають передумовою для розвитку технологій, що впливають на економічний розвиток. Головними характеристиками економіки ЄС виступають інтелектуалізація та інформатизація, які є похідними від науки і науково-технічного прогресу. Ще однією рисою, яка визначає розвиток економіки країн-членів ЄС, є виникнення четвертинного сектора у господарській структурі, представленого високотехнологічними галузями, що виробляють інформацію та знання. Зважаючи на такі тенденції соціально-економічного розвитку, уряди західноєвропейських держав (особливо тих, що входять до ЄС)починаючи від 1990-х рр. посилили увагу до проблеми правового регулювання інновацій, розглядаю чи їх як важливий фактор конкурентоспроможності.

Виходячи з реалій ХХІ ст., країни Західної Європи взяли курс на прискорений розвиток інноваційної економіки. Зміна характеру і значення нововведень в економіці, заснованій на знаннях, відставання Західної Європи від США і Японії у сфері перспективних технологій, розширення ЄС на схід – усі ці фактори стимулювали розробки нових напрямків інноваційної стратегії Західної Європи. В інноваційній економіці усе більшого значення поряд з технологічними нововведеннями набувають організаційні і маркетингові, а сфера НДДКР перестає бути єдиним джерелом інновацій, хоча і залишається основним. У результаті одне з головних місць в інноваційній політиці зайняли інституціональні перетворення.

Для досягнення мети переходу країни на інноваційний шлях розвитку необхідно домогтися підвищення інноваційної активності національної промисловості, адаптувати науково-дослідний комплекс до умов ринкового господарства, підсилити взаємодію державного і приватного секторів. Вирішення цих завдань залежить від вироблення ефективної науково-технічної, інноваційної та промислової політики. У зв’язку з цим заслуговує на увагу досвід Європейського Союзу та країн Західної Європи щодо стимулювання інноваційної діяльності.

У ЄС за останнє десятиліття відбулися значні зміни в інноваційній політиці і механізмах стимулювання інноваційної діяльності як на міжнародному рівні, так і в рамках окремих країн і регіонів. Процвітання ЄС в цілому та зокрема країн-членів, основу існування яких складають наукомісткі експортні виробництва і сектор послуг, визначається становищем на світовому ринку. Інноваційна політика – одна зі складових частин політики держави, яка проводить низку заходів, спрямованих на розвиток інновацій, що включають забезпечення взаємозв’язку щодо всього циклу створення та реалізації інноваційного продукту. Інноваційна політика ЄС включає класичну підтримку досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою та економікою, а також формування рамкових умов, сприятливих інноваціям. У Римському, а потім й у Маастрихтському договорах було поставлено завдання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності ЄС.

Політиці в галузі науки, техніки, технологій присвячений великий розділ договору про Європейський Союз. В першому пункті статті підкреслюється пріори тетність мети досягнення науково-технологічної та інноваційної консолідації ЄС. У даній статті зазначено, що вирішальним фактором збереження передових позицій Західної Європи на світовому ринку є якісний рівень європейської виробничої системи. Етапом, що передував укладанню Маастрихтського договору, було прийняття Єдиного Європейського акта, у якому визначені спеціальні заходи по розвитку досліджень і технологічних розробок з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку промисловості Західної Європи в цілому. Єдиний Європейський акт являє собою одночасно і базовий закон, і керівництво до дії. У ньому сформульовані правила кооперації між дослідницькими центрами, підприємствами й уні верситетами, порядок організації робіт з рамкових програм і участі в них третіх країн, які не є членами ЄС, умови і процедури укладання контрактних договорів, норми відносин в області фінансування, підготовки кадрів і т. п.

Більш детально це питання розглядалося органами Європейської Комісії безпосередньо після підписання Маастрихтського договору. У даному документі, що визначив основні напрямки практики Європейського Союзу на період 1994–1999 рр., теза про консолідацію двох зазначених напрямків політики одержала розширене пояснення. У комюніке вказується, що розрив у рівнях технологічного розвитку окремих регіонів Європейського Союзу значно перевищує розходження економічного порядку, які розділяють ці регіони. Отже, соціально-економічний розвиток від стаючих регіонів, їх «підтягування» до середньоєвропейського рівня повинен узгоджуватися там з розвитком наукомістких ви робництв і інноваційним розширенням сфери послуг. Зміцнення наукових і технологічних основ у промисловості й забезпечення зростання міжнародної конкурентоспроможності ЄС відповідно до статті 130 віднесені до числа головних завдань науково-технічної політики.

Науково-технічна політика ЄС реалізується в рамках діяльності європейської комісії, яка проводить політику вирівнювання рівнів технологічного і наукового розвитку кожної з країн співтовариства, а також заохочує брати участь у науково-технічних програмах Європейської Комісії. Підтримку з коштів ЄС отримують тільки багатобічні проекти. При цьому Європейська Комісія дотримується принципів недопущення дублювання робіт і концентрації ресурсів на темах, що мають життєво важливе значення для Європи. Все ще зберігається орієнтація на виділення з коштів країн-членів або з бюджету ЄС підтримки програм посилення науково-технічних основ промисловості ЄС у цілому і підвищення конку рентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Відтепер на перший план висувається також надання фінансової підтримки дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і політичний інтерес.

Рамкові програми приймаються у формі законодавчих рішень ЄС і встановлюють на період своєї дії глобальні цілі діяльності ЄС в сфері наукових досліджень і технологічного розвитку, намічають систему пріоритетів і напрямки досліджень, визначають правила і процедури виконання, загальні умови участі, запланований бюджет і розподіл ресурсів за різними напрямками досліджень. Ці напрямки реалізуються потім у ряді спеціальних цільових про грам, що також мають статус законодавчих рішень ЄС.

Форми співробітництва в рамках таких програм включають міждержавну наукову кооперацію, координацію національних досліджень, проведення спільних наукових заходів. На здійснювану країнами ЄС політику в сфері науки, техніки, технології накладаються певні обмеження, пов’язані з тим, що вони є не тільки членами Союзу, але й учасниками ряду міжнародних організацій економічного характеру. Здійснюючи фінансування або підтримку досліджень і розробок, будь-яка європейська держава повинна керуватися цілим рядом принципів, закріплених на міжнародному рівні. Прямий вплив держави на інноваційний процес, наприклад у формі безоплатних субсидій, повинен закінчуватися в основному на етапі, коли створюється так званий доринковий продукт, розрахований на багатьох товаровиробників, які будуть доводити його до стану кінцевої споживчої продукції чи вироб ничих технологічних процесів.

Процес об’єднання країн у ЄС супроводжувався утворенням єдиного простору між країнами ЄС, збільшенням обсягу операцій, виконуваних ТНК, вільним рухом капіталу, поглибленням науково-технічних зв’язків і створенням спільних міжнародних організацій. Розвиток наукомісткого, високотехнологічного виробництва, відкритість економіки якісно змінюють характер господарських зв’язків між корпораціями. Слід зазначити, що науково-технічна політика Європейського Союзу, зумовлена зазначеними вище договорами, не обмежується сферою технологічного розвитку. Вона поширюється на вирішення проблем, що лише частково і побічно можуть бути співвіднесені з завданнями зміцнення європейської промисловості, таких, як дослідження в галузі медицини і навколишнього середовища, обмін вченими. У провідних країнах ЄС діють державні програми підтримки створення університетськими й інститутськими вченими власних інноваційних підприємств із виходом з організаційної структури рідної науково-дослідної установи. Цій меті слугує також державна підтримка бізнес-інкубаторів, звичайно створюваних при університетах.

Малі і середні інноваційні підприємства в цілому розглядаються на рівні ЄС і в країнах-членах співтовариства як одна з форм проміжної інфраструктури між державним науково-дослідним сектором і великими промисловими фірмами, їх підтримка є одним з напрямків державної інноваційної політики у всіх країнах ЄС.

Європейський Союз зміг домогтися деяких зрушень у реалізації стратегії інноваційного розвитку. У роботі над проектами ЄС бере участь значна кількість малих і середніх інноваційних підприємств. На підвищення якості експертизи при проектуванні й організації інновацій, на підготовку і консультування фахівців для роботи в сфері малого підприємництва спрямована робота значної кількості бізнес-організацій. Державна політика країн ЄС у науково-технічній сфері реалізується за допомогою різних інструментів. Політика в державному секторі включає підтримку як фундаментальних до сліджень, так і прикладних досліджень із потенційним комерційним застосуванням. Сюди входять законодавство, податкова політика, розмір і характер розподілу бюджетних коштів, у тому числі на проведення робіт із пріоритетних напрямків, формування і підтримку інфраструктури, кадрове забезпечення. Питома вага і роль тих чи інших інструментів в окремих країнах відрізняються. Найбільш яскраво характеризує науково-технічну політику тієї чи іншої країни державне фінансування науково-технічної діяльності, його порядок і обсяги. Основний науково-технічний потенціал у країнах Європейського Союзу є національним надбанням, хоча обсяги (у фінансовому вимірі) робіт, оплачуваних державою, не перевищують 50 %. Разом з тим жодна держава не може цілком забезпечити пріоритет ринкової стихії по відношенню до науково-технічного розвитку у своїй країні, що є наріжним каменем економіки. Форми і принципи державного фінансування досліджень, розробок і підтримки наукових установ варіюються в залежності від характеру робіт, що фінансуються, і статусу одержувачів підтримки. Наприклад, фундаментальні дослідження і комплексні масштабні проекти загальнодержавного значення цілком фінансуються з бюджетних коштів. Стосовно наукових установ, що здійснюють фундаментальні дослідження, практикується базове або інституціональне фінансування, тобто фінансова підтримка організацій як таких. Фінансування прикладних досліджень засноване на інших принципах. Поряд із просуванням вітчизняної науки в пріоритетних напрямках держава прагне забезпечити якнайшвидшу промислову реалізацію результатів робіт, а відповідно – повернення певної частки витрачених коштів у вигляді податкових надходжень.

Відповідно до підходу щодо правового визначення поняття «інновація», який використовується у ЄС, інновація є тим основним фактором, який дозволяє отримати конкурентні переваги фірмам, регіонам або цілим країнам. Інновації складають основу підприємництва, а також сприяють втіленню нових ідей в конкретні технічні та комерційні досягнення. Одними з перших нормативно-правових актів Європейського Союзу, які на офіційному рівні закріпили визначення інновації, були «Зелена Книга про інновації» 1995 р. та «Перший план дій в сфері інновацій» 1996 р., котрі є програмними нормативними документами, що визначають перші спроби Європейської комісії розробити інноваційну політику в Європейському Союзі.

«Зелена книга про інновації» виділяє радикальні інновації (наприклад, випуск нової вакцини, виготовлення компакт-диску) та прогресивні інновації, які змінюють продукти, процеси або послуги через послідовні поліпшення (наприклад, запровадження подушок безпеки у автомобілях). У цьому разі інновація виступає як кінцевий результат науково-виробничого циклу. Крім того, наводиться класифікація інновацій за сферами впровадження: а) інновації у процесах, які зумовлюють зміни у виробництві у вигляді збільшення обсягів та (або) зниження затрат; б) інноваціїу продуктах (послугах), які змінюють їх якість або покращують показники, приводять до нових, ефективніших функціональних можливостей ергономіки і безпеки; в) інновації в організації роботи та експлуатації трудових ресурсів. Крім того, в законодавстві ЄС закріплене ще одне визначення інновації, яке одночасно визначає її і як процес, і як результат, продукт. У Регламенті № 294/2008 Європейського парламенту від 11.03.2008 р. «Про створення Європейського інституту інновацій та технологій» інновація – це процес, у тому числі його результат, за посередництвом якого нові ідеї відповідаютьсуспільним або економічним інтересам та породжують нові продукти, послуги або моделі підприємств чи організацій, які введені успішно на існуючий ринок, або здатні створювати нові ринки.

Стратегія ЄС у сфері інноваційної політики

Курс на створення конкурентноздатної інноваційної економіки стартував на саміті ЄС, що відбувся в березні 2000 р. у Лісабоні, а на початку 2002 р. у Барселоні Рада Європи сформулювала ряд конкретних завдань в галузі стимулювання інноваційного розвитку. Серед них – збільшення до 2010 р. частки витрат на НДДКР у країнах ЄС з 1,9 до 3 % ВВП, насамперед за рахунок росту асигнувань приватного сектора; подальша вертикальна і горизонтальна координація інноваційної політики; створення єдиного Європейського дослідницького простору з урахуванням розширення Євросоюзу.

Відставання Західної Європи від конкурентів багато в чому зумовлене специфічними рисами цього регіону, зокрема високою часткою держсектора, недостатніми стимулами до підприємництва, розходженнями в національних інноваційних системах, характері і ступені інноваційного розвитку держав-членів Євросоюзу. У результаті розширення ЄС нові члени привнесли і власні негативні особливості науково-технічного розвитку, що залишилися від планово-державної економіки. Останнім часом ЄС зміг домогтися деяких зрушень у реалізації стратегії інноваційного розвитку. Ряд країн (зокрема, Великобританія) збільшили витрати на НДДКР чи відмовилися від їхнього запланованого скорочення (наприклад, Франція), почали використовувати нові механізми стимулювання інноваційної діяльності в підприємницькому секторі.

Так, англійський уряд поставив мету збільшити за рахунок приватного бізнесу національні витрати на НДДКР з 1,9 до 2,8 % ВВП. Цьому мають сприяти такі заходи, як введений податковий кредит для здійснюючих НДДКР малих і середніх фірм; розширення й уточнення робіт, що кваліфікуються як НДДКР; скасування близько 40 норм, що регулюють діяльність компаній. За розрахунками міністерства фінансів у результаті податкового кредиту сума економії для малих і середніх підприємств досягне 150 млн. ф. ст. у рік, що складає 1/3 витрат на НДДКР у цьому секторі. Ця податкова пільга пошириться на 4 500 фірм із зайнятістю не більш 250 чоловік, річним оборотом, що не перевищує 25 млн. ф. ст. (40 млн. євро), і щорічними витратами НДДКР у розмірі не менш 25 тис. ф. ст. На їхню частку приходиться близько 10 % витрат НДДКР у приватному секторі.

У 1990-і рр. відбулася трансформація наукової, промислової, частково економічної і регіональної політики в інноваційну, котра набула системного характеру. Її головною метою стала підтримка середовища, що сприяє створенню нововведень. У другій половині 1990-х рр. уряди майже всіх західноєвропейських країн прийняли програми стимулювання інноваційної діяльності, спрямовані насамперед на поширення нововведень.

Одне з основних місць у реалізації цих програм зайняли інституціональні зміни. Було розпочато формування структурних елементів і механізмів здійснення інноваційної політики. Незважаючи на певні національні розходження в підходах, можна виділити три загальних аспекти:

Утворення нових адміністративних структур, заснованих на системному характері інновацій. Ряд країн (Великобританія, Німеччина) змінили функції міністерств чи створили нові міністерства, що займаються питаннями інноваційної політики. У Фінляндії очолювана прем’єр-міністром Рада з наукової і технологічної політики несе відповідальність за стратегічний розвиток і координацію інноваційної політики, а також за виконання інноваційної програми (PROINOV — the Integrated Programme for Innovation). Внесені також зміни в механізм координації: створено нові координуючі органи (інноваційні ради), а до компетенції вже існуючих наукових рад включені питання інноваційної діяльності.

Визнання на урядовому рівні інновацій життєво важливим фактором економічного розвитку, проведення широкої урядової кампанії з проблем нововведень, активізація діалогу між науковим співтовариством, промисловістю і громадськістю. Практика проведення інформаційних кампаній поширена у Великобританії і Німеччині. В Іспанії створено Форум інформаційного суспільства, однією з головних задач якого є стимулювання координації діяльності уряду і різних промислових і громадських організацій при розробці Національного плану дій по створенню інформаційного суспільства.

За останні десять років у країнах ЄС значно зросло значення регіонального науково-технічного й інноваційного співробітництва. Поява нових технологій і глобалізація економіки, а також обмеженість урядових бюджетів сприяли підвищенню ролі регіонів у здійсненні економічної діяльності. Як наслідок, регіональні влади усе ширше налагоджують контакти із зацікавленими колами за кордоном на субрегіональному рівні. Одночасно регіональні проблеми вирішуються шляхом тісних контактів центрального уряду і місцевої влади, оскільки останнім краще відомі технічні, економічні і соціальні потреби регіонів. Таким чином, в останні роки усе більш тісно переплітаються три рівні формування регіональної політики (політика, здійснювана самими регіонами, регіональний компонент федеральної інноваційної політики і наднаціональної політики ЄС).

Інноваційна політика стала складовою частиною національної регіональної політики, однак, як правило, національні уряди віддають перевагу вже розвиненим у науково-технічному відношенні регіонам. Держава надає допомогу відсталим регіонам не стільки шляхом прямих фінансових вливань, скільки шляхом сприяння в розробці інноваційної політики і розвитку інфраструктури. Усунення диспропорцій технологічного регіонального розвитку є переважно функцією ЄС. Основне місце в цьому напрямку діяльності приділяється Мережі інноваційних регіонів (Forum of Innovation Relay Centres – IRC).

Мережі інноваційних регіонів являють собою їх національні і транснаціональні об’єднання в сфері розробки й обміну досвідом стосовно інноваційної стратегії. Центри по поширенню інновацій мають статус незалежних консультаційних організацій в галузі технології і бізнесу, що одержують допомогу від Єврокомісії з підприємництва. Вони надають допомогу інноваційному бізнесу з таких напрямків: трансфер технологій; комерціалізація результатів НДДКР; включаючи питання інтелектуальної власності; розвиток адаптаційних можливостей компаній до нової технології, у тому числі перебування і зведення разом потенційних партнерів співробітництва; здійснення транснаціональних інноваційних ініціатив; по ширення інформації про інноваційну політику Євросоюзу.

2009 рік Європейський парламент оголосив роком творчості та інновацій. Важливою умовою інтеграції України в Європейський економічний простір, динамічного зростання її національної економіки та ринкових реформ є всебічний розвиток партнерства з Європейським Союзом та використання потенціалу цього партнерства з метою поліпшення умов економічного життя в країні.

Потужним інструментом для реалізації інноваційної політики ЄС є Сьома рамкова програма з наукових досліджень і розвитку технологій (РП7), розрахована на 2007–2013 рр., яка має найбільші, за всю попередню історію

Сьома рамкова програма, що має назву «Будівництво Європейського дослідницького простору знань для зростання», почалася 1 січня 2007 р. і завершиться 31 грудня 2013 р. Програма об’єднує всі дослідницькі ініціативи ЄС для виконання головних завдань, а саме розвитку, конкурентоспроможності та зайнятості спільно з новою Програмою конкурентоспроможності та інновації (CIP), освітніх програм і програм підготовки, а також Структурний фонд. РП7 є однією з основ Європейського дослідницького простору. Програма надає новий імпульс розвитку та підвищенню конкурентоспроможності Європи та посилює роль знань як найбільшого європейського ресурсу. На відміну від попередніх програм вона приділяє значно більшу увагу міжнародному співробітництву, що підтримується на всіх її рівнях, та дослідженням, що відповідають потребам європейської економіки. Крім того, вперше програма надає підтримку найкращим європейським дослідженням через створення Європейської дослідницької ради. У центрі уваги всієї програми – майстерність, бо саме це відіграватиме роль у розвитку глобальної конкурентоспроможності Європи.

Співробітництво. Основою програми РП7, яка становить дві третини загального бюджету, є програма «Співробітництво». Вона сприяє співробітницьким дослідженням в Європі та інших країнах-партнерах за допомогою проектів міжнаціональних консорціумів промислових та наукових співтовариств. Дослідження проводитимуться відповідно до десяти тематичних пріоритетів: здоров’я; продукти харчування, сільське господарство та біотехнології; інформаційні та телекомунікаційні технології; нанонауки, нанотехнології, нові матеріали та технології; енергетика; навколишнє середовище (включаючи «зміну клімату»); транспорт (включаючи «аеронавтику»); соціально-економічні та гуманітарні науки; космос; безпека.

Ідеї. Програма «Ідеї» – новий напрям у рамкових програмах. Його базова ідеологія – не лише сприяти дослідницькій співпраці між інституціями чи більшій міжнародній мобільності науковців, але й підтримувати найбільш інноваційні ідеї, що їх розробляють та втілюють європейські дослідники. Програма підтримує «передові дослідження» лише на основі наукової досконалості. Дослідження можна проводити в будь-якій сфері науки чи технологій, включаючи машинобудування, соціально-економічні та гуманітарні науки. На відміну від програми співробітництва в міжнаціональних партнерствах немає жодних зобов’язань. Проекти реалізуються «окремими групами», які формуються навколо «головного дослідника». Програма реалізується за допомогою нової Європейської дослідницької ради (ERC), завдання якої, за визначенням Європейської Комісії, полягає в стимулюванні найліпших, по-справжньому креативних науковців, дослідників та інженерів для здійснення сміливих досліджень.

Люди. Програма «Люди» забезпечує підтримку мобільності дослідників і розвитку кар’єри як для дослідників країн Європейського Союзу, так і для дослідників інших країн. Основним інструментом реалізації програми «Люди» є Програма мобільності ім. Марії Кюрі та забезпечує транснаціональну мобільність науковців, вчених, студентів, викладачів та працівників. Програма «Люди» має такі складові: початкова підготовка, в першу чергу молодих дослідників; довготривале навчання та розвиток кар’єри; співпраця та партнерство промисловості та науки; міжнародні виміри; спеціальні дії

Можливості. Програма «Можливості» посилює дослідницькі можливості, необхідні Європі для того, щоб створити базу знань, яка бурхливо розвиватиметься. Вона охоплює такі широкі види діяльності: дослідницькі інфраструктури; дослідження на користь малих та середніх підприємств, сфери знань, дослідниць кий потенціал, наука у суспільстві, специфічна діяльність у міжнародному співробітництві. Крім того, програма «Можливості» спрямована на: підтримку послідовного розвитку стратегій; доповнення програми «Співробітництво»; підтримку політики та ініціатив ЄС щодо посилення послідовності та зміцнення впливу політики країн-членів; пошук спільного щодо регіональних та єдиної політики структурного фонду, програм освіти та підготовки і Програми конкурентоспроможності та інновацій.

Програма «євроатом»

Дослідження в галузі енергетики за програмою «Євроатом» здійснюються відповідно до угоди, за якою у 1957 р. було створено Європейський союз з атомної енергетики – Євроатом. За законом Євроатом відокремлений від Європейського Союзу та має свою окрему Рамкову програму з досліджень. В той же час управління Євроатомом здійснюють спільні з ЄС структури. В межах РП7 Євроатомом створено дві спільні програми. Одна програма охоплює непрямі дії в галузі енергії термоядерного синтезу, ядерний поділ та захист від радіації. Інша програма охоплює прямі дії в ядерній галузі Спільного дослідницького центру Європейської Комісії, що був створений в межах Угоди

про Євроатом і залишається провідним інститутом в галузі ядерних досліджень в Європі.

Умови участі в рп7

Загальні умови: мінімальна кількість учасників – три юридичні особи з трьох різних країн членів ЄС (MS) чи асоційованих країн (АС); можуть брати участь фізичні особи; JRC може брати участь; додаткові умови будуть формуватися у відповідності до робочої програми чи спеціальної програми (включаючи і кількість країн-учасниць). Спеціальні умови: одна юридична особа з країни-члена ЄС чи асоційованої країни для проектів ERC (Європейська рада з досліджень), дії з координації та підтримки; дії для навчання та кар’єрного росту (Marie Curie Actions); INCO: мінімум 4 учасника: 2 учасника з двох різних країн—членів ЄС чи асоційованих країн та 2 — з двох різних країн INCO.

Можливі учасники програми

У Рамковій програмі 7 можуть брати участь і організації, і окремі спеціалісти: дослідні групи при університетах або дослідні організації; інноваційні компанії; малі та середні підприємства (МСП); об’єднання або групи МСП; урядові структури (місцеві, регіональні або національні); науковці-початківці; досвідчені науковці; дослідні установи міжнародного рівня; організації та науковці третіх країн; міжнародні організації; громадські організації. Це неповний перелік можливих учасників РП7.

Пошук партнерів

Створення міжнародних партнерств є частиною участі в дослідницьких програмах ЄС. Служба науково-технічної інформації ЄС, більш відома як CORDIS, надає спеціалізовану послугу для потенційних учасників РП7. Використовуючи портал CORDIS, можна знайти міжнародних партнерів з додатковою кваліфікацією, профілем тощо, які потрібні ініціатору проекту для створення консорціуму. Через CORDIS можна представити не лише ідею, але й потреби щодо пошуку партнерів, оновити свій профіль, використовуючи цей портал. Слід зазначити, що CORDIS не може безпосередньо допомогти двом потенційним партнерам встановити зв’язок. Якщо відповідна інституція знайдена, необхідно скористатися контактною інформацією, що надана цією інституцією.

Новий етап Лісабонської стратегії у 2008 р. співпав з процесом ратифікації Лісабонського договору реформ, підписаного у 2007 р., який має поглибити інтеграційні процеси в ЄС на всіх напрямках. Господарський комплекс ЄС має перетворитися в найбільш передову економіку в світі, засновану на знаннях та новітніх технологіях. Саме тому під ці головні завдання й вибудовується науково-технічна та інноваційна політика ЄС. Сучасна стратегія стимулювання інновацій орієнтована на підвищення ефективності створеного в ЄС єдиного наукового і інноваційного простору, розширення вертикальної та горизонтальної координації інноваційної політики, посилення її регіонального рівня. Крім того, додатковим елементом цієї стратегії є перерозподіл фінансових потоків з метою створення дослідницької інфраструктури, розвитку людського капіталу і лібералізації ринку праці для запобігання відтоку кадрів, заохочення європейських та зарубіжних дослідників. Ще один елемент цієї стратегії пов’язаний із стимулюванням комерціалізації результатів досліджень та технологічних розробок, розширенням ринкового попиту на інновації, посиленням зв’язку академічної

науки та виробництва. При цьому в інноваційній економіці ЄС все більшого значення поряд з технологічними нововведеннями набувають організаційні та маркетингові інновації. В інноваційний процес все активніше залучається малий і середній бізнес, але водночас зростає питома вага масштабних дослідницьких проектів наднаціонального рівня. У 2008 р. Європейський Парламент підтримав Регламент про заснування Європейського інституту інновацій та технологій. Це стало одним з головних проектів у контексті нової науково-дослідницької та освітньої політики ЄС, зокрема щодо втілення принципу «трикутника знань» (освіта — дослідницька діяльність — інноваційне виробництво).