Тема 2. 1. Особливості розвитку, навчання та виховання особистості при глибоких порушеннях слуху

План

1. Класифікація осіб із вадами слуху. Причини порушень слуху. Основні групи дітей.

2. Класифікація порушень слуху:

а) глухота;

б) приглухуватість

3. Закономірності психічного розвитку та навчально-пізнавальної діяльності глухих і слабочуючих дітей.

4. Складні форми порушень у глухих дітей

5.Роль психолога у розвитку слухового сприймання та розвитку мовлення учнів з вадами слуху.

6. Соціально-психологічні особливості людини з порушеннями слуху

Класифікація осіб із вадами слуху. Причини порушень слуху.

Слух відіграє надзвичайно важливу роль у житті і діяльності людини.

Слухом називається здатність організму сприймати й диференціювати звукові коливання за допомогою слухового аналізатора. Втрата слуху, навіть часткова, створює бар'єр між людиною і суспільством, ускладнює оволодіння знаннями і спеціальністю, обмежує трудову і суспільну діяльність, затримує розвиток особистості. Відсутність слуху серйозно обмежує й естетичне виховання особистості, адже людина позбавляється можливості нормально сприймати музику.

Причини порушення слуху:

1. Вроджені: токсикоз вагітності, вірусна інфекція матері, травматичні пошкодження плоду, вроджена деформація слухових кісточок, недорозвиток слухового нерву, аклюзія (недорозвинення внутрішнього вуха), відсутність барабанної перетинки, атрезія (зарощування зовнішнього слухового проходу) і таке інше.

2. Набуті (до трьох років): різні захворювання - менінгіт, енцефаліт, пневмонія, свинка, запальні захворювання носа і носоглотки, неврит слухового нерва, грип та його ускладнення; механічні травми голови - забиті місця, удари, впливи зверхсильних звукових подразників. У інвалідів з порушенням слуху і мови можливі наступні порушення основних функцій організму: порушення психічних функцій (сприйняття, уваги, пам'яті, мислення, мови, емоцій, волі); порушення статодінамічних функцій; порушення сенсорних функцій (тобто слуху).

Інвалідам з порушенням функцій слуху найбільш значущим є обмеження здібності до спілкування. Здібність до спілкування - здібність до встановлення контактів між людьми шляхом сприйняття, переробки і передачі інформації. Спілкування здійснюється за рахунок засобів комунікації.

Основою класифікації є наступні критерії:

- міра втрати слуху,

- час втрати слуху,

- рівень розвитку мови (Р. М. Боскіс) [2].

Основні групи дітей

Відповідно до попередніх критеріїв виділяють наступні групи дітей:

1. Глухі (ті, які не чують). До них відносять дітей з рівнем втрати слуху, що позбавляє їх можливості природно сприймати мову і самостійно засвоювати її. Серед них виділяють:

- ті, які рано оглухли. У цю групу входять діти, які народилися з порушеним слухом або втратили слух до початку мовного розвитку або на ранніх його етапах. Звичайно зберігаються залишки слуху, які дозволяють сприймати сильно різкі звуки;

-ті, які пізно оглухли. Це діти, у яких певною мірою збереглася мова, вони втратили слух у тому віці, коли вона вже була сформована. Головним завданням у роботі з ними є закріплення уже наявних мовних навичок, збереження мови від розпаду й навчання читанню з губ.

Основні причини:

1) неправильний розвиток слухового органу у період вагітності матері (вплив спадкового чинника);

2) несприятливі умови розвитку плоду в результаті дії шкідливих чинників у період вагітності матері: перенесені інфекційні захворювання — грип, кір, травми тощо; вживання матір'ю алкоголю; лікування стрептоміцином і іншими лікарськими препаратами; травма плоду в перші місяці вагітності.

Набута глухота найчастіше є результатом запальних процесів у внутрішньому вусі і слуховому нерві при різних захворюваннях: менінгіті, кірі, скарлатині, грипі.

Залежно від часу виникнення розрізняють ранню глухоту, що виникла в період передмовного розвитку, і пізню, таку, що наступила, коли у дитини мова вже сформувалася.

2. Приглухуватість (туговухість) (ті, що погано чують). Це діти із частковою слуховою недостатністю, яка ускладнює мовний розвиток, але зі здатністю до самостійного нагромадження мовного запасу за допомогою залишкового слуху. Тугоухість – це порушення слуху, яке ускладнює мовленнєве спілкування людей у побуті, на виробництві та у суспільному житті; порушення слуху, яке зумовлює приглухуватість, може коливатися від незначного його зниження до майже повної втрати, що межує з глухотою. Якщо при глухоті сприйняття мови різко обмежене, то при приглухуватості в спеціально створених умовах (посилення голосу, використання спеціальної звукопідсилюючої апаратури тощо) можливості сприйняття мови зростають.

Термін "глухий" застосовується тільки до тих, хто не сприймає ніякі звуки. У людей, які страждають глухотою з дитинства, мова не розвивається і як наслідок - глухонімота.

Причини виникнення приглухуватості різноманітні.

Погіршення слуху наступає:

1) як результат гострого або хронічного запалення середнього вуха: відбуваються патологічні зміни в середньому вусі — прорив барабанної перетинки, рубці, зрощення, що приводить до порушення рухливості барабанної перетинки і ланцюга слухових кісточок;

2) як результат хронічних захворювань носа і носоглотки (наприклад, аденоїдні розрощування); при цьому порушується прохідність євстахієвої труби;

3) як результат перенесених інфекційних захворювань (скарлатини, грипу, кору);

4) як результат вроджених аномалій органів слуху в ембріональному періоді.

Приглухуватість може бути виражена в різній мірі — від незначного порушення сприйняття шепітної мови до різкого обмеження можливості сприйняття мови розмовної гучності.

Існує декілька класифікацій порушень слуху. Серед них найбільш поширеними є класифікації Б.С. Преображенского і Л. У. Неймана [8].

Згідно першої класифікації виділяються чотири рівні зниження слуху: легка, помірна, значна, важка — залежно від відстані, на якій сприймається розмовна і шепітна мова. Діапазон сприйняття при цьому значний. Так, при легкому рівні зниження слуху шепітна мова може сприйматися на відстані від 3 до 6 м, при важкому рівні — на відстані від 0 до 0,5 м.

Богданова [1] виділяє три рівні приглухуватості, враховуючи не тільки відстань, на якій сприймається мова, але і стан мови.

Заслуга М. Боскіс [2] полягає в тому, що серед дітей з порушеннями слуху вона виділила слабочуючих, які заслуговують особливого психолого-педагогічного підходу. Головна відмінна риса цих дітей від глухих полягає в тому, що вони самостійно, хоч і в недостатній мірі, засвоюють усну мову.

Р. М. Боскіс, Р. Коровіним в 50—60-ті рр. XX в. була розроблена система спеціального навчання слабочуючих дітей усної і письмової мови [2].

Було передбачено два відділення при навчанні:

I відділення — для дітей, які мають відносно невеликі порушення слуху і фразову мову з помилками вимови її розуміння;

II відділення — для дітей з важчим порушенням слуху і лише з елементарною мовою. Дещо пізніше була створена система спеціального виховання для слабочуючих дошкільників (Б. Д. Корсунською тощо).

Велика частина дітей з приглухуватістю другого рівня погано розрізняють розмовну мову на відстані 2—3 м у звичайній життєвій ситуації. Важливо відзначити, що будь-який усний вислів і навіть окремо вимовлене слово — різногучне (М.І.Жинкін). Наприклад, у слові «магазин» з середньою гучністю звучить перший склад «ма», потім достатньо голосно — другий склад «га» і всього тихіше — третій склад «зин», хоча він і наголошений. Тому дитина з порушеним слухом може сприйняти склад «га», а решту частини слова не почути; при ближчій і чіткішій вимові вона може почути «мага» або навіть все слово. Окрім цього, мова варіює по висоті складових її звуків, тому більш високочастотні звуки (вище 1000 Гц і більш), що входять до складу окремого слова або цілого вислову, можуть і не відчуватися. У первинний період оволодіння мовою, якщо дитині не виявляється спеціальна сурдопедагогичеськая допомога, він самостійно опановує осколками слів і словами, сильно спотвореними по звукобуквенному складу.

Невипадково Корсунська [6] рекомендувала використовувати дактологію при навчанні мови не тільки глухих, але і слабочуючих, оскільки за допомогою ручної азбуки діти можуть правильно сприймати і запам'ятовувати склад слова. Дуже повільно, навіть в умовах спеціального навчання, йде збагачення словникового запасу у слабочуючих дітей. Найуспішніше запам'ятовуються словесні позначення людей, які оточують дитину, домашніх тварин, назви основних предметів меблів, посуду, улюбленої їжі, деяких частин квартири: вікно, двері; значно важче діти опановують назвами дій, навіть найпоширеніших, назвами квітів, окремих частин і ознак предметів.

У міру того, як діти опановують доступну їх віку лексику і у них формується проста фразова мова, виникають нові труднощі. Діти важко засвоюють таку особливість слова, як багатозначність, наприклад «важка валіза» і «важка вдача», важко розуміють, що однокорінні слова пов'язані спільністю значення. У мові слабочуючих дітей не відразу з'являються слова з префіксами і суфіксами, дітям важко зрозуміти їх значення, вони лише поступово розуміють, що кожне слово несе в собі той або інший рівень узагальнення, що, наприклад, слово меблі має більш загальний сенс, тоді як слова диван, ліжко, стіл, стілець, табуретка — більш конкретне значення.

Для психічного розвитку слабочуючої дитини дуже важливо, як вона сприймає мову на слух. Якщо через ті або інші захворювання слух дитини погіршується, це негативно позначається на її психічному стані. Сприятливі умови розвитку створюються, коли проводиться спеціальна сурдопедагогічна робота з вдосконалення слуху з використанням загальної і індивідуальної звукопідсилюючої апаратури. Розвиток наочних форм пізнавальної діяльності протікає у слабочуючої дитини успішніше, ніж розвиток мови і словесно-логічного мислення. Проте, чим складнішими стають наочні завдання, які слід вирішувати дитині, тим більших труднощів вона починає зазнавати при їх вирішенні і відставати в навчанні. При підборі, наприклад, малюнків за тотожністю у наочних завданнях, матрицях Равена, слабочуючі діти, які навчаються в школі, виконують ці завдання так успішно, як і ті, які чують. Вони не зазнають великих труднощів, так само як і ті, що чують, при доповненні малюнка до цілого за принципом центральної симетрії.

Якщо у слабочуючих дітей, починаючи з молодшого шкільного віку, в умовах спеціального навчання здійснюється всебічний розвиток словесної мови і всіх пізнавальних процесів в їх єдності, то поступово до середнього і тим більше до старшого шкільного віку їх психічний розвиток наближається до нормального.

У загальному психічний компенсаторний розвиток слабочуючих дітей і підлітків в умовах спеціального навчання дозволяє їм здобути освіту в обсязі повної середньої школи, деяким — вищу освіту, а головне — стати корисними членами суспільства і здійснювати високопродуктивну трудову діяльність.

У глухих нерідко спостерігається порушення вестибулярного апарату. Воно частіше зустрічається у дітей з набутими порушенням слуху, ніж із спадковою формою глухоти. Важкий запальний процес, який охоплює середнє і внутрішнє вухо дитини, розповсюджується і на ті, що знаходяться в безпосередній близькості (півкруглі канали — складові частини вестибулярного апарату). У результаті можуть виникати незворотні зміни в будові і функціях обох систем. Таке явище спостерігається при важких отитах, які викликані інфекціями (грипом, скарлатиною, кором і ін.).

Завдяки діяльності вестибулярного апарату людина сприймає зміни швидкості руху власного тіла і всі зміни напряму руху. У міру того як маленька дитина опановує велику кількість різних рухів (навчається піднімати руки, голову, власне тіло, повзати, ходити, стрибати тощо), у неї формуються статичні і статокінестичні рефлекси на основі певних сигналів від вестибулярного апарату. Завдяки діяльності вестибулярного апарату у людини формується уміння зберігати рівновагу при різних рухах тіла в просторі.

Не менш важлива роль вестибулярного апарату у формуванні умінь орієнтуватися в просторі, оскільки він враховує всі зміни у напрямі рухів. Глухі діти, які мають з народження або з раннього дитинства порушення вестибулярного апарату, помітно пізніше, ніж інші діти, опановують ходьбу. Потім вони починають ходити, майже не відриваючи ніг від землі, ковзаючи по підлозі, проводячи багато додаткових рухів, які допомагають їм утримувати вертикальне положення тіла. Поступово їх хода вирівнюється в результаті вироблення компенсуючих статокінетичних рефлексів, які виникають завдяки зоровому сприйняттю власного руху і м'язових відчуттів від цих рухів.

Труднощі виникають у дітей при виробленні нових рухів — умінь стрибати, бігати, стояти на одній нозі, стояти і рухатися із закритими очима. У глухих дітей з порушенням вестибулярного апарату спостерігаються великі труднощі в орієнтуванні спочатку в близькому просторі (кімнаті, квартирі, будинку, де вони живуть), а потім і в ближчому і дальшому (у районі міста або селища, в лісі, при зануренні у воду).

Факт порушення вестибулярного апарату у дітей необхідно встановлювати з раннього дитинства. У лікарів-отоларингологів є для цього спеціальні засоби. Порушення вестибулярного апарату у дітей необхідно враховувати у всіх видах виховного і учбового процесу, при виконанні дітьми будь-яких рухів в просторі, особливо при заняттях фізкультурою і спортом, лікувальною фізкультурою, і при навчанні дітей різним трудовим операціям. Спеціально організовані заняття, спрямовані на розвиток у дітей навичок кінетичного і зорового контролю за своїми діями, дозволяють значно компенсувати у них недоліки рухів. Навчання глухих умінню орієнтуватися в просторі є одним з багатьох завдань всього навчально-виховного процесу.

Закономірності психічного розвитку та навчально-пізнавальної діяльності глухих і слабочуючих дітей

У психічному розвитку дітей з порушеним слухом виділяють такі характерні закономірності (за Соловйовим) [10]:

1. Перша з них полягає в тому, що через порушення слуху обсяг зовнішніх впливів на глуху дитину обмежений, взаємодія із середовищем збіднена, спілкування з оточуючими людьми ускладнено, водночас необхідною умовою успішного психічного розвитку будь-якої дитини є значне зростання кількості, розмаїтості і складності зовнішніх впливів. Внаслідок цього обмеження психічна діяльність такої дитини спрощується, реакції на зовнішні впливи стають менш складними і різноманітними, система міжфункціональної взаємодії змінена. Спостерігається нерозмірність у розвитку наочно-образного і словесно-логічного мислення (превалює перше); письмова мова в обох формах - імпресивній (читання) і експресивній (письмо) – переважає над усною.

2. Друга закономірність - відмінності у темпі психічного розвитку в дітей з порушеннями слуху у порівнянні з дітьми, які нормально чують. Науковий шлях психічного розвитку дитини з порушеним слухом представлені у такий спосіб: розходження в психічній діяльності між дитиною, яка чує і глухою дитиною, незначні на початкових етапах онтогенезу, потім зростають протягом наступного часу. Так відбувається до певного етапу, коли внаслідок систематичного сурдопедагогічного впливу розходження перестають наростати і навіть зменшуються. Чим кращі умови, тим швидше й значніше зближується розвиток дитини з порушеним слухом з розвитком дитини, яка нормально чує.

Відчуваючи потребу у спілкуванні з навколишніми, глухі користуються міміко-жестикулярною мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації. Як певна база для розвитку мислення і засіб спілкування, міміко-жестикулярна мова не може повністю замінити словесну мову - могутній фактор розвитку психіки дитини. Функції її у спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти міміко-жестикулярну мову й використовувати її для передачі своїх думок може лише людина, яка володіє системою її знаків. У спілкуванні глухих зі спеціально підготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестикулярної мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування у них словесної мови.

Проблеми соціально-психологічної адаптації глухих осіб до навколишнього середовища, можуть спричинити появу вторинних дефектів. Це призводить до появи у них таких особистісних рис, як ригідність, егоцентризм. Відсутність внутрішнього контролю, імпульсивність, сугестивність, більш високий рівень агресивності в поведінці, менше, ніж у чуючих, прагнення до співпраці, емоційна незрілість. При цьому у жінок з порушеннями слуху відзначається більша, ніж у нечуючих чоловіків, емоційна стабільність, кмітливість, сумлінність, менша, ніж у них, підозрілість, наполегливість, схильність до ризику.

Незважаючи на серйозний та різноплановий негативний вплив глухоти і туговухості на розвиток дитини, навіть при найважчих ураженнях слухової функції, але при збереженому інтелекті, можливості всебічного розвитку особистості дітей із порушеннями слуху необмежені. Під впливом соціальних факторів (головним чином спеціального навчання), виявляючи наполегливість у подоланні труднощів, викликаних дефектом, люди зі стійкими порушеннями слуху досягають значних успіхів у різних сферах виробничої і суспільної діяльності, в реалізації своїх творчих здібностей.

Багато людей різного віку у всьому світі страждають від проблем, пов'язаних з втратою слуху. Це фізична проблема здоров'я, яка може виникнути і розвиватися у будь-який час. У більшості випадків втрата слуху відбувається поступово і практично завжди безболісно. Люди можуть протягом декількох років не помічати, що проблема існує в їхньому житті, адже хвороба розвивається настільки поволі, що спочатку може бути ледве помітною.У результаті поступово пропадає здатність людей чути звуки і голоси навколо них. А це впливає не тільки на них самих, але і на життя навколишніх людей.

Групи ризику дітей першого року життя по приглухуватості і глухоті:

- діти, що народилися від багатоплідної вагітності;

- діти з масою тіла менше 1,5 кг;

- діти, матері яких перенесли під час вагітності краснуху, герпетичну інфекцію, цитометоловірусну інфекцію;

- діти, матері яких приймали під час вагітності ототоксичні препарати;

- діти, що отримували в період новонародженості за їх свідченнями антибіотики ряду аміноглікозидів;

- діти слабочуючих (або глухих) батьків;

- діти з родовими травмами і внутрічерепним крововиливом.

Ці діти якомога раніше повинні бути оглянуті отоларингологом. У них необхідно провести обстеження слуху за допомогою однієї з об'єктивних методик (імпедансометрія, отоакустична емісія).

У слабочуючих і глухих дітей з рано набутими чи вродженими недоліками слуху статичні і локомоторні функції відстають у своєму розвитку. На першому році життя у глухих дітей відмічається відставання у термінах тримання голови, запізнення в оволодінні ходьбою. Діти часто не володіють тим руховим досвідом, що є до цього часу в дітей, які чують: не вміють швидко бігати, стрибати, повзати, робити найпростіші рухи, наслідуючи дорослих. Сформовані рухи характеризуються порушеннями координації, орієнтуванням в просторі, страхом висоти, сповільненістю і скутістю. Найбільша своєрідність у розвитку рухових якостей у дошкільників з порушеннями слуху відзначається в рівнях швидкісних якостей і рівноваги. Слабочуючі діти трирічного віку не виконують завдання на збереження статичної рівноваги, з якими справляються однолітки, які чують. Хоча в дошкільному віці в дітей з порушеннями слуху починається процес поліпшення стану рівноваги, різких змін не відбувається. Глухі діти за показниками якості рівноваги поступаються не тільки чуючим, але і сліпим, слабозорим і розумово відсталим дітям.

Багатьом слабочуючим і глухим дітям притаманні порушення дрібної моторики (рухів пальців, артикуляційного апарату), що відображається надалі на формуванні різних видів дитячої діяльності. При виконанні багатьох рухів, у тому числі і елементарних побутових, діти з вадами слуху створюють зайвий шум, неритмічні і уповільнені рухи. Це виявляється у слабкій ході, човганні ногами, нескоординованих і неспритних рухах. Спостерігається асиметрія кроків, похитування корпусу, підвищена різкість рухів. Відсутність вербального спілкування в процесі формування рухів також є однією з причин, що знижують якість рухів. Серед дітей з порушеннями слуху виділяються ті, у кого є залишкові явища ДЦП, що пов'язано з паралічами і парезами тулуба, різко обмежуючи пересування дітей у просторі. Негативний вплив на моторний розвиток дошкільників з порушеннями слуху створює великий обсяг статичних навантажень, пов'язаний з безліччю занять у дитячому садку. Гіподинамія, на думку Г. В. Трофимової, є однією з причин недостатнього розвитку деяких рухових якостей, викликає і збільшує порушення постави, плоскостопість у глухих і слабочуючих дошкільників.

Складні форми порушень у глухих дітей

Первинним порушенням, яке може бути у глухих дітей, є порушення зору. Необхідно мати на увазі, що порушення зору буває різного рівня — від невеликої короткозорості або далекозорості до вираженого слабобачення і повної сліпоти. При цьому воно може виникнути в різний час: дитина може народитися з певним порушенням зору або набути його пізніше і з різних причин.

1. Бувають глухі і одночасно сліпі діти з самого народження або з найраншого віку або глухі і одночасно слабобачачі. Для них створюються спеціальні умови виховання і навчання. Значно частіше, ніж важкі порушення зору, у глухих зустрічається короткозорість або далекозорість, що повністю або частково корегується окулярами. Разом з тим у цих дітей буває звуження полів зору, порушення акомодації і конвергенції, зустрічається косоокість, можливі випадки порушення сітківки. У зв'язку із труднощами, які виникають при спілкуванні з глухими дітьми, не рідкісні випадки, при яких офтальмологи на основі спілкування з матір'ю дитини і окремих спостережень ставлять діагноз: зір нормальний. Тим самим дитина позбавляється допомоги, яку вона отримує при носінні окулярів, спеціального можливого лікування і певним чином побудованих занять для заповнення пропусків загального розвитку із-за недоліків зору. Бувають також випадки, коли дитина вже має правильно для нього виписані і необхідні для його щоденного життя окуляри, але хтось із батьків (або інших близьких) ці окуляри не дає дитині, оскільки побоюється, що вона їх розіб'є і пошкодить при цьому очі, пораниться.

Необхідно також мати на увазі, що порушення зору у дітей або збільшення цього порушення нерідко спостерігається в шкільному віці. При цьому глухі діти і підлітки не завжди правильно розуміють, що з ними відбувається. Нерідко вони замикаються, стають неуважними до всіх подій, що відбуваються у школі, до вчителя і його завдань, починають гірше вчитися.

У цілому не менше 25 % школярів можуть мати ті або інші порушення зору. Отже, необхідна обов'язкова регулярна перевірка зору всіх учнів. У окремий глухих дітей спостерігається синдром Ушера. Це природжена глухота і порушення зору, що поступово збільшується, у вигляді звуження полів зору і пігментної дистрофії сітківки. До підліткового віку відбувається повна втрата зору. Необхідно не тільки своєчасно діагностувати присутність даного синдрому у глухого школяра, але наперед психологічно готувати його до лиха, що насувається, — сліпоти, навчити читати і писати за Брайлем навчати його таким видам трудової діяльності, які будуть доступні йому і при сліпоті, що наступила.

Слід ще передбачати можливі випадки порушення колірного зору (дальтонізм), оскільки вони в загальній людській популяції зустрічаються в 7,4 % випадків у хлопчиків і в 0,8 % — у дівчаток. Випадки порушення колірного зору також не завжди своєчасно виявляються у глухих дітей із-за недоліків мовного спілкування з ними. Проте дальтонізм необхідно діагностувати у дітей ще в дошкільному віці, щоб правильно організовувати їх виховання.

2. У значній кількості випадків (від 20 до 35 % — в різних дитячих колективах) у глухих дітей спостерігається первинна затримка психічного розвитку (ЗПР), зумовлена недостатністю діяльності центральної нервової системи, викликаної тими або іншими причинами (важкою хворобою матері під час вагітності, особливо в перші три місяці; важкою хворобою дитини в перші місяці або роки життя).

У дітей з первинною ЗПР зазвичай спостерігається виражена церебрастенія, яка веде до підвищеної стомлюваності. Через це діти відрізняються мінливою поведінкою, легко переходять в стан підвищеного збудження або, навпаки, в стан млявості і байдужості до того, що оточує. Діти емоційно нестійкі і насилу звикають до цілеспрямованої довільної діяльності, що вимагає подолання певних труднощів. У своєму психофізичному розвитку вони відстають від глухих дітей, що не мають інших первинних порушень розвитку. Але міра відсталості і її характер багато в чому визначаються тими умовами життя, в яких діти знаходилися до школи, і їх загальним фізичним станом.

Діти з первинною ЗПР, які не чують, виховувалися в спеціальній дитячій установі для нечуючих дітей або вдома при систематичній участі спеціалістів-сурдологів, зазвичай мають незначне відставання в розвитку довільної наочно-практичної діяльності, у розвитку зорового сприйняття, наочного мислення, образній пам'яті у порівнянні з нечуючими дітьми, без первинної ЗПР і ті, що виховуються в схожих умовах. Але вони мають істотне відставання від інших глухих в розвитку словесної мови, в оволодінні сприйняттям мови і вимовою, в засвоєнні значень слів, що позначають предмети і явища самого найближчого оточення, в оволодінні зв'язною мовою. Вони успішніше опановують елементарні математичні уявлення. Під час вступу до школи вони зазвичай правильно встановлюють кількість предметів в межах 10, можуть у цих межах складати і віднімати групи предметів, але обов'язково користуються пальцями при перерахунку і жестовими умовними позначеннями.

Глухі діти з первинною ЗПР, не одержуючи кваліфікованої сурдопедагогічної допомоги в ранньому і дошкільному віці, до початку шкільного віку різко відрізняються від глухих дітей без первинної ЗПР. За поведінкою і результативністю їх наочно-практичних дій вони схожі з розумово відсталими дітьми, проте навчаються набагато продуктивніше.

При створенні сприятливих умов для їх всестороннього психофізичного розвитку діти, що не чують, з первинною ЗПР поступово (за великі терміни) опановують програму спочатку молодших, а потім і середніх класів школи для звичайних дітей, що не чують.

3. Серед глухих зустрічаються приблизно 10—15 % дітей, які мають розумову відсталість різного рівня. Розумова відсталість є наслідком значного пошкодження мозкової діяльності дитини, обумовленої або серйозними захворюваннями матері або батька дитини (наприклад, алкоголізм, використання інших наркотиків), неблагополучно-протікаючою вагітністю матері і важкими пологами, або травмами голови, або захворюваннями дитини, наприклад менінгоенцефалітом в найранішому дитинстві.

Розумово відсталі глухі діти мають своєрідність і відставання в розвитку ще більше, ніж розумово відсталі з нормальним слухом. До початку шкільного віку у глухих розумово відсталих дітей є труднощі в координації рухів власного тіла, в точних рухах рук і ніг, у фіксації погляду і уваги на певних предметах. Діти насилу виконують прості дії з предметами по точному наслідуванню діям дорослого. Їх власна наочно-практична діяльність надзвичайно елементарна.

Спостерігається помітне відставання і своєрідність у розвитку всіх пізнавальних процесів, мові, емоційно-вольовій сфері навіть у порівнянні з розумово відсталими, такими, що мають підлягаючий зберіганню слух, тим більше в порівнянні з дітьми, що мають тільки порушення слуху.

Глухі розумово відсталі діти навчаються в спеціальних класах за особливою програмою, причому більш простій, ніж розумово відсталі діти з нормальним слухом.

4. Серед глухих є діти з дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Їх не так багато: вони складають 3 — 3,5 %. Ті діти, які можуть ходити самостійно і навчаються в школі, мають дуже своєрідну несиметричну ходу, скорчену позу тіла, вимушені рухи рук і ніг. Психофізичний розвиток цих дітей протікає з глибокою своєрідністю. Вони зазнають труднощів у зоровому сприйнятті предметів, оскільки через насильницькі рухи шиї і голови не можуть спокійно оглядати предмети. Окрім цього, у них нерідко спостерігаються порушення рухів очей, порушення акомодації і косоокість. Не менш складна для дітей наочно-практична діяльність, оскільки насилу вони можуть здійснювати точні дії з предметами. Особливо складним є формування мови у тих дітей, які не чують з ДЦП. За наявності нав'язливих рухів у ділянці рота і нерідко спостережуваною дізартрії украй важко формувати у таких дітей вміння розмовляти. Із-за порушень рухів рук їм важко опанувати мову і письмо, що є важливою ланкою у формуванні мови глухих дітей. У момент вступу до школи глухі діти з ДЦП зазвичай зовсім не володіють мовою і мають істотне відставання в розвитку всіх психічних процесів. Але при глибоко індивідуальному підході, що враховує потенційні можливості кожної дитини, глухі діти з ДЦП можуть засвоювати в більш розтягнуті терміни програму початкової і основної школи для глухих дітей. Для найбільш здатних дітей з ДЦП ці терміни можуть співпадати з термінами навчання глухих дітей із ЗПР.

Серед глухих дітей з ДЦП зустрічаються розумово відсталі (із ще обширнішою поразкою мозкової діяльності, ніж при ДЦП). Їх необхідно своєчасно діагностувати. Вони відстають у всьому психофізичному розвитку, і значно більше ніж глухі тільки з ДЦП.

5. Ще одну групу з складними порушеннями складають діти, які мають окрім порушення слуху ще порушення мовних зон кори головного мозку. При енцефалографічному дослідженні у таких дітей, як правило, зустрічаються порушення нормальної діяльності в скроневій і передньо-центральній ділянках кори головного мозку. У групі глухих дітей такі діти складають близько 5%. Особливість цих дітей в шкільному віці —відмінності в рівні розвитку наочно-практичної діяльності, процесів сприйняття, наочного мислення, образної пам'яті, з одного боку, і мови і що формуються на її основі словесно-логічного мислення, словесній пам'яті з іншою. За рівнем розвитку наочних форм пізнавальних процесів і практичної діяльності вони близькі до основної групи глухих. За рівнем розвитку мови вони відстають від глухих із ЗПР, іноді навіть нагадують глухих розумово відсталих.

У глухих дітей, які мають порушення мовних зон кори головного мозку, іноді спостерігається і легке пошкодження центральної нервової системи, що веде до первинної ЗПР. У таких дітей відставання і своєрідність у психічному розвитку близьке до того, яке спостерігається у глухих розумово відсталих дітей.

6. Особливу проблему складають глухі діти з порушеннями поведінки, психічно неврівноважені, хворі. У таких дітей бувають періоди спокійніших станів, коли вони можуть дотримувати шкільну дисципліну, вчитися і засвоювати знання і уміння. Але потім з тих або інших причин відбувається загострення психічного захворювання, що робить неможливим перебування даного учня в школі. Зазвичай його поміщають у відповідну лікарню, де його лікують тривалий період, іноді декілька місяців. У лікарні даний учень ніяких навчальних знань не отримує і дуже відстає в розвитку.

7. Необхідно також особливо виділити групу глухих дітей соматично ослаблених, таких, які перенесли тривалі важкі захворювання або які мають постійне порушення діяльності організму (захворювання серця, легенів, нирок, печінки). Ці діти часто мають підвищену стомлюваність і понижену працездатність, що неминуче зменшує ефективність їх навчання. Нерідко у таких дітей спостерігається загальне відставання в психічному розвитку, подібне до того, яке спостерігається у дітей із ЗПР.

Можуть бути випадки, коли у дітей, окрім глухоти, немає жодних серйозних порушень організму, але внаслідок того, що їм довго не надавалася спеціальна допомога, вони сильно відстають у загальному психічному розвитку. Буває так, що глуха дитина дошкільного віку знаходиться удома або відвідує дитячий садок, де з нею спеціально не займаються. Вступаючи до школи, така дитина уміє вимовляти тільки декілька співзвуч і у спілкуванні користується ними та елементарними жестами рук і мімікою обличчя. Оскільки оволодіння мовою відіграє дуже важливу роль у психічному розвитку дитини, то дитина в 7 років, яка зовсім не володіє мовою, вже має велике відставання в психічному розвитку, причому більше, ніж менш розвинена у нього до цього віку наочно-практична діяльність.

Аналогічні додаткові порушення розвитку зустрічаються і у слабочуючих дітей. При цьому відставання і своєрідність в психічному розвитку у цих дітей залежить не тільки від міри втрати слуху і важкості додаткових порушень, але і від рівня розвитку наочно-практичної і навчальної діяльності, мови і мислення, які формуються і удосконалюються в умовах компенсуючого навчання

Дослідження слуху та напрямки корекційної роботи

Найбільш простим методом обстеження слуху є дослідження слуху за допомогою мови шепітної і звичайної розмовної гучності. Слова підбирають з низькою і високою частотною характеристикою. Наприклад:

санки бабуся

шуба ворона

пічка лак

щітка лампа

У звичайних умовах обстеження в обстановці відносної тиші сприйняття шепітної мови вважається нормою на відстані 6 — 7 м. Якщо дитина повторює слова невпевнено, необхідно наблизитися на 1 м. Потім наголошується відстань, при якій дитина повторює слова впевнено. Якщо дитина не чує жодного слова, слід виявити здібність до сприйняття голосних і приголосних звуків: м, н, р, д, г, у (низькочастотні); шиплячі, і, е (високочастотні). (Високочастотні звуки чуються краще, ніж низькочастотні). У процесі обстеження необхідно враховувати загальний стан дитини: втомленість, увага, готовність до виконання завдань.

Дитина, яка втомилася, легко відволікається, не сприймає зміст завдання. У таких випадках неточні відповіді будуть результатом несприятливого загального стану і не дадуть об'єктивної картини зниження слуху. Звідси виникають діагностичні помилки, якщо дитина не володіє усною мовою і не розуміє словесних доручень, рекомендується використовувати звучні (бубон, свисток) і озвучені іграшки (пташка, гавкаюча собачка тощо).

Під час обстеження необхідно дотримуватись певних умов: потрібно створювати таку обстановку, при якій дитина була б зайнята справою (грала з мамою, розглядала картинки, іграшки). У такому разі виключається вгадування звукового сигналу по маніпуляції логопеда з озвученими іграшками. Кожну реакцію дитини на поданий звуковий сигнал необхідно ретельно фіксувати: дитина прислухається, повертає голову у бік джерела звуку, зовсім не звертає увагу на звук.

Пропоновані прийоми перевірки слуху не є достатньо точними і об'єктивними у визначенні дозування сили звуку, відносно кінцевої оцінки результатів. Тому при виражених порушеннях слуху необхідно скерувати дитину до фахівця-отоларинголога і зробити аудіограму (дослідження слуху за допомогою спеціального приладу — аудіометра). Робота з формування правильної мови у слабочуючих дітей повинна носити систематичний характер і починатися відразу ж з моменту виявлення порушення слуху. Визначаючи послідовність і зміст корекційної роботи, необхідно спиратися:

а) на закономірності розвитку мови дитини в нормі;

б) на наявний запас мовних навичок.

При легкому рівні зниження слуху виявляється достатнім посилення гучності розмовної мови на заняттях. Це допомагає активізувати ослаблений слух дитини.

При важких рівнях зниження слуху необхідно використовувати аналізатори, які підлягають збереженню - в першу чергу зоровий: дітей привчають прочитувати з губ, що допомагає з найбільшою повнотою розуміти мову оточуючих людей. У свою чергу це сприяє подальшому мовному розвитку на основі наслідування.

Корекційно-виховна робота із слабочуючими дітьми здійснюється за наступними напрямами:

- розвиток розуміння мови, уточнення і розширення лексичного запасу,

- формування граматики будови мови,

- вимовляння звуків. Одночасно проводяться заняття з навчання грамоти — читання і письма.

На всіх видах занять обов'язково використовується залишковий слух дітей, який підсилюють за допомогою спеціальної апаратури.

Корекційне навчання здійснюється у спеціальних яслах, дитячих садках для дітей з порушеннями слуху, де вони знаходяться з 2 до 6 років. З 6 років вони продовжують навчання у школах для слабочуючих дітей. Профілактика порушень слуху у дітей здійснюється головним чином батьками і вихователями дитячих установ. Профілактичні заходи необхідно розпочинати з внутріутробного періоду розвитку дитини, оберігаючи матір в період вагітності. Після народження дитини важливо ретельно стежити за її здоров'ям: тримати вуха в чистоті, попереджати запальні процеси в органах слуху, приймати заходи з уникнення побутових травм. У маленьких дітей вкрай важливо оберігати вуха від холоду, оскільки часті простуди можуть призвести до патології мовного апарату.

Потрібно пам'ятати, що для слуху шкідливі дуже гучні звуки, крики, шум в групі. Тому слід створювати дітям бережливий, ощадливий режим, уникати сильних звукових подразників, спілкування на підвищених тонах.

У цілях попередження порушень слуху лікар-отоларинголог повинен періодично обстежувати дітей. Це допомагає своєчасно усувати щонайменші патологічні зміни, які можуть привести до зниження слуху.

Якщо у дитини вже є вроджене або набуте враження органу слуху, необхідне невідкладне втручання лікаря: від часу початку лікування багато в чому залежить, який характер носитиме порушення слуху і як це вплине на формування мовної функції.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть і охарактеризуйте основні причини порушень слуху і відповідно групи дітей.

2. Які закономірності психічного розвитку та навчально-пізнавальної діяльності глухих і слабочуючих дітей вам відомі.

3. Яка існує класифікація порушень слуху і в чому її особливість.

4. У чому полягає специфіка і особливість складних форм порушень у глухих дітей?

5. Яка роль психолога у розвитку слухового сприймання та розвитку мовлення учнів з вадами слуху?

6. Які соціально-психологічні особливості людини з порушеннями слуху?

Список використаної літератури

1. Богданова Т.Г. Сурдопсихология [Текст] / Т. Г. Богданова. – М.: Академия, 2002. –С.54-67.

2. Боскіс Р.М. Глухі та слабочуючі діти [Текст] / Р.М.Боскіс. - М., 1963. - 345с.

3. Виготський Л.С. Про розвиток мовлення глухих [Текст] / Л.С.Виготський / / Дефектологія. - 1994. - № 4. - С.88-90.

4. Головчиц Л.А. Дошкольная сурдопедагогика [Текст] /Л.А.Головчиц. – М.: ВЛАДОС, 2001. –С.35-68.

5. Итоги деятельности Украинского общества глухих по слуховой, трудовой и социальной реабилитации неслышащих[Текст] . – К., 2010.-112с.

6. Корсунська Б.Д. Навчання мови глухих дошкільників [Текст] / Б.Д.Корсунська . - М., 1969.-234с.

7. Обухова Т.І. Вплив порушення слуху на психічний розвиток дитини [Текст] / Т.І.Обухова // Дошкільне виховання аномальних дітей / під ред.Л.П.Носкової.- М, 1993

8. Преображенский Б.С. Особенности развития мышления у детей с нарушением слуха [Текст] / Б.С. Преображенский Б.С. і Л. У. Нейман. – М.: ВЛАДОС,2006.-С.67-97.

9. Речицкая Е.Г. Готовность слабослышащих детей школьного возраста к обучению в школе [Текст] / Речицкая Е.Г., Пархалина Е.В. – М.: ВЛАДОС, 2000.

10. Розанова Т.В. Психологія глухих дітей [Текст] / Розанова Т.В., Соловйов І.М. – М, 1971.-238с.

11. Филичева Т.Б., Нарушения речи у детей: Пособие для воспитателей дошкольных учреждений [Текст] // Т.Б.Филичева, Н.А.Чевелева, Г.В.Чиркина. -- М.: Профессиональное образование, 1993. - 232с

12. Фомічова Л.І. Сурдопедагогіка [Текст] / Хрестоматія // Л.І. Фомічова. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2003. – 1, 2 тт.