Тема 14. Роль держави в ринковій економіці.

Теоретичні основи державного регулювання ринкової економіки.

Особливості сучасного етапу розвитку товарного виробництва та необхідність державного регулювання економіки

Теоретичні основи державного регулювання ринкової економіки.

Держава як один із найсильніших інститутів посідає найважливіше місце в спрямуванні економічного розвитку національних економік наприкінці ХХ століття. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом потужного впливу інститутів на економічні перетворення. Сучасні західні теорії виявилися не в змозі передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії: адже не можна було й уявити, що інституціональні трансформації в суспільстві настільки сильно вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектора та виведуть ці країни на динамічний шлях економічного розвитку, а вочевидь обмежений бюрократичний механізм зможе ефективно управляти цим розвитком.

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль відносно економічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, які забезпечували певну виробничу, фінансову та соціальну стабільність у суспільстві, реформатори не спромоглися так само швидко створити каркас ринкової економіки (тобто численні інститути, що їх не існувало при соціалістичній системі), який гарантував би сталість системи на макро- та мікрорівні. Критичний розрив між економічними і інституціональними реформами не міг не привернути уваги до проблеми стратегії формування ринкових інститутів у перехідних економічних системах.

У процесі становлення сучасної ринкової економіки важливу роль відіграє конструювання інститутів приватної власності та капіталу, приватнопідприємницького сектора та підприємця як головної дійової особи економіки. З точки зору загальних тенденцій суспільного прогресу, тут однаково важливі розвиток приватнопідприємницької економіки, корпоративної економіки, великих і величезних фінансово-промислових груп, адекватних механізмів організації та управління.

На нинішньому етапі ми теж спостерігаємо послідовний процес становлення нового метасуб'єкта економіки – інститутів громадянського суспільства, які набувають дедалі більшої сили в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації – спілки промисловців та підприємців, асоціації банкірів, торгово-промислові палати, які вже не є елементами держави. Але вони не є й структурами ринкової економіки. Це інститути громадянського суспільства. Сюди також входять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Всі ці структури є активними учасниками та суб'єктами регулювання економічних і соціальних процесів, але не є, повторюємо, інструментами ні держави, ані ринку.

Коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передачу функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

Зазвичай роль держави в економіці пов'язують із недосконалістю чи вадами ринку, які держава повинна компенсувати. Якби, мовляв, ринок був досконалим, то роль держави зводилася б до нуля. І чим більше він досконалий – тим меншою стає роль держави. Відповідно, й ринок потрібен для того, щоб компенсувати вади та недосконалість державного регулювання.

Таке розуміння ролі держави, на мій погляд, неправильне. По-перше, завжди виникає спокуса знайти ідеальну модель ринку. Відтак, наближаючись до неї, ми будемо поступово зменшувати масштаби державного втручання до граничного – нульового –значення.

По-друге, існують суперечливі погляди на питання щодо первинності держави чи ринку. Більшість економістів, особливо ж неоліберального спрямування, стверджують, що спочатку був ринок, а державні інститути утворилися внаслідок дефектності, недосконалості ринку. Одним із яскравих прикладів такого бачення є концепція суспільного договору, в рамках якої процес виникнення держави пояснюється дією суспільного договору. З цього погляду, держава постала заради вирішення колективної проблеми – забезпечення населення суспільними товарами (законом і порядком), які були потрібні для функціонування ринку. Узагалі немає жодної розвинутої країни, де держава не брала б активної участі в регулюванні економічних процесів.

З огляду на закономірності глобалізації світу, появу нових суб'єктів світової економіки та геополітики, нових центрів сили, особливості їх взаємодії і балансу недоцільно говорити про якесь неминуче послаблення ролі держави, зведення її до "компактного і недорогого" апарату контролю та нагляду за дотриманням загальноприйнятих правил. У нових умовах формуються і нові реалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав. Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва й захисту національних інтересів країни перед лицем поки що єдиної глобальної держави – консолідованого Заходу, а також існуючих регіональних союзів та асоціацій і ТНК. Від усвідомлення реалій цього нового світопорядку залежить і місце держави в нових світових ієрархіях, і її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, і можливість справляння впливу на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв'язку з її особливим геополітичним положенням та своєрідністю історичного розвитку. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.

Особливості сучасного етапу розвитку товарного виробництва та необхідність державного регулювання економіки

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно під­вищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використо­вувати норми правового примусу і розпоряджатися значними еко­номічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох за­водів, земельних ділянок, залізниці, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюд­жет половину валового національного продукту, здійснює до 20 від­сотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контро­лем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес сус­пільного виробництва і висока концентрація останнього модифіку­вали традиційний механізм саморегулювання економіки, різко об­межили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку держав­ного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо­мічна система стала високоефективною. Політика державного ре­гулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні про­цеси і небажані відхилення, які періодично переривають і дефор­мують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується свідомо через мере­жу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масо­вої інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску". Підприємницькі ор­ганізації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація бри­танської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх ви­конанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами дер­жавної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рок-феллорів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Велико­британії — "Ллойдз", "Барклейз", в Німеччині — групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерцбанк".

"Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко вико­ристовуються в країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою виливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості — Інститут па­перу, в металургії — Союз виробників чорних металів, у суднобу­дуванні — Техніко-торґовельне управління суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській сис­темі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються не­змінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регу­лювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалі­зації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не під­порядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розста­новку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню ве­ликих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпе­чення безперервності процесу відтворення національного госпо­дарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.