Тема 1. Предмет і завдання спеціальної психології

План

1. Визначення спеціальної психології як науки. Галузі спеціальної психології. Зв’язок спеціальної психології з іншими дисциплінами.

2. Закономірності психічного розвитку дітей з проблемами розвитку.

3. Характеристика основних категорій спеціальної психології.

4. Характеристика основних наукових теорій розвитку дітей з проблемами розвитку.

5. Історичні аспекти суспільної допомоги дітям з проблемами розвитку.

6. Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

7. Принципи спеціальної психології.

8. Основні завдання спеціальної психології.

Визначення спеціальної психології як науки. Галузі спеціальної психології. Зв’язок спеціальної психології з іншими дисциплінами.

Спеціальна психологія займає важливе місце в підготовці психологів, які спеціалізуються у сфері дитячої практичної психології, психологічного консультування і корекції, оскільки у своїй професійній діяльності вони постійно взаємодіють з дітьми, які мають проблеми в розвитку і в особливостях поведінки.

Спеціальна психологія – це галузь психології, яка вивчає психологічні особливості дітей з порушеннями розвитку. Виокремлення спеціальної психології як цілісної галузі психологічної науки пов’язано з іменем видатного психолога Л.С.Виготського. Він був першим у світовій психології, хто виділив загальні закономірності психічного розвитку дітей при різних дефектах: розумовій відсталості, глухоті, недоліках зору, порушеннях мови, опорно-рухового апарату тощо.

Об’єктом вивчення спеціальної психології є особистість дитини, яка має незначні відхилення у психофізіологічному розвитку (сенсорно-руховій, соматичній, інтелектуально-мовленнєвій сферах) або відхилення в поведінці, які ускладнюють адекватну соціалізацію та шкільну адаптацію. Предметом спеціальної психології є процес диференціювання навчання, виховання й розвитку дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями та відхиленнями у поведінці, визначення найбільш результативних шляхів, засобів, спрямованих на своєчасне виявлення, попередження та подолання відхилень у розвитку та поведінці таких дітей.

Завдання спеціальної психології включають виявлення шляхів компенсації дефекту розвитку психіки в цілому і різних психічних процесів, розробку психологічного обгрунтування питань навчання і виховання аномальних дітей. Проте для кожної категорії дітей із з порушеннями розвитку структура дефекту, його механізми, можливості компенсації і вплив на соціальну адаптацію значно розрізняються між собою. Тому при спільності завдань спеціальної психології завдання, що розробляються кожним з її розділів, мають свій конкретний зміст і специфічні відмінності.

Галузі спеціальної психології

Одним з найбільш розроблених розділів спеціальної психології є психологія розумово відсталих дітей (олігофренопсихологія). Предметом її вивчення є своєрідність психічного розвитку дітей із з порушеннями інтелекту. Над проблемами психології розумово відсталих дітей працювали Занков, Шиф, Певзнер, Морозова, Замський, Рубінштейн тощо. Завдяки їх дослідженням розроблена система навчання розумово відсталих дітей, науково обгрунтована система їх професійно-трудової підготовки. На сьогоднішньому етапі актуальними є питання розробки методик раннього виявлення і ранньої корекції відхилень у розумовому розвитку дітей.

2. Предметом сурдопсихології (психології глухих і слабочуючих дітей) є закономірності і специфічні особливості психічного розвитку дітей ізз порушеннями слуху. У галузі сурдопсихології проводилися широкі дослідження з питань розвитку мови, виховання, пам'яті і мислення (Бось-кис, Шиф, Соловйова, Розанова, Рау, Хватцев) глухих дітей.

3. Тифлопсихологія (психологія сліпих і поганобачачих) займається вивченням психіки дітей зіз глибокими порушеннями зору. Проблеми тифлопсихології вирішуються в умовах сенсорної депривації. Значні успіхи досягнуті в галузі тифлосурдопсихології (психології сліпоглухих дітей). Науково доведена і практично підтверджена можливість досягнення сліпоглухими високого рівня психічного розвитку (Соколянський, Ярмоленко ).

4. Відносно молодим розділом спеціальної психології є логопсихологія (психологія дітей, які мають порушення мови, предметом є закономірності психологічного розвитку дітей ізз патологією мови. Дана галузь психологічного знання формується на базі логопедії і в даний час привертає особливу увагу фахівців – психологів, логопедів, лікарів.

Зв’язок спеціальної психології з іншими дисциплінами

Спеціальна психологія виникла і розвивалась на межі знань, тому і існує тісний взаємозвязок з психологією, педагогікою і медициною. Її зв’язок з психологією визначається спільністю методологічних позицій, понятійного апарату, методів вичення психіки.

У своєму розвитку спеціальна психологія опирається на досягнення таких медичних наук як фізіологія, невропатологія і психіатрія. Врахування медичних даних дозволяє отримати уявлення про причини виникнення, структуру і механізми того чи іншого дефекту, допомагає у вивченні особливостей психіки аномальної дитини.

Стосовно взаємозв’язку спеціальної психології з патопсихологією у літературі існує позиція, що спеціальна психологія є частиною патопсихології. Однак з цим погодитись не можна. Патопсихологія вивчає структуру і закономірності розпаду сформованої психічної сфери і особистості. Вона орієнтована на вирішення задач, які поставлені клінічною психіатрією, а спеціальна психологія - на теорію і практику корекційної психології.

Взаємозв’язок спеціальної психології з педагогікою полягає в тому, що питання навчання і виховання дітей з аномаліями у розвитку розробляються на основі загальної теорії дидактики і методик навчання.

Спеціальна психологія тісно повязана з корекційною педагогікою. У цих галузей знань спільний предмет вивчення – діти з порушеннями у розвитку, спільні завдання, методи вивчення, які дозволяють кваліфікувати досліджувані явища в єдиних поняттях.

Однак корекційна педагогіка розробляє і науково обгрунтовує систему навчання і виховання, а спеціальна психологія вивчає закономірності і особливості розвитку аномальних дітей.

Основні категорії спеціальної психології

Спеціальна психологія має свій категоріальний (понятійний) апарат – систему понять, які відображають різні сторони психічної реальності в її цілісності, і специфічних, тільки їй притаманних характеристиках порушеного розвитку.

Категорії спеціальної психології складаються і формуються під впливом соціальної практики і наукових досліджень.

1. Аномальний розвиток – розвиток на дефектній основі. За визначенням Л.С. Виготского, аномальний розвиток - не дефектний, а своєрідний розвиток, який не обмежується негативними ознаками, а має цілий ряд позитивних особливостей, які виникають у зв’язку з пристосуванням дитини з дефектом розвитку до навколишнього світу. Дане поняття входить в коло понять, які об’єднані терміном “дизонтогенез”, яким позначають різні форми порушень онтогенезу.

2. Аномальні діти – діти з вродженими чи набутими порушеннями фізичного чи психічного розвитку. Термін походить від грецького слова anomalos – неправильний. Цим терміном позначають дітей, які мають виражені порушення у своєму розвитку. До дітей з порушеннями у розвитку відносять розумово відсталих, нечуючих, поганочуючих, незрячих і поганобачачих, дітей з важкими мовними порушеннями, порушеннями опорно-рухового апарату, затримкою психічного розвитку, з вираженими порушеннями емоційно-вольової сфери (дитячий аутизм, гіперактивність, дефіцит уваги). Вони потребують комплексної реабілітації, яка включає медичну, психолого-педагогічну і соціальну допомогу і при цьому обов’язково індивідуальну.

Сучасним еквівалентом терміну «аномальні діти» є терміни «діти з обмеженими можливостями», «діти з особливими потребами» і «діти з особливими навчальними потребами»(«сhildren with special needs»), «діти з проблемами розвитку». Дуже вдало Л.С. Виготський стверджує, що існує єдність природньої і культурної лінії у формуванні особистості дитини. Під природньою лінією Л.С. Виготський розумів біологічне дозрівання організму дитини, під культурною – розвиток через спрямоване навчання. Стосовно до дітей з порушеннями розвитку Л.С. Виготський говорить про явище дивергенції – неспівпаданні цих двох ліній, що призводить до створення особливих, обхідних шляхів розвитку дитини [1].

3. Корекція (лат. сorrеctio - виправлення) – система психолого-педагогічних заходів, які спрямовані на виправлення або послаблення недоліків психофізичного розвитку дітей. Під корекцією розуміємо як виправлення окремих дефектів (наприклад, корекція вимови, зору), так і цілісний вплив на особистість аномальної дитини з метою досягнення позитивного результату у процесі її навчання, виховання та розвитку. Усунення або згладжування дефектів пізнавальної діяльності та фізичного розвитку дитини позначається поняттям «корекційно-виховна робота».

4. Компенсація - це| заміщення| або| перебудова| порушених| чи| недорозвинених| функцій| організму|. Всі компенсаторні процеси протікають одночасно на декількох рівнях.

Перший - біологічний, або тілесний, рівень протікання компенсаторних процесів.

Другий - психологічний рівень компенсації - надзвичайно складний за своїм змістом. Він включає в себе роботу захисних механізмів, неусвідомлюваних процесів, які забезпечують зниження тривоги і внутрішньої напруги у стресових ситуаціях. Крім того, на цьому рівні розгортається дія так званих копінгстратегій, тобто свідомих зусиль особистості, які спрямовані на підтримку позитивної самооцінки у загрозливих для неї ситуаціях. Третій рівень компенсаторних процесів соціально-психологічний, пов'язаний із суспільним характером людського буття. Добре відомо, що процес відновлення тих чи інших порушень залежить від характеру зовнішньої допомоги, зокрема, від позиції оточуючих стосовно інваліда. Вищий рівень організації компенсаторних процесів - соціальний. Його реалізація пов'язана зі ставленням в цілому суспільства до інвалідів. Ці відносини визначаються національними і релігійними традиціями суспільства, сприяючи або перешкоджаючи соціальній адаптації осіб з обмеженими можливостями. Людина - істота біосоціальна, але провідна роль в процесі становлення і розкриття людської сутності, безперечно, належить соціальним факторам. Те ж саме можна сказати і щодо компенсаторних процесів. В їх реалізації беруть участь як біологічні, так і соціальні чинники, при цьому вони присутні на кожному рівні, правда, в різних пропорційних відносинах.

5. Соціальна реабілітація (лат. rehabilitas – відновлення придатності, здатності) у медико-психологічному значенні – включення аномальної дитини у соціальне середовище, залучення до громадського життя і праці на рівні її психофізичних можливостей. Реабілітація здійснюється за допомогою медичних засобів, спрямованих на усунення або пом'якшення дефектів розвитку, а також спеціального навчання, виховання та професійної підготовки. У процесі реабілітації компенсуються функції, порушені хворобою. Завдання реабілітації вирішуються у системі спеціальних навчальних закладів для різних категорій аномальних дітей, де особливості організації навчального процесу визначаються особливостями аномального розвитку дітей.

6. Реабілітація - це| система медико-психологічних| заходів|, які спрямовані| на включення| дитини| з проблемами розвитку| у соціальне| середовище,| залучення| до громадського| життя| і праці| на рівні| її| психофізичних| можливостей|.

7. Абілітація - це| система лікувально-психологічних| заходів| з метою| попередження| і лікування| патологічних| станів| у|в| дітей| раннього| віку|, які ще| не адаптувалися| до|в| соціального| середовища і| призвели до стійкої| втрати| можливості| навчатися|, працювати| тощо.

8. Соціальна адаптація (від лат. аdapto - пристосовувати) – приведення індивідуальної та групової поведінки аномальних дітей у відповідність з системою суспільних норм і цінностей. У аномальних дітей через дефекти розвитку ускладнена взаємодія із соціальним середовищем, знижена здатність адекватного реагування на зміни, які відбуваються, ускладнюються вимоги. Вони відчувають особливі труднощі у досягненні своїх цілей в рамках існуючих норм, що може викликати у них неадекватну реакцію і призвести до відхилень у поведінці.

9. Людина з проблемами розвитку - особа, яка внаслідок порушення здоров'я потребує спеціальних умов для організації сімейного та соціального оточення і самореалізації.

10. Інвалід — це особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, зумовлене захворюваннями, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності, і потребує соціального захисту.

11. Інвалідність - це обмеження у можливостях, яке зумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути повноцінно інтегрованою у суспільство і брати участь у його житті на рівних умовах з іншими.

Характеристика основних наукових теорій

З точки розу психологічного підходу до проблеми інвалідності можна виділити декілька наукових теорій.

1. Індивідуальна теорія особистості (А. Адлер). Одними із основних понять в даній теорії в межах проблеми інвалідності є "почуття неповноцінності", "компенсація", "комплекс неповноцінності". Згідно даної теорії особи з вираженою органічною слабкістю чи дефектом намагаються компенсувати ці дефекти різними вправами та досягають значних успіхів у певній діяльності. Він вважав, що майже всі люди мають за мету подолання почуття неповноцінності, однак це почуття у деяких людей може бути надмірним та перерости у комплекс неповноцінності. В основі комплексу неповноцінності лежать три види переживань, які переживає особистість у дитячому віці: неповноцінність, надмірна опіка та зневага з боку батьків.

2. Психоаналітична теорія особистості (З. Фрейд). Відомий психоаналітик вважав, що "комплекс неповноцінності" у психоаналізі майже не використовується. "Комплекс неповноцінності" має глибоко еротичні корені, але більшою мірою почуття неповноцінності походить із відношення Я до свого Супер-Я, будучи, так само як почуття провини, вираженням напруги між ними. Почуття неповноцінності і почуття провини взагалі важко відокремити один від одного. Дитина почуває себе неповноцінною, якщо помічає, що її не люблять, і аналогічно почувається дорослий. Звичайно матері, яким доля дала хвору або неповноцінну дитину, намагаються заповнити цю несправедливість надмірною любов'ю.

3. Теорія про мозкову організацію вищих психічних функцій (О. Р. Лурія). Вчений, виходячи з теорії функціональних систем, сформулював загальні принципи мозкової локалізації вищих психічних функцій, які дозволяють передбачити та аналізувати різні їх порушення у залежності від локалізації ураження мозку. Більшість атипій у тій чи іншій мірі зумовлені порушеннями мозкових процесів, тому їх вивчення повинно включати аналіз мозкової діяльності.

4. Асоціативна психологія (Е. Клаперед, М. Монтессорі). Основними поняттями у межах інвалідизації є "відхилення від норми", "діти з відхиленнями", "відстала дитина". М. Монтессорі вважає, що дитині необхідно надати умови для самонавчання та самовиховання. Вчитель повинен звільнитися від усіх упередженостей відносно "рівнів" та "типів", на які поділяються діти (з більшими чи меншими відхиленнями від норми). Йому потрібно у своїй уяві бачити єдиний нормальний тип, який живе у духовному світі. З погляду даного підходу у дітей з відхиленнями вищі духовні цінності приховані, і коли вони проявляються, то винагороджується віра вчителя, який передбачав їхню появу. У цих цінностях дитини вчитель бачить таку особистість, якою вона і повинна бути: невтомною з ентузіазмом. Дитині створюються особливі умови для приємних занять, оскільки активна діяльність необхідна для розвитку. Це допоможе відсталій дитині звільнитися від ознак регресії й здійснити перехід від неробства до праці, від пасивності до активності. Тільки праця і воля виправляють недоліки розвитку, а тому всі дитячі установи повинні покласти в основу своєї діяльності ці принципи. Інакше діти, які видужали з "відхиленнями від норми", і всі покращення сходять нанівець[9].

Історичні аспекти суспільної допомоги дітям з особливими потребами

За останні десятиліття в Україні, як і в усьому світі, збільшилась кількість людей з інвалідністю. Це відбувається у результаті багатьох чинників: природні катаклізми, техногенні катастрофи, забруднення зовнішнього середовища, дорожньо-транспортні пригоди, збільшення кількості вроджених патологій і хронічних захворювань. Конституція України гарантує усім право на освіту, але на практиці ми спостерігаємо те, що певні категорії дітей позбавлені доступу до якісної освіти. Усе це свідчить про необхідність кардинальної зміни підходів до ролі і місця людини з інвалідністю у житті суспільства, створення умов для здобуття освіти, професії, посильної участі у трудовій діяльності.

Досвід догляду, навчання і виховання дітей з обмеженими можливостями має багату спадщину, започатковану ще на ранніх етапах суспільного розвитку. Милосердя до дітей і турбота, особливо про покинутих, стали поширюватися із зміцненням християнського світогляду. У слов’янських державах на таких дітей дивилися як на “божих людей”, слова “святий” і “юродивий” на Русі були синонімами.

Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей - інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення.

Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами прирікає інвалідів на повну ізоляцію: їх не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про ніх дуже мало на сторінках періодики. Значною мірою це обумовлено нашим минулим. Соціальна й інформаційна політика тоталітарної держави ігнорувала проблеми інвалідів, не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю, створенню пристосованої до їхніх можливостей архітектурного середовища.

Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка зумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслуговуванні, спілкуванні, набутті професійних навиків. Засвоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів та зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри з реабілітації, навчальні заклади тощо). Розробка цих заходів повинна базуватися на знанні закономірностей, завдань, сутності процесу соціалізації.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти.

У історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями в розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство.

Монастирський етап (Х - середина ХVIII ст.)

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирям. В історії дефектології та психології (О. Д'ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікувались неповноцінними дітьми, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

Громадське піклування про дітей з особливими потребами виникло на ранніх етапах розвитку Київської держави. На початку ХІІ століття в “Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям” ми знаходимо такі рядки: “Всього паче убогих не забувайте, але ємко могуче по силі кормите й подавайте сироті...”.

За Івана Грозного піклування за сиротами було введено у коло завдань органів державного управління. У 1586 році у статуті Львівської братської школи було зафіксовано, що “вчитель повинен і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт, убогих і тих, які вулицями ходять, прохаючи на прожиток. Учити їх, хто скільки по силам учиться може...”.

З розвитком суспільних відносин, у важкий період міжусобиць та війн, з’явилась велика кількість людей, які мали потребу в матеріальній та моральній допомозі, будуються богодільні, шпиталі, сирітські будинки, притулки, де дітей не лише опікували і доглядали, але і навчали основам грамоти, живопису, співу та різних ремесел. Особливу активність у благодійній діяльності виявила дружина Павла І Марія Федорівна, яку називали “міністром благодійності”, вона піклувалася про сиріт, сліпих, глухонімих. З прийняттям християнства у Київській Русі було запроваджено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища "сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних” у сім'ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом.

Таким чином, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і систем суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.

У епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували "богодільні-шпиталі”, які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богоділень не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, які внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.

Медичний етап (XVIII - XIX ст.)

У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави у питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богоділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

Медичний етап характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів, організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами розумового розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків.

Наприкінці 30-х років ХІХ століття були засновані Московський та Гатчинський сирітські інститути. У ці ж роки виникають перші приватні дитячі притулки. Життя у цих притулках будувалось згідно з “Положенням про дитячий притулок”, яке було написано князем В.Ф.Одоєвським – відомим письменником, автором багатьох книг для дітей (“Книжки дідуся Єремія”, “Посібник для гувернанток” тощо).

Як свідчать архівні матеріали, значний внесок у досвід організації педагогічної діяльності з дітьми та молоддю з проблемами розвитку у другій половині ХІХ ст. зробили Всеукраїнська Спілка Вчителів, Київське товариство взаємодопомоги жінкам, благодійне товариство судового відомства, Товариство Червоного Хреста (1867), Всеукраїнське товариство допомоги жертвам інтервенції та земства. Приватні благодійні товариства (Товариство трудової допомоги глухонімим тощо) згідно з законом від 5 грудня 1866 року відкривають в Україні школи для аномальних дітей: глухонімих, сліпих, розумово відсталих. Багато робилось і приходськими благодійними організаціями. Вони створювали богодільні для старих та утримували притулки для дітей, де вони отримували шкільну освіту та ремісничі навики.

Лікувально-педагогічний етап (XX ст.)

На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.

На початку XX ст. для таких дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.

На початку ХХ ст. на розвиток благодійності вплинув революційний рух. Більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток та заборонили будь-яку благодійну діяльність. Внаслідок цього були спроби відкрити спеціальні заклади у системі державної освіти – дитячі будинки.

У 20-ті рр. ХХ ст. в Україні на чолі з В.Г. Короленком було створено Лігу Спасіння Дітей, Раду соціальної допомоги, Раду захисту дітей та Міністерство соціальної допомоги. У зв’язку зі зростанням бездоглядності, виникає потреба в організації різних виховних дитячих закладів. Так з’являються дитячі приймальні, колонії, зростає кількість дитячих будинків. На перший план виходять соціально-педагогічні аспекти діяльності цих закладів.

У 40 –50-ті роки ХХ ст. від усіх типів навчальних і виховних закладів згідно з наказом Наркомоса (1943 р.) вимагають вирішення нових завдань, які випливали з вимог до виховання дітей і підлітків на завершальному етапі війни: посилення виховного впливу на дітей, вдосконалення змісту роботи, урахування їхніх індивідуальних особливостей і схильностей, індивідуальний підхід до дитини, виховання у колективі і через колектив.

У другій половині 50-х – середині 60-х років ХХ століття поряд з традиційною формою інтернатних закладів – дитячими будинками – виникають школи-інтернати, які планувалось у майбутньому перетворити на основний тип державних освітньо-виховних закладів, які спроможні забезпечити навчання і суспільне виховання підростаючого покоління.

У 60 –70 рр. в педагогічній науці та практиці стає помітним повернення у напрямок соціальної педагогіки та психології, становлення та розвиток її організаційних форм та інститутів, поновлення теоретичних досліджень у галузі освіти і виховання. У сучасних умовах потреба в соціально-педагогічній теорії та практиці посилилась тому, що посилюється роль соціальних факторів у житті суспільства, збільшується кількість дітей та дорослих, які потребують соціального захисту взагалі, соціально-психологічної допомоги зокрема.

У радянський період в Україні, як і в Росії, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям-інвалідам у колишньому СРСР, а зараз і в Україні надані усі можливості. Дотепер вони, в основному, отримують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує її психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві. І тут варто вести розмову про різновидову депривацію (материнську, сенсорну, патерну тощо).

Сучасний етап – від ізоляції до інтеграції.

Інтеграція інвалідів у суспільство у Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти. Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і знаходиться на його передовій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв'язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності. Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:

· проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

· проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

· проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров'я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов'язків інвалідів та їх сімей);

· проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

· проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, які шкодять здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об'єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб'єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації.

Але людина може стати і жертвою цього процесу. Види жертв несприятливих умов соціалізації численні. Це пов'язано з тим, що процес соціалізації здійснюється під дією різних факторів, вплив яких на людину не однозначний, іноді протирічливий, таким чином, можна говорити про наявність різних видів жертв соціалізації. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди.

Оцінка людей за їх зовнішнім виглядом та за розумовими здібностями характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе відношення. Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова, які використовують при описі таких людей, відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів, входячи у нашу свідомість, створюють відповідний настрій.

Основні проблеми можна розділити на три рівні:

- проблеми макрорівня – в межах держави;

- проблеми мезорівня – наявність регіональних умов;

- проблеми мікрорівня – в сім'ї та її найближчому оточенні.

Проблеми реабілітації на макрорівні. Соціальні проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров'я тощо.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та вдосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких обмежені їхніми вадами, станом здоров'я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель певною мірою послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, відокремлює від "нормального” дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає на визнання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, які допомагають людині виживати, завважимо – не жити, а саме виживати. Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій. Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до інвалідів як соціально непотрібної категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тої категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Така думка змінює підхід до тріади "дитина – суспільство – держава”. Сутність цієї зміни полягає у наступному:

· головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв'язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є наслідком не тільки суб'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров'я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

· дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров'ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

· дитина – не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

· держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.

Соціальні проблеми мезорівня. Соціальні проблеми іншого порядку пов'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід. Оскільки спеціальні навчальні заклади розташовані в країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім'ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Відокремленість спеціальних освітніх закладів не може не відобразитись на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для навчальних закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони іноді далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему здобуття інвалідами сучасних престижних професій, здійснювати професійну підготовкуза тими видами праці, за якими є потреба у регіоні.

Результатом переживань батьків стають установки на "оранжерейне” виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім'єю. Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і ось тут про жоден розвиток і тим більше соціальну реабілітацію мови бути не може.

Соціальні проблеми мікрорівня. Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб. Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала, тому потрібно вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітації.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються у неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися у сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.

Принципи спеціальної психології

Методологічні позиції спеціальної психології визначаються наступними принципами:

– принцип детермінізму, відповідно до якого всі психічні явища, як і психіка в цілому , розглядаються як причинно обумовлені діяльністю мозку і навколишньою дійсністю. Детермінування всіх явищ, які характеризують аномальний розвиток, пов'язується з різними патологічними чинниками. Виявлення цих чинників є одним із завдань діагностики при визначенні ускладнень у навчанні дитиниитини;

- принцип розвитку, який виражається у тому, що всі психічні явища розуміються як такі, які постійно кількісно і якісно змінюються і розвиваються. Стосовно спеціальної психології цей принцип передбачає аналіз процесу виникнення дефекту, пояснення того, продуктом якої зміни попереднього розвитку є цей дефект і які його прогнозовані наслідки;

- принцип єдності свідомості і діяльності, згідно якого з яким діяльність є умовою виникнення, чинником формування і об'єктом застосування свідомості людини. При вивченні аномальних дітей реалізація принципу єдності свідомості і діяльності знаходить своє вираження у тому, що діяльність аномальної дитини дитини є одним з важливих параметрів оцінки рівня її розвитку.

Завдяки використанню цих принципів у спеціальній психології здійснюється об'єктивний підхід до вивчення психіки аномальних дітей. Методологічні основи і теоретичні положення спеціальної психології визначають спільну методичну стратегію досліджень у цій галузі знань.

Завдання спеціальної психології

1). вивчення закономірностей і особливостей психічного розвитку дітей і дорослих з різними психічними і фізичними вадами у різних умовах і перш за все в умовах корекційного навчання;

2). вивчення порушень розвитку і формування конкретних форм психічної діяльності і психічних процесів у різних груп аномальних дітей;

3). створення методів і засобів психологічної діагностики порушень розвитку;

4). розробка засобів психологічної корекції вад розвитку;

5). психологічне обгрунтування змісту і методів навчання та виховання у системі| спеціальних освітніх установ;

6). психологічна оцінка ефективності змісту і методів навчання дітей з вадами розвитку у різних умовах;

7). психологічне вивчення соціальної адаптації осіб з вадами розвитку;

8). психологічна корекція дезадаптації. На сьогоднішньому етапі найбільш актуальним завданням є розробка діагностичних методик і виявлення шляхів, засобів і способів компенсації порушень у розвитку дітей.

Основним завданням спеціальної психології на сьогоднішньому етапі є формування адекватної особистості в умовах застосування спеціальних методів і прийомів виховання і навчання, за рахунок яких відбувається заміна і перебудова порушених функцій.

Контрольні запитання і завдання:

1. Сформулюйте визначення спеціальної психології. Охарактеризуйте основні етапи їїх розвитку.

2. Які методологічні позиції і принципи спеціальної психології?

3. Як пов'язана спеціальна психологія з іншими науками? Наведіть приклади.

4. Дайте визначення понять «аномальна дитинадитина» і «аномальний розвиток». Якими сучасними термінами можна їх замінити? Наведіть приклади особливих потреб дітей із з порушеннями в розвитку.

5. Які завдання спеціальної психології Ви вважаєте найбільш важливими?

6. Створіть схему, що розкриває предмет, об'єкт спеціальної психології, її завдання і галузі.

7. На які концепції і теорії Л.С. Виготського слід опиратися при поясненні суті основних категорій спеціальної психології?

8. Яка роль психолога у роботі з дітьми, що мають проблеми у розвитку, на сучасному етапі?

Список використаної літератури

1. Выготский Л.С. Три основных типа дефекта // Педагогическая энциклопедия. М., 1928. Т. 2. Стб. 392; То же // Собр. соч.:В 6 т. М.: Педагогика, 1983. Т. 5. С. 181-182; То же // Выготский Л.С. Проблемы дефектологии. — М.: Просвещение, 1995. С. 115-116.

2. Выготский Л.С. Социально-психологическая основа воспитания ребенка с дефектом // Педагогическая энциклопедия. М., 1928. Т. 2. Стб. 393-394; То же // Собр. соч.: В 6 т. М.: Педагогика, 1983. Т. 5. С. 182-183; То же // Выготский Л.С. Проблемы дефектологии. — М.: Просвещение, 1995. С. 116-117.

3. Дефектология: Словарь-справочник / Авт.-сост. С.С. Степанов; под ред. Б.П. Пузанова. – М., 1996.-231с.

4. Усанова О.Н. Специальная психология [Текст] / О.Н.Усанова. – М., 1990.- 298с.

5. Дети с нарушениями развития: [Текст] Хрестоматия / Сост. В.М. Астапов. – М., 1995.-342с.

6. Лебединский В.В. Нарушения психического развития у детей [Текст] / В.В.Лебединский. – М., 1985.-287с.

7. Лурия А. Р. Высшие корковые функции и их нарушение при локальных поражениях мозга. [Текст] / А.Р. Лурия. — М., 1962, 2-е изд. 1969.-С45-67.

8. Мэш Э. Детская патопсихология. Нарушения психики ребенка. [Текст] / Э.Мэш, Д.Вольф. – СПб., 2003. – 432с.

9. Монтессори М. «Дети – другие» [Текст] / М. Монтессори. — М.:Прайм-Еврознак, 2009.- 324с.

10. Мамайчук И. И. Психология дизонтогенеза [Текст] / И.И.Мамайчук. — СПб., 2000.-С.34- 43.