3. Назвіть основні поняття та джерела філософії Стародавньої Індії та Китаю.

Зародки індійської філософської думки сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом давньоіндійського суспільства була міфологія. Вона викладена у Ведах, Брахманах та Упанішадах.

Веди (із санскрит. озн. «відати», «знати») – стародавній пам’ятник індійської літератури, що написана віршами та прозою. До складу Вед входили саліхіти – чотири збірники віршованих гімнів, міфів, заклинань, що перемежовуються прозою. Веди освячували кастовий характер староіндійського суспільства. Вони проголошували панування касти жерців, яких називали брахманами. Від цього ведичну міфологію називали брахманізм.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Серед пам’яток індійської літератури на особливу увагу заслуговують тексти під назвою «Упанішади». Це різні трактати релігійно-філософського характеру, які становлять завершальний етап у розвитку Вед. В упанішадах містились певні філософські ідеї: це думки про виникнення світу; концепції про бачення життєвої долі людини, безсмертя та переселення душі; ідеї про умови реалізації людської свободи; процес пізнання світу та багато іншого.

В основних творах Стародавньої Індії мова йде про осмислення долі, становища людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі та досягнення стану повного блаженства – «мокші».

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах та Упанішадах, стали основою для таких світоглядних систем як: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. Характерною особливістю давньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан («дар-шан» – давньоіндійський термін адекватний давньогрецькому терміну «філософія») можна здійснити через два типи філософських шкіл: класичну, ортодоксальну (астіку) і неортодоксальну, некласичну (настіку).

З початку свого виникнення китайська філософія відрізнялася від західної. Її стрижнем є тріада – «знання – дія – мораль». Традиційні європейські проблеми філософії: відношення духа до матерії, природи як джерела пізнання, космологічні проблеми та інші в китайській філософії носять етико-прагматичний характер. Знання оцінюються насамперед як шлях до морального вдосконалення. Вище знання – це знання про доброчесність великих людей та правила поведінки на всіх ступенях суспільства, від власної сім’ї до палацу. Філософія в Китаї ніколи не знаходилася у залежності від релігії. Навпаки, релігія нібито проходила бар’єр філософського обґрунтування, щоб бути прийнятою у суспільстві. Проте Китайська філософія була тісно пов’язана з міфологією, культом предків, тотемізмом.

Духовним каноном китайського світогляду було «П’ятикнижжя». Саме в ньому в міфологічній формі закладено основи давньокитайського світобачення. До «П’ятикнижжя» входили: Ші-цзінь (книга пісень); І-цзінь (книга перемін); Чунь-цю (книга літописів); Шу-цзінь (книга історії); Лі-шу (книга ритуалів). Проблеми, які порушуються в цих книгах: єдність і різноманітність речей, дія протилежних сил в єдиній субстанції, природна закономірність, природність людської душі і свідомості.

Варіант 12