2. Проблема буття у філософії.

Проблема про те, як все існує, тобто про його буття, розглядається в онтології. Онтологія – вчення про суще, про першооснови буття. Термін «онтологія» запровадив у ХVІІ ст.. німецький філософ Р.Гоклініус. Під нею розумілася окрема галузь філософського знання, яка досліджувала сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та ін.

Проблема онтології є однією з провідних складових практично всіх філософських систем минулого. В Україні в Київо-Могилянській академії висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Основними його характеристиками вважались: єдине, істинне і добре.

Спроби створення загальної онтології спостерігаються й у сучасних філософських школах і напрямках. Неотомізм з теологічним трактуванням буття, Феноменологія Е.Гусерля з його відмовою від гносеологізму, філософія життя М.Шелера з її «проривом» до реальності, екзистенціалізм з його суб`активною онтологією і «сенсом буття» (М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр), негативна діалектика Т.Адорно (Франкфуртська школа) з її онтологією як тотальною критикою буття, марксизм Д.Лукача з його розуміння онтології як зв`язку між минулим і сучасним, між старим і новим тощо.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв`язків та взаємодії між такими категорія ми і поняттями: людина, світ, буття, матерія, простір, час, рух, свідомість, особистість.

Онтологія дає можливість охопити єдність багатоманітного, універсального у зв`язках і відносинах, що відображаються у свідомості людини. При цьому світ, що є, був і буде – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв`язку людини і світу має категорія «буття».

Філософська категорія “буття” є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями “суще”, “сутність”, “існування”, “субстанція”, “матерія”, “природа”, що є похідними від “буття” і представляють собою її різні сторони й аспекти. Отже, можна сказати, що через категорію “буття” у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія “буття” зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого – її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого. Вчення про буття складає один з розділів філософії, який має назву онтологія (онтос – буття, логос – вчення).

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття. Для нього буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде й ніяк бути. Парменід обґрунтовує цю тезу так: усе, про що говориться й мислиться, є. Неможливо думати (а значить, і говорити) інакше, ніж думаючи про щось, що є. Думати ніщо рівнозначне не думати, а говорити про ніщо, значить ні про що не говорити. Саме тому ніщо немислиме і його не можна виразити. Отже, “думати” і “бути” поєднуються, співпадаючи: “одне й те ж думати і бути” (Парменід. Поема “Про природу”).

Буття у Парменіда є те, що не народжуване й не знищуване, бо, якби воно народжувалося, то – з небуття, що є абсурдним, адже встановлено, що небуття немає. Визнання народження його з буття є теж абсурдним, бо тоді воно вже є, а отже, народитися знову не може. З тієї ж причини немає небуття. Тому буття існує поза часом: у нього немає ні минулого, ні майбутнього, воно завжди є лише тепер. Воно є вічним без початку й кінця. Воно є незмінним і нерухомим, бо змінність і рухливість передбачали б небуття, стосовно якого буття рухається або у що буття трансформується.

Після Парменіда в античній філософії категорія “буття” розглядалася у творах Платона та Аристотеля. У Платона справжнє, істинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ речей, як бліде відображення світу ідей, не мав істинного буття. Тобто буття у нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель розглядав буття як певну ланку, що зв’язує між собою сутності та речі чуттєвого світу. Так, він писав, що сутністю є прості тіла: земля, вогонь, вода і все, що з них складається, - живі істоти, небесні світила та їх частини. Усі вони мають матерію й форму, які є невіддільними одна від одної. Буттям володіють і матерія, й форма. Але буття матерії є можливість, а буття форми – дійсність (Аристотель. “Метафізика”).

Іншого змісту категорія “буття” набула у філософії XVII-XVIII століть. У цей час більшість філософів проводили дослідження природних явищ і їх властивостей, тому під буттям вони розуміли частіше за все природу. Наприклад, Гоббс вважав предметом філософії тіло (природні тіла та речі, штучно створені людиною). Тобто у нього буття ототожнюється з тілесною субстанцією. На його думку, духовні субстанції навіть якби існували, то їх все одно не можна було б пізнати. У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції – матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. А в його формулі “мислю, отже, існую” відбувається зміщення акцентів із буття на знання.

У філософії Гегеля буття постало як чисте визначення мислення. Отже, у нього воно перетворюється лише на абстракцію, на “загальне після речей”. Він писав: “Чисте буття є чистою абстракцією і, отже, абсолютно-негативним, яке, взяте так само безпосередньо, є ніщо” (Гегель. “Наука логіки”). Тобто Гегель проголошує принцип тотожності мислення та буття. При цьому буття розглядається ним в його абстрактній всезагальності. Це є об’єктивно-ідеалістичне розуміння буття.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості. Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об’єктивний закон суспільного розвитку – визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як “виробництво самого матеріального життя” (Маркс. “Німецька ідеологія”).

У ХХ столітті з’явилися “нові онтології” (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію “буття” лише стосовно людини. В роботі “Буття і час” він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті людини є її переживання власного “буття-у-світі” (буття як присутності). Буття у Хайдеггера є замкненим у собі. А розкритися воно може лише через мову: воно ви-мовляє, ви-словлює себе. Тим самим мова набуває онтологічного статусу, вона стає самим буттям, адже “мова вкорінена у буттєвій конституції присутності” (Хайдеггер. “Буття і час”).

Дієслово «бути» (не бути) в минулому, теперішньому і майбутньому часі, а також зв`язка «є» належать до числа найбільш уживаних слів у багатьох мовах («есть» - у російській, «ist» - німецькій, «is» - англійській, «est» - французькій мовах).

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Але не просто існує, а перебуває у складному процесі міжпредметного зв`язку всезагального характеру. Це дозволяє сприймати світ у цілісності. За допомогою категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу.

Всезагальні зв`язки буття проявляються через зв`язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ. Цілісний світ – це всезагальна єдність конкретних речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів. Усіх їх можна назвати сущими. Кожне суще – унікальне й неповторне. Визнання унікальності кожного сущого лежить в основі виділення певних форм буття. До основних форм буття належать:

1) буття речей (тіл), процесів, які поділяються на:

а) буття речей, процесів, станів першої природи;

б) буття речей, процесів другої природи;

2) буття людини, яке поділяється на:

а) буття людини у світі речей (тіло, його будова, фізіологічно-біологічні процеси тощо);

б) специфічне людське буття (свідомість, воля, здатність перетворюватися на будь-яку тварину);

3) буття духовного (ідеального), яке існує як:

а) індивідуальне (суб`єктивне) духовне (індивідуальна свідомість);

б) об`єктивне духовне (суспільна свідомість);

4) буття соціального, яке поділяється на:

а) індивідуальне соціальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі;

б) суспільне буття.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне – поняття, вживані в різних значеннях і смислах у міфології, релігії й філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи.

Релігія терміном «дух» визначає душі людей, які мають розум, а також волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття «дух» по-різному тлумачиться філософами: як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти волю, прагнення до творчості; як характеристики суспільних явищ - дух народу, нації тощо.

Гегель у роботі «Філософія духу» зазначає, що пізнання духу є найбільш складним. Він аналізує суб`єктивний, об`єктивіний і абсолютний дух.

До форм існування абсолютного духу відносить мистецтво, релігію і філософію.

Марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття.

Дух ще називають внутрішнім світом людини. Його носієм виступає конкретний індивід, людина, особистість. Все, що відбувається у світі, відображається у свідомості людини. Свідомість це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття.

Свідомість має складну структуру. Вона поділяється на:

- індивідуальну (самосвідомість, почуття, знання, воля, мислення, пам`ять),

- групову,

- суспільну (психологія, ідеологія, форми суспільної свідомості: правову, політичну, моральну, релігійну, філософську, наукову, естетичну, економічну, екологічну, історичну та ін.).

Крім того, дослідники духовного життя виділяють такі поняття, як «духовне виробництво», «духовну культуру», «суспільну свідомість».