3.Другий етап розвитку філософії науки – конвенціоналізм а.Пуанкаре.

Поряд зі спеціальними дослідженнями А.Пуанкаре є засновником концепції конвенціалізму. Конвенціалізм (угода) — напрямок, який проголошує, що в основі наукових теорій лежать угоди (конвенції) між ученими. Вони обумовлені зручністю й простотою і не пов’язані з критеріями істинності. В основі конвенціалізму лежать наукові відкриття, які показували, що наукові теорії втратили характер „копій” реальності й перетворилися у теорії, що конструюють штучні реальності. В таких теоріях зростала роль неемпіричних критеріїв істини і фактора довільного вибору вченого.

Концепція помірного конвенціалізму А.Пуанкаре викладена у двох роботах „Наука й гіпотеза” і „Цінність науки”, де стверджується, що в основі науки лежать такі засновки, які варто розуміти як конвенції, за допомогою яких учені вибирають конкретний теоретичний опис фізичних явищ серед ряду різних однаково можливих описів. Найбільше значення тут відводиться гіпотезам, які з одного боку можуть бути підтверджені досвідом, і стають істинами, інші спростовуються і відкидаються, треті не приводячи до помилок є просто корисними. Науковими підставами для виникнення конвенціоналізму стали різні геометричні системи (Евкліда, Лобачевского тощо), які співвідносилися з досвідом, однак встановити їх істинність практично не можливо, оскільки не можливо однозначно сказати, яка з них відповідає дійсному простору. Згодом на основі критичних зауважень до своєї концепції А.Пуанкаре прийшов до висновку, що відбір наукових концепцій відбувається на основі їх ефективності або емпіричного контролю (тобто, факти були визнані критерієм істинності наукових теорій).

Безперечним здобутком конвенціалізму було звільнення наукових концепцій від жорсткої залежності від сфери фактів (як того вимагали позитивісти), та відкривав можливості для наукової уяви, однак така позиція таїла загрозу заперечення об’єктивності науково знання.

4. Сцієнтичні напрямки у філософії хх ст.: неопозитивізм та Марбурзька школа неокантіанства.

У ХХ ст. позитивізм не втрачає своїх позицій і продовжує розвиватися в межах неопозитивізму та постпозитивізму.

Неопозитивізм (або третій позитивізм)виник у 20-х рр. ХХ ст. і розвивався як течія, що претендувала на вирішення філософсько-методологічний проблем науки. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні філософські школи.

1. Віденський гурток (1922).

Представники: М.Шлік, О.Нейрат, Р.Карнап, Г.Рейхенбах, А.Айєр.

Основною метою Віденського гуртка було:

• звести філософію до логічного аналізу мови науки;

• піддати філософське та наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, основні засади якого сформував М.Шлік: виходячиз того, що будь-яке наукове знання є узагальненням „чуттєво-даного”, він вважав, що всі наукові знання має бути зведені до „чуттєво-даних”.

Верифікація (перевірка на істинність) передбачала:

• виділення провідних положень певної теорії;

• зведення до простих неподільних, „атомарних” суджень;

• виділення у реальності „атомарних” фактів;

• співставлення „атомарних” суджень з „атомарними” фактами;

• обґрунтування отриманих результатів.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істи нність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість зіставити постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. Основним завданням філософії було, за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених сенсу висловлювань.

2. Львівсько-варшавська школа (К.Айдукевич, Я.Лукасевич, А.Тарський, Т.Котабринський) характеризувалася:

   • негативним ставленням до ірраціоналізму;

   • прагнула до зближення філософії та науки, внаслідок надання філософським міркуванням логічно точного статусу;

   • логічним плюралізмом (різноманітні логічні системи здатні створювати різноманітні онтологічні системи);

   • раціоналізмом, суть якого полягала у семантичному аналізі мови науки і філософії (через усунення двозначностей та неточностей).

Львівсько-варшавська школа була ідейно неоднорідною. Її окремі представники розвивали феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціональну концепцію наукових теорій (К,Айдукевич) тощо.

3. Філософія лінгвістичного аналізу (Д.Мур, Л.Вітгенштейн, Г.Райл, П.Стросон, Д.Остін тощо) відмовилася від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об’єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів.

Концептуальною основою всієї сцієнтичної філософії став твір Л.Вітгінштейна „Логіко-філософський трактат” у якому стверджувалося, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Точність знання забезпечується точністю використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Зважаючи на неоднорідність непозиттивізму, його головними рисами були:

• за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

• основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

• відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

• обґрунтування ідеології демаркаціоналізму, тобто розмежування наукового та ненаукового знання;

• методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого наукового твердження .

Неопозитивізм мав принципове значення для розвитку філософії науки внаслідок того, що:

• виділив науку як знання та діяльність;

• здійснив аналіз співвідношення філософії та науки;

• розкрив взаємозв’язок науки та суспільства;

• поставив проблему синтезу наук;

• дослідженню логічних структур.

• зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;

• змінили уявлення про науку (підкреслили, що наука має такі елементи, які не можуть бути зіставлені з фактами (ідеальні об’єкти тощо)).

До сцієнтичних напрямків у філософії відноситься також Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва займалися дослідженням вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділив три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука); практичну (етика); естетичну (мистецтво), і вважав, що в основі їх усіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії. Теорія може змінитися лише тоді, коли вона має внутрішню суперечність. Тоді виникає потреба усунути суперечність шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, і врешті це призводить до нового бачення і теорії і реальності. Згодом ситуація повторюється, а її результатом стає збагачення предметного змісту, за допомогою якого ми бачимо дійсність.