4. Музика

Мелодійний і гармонійна мова німецьких і австрійських композиторів кінця 19 - початку 20 ст. (Вагнера, Брамса, А. Брукнера, Г. Малера, Р. Штрауса, Г. Вольфа, М. Регера) ускладнювався, оркестр збільшував свої розміри, нотний лист перенасичувати авторськими вказівками в області нюансів. Загострюється інтерес музикантів до внутрішніх переживань, екзальтованим образам (опера Соломія Р. Штрауса, 1905), трагічним і гротесковим (2 симфонія c-moll Малера, 1894). Німецький пізнійромантизм «готував грунт» для нового стилю - експресіонізму. Посилюється роль особистості художника, знаходить значимість його індивідуальний досвід і пророче бачення світу. «Композитор виявляє внутрішню сутність світу і висловлює глибоку мудрість у мові, якого не розуміє його розум; як сомнамбула робить висновки про речі, про які вона в стані неспання не має уявлення» (А. Шопенгауер). Починають усвідомлювати ідеї музичного глобалізму: «Музика здатна передавати пророче повідомлення, що відкриває ту вищу форму життя, до якої йде людство». Завдяки цьому вона «апелює до людей всіх рас і культур» (А. Шенберг, стаття Критерій оцінки музики).  Атмосфера культурного життя Німеччини і Австрії на початку 20 ст. була наповнена трагічними передчуттями прийдешніх світових воєн. Тут здійснювалося свідоме руйнування тонального мислення попередніх епох - основи музичної мови класиків і романтиків.  Відмова від відчутного на певній ділянці твори тонального центру (тоніки) і тяжінь до неї інших тонів і гармоній був породжений процесом хроматизації звукового ряду, розкріпаченням всіх дванадцяти півтонів темперованого ладу. Тоніка як стійка (заключна) музично-психологічна опора избегается, посилюється відчуттяпостійного руху нестійких звучань, психологічна напруга очікування тонік, яких немає. Посилюється вводнотоновость, яка переводить один неустой в іншій - вже з нової тональності. Встановлюється паритет можливих тонік, жодної з яких не віддається перевага. Така техніка, характерна вже для Вагнера і композиторів постромантизму (Р. Штрауса, А. Брукнера), призвела до виникнення додекафонії (букв. - «двеннадцатізвучіе») - «системи дванадцяти співвіднесених тільки між собою звуків», - за визначенням її засновника австрійського композитора Арнольда Шенберга. Йому належить також створення нового стилю «мовного співу» або «співу говірком» («Sprachgesang»), де відсутня точна висота интонируемого тонів. Послідовники додекафонной методу (або «техніки ряду, серії») утворили нову віденську школу (Шенберг і його учні Албан Берг (1885-1935) та Антон Веберн). Оскільки всі дванадцять тонів у гамі оголошувалися рівними, то метод створення додекафонной музики спирався на нові «значущі одиниці», якими ставали кожен окремо звучав тон. Тон і поєднання декількох різних тонів (серія), але не мелодія, не мелодико-гармонійний комплекс стали виконувати функцію «музичної теми». Виразність таких тем досягалася за допомогою прийомів, що обмежують повтори тонів і серій. Музика стала виражати емоції розгубленості, тривоги, хаосу, розірваності свідомості - ознаки експресіонізму. Кредо музикантів-експресіоністів висловлюють слова Шенберга: «Мистецтво - це крик тих, хто бореться з долею». Високохудожнє втілення серійна техніка знайшла в післявоєнній кантаті Шенберга уцілів з Варшави (1947), концерті для скрипки з оркестром (Пам'яті ангела, 1935) і опері Берга (Воццек, 1925). У творчості Веберна проявилися риси музичного пуантилізму, коли «наповненості» в музичному розвитку зводиться тільки до зміни самих тонів - змінюється їх тривалість, темброва і динамічна забарвлення. Твори відрізняються небувалою стислістю (загальна тривалість всіх 31опусов Веберна - три години звучання) і граничної насиченістю музично-тонової (точкової) «інформацією». Принципи серійної техніки письма (розширеного в своїх можливостях методу додекафонії) матимуть зверхність у творах багатьох композиторів.  У першій половині 20 ст. в Європі зароджуються явища, які створюють передумови для авангардизму. Композитори звертаються до незвичайних тембрів, ритмам, інтонацій (фольклору, джазу, екзотичним східним інструментам, шумів), розширюючи сферу самого матеріалу музики і збільшуючи арсенал використовуваних засобів. Особливу оновлення спостерігається в області ритміки, яка стає жорсткішою, агресивніше, різноманітніше за характером і насичується елементами екзотики і архаїки. Інтерес до танцювальних, пластичним, сценічно-ораторіального жанру збільшується. Міф, казка і автентичний (або стилізований) музичнийфольклор стає матеріалом для створення нових творів, заснованих на сучасній техніці письма. Ново-фольклорному напрямку (неофольклор) віддали перевагу Ігор Стравінський, Бела Барток, Карл Орф.  Характерною прикметою часу стає те, що багато композиторів «пробують» себе в різних стилях, віддаючи перевагу тій чи іншій техніці в різні періоди своєї творчості: від «російських фольклоризм» (ранні балети Весна священна, Жар-птиця, Петрушка, поставлені в 1910 - 1913 в Парижі) - до полістилістики (балетПульчинелла, 1920) і неокласицизму (Симфонії псалмів, 1948 і Заупокійні піснеспіви, 1966) - такий діапазон Ігоря Стравінського. Різні стилі з'єднують часом в одному творі у вигляді особливого творчого методу - полістилістики. Її прабатьком став американський композитор Чарльз Айвз, який в рамках однієї композиції поєднував псалми, регтайм, джаз, патріотичні і робочі пісні, військові марші, хоральні гармонії. Починають використовуватися такі види полістилістики, як цитування, алюзія, колаж.  Мода на позбавлену тональності (атональну) музику переважала, хоча не всі композитори наслідували її. Деякі, навпаки, відстоювали художню значимість тональних основ мелодії та виявляли інтерес до неклассіцізму. Багато опуси німецького композитора Пауля Хіндеміта, в тому числі і його вчення про композицію, підкреслювали важливість якщо не лади, то хоча б тонального центру як виразного засобу музики. Неважливо, в мажорі чи мінорі написано твір, називається воно по тому головному тону, яким закінчується (Симфонія in B для духових, 1951; цикл п'єс для фортепіано Ludus tonalis, 1942). Опора на мажоро-мінорний мисленняхарактеризує також творчість Онеггера, Пуленка, італійського композитора Альфредо Казелли (1883-1947) та ін  Творчість французького композитора Олів'є Мессіана (1908-1992) виділяється стилістичної оригінальністю. Композитор зумів підкорити знайдені ним ритмічні і темброві нововведення, які з'явилися результатом вивчення індійської культури (Турангаліла, 1948), високим духовним помислам теологічного і пантеїстичного характеру. Він «розмовляє» із слухачами концертних залів про вічні цінності в простій музичній формі (Три маленькі літургії на божественне присутність, 1941, Двадцять поглядів немовляти Ісуса, 1944).