18. Система і метод філософії Гегеля.

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу. Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення. Він намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра: сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.д. Поняття включає в себе два моменти: по-перше, перехід від суб'єктивного поняття (судження, умовивід) до об'єктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу. а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля. як синтез кількості є завершеним буттям.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об'єднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості. саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший – власне заперечення, усунення, подолання. Другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій – це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.

В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності". Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідоме. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав "хитрістю розуму" (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К.Міхелет, К.Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А.Руге, Б.Бауер, К.Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.

Варіант №4

1.*Знання-це сила*-Френсіс Бекон

Вступаючи у Європу Нового часу, ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.

За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії" що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення.

За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. У самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності - змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" значить із фр. "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: >розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, У зникає "велика сім я ", а натомість з'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм "). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф.Бекон говорив: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала, відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Тому це ще й о епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема.

Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний" світогляд.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

з'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

виникають національні Академії наук, зявляються перші газети та часописи, у тому числі — і наукові, з'являється міський транспорт. Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д. Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.

На що ж спирається тепер індивіду своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

♦ світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

♦ світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

♦ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати ним (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);

♦ природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

♦ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

У духовний світ людини XVII - XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д. Віко (1668 - 1744), французький учений Ж. Тюрго (1727 -1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744 - 1803).

Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Ц. Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами — це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів); виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. ;

розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації—утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.

Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

2. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики як учення про розвиток і мислення. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності.

Соціально-критична спрямованість творів молодого Гегеля нерозривно пов'язана з глибинними перетвореннями віджилих соціальних порядків, всього світу цінностей, ідеалів, інститутів, що найяскравіше виявилися у Французькій революції 1789—1793 рр., що відбувалися в його епоху. Під впливом цього головною цінністю, на якій Гегель став засновувати свою філософію, став ідеал свободи. Він розвинув на об'єктивно-ідеалістичній основі вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний метод мислення, панувавший як в ідеалістичних, так і в матеріалістичних вченнях того часу.

У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування чуттєво-даних речей і кінчаючи знанням законів, які управляють всім процесом духовного розвитку, – науки, моральності, релігії, мистецтва.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається як «самосвідомість» цієї ідеї. «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному вмісті у вигляді системи категорій, починаючи від найзагальніших і бідніших – буття, небуття, якості, кількості, міри та ін. – і кінчаючи конкретними, багатообразними поняттями – дійсності, механізму, хімізму, організму, пізнання та ін. Гегель зближує поняття абсолютної ідеї з поняттям бога. Проте у відмінності від бога абсолютна ідея саморозвивається, знаходить свідомість, волю і особистість лише в людині, а ззовні і до людини здійснюється як закономірна необхідність.

Гегель стверджував, що категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі якої лежить “світовий розум”, “абсолютна ідея” або “світовий дух”. Це — діяльнісний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета — в самопізнанні.

В процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: перебування абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, в якій ідея розкриває свій вміст в системі законів і категорій діалектики); розвиток ідеї у формі “інобуття” у вигляді явищ природи (розвивається не сама природа, а лише категорії); розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самій себе і осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «абсолютної ідеї».

Першим етапом саморозкриття «абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення «абсолютної ідеї». Через логіку «абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій.

Другий етап саморозвитку “абсолютної ідеї” - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух.

Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;

У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.

Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя.

Гегель вважав, що його «абсолютний ідеалізм» усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є «абсолютна ідея». «Абсолютна ідея» - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна «ідея» - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розумів Гегель «абсолютну ідею» - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.

За Гегелем, «дух» пробуджується в людині до самосвідомості спочатку у вигляді слова, мовлення, мови. Знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація – це пізніші, похідні форми втілення творчої сили духу. Вихідна точка розвитку полягає в здібності людини до пізнання «самого себе» через освоєння різноманіття накопиченої людством культури.

За допомогою діалектики Гегель критично переобмірковує всі сфери культури. Всюди він відкриває напружену діалектику вирішення протиріч. Розвинене вчення Гегелем про об'єктивний дух зробило величезний вплив на розвиток соціології і соціальної філософії. «Об'єктивний дух» розгортається в праві, моралі, моральності, родині, державі, громадянському суспільстві.

Історія розглядається як об'єктивна закономірність, що прокладає собі дорогу незалежно від бажання окремих осіб. Історію Гегель розумів як саморозкриття «світового духу», як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми об’єктивного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в «уявленнях», філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона «є епоха, схоплена в думці».

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Центральне місце в діалектиці Гегеля займає категорія протиріччя як єдності протилежностей (полярних понять). Протиріччя – це «мотор» розвитку духу. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності: сходження від абстрактного до конкретного; відповідність історичного й логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.

3. Атоми розглядалися як останні неподільні, гранично малі частки,несотворимие інеуничтожимие. Різниця серед, і вазі, швидкість руху і взаємній розташуванні атомів в тілах вважалося причиною усього розмаїття якостей у світі. Представниками античної філософіїатомистов єЛевкипп, Демокріт,Эпикура, Лукреція.

Однією з впливових навчань цього був атомістичний матеріалізм. Його найвизначнішим представником став Демокріт. Відомо до70 його найкращих робіт, які охоплюють всі сфери знання цього на той час – філософію, математику, астрономію, політику й етику. Продовжуючи традицію пошуків першоджерела всього сущого, Демокріт ввів уявлення у тому, що складається з буття й небуття.Небитие – це порожнеча, а буття – це атоми. Атоми – неподільні, неразрезаемие «на частини» частинки, їх можна сприйняти нашими почуттями, проте його можна уявити умоглядно. Атоми різняться за формою і становищу. Їх найважливішим властивістю є постійною рух. завдяки руху атомів без неї, їх роз'єднанню і з'єднанню виникають, розвиваються і гинуть все речі й навіть світи, народжується і всі складне: вода, вогонь, повітря, земля. З атомів полягає людська душа. Їх специфіка у цьому, що атоми особливий – дуже малі і рухливі. Атоми, що утворюють душу, народжуються разом із людським тілом, і вмирають разом із, розсіюючись без неї. Людина відрізняється від тварин лише особливим співвідношенням атомів душі, й тіла.

Навіть боги відповідно доДемокриту, є винятком: вони також складаються з атомів, але з особливо міцних, проте настільки, роблячи богів безсмертними.

Своєрідне вчення Демокрита проумопостигаемих атомах як основу світу привело його до ідеї просуществований, форм людського пізнання – почуттєвого і розумового. Причому перевагу він віддавав істинному, розумовому пізнання.

Отже Демокріт вперше у історії античної філософії розробив вчення про пізнанні, його основних формах.

Разом із цим у філософії Демокрита проявилися й деякі слабкі боку представленого ним матеріалістичного напрями. Найсерйознішим недоліком був спрощений, суто кількісний, механічний підхід до розуміння світобудови.

Багато хто розцінював Демокрита кращим із філософів жили до Сократа. І тому й справді були підстави.

1. саме Демокріт успішніше інших античних філософів у творах вирішив питання першооснові світу.

2. він дізнався у яке найважливіше універсальне властивість світу, як рух, зміна, розвиток, пов'язуючи це властивість з атомами.

3. то побачив прагнення атеїзму, обгрунтовуючи думка про смертності богів, які, як і, складаються з атомів.

Філософські вчення Демокрита зіграли свою позитивну роль історії античної філософії, зміцнилося якісно новий напрям – філософський ідеалізм.

Філософське вчення проатомообразном будову світу і атомі, як граничною, далі неподільної елементарної частинки протрималось до кінця XIX століття атом вважався дискретної і незмінною сутності матерії, «первинних цеглинок»мировоздания. І тільки відкриття 1897 р. Джозефом Томсоном електрона показало складну структуру самого атома. Тому сучасна філософія визнає розмаїття молекул, атомів, елементарних частинок, та інших мікрооб'єктів у структурі матерії (основи всього живого), їх невичерпну складність, спроможність до перетворенням лише з форм до інших. У існуванні різних дискретних мікрооб'єктів із зменшенням просторових масштабів, що якісно змінює форми структурної організації матерії, її властивості, зв'язок між елементами вмикросистемах, закони руху. І матерія тепер вважається як дискретної, а також безупинної.

Варіант-5