Козацько-селянські повстання у другій половині XVI ст.

• У другій половині XVI ст. польська й литовська шляхта посилила експансію на українські землі, особливо ті, які почали колонізувати у так званому Дикому полі «уходники» і запорожці. Але тут їхні інтереси зіткнулися з інте­ресами як маси козацтва, так і вільних поселенців, добре озброєних, загартованих у безперервних сутичках з напад­никами й завжди готових захищати свої землі й права зброєю.

• Навіть реєстрові козаки, покликані душити народ­не невдоволення, й ті включалися в боротьбу українського народу проти надмірних податків, експлуатації й свавіл­ля урядовців. У 1582 р. реєстровці скаржилися польському королю на те, що місцеві воєводи й старости вигадували їм часті «шарварки» і «коляди», стягували великі подат­ки, захоплювали майно померлих, без видимих причин за­арештовували й кидали до в'язниць багатьох козаків. Не­одноразово реєстровці самі розправлялися з такими мож­новладцями, а потім відправлялися на Запоріжжя. Посту­пово такі виступи набули масового й загрозливого характеру.

• У березні 1586 р. загін з кількох сотень козаків під про­водом Лук'яна Чернинського напав на м. Кодню та сусідні маєтки й захопив у них багато панського майна, коштів та коней. Неодноразово козаки разом із селянами нападали на володіння подільської шляхти у 1587 р. Повставали проти своїх гнобителів і самі селяни.

• У 1590 р. відбувся значний виступ реєстровців і самовільних козаків, козаць­ких прав яких уряд не визнавав. Загони повстанців Якова Осовського, Андрія Рогачинського й Федора Поло зруйну­вали маєток магната Ходкевича у Бихівській волості й ви­везли з собою багато селітри, сірки й олова, необхідних для виготовлення пороху та куль. Політична обстановка в козацькому краї загострювалася.

• Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського володарювання в Україні почалося у 1591 р. Його спричинили земельний конфлікт між гетьманом Криштофом Косинським і магнатами Острозькими, незгода ко­зацтва з обмеженням його дій на пограниччі й умовами найму на службу. У відповідь на загарбання білоцерків­ським старостою Янушем Острозьким козацьких земель на Росі Косинський із загоном козаків у грудні 1591 р. напав на Білоцерківський замок і захопив його. Протягом на­ступного року повстанці успішно діяли на території Київ­ського й Брацлавського воєводств. Вони здобули чимало містечок і міст, зокрема Трипілля і Переяслав, штурмува­ли Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто бо­ротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацької держави на нові землі. Коли пов­стання почало перекидатися на Волинське воєводство, оп­лот магнатсько-шляхетського всевладдя в Україні, магна­ти перейшли в рішучий наступ.

• Князь Костянтин Острозький зібрав шляхту, своє на­двірне військо, найняв загін німців і наприкінці січня 1593 р. розбив повстанців під містечком П'яткою на Жи­томирщині. Повернувшись з частиною козаків на Запо­ріжжя, Косинський безуспішно просив допомоги в росій­ського царя Федора Івановича. Влітку 1593 р. двотисячний козацький загін оточив Черкаси, де зачинився черка­ський староста Олександр Вишневецький. Він запросив до себе на переговори Косинського й наказав його вбити. За народним переказом, тіло бунтівного гетьмана пахолки старости замурували в стінах католицького монастиря.

• Водночас Вишневецький мусив піти на поступки повстан­цям і підписати з ними мирний договір. За ним реєстров­цям дозволявся вільний вихід на Запоріжжя й волость, по­верталися захоплені шляхтою угіддя й визнавалося право передачі земель у спадщину.

• Виступ реєстровців під проводом Косинського показав українському народові можливість поліпшити своє стано­вище тільки через визволення України від польсько-шля­хетського панування. Одночасно виявилася й соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане Й невизнане властями козацтво, яке мало всенародну підтримку. Для зростання його військової могутності склалася сприятлива обстановка.

• У першій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби про­ти султанської Туреччини об'єдналися у Священну лігу. Але реальною силою у ній виявилося тільки козацтво. На свій бік козаків намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі.

• Уряд Речі Посполи­тої фактично не забороняв запорожцям воювати проти Туреччини й Кримського ханства. Тому з літа 1594 р. коза­ки й добровольці почали робити часті походи в Молдавію. З ними розширилася й підвладна козакам територія. Се­реднє Подніпров'я перетворилося на глибокий тил, а безпосереднім плацдармом для нападів на Молдавію стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення й навіть заводили свої порядки.

• Особливо відзначався такими діями проводир 2-3-тисячного загону Северин Наливайко. Повернувшись з успішного походу в Молда­вію, він влітку 1594 р. розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, Наливайко надіслав запорожцям 1,5 тис. коней і запропонував об'єднати сили для спільної боротьби проти польського панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали міс­цевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали вій­том Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширивши свою владу на значну територію Поділля. Особливе занепокоєння у польського уряду ви­кликали наміри наливайківців створити на визволеній т­ериторії незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

• Тим часом обстановка змінилася. Уряд Речі Посполитої посадив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу й у серпні 1595 р. увів до Молдавії війська. Від­хід польського війська з України був вигідним повстанцям. Наливайко навесні 1595 р. повів своїх людей на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька й зробив рейд по білоруських містах Слуцьку, Могильову, Річиці, Турову. Потім знову повернувся на Волинь і став на постій у містечку Степані.

• Одночасно запорожці гетьмана Григорія Лободи захопили ряд населених пунктів на Північній Київщині. Частина козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою рушила з Білорусію на з'єднання з повстанцями Наливайка, але там їх не застала.

• Повстання набрало такого розмаху, що вже загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Тому польський уряд, розв'язавши молдавську проблему, кинув на його придушення військо гетьмана Станісла­ва Жолкевського.

• Під його тиском Наливайко в лютому 1596 р. почав відходити через Поділля на Подніпров'я. В урочищі Гострий Камінь Жолкевський 23 березня 1596 р. наздогнав відступаючих і ледве не розбив їх. Повстанці вночі зали­шили бойові позиції й рушили на Трипілля. Тільки ді­ставши допомогу, Жолкевський повів свою кінноту на По­дніпров'я. Полякам не вдалося перешкодити повстанцям переправитися через Дніпро і відійти до Переяслава з на­міром укритися за російським кордоном.

• Але просування повстанців гальмував величезний обоз приблизно з 7-9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боє­здатних козаків. До того ж серед повсталих не було єднос­ті, точилися постійні чвари між наливайківцями та запорожцями. Відірватися від переслідувачів повстанці не змогли. Під Лубнами в урочищі Солониця польські війська зупинили відступаючих і після двотижневої облоги 28 травня змусили капітулювати.

• Наливайко, Шаула, Шостак були перед тим вночі заарештовані запорожцями, видані Жолкевському й згодом страчені у Варшаві. Лише незначна частина козаків на чолі з Кремпським пробилася на Запоріжжя.

• Польсько-шляхетські війська жорстоко придушили пов­стання. Тисячі людей були страчені, уряд скасував козаць­кі права і привілеї, оголосив козаків «ворогами держави».

• В Україні запанували польсько-шляхетське всевладдя й терор. Тих, хто не погоджувався з урядовою політикою, власті нещадно карали. Але частина урядовців і громад­ських діячів бачила безперспективність такої політики й пропонувала задовольнити прагнення українського народу до створення власної держави.

• Київський католицький єпископ Йосип Верещинський наприкінці XVI ст. висунув ідею створення на Лівобережній Україні, а також частині білоруських і російських земель козацької республіки па чолі з місцевим князем.

• Вся повнота влади мала належати князеві з резиденцією у Переяславі, а територія ділитися на полки. За тих умов ця ідея не могла бути втілена у життя, але її вплив на державотворчі устремління народу безперечний. Вони проявилися навіть у появі на цей час герба Війська Запорізького у вигляді печатки, на якій зображено озброєного козака.

Визвольна боротьба українського народу в першій чверті XVII ст.

Петро Сагайдачний

• Визволь­ний рух в Україні з року в рік посилювався. Польський сейм у вересні 1616 р. відзначав, що в Україні зібралося близько 40 тис. озброєних козаків, які не визнають влади Речі Поспо­литої і фактично створюють свою республіку. Тому польський уряд, розпочавши 1617 р. нову інтервенцію проти Росії, зму­шений був розділити військо: одна частина його рушила на Москву, друга — на Брацлавщину і Київщину придушувати повстання.

• На Київщині поблизу урочища Суха Вільшанка козацькі полки зупинили каральне військо. Не покладаючись на силу зброї, польське військове командування вдалося до перего­ворів і обіцянок старшині на чолі з гетьманом Петром Сагай­дачним (1570-1622 рр.). У результаті 28 жовтня 1617 р. укладено Вільшанську угоду, за умовами якої повстанське військо розпускалось, залишалася лише тисяча реєстрових козаків, а решта поверталась під владу панів.

Петро Сагайдачний походив з української шляхти, був досить освіченою людиною: навчався в Острозькій школі, вчителював, написав твір «Пояснення про унію», де рішуче виступив на захист православної віри, проти унії і католицтва. Сагайдачний займав помітне місце серед козацької старшини, і прославився рішучою боротьбою проти Кримського ханства і Туреччини.

• Під проводом гетьмана Петра Сагайдач­ного 20-тисячне козацьке військо у 1618 р. було послане королем Речі Посполитої в Росію, де під Москвою опи­нилася в оточенні польська армія коро­левича Владислава — претендента на російський престол. Гетьман виручив з біди королевича, але штурмувати Москву не став і не сприяв торжеству інтервентів. Це прискорило укладення російсько-польського миру в Полянові (грудень 1618 р.). У визвольному русі в Україні Сагайдачний займав компро­місну позицію, уклавши з польськими урядовцями Роставицьку угоду (1619 р.), за якою реєстр козаків збільшувався до 3 тис. Однак і ця угода викликала протест козацьких мас.

• Під кінець життя політична орієн­тація Сагайдачного зазнала певних змін, і в 1620 р. він відрядив до Москви посольство, очолюване отаманом Петром Одинцем, з проханням прийняти коза­ків на службу Російській державі. Цар­ський уряд схвалив намір козаків, але на союз не зважився.

• Навесні 1621 р. на Запорожжі і Київщині зібралося близько 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Яковом Бородавкою. Вони мали намір повстати проти панування Речі Посполитої і визволити Україну. Однак повстання відвернули події польсько-турецької (Хотинської) війни, а також посольство козаків до Варшави, якому польський король пообіцяв задовольнити усі ви­моги. Посольство очолював Петро Са­гайдачний. Коли він повернувся в Україну, козацька рада скинула Боро­давку і обрала гетьманом Сагайдачного, який повів козацьке військо за Дністер під фортецю Хотин. Завдяки спіль­ним діям українських козаків і поль­ських воїнів вони здобули перемогу над турецьким військом у Хотинській битві (вере­сень 1621 р.). Тяжко поранений в одному з боїв турками, Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 р.

• Його діяль­ність мала велике значення в історії України. Дуже розважливий, глибокий політик, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного україн­ського життя.

• Від часів Петра Сагайдачного народно-визвольний рух в Україні не вщухав. Тепер він уже був спрямований на визво­лення України, відродження її як незалежної держави. Восе­ни 1625 р. уряд Речі Посполитої кинув на Україну численне каральне військо, що викликало хвилю народних повстань. Загони селян і міщан об'єдналися із запорозькими і реєстро­вими козаками.

• 20-тисячне повстанське військо очолив геть­ман Марко Жмайло. Біля с. Таборище поблизу м. Крилова на Київщині 15 жовтня 1625 р. відбулася запекла битва. Повстан­ці вистояли і завдали ворогові значних втрат, а потім відсту­пили на вигіднішу позицію до Курукового озера. І там атаки карателів виявились безуспішними. Проте становище повстан­ців погіршувалось: не вистачало боєприпасів і теплого одягу, продовольства.

• Угодовськи настроєна старшина скориста­лась з цього й домоглася усунення Жмайла з гетьманства. Гетьманом обрали Михайла Дорошенка.

• За Куруківською угодою, укладеною ним з польськими воєначальниками 26 жовтня 1625 р., козацький реєстр збільшувався до 6 тис, з яких тисяча повинна була постійно перебувати на Запо­рожжі. Старшина зобов'язувалась розпустити решту повстанців і надалі не допускати повстань. Отже, і це повстання не досягло мети.

• Народні повстання 30-х рр. XVII ст. Великого піднесення визвольна боротьба козаків, селян і міщан в Україні досягла у 30-х рр. XVII ст. Нове повстання очолив талановитий ватажок козацтва Тарас Федорович, прозваний у народі Трясйлом.

• У квітні 1630 р. загони повстанців вирушили із Запорожжя і невдовзі оволоділи Переяславом, що став головним центром повстання. Реєстровці стратили старшого реєстрових козаків Григорія Чорного, який запопадливо виконував урядові накази, а самі пристали до повстанського війська.

• 15 травня 1630 р. під Переяславом відбулася 6-годинна битва повстанців і карателів. Польське каральне військо зазнало втрат. Та, незважаючи на перемогу, заможна старшина домоглася усунення Тараса Федоровича з гетьманства й укладення угоди з польськими воєначальниками. Встановили реєстр козаків у 8 тис, а решта мала повернутися у підданство панів. Однак уряд його не затвердив.

• Козаки разом з повсталими селянами й міщанами збирали ради, на яких вимагали припинення утисків українського народу магнатами й шляхтою. Тоді польський сейм у січні 1633 р. прийняв «Статті для заспокоєння руського народу», за якими

• православне населення дістало право вільно відбувати релігійні обряди, будувати церкви, засновувати братства, школи й друкарні, займати урядові посади.

• Православна церква могла мати свого митрополита і єпископів, воло­діти маєтками.