Зовнішні та внутрішні умови розвитку

Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні, але й взаємопов'язані, переходять одні в інші. Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій, фор­мується здатність оперувати об'єктами подумки (тобто зовнішнє, об'єктивне, стає внутрішнім, суб'єктивним).

У ході розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи свого неповторного виявлення на кожній стадії цього процесу.

Людська психіка розвивається як система, що самовдоскона­люється (І.П. Павлов). Постійно порушується і знову віднов­люється рівновага між організмом і середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноважування — постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спону­кають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

Внутрішні суперечності — рушійні сили розвитку психіки

"Зняття" одних суперечностей призводить до появи нових, які, відповідно, спонукають до нових дій, до подальшого удосконалення діяльності особистості.

Психіка, свідомість дитини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності з освоєння об'єктивної дійсності, діяльності, що опосередкована взає­минами з дорослими.

Розглядаючи цю схему, наголосимо, що зовнішні протиріччя, тобто супереч­ності між людиною і навколишнім середовищем, самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише коли вони інтеріоризуються, перетворюються на внутрішні, по­роджують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутріш­ніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г.С. Костюк).

Основною суперечністю, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах і по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, Г.С. Костюк вважає розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та дося­гнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес оволодіння останніми здебільшого відстає від розвитку перших.

26

Не менш важливим є те, що на ранніх етапах розвитку названа суперечність внутрішніх тенденцій, котрі мають місце в житті людини, як правило, не усвідом­люється (Г.С. Костюк). Лише значно пізніше вона стає предметом самоусвідом­лення, людина переживає її як невдоволення собою, прагне її подолати тощо.

Конкретизуючи сказане, зупинимось на деяких типових проявах цієї основної суперечності. Навчальна діяльність систематично створює розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями і вже освоєними учнями способами дій, між новими ситуаціями і попереднім досвідом, між уже засвоєними узагаль­неннями і новими фактами тощо. Ці суперечності розв'язуються шляхом оволо­діння людиною новими способами дій, досконалішими операціями, узагальне­ними прийомами розумової діяльності.

Мотиваційна сторона розвитку особистості, як правило, випереджає опера­ційну і змістовну, спонукаючи до вдосконалення останніх.

Має місце розходження між бажаним, очікуваним і наявним, теперішнім. Суперечності виникають і між досягнутим рівнем розвитку людини та способом її життя, місцем у суспільстві. Виникнення нових мотивів діяльності особистості включає боротьбу старого і нового, формування спроможності підпорядкову­вати безпосередні мотиви опосередкованим мотивам діяльності тощо.

Становлення окремих сторін психіки також породжує безліч суперечностей, зокрема при переході від перцептивного до мисленого пізнання дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від аналітичного розрі­знення ознак об'єктів до їх синтетичного відображення тощо.

Д.Б. Ельконін вважав, що психічний розвиток протікає у формі оволодіння дитиною діяльностями двох типів: тими, у рамках яких проходить орієнтація в основних смислах людської діяльності та освоєння цілей, мотивів і норм взаємин між людьми (безпосередньо—емоційне спілкування немовлят із дорослими, ро­льова гра дошкільнят, інтимно-особистісне спілкування підлітків), і тими, в яких освоюються суспільне вироблені способи дій з предметами й еталони виділення в предметах тих чи інших сторін (маніпулятивно-предметна діяльність дитини раннього віку, навчальна діяльність молодших школярів, навчально-професійна діяльність старших школярів).

Невідповідність потреб і мотивацій, що формуються через діяльності першого типу, та операційно-технічних можливостей, якими дитина оволодіває через діяль­ності другого типу, і складає визначальну рушійну суперечність психічного розвитку.

Посилення цієї суперечності спричиняє зміну провідної діяльності, в якій і формуються необхідні для її подолання психічні новоутворення.

О.М. Леонтьєв виділяє такі ознаки провідної діяльності: по—перше, у формі провідної діяльності виникають і диференціюються нові види діяльності; по-дру­ге, в ній перебудовуються й формуються окремі психічні функції; і, по-третє, вона визначає зміни особистості.

27

Кожному періоду дитинства відповідає своя провідна діяльність, а саме: без­посередньо-емоційне спілкування з дорослим для немовлят, предметно-мані-пулятивна діяльність у період раннього дитинства, рольова гра для дошкільнят, навчальна діяльність для молодших школярів, інтимно-особистісне спілкування для підлітків, навчально-професійна діяльність для періоду ранньої юності (Д.Б. Ельнонін).

Таке визначення провідних видів діяльності не є загальноприйнятим. Примі­ром, Д.І. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю підліткового віку є розгор­нута суспільне корисна діяльність у всіх її формах (трудова, суспільно-організа­ційна, художня, спортивна, навчальна). М.С. Каган наполягає, що для періоду ранньої юності провідною є ціннісно-орієнтаційна діяльність свідомості, пошук сенсу життя, самостійне визначення всіх моральних, політичних і естетичних іде­алів та ін.

Зауважимо, що різні підходи до осмислення проблеми психічного розвитку вказують на різні суперечності, але всі вони, без сумніву, є джерелом такого розвитку.

Розвиток дитини має нерівномірний характер. На одних етапах зміни у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово (стабільні періоди), на інших — вони відбуваються бурхливо й швидко (критичні періоди). Послідовність розвитку визна­чається чергуванням стабільних і критичних періодів. Незначні та малопомітні для оточуючих зміни під час довгих стабільних періодів зумовлю­ють, врешті- решт, появу вікових новоутворень внаслідок якісних стрибків у розвитку під час криз.