38. Актуальні проблеми становлення і розвитку права екологічної безпеки в Україні

На сьогодні в Україні цілісна система регулювання екологічної безпеки знаходиться на

стадії формування. Правові відносини у сфері забезпечення природно-техногенної безпеки

регулюються численними законодавчими та підзаконними актами, які визначають вимоги щодо

екологічної безпеки для різних видів діяльності. Проте ці нормативно-правові акти, різні за

рівнем і призначенням, не мають сьогодні належного узгодження і носять здебільшого

відомчий характер.

Систему законодавства в галузі забезпечення екологічної безпеки в Україні певною мірою

сформовано. Проте існуюча система має чимало недоробок:

• норми законодавчих актів носять загальний та посилочний характер, спираючись на

пІдза-конні акти;

• обмеження та регулювання діяльності відбувається на рівні підзаконних актів через

ліцензії та дозволи, норми яких іноді суперечать одна одній, що, у свою чергу, призводить до

різного розуміння самої суті екологічної безпеки та перешкоджає ефективній реалізації

встановлених норм суб’єктами права;

• відсутні також обґрунтовані критерії ранжування за ступенем небезпеки та чинниками

негативного впливу на довкілля потенційно небезпечних об’єктів, що не дає змоги визначати

пріоритети в прийнятті управлінських рішень і провадити інвентаризацію потенційно

небезпечних виробництв [2, с.74]. Натомість національна нормативно-правова та методична

база має формуватися:

• розробленням та прийняттям нових законодавчих актів, що забезпечують комплексний підхід

до вирішення проблеми та відповідають вимогам ЄС:

• внесенням змін та доповнень до чинних законодавчих актів у частині підвищення вимог до

охорони навколишнього середовища, раціональним використанням вторинних ресурсів та

ресурсозбереження [6, с.66].

Зважаючи на відсутність чіткого розмежування функцій між міністерствами та

відомствами, їх дублювання, система шетитуцїйного забезпечення регулювання та контролю за

дотриманням вимог екологічної безпеки також потребує суттєвого удосконалення. Відомча

розпорошеність і дублювання контролюючих функцій знижує їх ефективність і створює

додаткові перешкоди в діяльності суб’єктів підприємництва [12, с.75].

Відповідно до світової та європейської практики передбачається розвиток вже існуючих і

запровадження нових механізмів регулювання екологічної безпеки, зокрема:

• ідентифікація небезпечних видів діяльності як основного критерію під час оцінювання стану

екологічної безпеки:

• ліцензування небезпечних видів діяльності як інструменту регулювання рівня безпеки під час

діяльності з небезпечними речовинами та процесами;

• страхування екологічних ризиків;

• здійснення екологічного аудиту як одного з можливих інструментів оцінювання рівня

небезпечності;

• застосування поняття „ризику” як інтегрального показника можливих екологічних загроз [13, с.25].

39. Поняття та ознаки екологічної безпеки як правової категорії.

Упродовж останнього десятиліття важливим напрямом екологічного права та його складників визнано право екологічної безпеки, яке слід розглядати як:

1) комплексний міжгалузевий інститут;

2) різновид екологічних правовідносин, тісно пов'язаний з різними сферами правового регламентування діяльності, небезпечної для довкілля, здоров'я й життя людини;

3) принцип екологічного права;

4) об'єкт правового регулювання екологічного права - складова національної й транснаціональної безпеки;

5) міждисциплінарний напрям науки екологічного права й теорії безпеки, що покликаний захищати життєво важливі інтереси людини, суспільства й держави.

Екологічна безпека являє собою соціоприродну та наукову реальність, є об'єктом дослідження різних наук (природничих, соціальних, юридичних та ін.), оскільки охоплює складний комплекс взаємозв'язків людини з навколишнім природним середовищем. Екобезпека-категорія соціальна, притаманна людському суспільству, формується в межах суспільних відносин. Це поняття належить до складних, неправового характеру, хоча відносини, що виникають у сфері екологічної безпеки, регулюються правом. Таким чином, екобезпека має певні правові форми.

Зазначена категорія характеризується, по-перше, як вічна цінність людського суспільства, що ґрунтується на певній системі гарантій екологічної безпеки співіснування природи і людини. По-друге, при забезпеченні екологічної безпеки враховуються закони природи, за якими розвиваються екологічні об'єкти. По-третє, екобезпека здійснюється під контролем держави, яка утворює систему спеціальних органів. По-четверте, основною правовою формою є екологічне право як самостійна правова галузь.

Визначення екологічної безпеки як правової категорії має різноманітне тлумачення в еколого-правовій науці. Вона розглядається як захист людини і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу; умова збереження здоров'я людей і забезпечення сталого соціально-економічного розвитку; баланс розвитку екосистем; діяльність по захисту життєво важливих екологічних інтересів; складова частина міжнародної екологічної безпеки тощо.

Законодавець визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних екологічних, політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ст. 50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"). Таке визначення характеризується великою ємністю змісту.

Відносини по забезпеченню екологічної безпеки тісно пов'язані з раціональним і ефективним використанням природних ресурсів, охороною природного середовища, з використанням екологічно небезпечних територій та об'єктів, що обумовлює комплексність змісту поняття екологічної безпеки, яке включає: а) певний стан природного об'єкта (безпека природи) і б) систему гарантій держави громадянам по забезпеченню нормальної життєдіяльності людини.

Екологічна безпека може розглядатися в двох аспектах. По-перше, як суб'єктивна категорія, зокрема, у процесі реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку шляхом регулятивного та охоронного методів. По-друге, як об'єктивно існуюча система правового забезпечення екологічної безпеки, за допомогою якої регламентується екологічно небезпечна діяльність, режим використання природних ресурсів, охорона довкілля, попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для природних об'єктів і населення.

Навколишнє природне середовище вважається безпечним, коли його стан відповідає встановленим у законодавстві критеріям, стандартам, лімітам і нормативам, які стосуються його чистоти (незабрудненості), ресурсоємності (невиснаженості), екологічної стійкості, санітарним вимогам, видовому різноманіттю, здатності задовольняти інтереси громадян.

Об'єктами екологічної безпеки відповідно до ст. З Закону "Про основи національної безпеки України" є: людина і громадянин (їх конституційні права та свободи, перелік яких відповідно до Основного Закону (ст. 22) не є вичерпним); суспільство (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси); держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність). Таким чином, об'єктами екологічної безпеки є життєво важливі інтереси суб'єктів безпеки: права, матеріальні та духовні потреби особи; природні ресурси та навколишнє природне середовище як матеріальна основа державного і суспільного розвитку. Людина виступає не тільки суб'єктом відносин по забезпеченню екобезпеки, а й об'єктом, який на собі відчуває негативний вплив і потребує правового захисту.