1. Література

Ура-патріотизм, награний оптимізм і казковий характер цілого ряду літературних творів кінця 19 ст. утворюють фон, на якому ми розглядаємо сучасну німецькомовну літературу. Бунт проти цих тенденцій почався з виникненням натуралізму і не припинявся до тих пір, поки нацисти не наділи на літературу гамівну сорочку. Для всього цього періоду характерно найширше експериментаторство, коли багато письменників ставали здобиччю того чи іншого літературногозахоплення.  Німецький натуралізм мав попередників у Франції і Скандинавії. Згідно з тодішніми філософським і природно-науковим теоріям, особистість визначали спадковість і середовище. Письменника-гуманіста цікавила тепер перш за все потворна реальність індустріального суспільства, з його невирішеними соціальними проблемами. Пильна увага до оточення виробило тонку стратифікацію мовних моделей.  У поезії натуралізм тільки розширив коло тем, найбільш типовим поетом-натуралістом був А. Хольц (1863-1929); в області роману також не було скільки-небудь яскравих відкриттів. Проте зіткнення різнорідних персонажів, чия несвобода погіршувалася детермінізмом, сприяли появі низки драматичних творів, що не втратили свого значення. Віденський драматург Л. Анценгрубер (1839-1889) першим виступив проти соціальних пороків свого часу. Втім, основний внесок у теорію і практику натуралізму внесли жителі півночі. А. Хольц та І. Шлаф (1862-1941) у п'єсі "Сімейство Зелік" (1890) своїми сумлінними і в кінцевому рахунку нудними описами буденного життя позначили межі натуралізму. Г. Зудерман (1857-1928) в "Батьківщині" (1893) та інших п'єсах переніс на сцену соціальну проблематику.  Нескороминущу літературну цінність забезпечив своїм творам Г. Гауптман (1862-1946), який почав як натураліст і неухильно расширявший рамки своєї творчості, аж до класицизму (п'єси на античні сюжети), в чому він цілком порівнянний з Гете. Ранні п'єси Гауптмана, що викликають у пам'яті соціальні драми Х. Ібсена, - пам'ятник людському стражданню, яке він знаходив і в середовищі буржуа ("Самотні", 1891), і серед робітників ("Ткачі", 1892). У п'єсі "Вознесіння Ганнеле" (1893) поряд з натуралістичним планом наявний символічна тенденція, представлена ​​релігійними баченнями вмираючої дитини. Історична п'єса "Флоріан Гейер" (1895) виявила обмеженість, поверховість натуралізму. Візник "Геншель" (1898) і "Роза Бернд" (1903) - вершини драматургічної майстерності письменника. Різноманіття, притаманне драмам Гауптмана, виявляється й у його оповідній прозі ("Юродивий Емануель Квінт", 1910; "Пригода моєї юності", 1937).  З появою новаторських робіт З. Фрейда центр ваги в літературі змістився від соціальних конфліктів до більш суб'єктивного дослідженню реакцій індивіда на оточення і самого себе. У 1901 А. Шніцлер (1862-1931) опублікував повість "Лейтенант Густлов", написану цілком у формі внутрішнього монологу, і рядімпресіоністичних театральних зарисовок, де сплавлені тонкі психологічні спостереження і картини деградації столичного товариства ("Анатоль", 1893; "Хоровод" , 1900). Вершиною поетичних досягнень була творчість Д. Лілієнкрон (1844-1909) і Р. Демеля (1863-1920), що створили нову поетичну мову, здатну яскраво висловити ліричний досвід. Г.фон Гофмансталь (1874-1929), з'єднавши стилістику імпресіонізму з австрійською і загальноєвропейської літературною традицією, створив надзвичайно глибокі вірші та кілька поетичних п'єс ("Дурень і смерть", 1893). Величезну популярність здобув воссоздавший середньовічну містерію ("Ім'ярек", 1911; "Зальцбурзький великий світовий театр", 1922) і писав для Р. Штрауса оперні лібрето ("Кавалер троянд", 1911) Гофмансталь.  Тоді ж спалахнув інтерес до творчості Ф. Ніцше (1844-1900), чий деструктивний аналіз традиційної моралі спирається на його знамениту тезу "Бог помер". Ніцше підкреслював, що всі цінності співвіднесені з людиною, а такий підхід підтримував домагання поетів на індивідуальну інтерпретацію місця людини у світі та на індивідуальну міфологію. Свої ідеї Ніцше виклав у роботах, що мають дуже примітні назви, - "По той бік добра і зла" (1886), "Про походження моралі" (1887).  З точки зору літератури, блискуча мова Ніцше, особливо в роботі "Так говорив Заратустра" (1883-1885), став зразком для цілого покоління, а деякі ідеї філософа вилилися в чудові, строгі формою вірші С. Георге (1868-1933). Георге, поезія якого пов'язана з французьким символізмом і англійськими прерафаелитами, сформував гурток письменників, що знаходився в чому під його впливом і перейняв від нього глибокий інтерес до ряду напівзабутих аспектів культурної традиції. На противагу елітарного місіонерству Георге, Р. М. Рільке (1875-1926) був зосереджений на собі і своєму мистецтві. Ранні поетичні спроби Рільке свідчать про містичні устремліннях поета ("Книга образів", 1902). Пізніше, демонструючи неповторну віртуозність форми і мови, він створив вірші, що склали збірку "Нові вірші" (1907-1908); тут Рільке довів до досконалості т.зв. предметний вірш (Dinggedicht), тобто вірш, що намагається відтворити приховану суть речей і явищ реального світу. Безглузді жахи Першої світової війни змусили Рільке шукати власне езотеричне світобачення в "Дуінезскіх елегіях" (1923) і "Сонетах до Орфея" (1923), які по праву вважаються вершинами німецької поезії.  Не менш значні досягнення мали місце і в прозі. Т. Манн (1875-1955) - найвидатніший представник численної плеяди письменників, серед яких був і його старший брат Г. Манн (1871-1950), відомий своїми сатиричними і політичними романами. Новели Томаса Манна, такі шедеври, як "Трістан" (1902), "Тоніо Крегер" (1903) і "Смерть у Венеції" (1911), відрізняються блискучою формою і характерним для всієї його творчості іронічним підтекстом. Широкий ідейно-тематичний діапазон його романів: занепад патриціанського купецького роду ("Будденброки", 1901), виховання молодої людини ("Чарівна гора", 1924), старість Гете ("Лотта у Веймарі", 1939), старозавітна історія ("Йосип і його брати ", 1933-1943), трагедія великого музиканта на тлі Другої світової війни (" Доктор Фаустус ", 1947). Високу репутацію Манна гідно підтримали сатиричний роман "Зізнання авантюриста Фелікса Круля" (1954) і безліч есе.  Якщо у Томаса Манна центральною темою була дихотомія життя і мистецтва (окремий випадок - антитеза "бюргер - художник"), то Ф. Кафка (1883-1924) в посмертно опублікованих романах "Процес", "Замок" і "Америка" поставив проблему існування як такого. У своїй визионерской об'єктивації вибагливих процесівлюдського мислення, в кінцевому рахунку спрямованих до розгадки вічної таємниці буття, Кафка створив власний міфологічний світ, і його творчість мала великий вплив на європейську літературу. Ні "Людина без властивостей" (1930-1943) Р. Музіля (1880-1942) з його психологізмом, ні ефектні романи Я. Вассермана (1873-1934) з їх затвердженням людських цінностей, ні інтелектуальна проза Г. Брох (1885-1951 ), зокрема "Лунатики" (1931-1932) і "Смерть Вергілія" (1945), не йдуть упорівняння з глибоко оригінальним внеском Кафки в літературу.  Виразний розмах і головна тема (крах монархії) Музіля виявляються і в романах його співвітчизника Х.фон Додерера (1896-1966) "Штрудльхофская сходи" (1951) і "Біси" (1956). Ранні твори Г. Гессе (1877-1962), проникливі автобіографічні романи Х. каросс (1878-1956) і пошуки "чистої" життя в романі "Просте життя" (1939) Е. Віхерта (1877-1950) тісно пов'язані з німецької літературної традицією. Пізні романи Гессе відображають сум'яття індивіда після Першої світової війни і свідчать про вплив психоаналізу ("Деміан", 1919; "Степовий вовк", 1927) та індійського містицизму ("Сіддхартха", 1922). Головний його роман, "Гра в бісер" (1943), поєднуючи в собі утопію і реальність, як би підсумовує погляди письменника. Переломні історичні епохи, криза релігійної свідомості були улюбленим матеріалом для таких прекрасних романістів, як Рікарда Хух (1864-1947), Гертруда Ле Форт (1876-1971) і В. Бергенгрюн (1892-1964), тоді як С. Цвейга (1881 - 1942) залучали демонічні пориви великих історичних особистостей.  Після Першої світової війни настійно заявила про себе потреба в нових цінностях. Експресіоністи голосно і різко проголосили реформу суспільства та індивіда. Місіонерський запал викликав до життя видатні вірші пророчого Г. Тракля (1887-1914) і Ф. Верфеля (1890-1945). Рання проза Верфеля теж відноситься доекспресіонізму, але в більш пізніх його романах взяли гору історичні та релігійні мотиви ("Сорок днів Муса Дага", 1933; "Пісня Бернадетті", 1941). Точно так само А. Деблін (1878-1957) після соціально-психологічного роману "Берлін, Александерплац" (1929), стилістикою ("потік свідомості") нагадує Дж. Джойса, звернувся до пошуків релігійних цінностей. Експресіоністська драма також виголошувала революційні ідеали, які у відомому сенсі передбачив Ф. Ведекінда (1864-1918). Своє бачення нового підходу до мистецтва і призначенням театру виклали драматурги Е. Барлі (1870-1938), Г. Кайзер (1878-1945) та Е. Толлер (1893-1939).