Складові самоаналізу уроку

1. Оцінка загальної структури уроку. До якого типу уроку може бути віднесений даний урок? Яке місце уроку в темі, розділі курсі? Чи чітко виділені елементи уроку даного типу і чи правильно визначена дозування часу, що відводиться на кожну частину уроку?

2. Реалізація основної дидактичної мети уроку. Чи всі вимоги програми по даній темі (питання) отримали відображення в уроці? Наскільки активні були учні при ознайомленні з новим матеріалом (сприйняття, розуміння, пробудження пізнавального інтересу)? Чи вірно продумана методика вирішення окремих ‘блоків’ нового матеріалу? Як і що слід змінити у вивченні нового матеріалу і чому? Чи мала місце організація первинного, супутнього закріплення (в процесі ознайомлення з новим, на спеціально виділеному етапі уроку)? Як здійснювалася перевірка якості знань, умінь і навичок учнів (яким було охоплення учнів, принцип виклику і т.п.)?

3. Здійснення розвитку учнів у процесі навчання. Чи мало місце залучення учнів в основні розумові операції (аналіз, синтез, узагальнення, класифікація, систематизація)? Чи здійснювалися внутрипредметные і межпредметные зв’язку? Чи були використані кошти розвитку творчого мислення? Повідомлялася чи на уроці будь-яка інформація для загального розвитку? Чи мало місце естетичний розвиток учнів?

4. Виховання в процесі уроку. Чи були повністю використані виховні можливості змісту навчального матеріалу? Яка робота велася з формування світогляду? Як була забезпечена на уроці зв’язок навчання з життям? Чи були використані виховні можливості оцінки знань? Як було виховний вплив особистості самого вчителя?

5. Дотримання основних принципів дидактики. Чи Правильно була організована діяльність вчителя і діяльність учнів з позиції реалізації принципів навчання?

6. Вибір методів навчання. Чи дотримувалися загальні вимоги до вибору методів навчання (в залежності від загальної цільової спрямованості, дидактичній цілі, специфіки навчального матеріалу, предмета, віку та індивідуальних особливостей учнів і т.п.)?

7. Робота вчителя на уроці. Які види діяльності вчителя мали місце на уроці і в якому співвідношенні (мовна діяльність, слухання, записування, допомога учням і ін.)? Чи вдалося досягти повний контакт з класом?

8. Робота учнів на уроці. Якою була активність учнів на різних етапах уроку? Якими були види діяльності учнів на уроці? Чи зверталася увага на культуру праці? Яка дисципліна була на уроці і чому?

44.Нестандартні уроки.Допоміжні форми навчання

На небезпечну тенденцію зниження інтересу учнів до занять, яка появилась у нашій школі ще в середині 70-х років, масова практика відреагувала нестандартними уроками, головною метою яких є пробудження й утримання інтересу школярів до навчальної праці. Нестандартний урок — це імпровізоване навчальне заняття, що має нетрадиційну структуру. Назви уроків дають деяке уявлення про цілі, завдання, методику проведення таких занять. Найпоширенішими типами нетрадиційних уроків є: уроки-прес-конференції, уроки-аукціони, уроки-ділові ігри, уроки-занурення, уроки-змагання, уроки типу КВК, уроки-консультації, комп'ютерні уроки, театралізовані уроки, уроки з груповими формами роботи, уроки взаємного навчання учнів, уроки творчості, уроки, які ведуть учні, уроки-заліки, уроки-сумніви, уроки-творчі звіти, уроки-формули, уроки-конкурси, уроки-фантазії, уроки-«суди», уроки пошуку істини, уроки-концерти, уроки-діалоги, уроки-ролеві ігри, уроки-екскурсії, інтегральні уроки тощо. Нестандартні уроки більше подобаються учням, ніж буденні навчальні заняття. У них незвичайні задум, організація, методика проведення. Тому багато педагогів бачать у них прогрес педагогічної думки, правильний крок у напрямку демократизації школи. З іншого боку — перетворювати нестандартні уроки в головну форму роботи, вводити їх у систему недоцільно через відсутність серйозної пізнавальної праці, невисокої результативності, великої втрати часу.

До допоміжних форм організації навчальної роботи належать різноманітні заняття, які доповнюють і розвивають класно-урочну діяльність учнів. З-поміж них виділяють: семінари, практикуми, консультації, конференції, гуртки, факультативні заняття, навчальні екскурсії, домашню самостійну роботу учнів та інші форми. Слід зауважити, що таке визначення є дещо умовним: за сьогоднішньої різноманітності навчальних закладів і плюралізму форм деякі з них, як уже зазначалося, перейшли до розряду нестандартних уроків, інші, наприклад, семінари, екскурсії, факультативи, домашня самостійна робота, можуть на певний час ставати основними формами організації навчальної роботи. Традиційно до допоміжних форм навчальної роботи відносять семінари. Ціль і специфіка семінарів у тому, щоб активізувати самостійну роботу учнів над навчальною і додатковою літературою і тим самим спонукати їх до глибшого осмислення і розширення знань з теми, яка вивчається. Свою специфіку мають і екскурсії. Навчальні екскурсії плануються як з окремих предметів, так і комплексні, за тематикою декількох споріднених дисциплін. До числа основних і стабільних видів позашкільних занять належить домашня самостійна робота учнів. Вона розглядається як складова частина процесу навчання. Головною метою її є: розширення і поглиблення знань, умінь, одержаних на уроках; попередження їх забування; розвиток індивідуальних нахилів, талантів та здібностей учнів.

45.історія розвитку проблеми закономірностей навчання

Поняття "закономірність" і "закон" нам уже відомі. Нагадуємо ще раз, що закономірність виражає об'єктивні, суттєві, постійні, необхідні для того чи іншого явища зв'язки, які за певних умов повторюються. Закон - зафіксована закономірність.

Уже в первіснообщинному суспільстві були виявлені правила навчання підростаючих поколінь. Одним з них було навчання через практику життя, наслідування досвіду старших.

Античні вчені Платон, Арістотель і особливо Квінтіліан роблять перші спроби узагальнення практики навчання у вигляді зводу рекомендацій - правил. Деякі правила античних часів діють і в сучасній школі, зокрема таке: "призначення вчителя - допомогти народитися думці в голові учня" (Сократ).

У ХІІІ столітті педагогіку розглядали як прикладне природознавство і вважали, що вона підкоряється законам біології. Я.А. Коменський зробив першу спробу представити педагогіку у вигляді системи правил, практичних керівництв до дії, згрупованих за тематичною ознакою: "Основні правила легкості навчання і учіння", "Основні правила природного учіння і навчання", "Дев'ять правил мистецтва навчати наукам" ("Велика дидактика"), А. Дістервег збільшив кількість правил до 33.

Й. Песталоцці сформулював закон розумового розвитку дитини-від невиразного споглядання до ясного уявлення, а від них до ясних понять; а також великий, як його назвав сам Песталоцці, закон: "Кожний предмет діє на наші почуття залежно від ступеня його фізичної близькості чи віддаленості".

К. Д. Ушинський майже не вживав слів "закономірність", "закон". Але його численні правила і настанови можна назвати основними закономірностями дидактики. Наприклад: "Чим більше фактичних знань здобув розум і краще їх переробив, тим він більш розвинений і сильний".

Спроби сформулювати закони знаходимо у Дж. Дьюї, Е. Торндайка, Е. Меймана. Е. Мейман сформулював три закони. Перший: розвиток індивідуума з самого початку здебільшого визначається природними задатками. Другий: передусім розвиваються ті функції, які є найважливішими для життя і задоволення елементарних потреб дитини. Третій закон стверджує нерівномірність духовного і фізичного розвитку дитини. Крім цього, Е. Мейман формулює ще два закони про фактори розвитку дитини: закон видозмінення і закон повторення. Усі ці закони Мейман залежно від контексту називає принципами і навіть правилами.

У колишній радянській педагогіці замовчувалися, перекручувалися, заперечувалися закони, сформульовані видатними американськими педагогами Дьюї і Торндайком, на яких виховано не одне покоління активних, ділових, розкріпачених людей. Американські вчителі добре засвоїли вимоги п'яти основних законів Торндайка: 1) закону взаємопов'язаності: якщо два психічних акти розвиваються у взаємозв'язку, то повторення одного з них веде до появи або закріплення другого; 2) закону тренування: чим вищою є інтенсивність тренування, тим краще засвоюється зворотна реакція і довше зберігається в пам'яті;

3) закону інтенсивності: чим інтенсивніше тренування відповіді, тим краще вона засвоюється і довше зберігається в пам'яті;

4) закону асиміляції: кожний новий стимул має здатність викликати реакцію, яка в минулому була пов'язана з цим самим стимулом;

5) закону результативності: реакції, які супроводжуються приємними наслідками, закріплюють, а ті, що мають неприємні наслідки, уникають чи намагаються заглушити.

Усі видатні теоретики педагогіки намагалися встановити закономірні зв'язки. Зокрема, відомий педагог С. Т. Шацький вивів такі закономірності: учні в процесі роботи витрачають свої зусилля, але суть учіння в тому й полягає, що чим більше вони їх витрачають, тим більше набувають; розум і почуття учнів повинні бути в злагоді, інтелектуальна й емоційна сфери повинні допомагати одна одній.

До 70-х років у вітчизняній дидактиці намагалися не вживати поняття "закон", а поняття "закономірність" використовувалося лише при розгляді найбільш загальних проблем навчання.