5. Діяльність, її структура та види.
Мотиваційний підхід до аналізу діяльності. Передбачає виділення таких складових діяльності, як потреба, мета і мотив.
Першопричиною діяльності є потреба — неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретного предметного вираження. Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає. При цьому людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлення цього стану зумовлює виникнення мети.
Мета
(ціль)
-
ідеальний образ об'єкта, який у свідомості
задовольняє потребу, що виникла. Тобто
мета є тим,
чого
в певний момент немає, що буде досягнуто
в майбутньому за допомогою певної дії.
Іноді потреба відразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив - те, що спонукає до діяльності й надає їй специфічних рис у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Для одержання кінцевого об'єкта, який реально може задовольнити наявну потребу, необхідні також предмет і засоби діяльності.
Предмет діяльності - об'єкт або сукупність об'єктів, перетворюючи які, можна досягти поставленої мети. Якщо метою діяльності було приготування якоїсь страви, то предметом діяльності є продукти, з яких її готують.
Засоби діяльності є інструментальним аспектом активності. До них відносять необхідні для діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння.
Операційний підхід до аналізу діяльності. За такого підходу діяльність аналізують із точки зору її моторних компонентів. Мета, на досягнення якої спрямовується діяльність, як правило, є віддаленою. Тому досягнення її передбачає послідовне виконання людиною часткових завдань, які постають перед нею під час руху до цієї мети. Наприклад, випускник школи поставив собі за мету оволодіти професією інженера-конструктора. Для цього йому потрібно спочатку успішно закінчити навчання в школі, скласти вступні іспити у вуз та семестрові екзамени, зробити і захистити дипломний проект.
Будь-який відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети і підпорядкований загальному мотиву діяльності, називають дією. Кожна дія складається із системи рухів, тобто операцій, підпорядкованих завданню, що виконується в конкретних умовах. Серед великої кількості людських дій (трудових, комунікативних) найпоширенішими є предметні дії, що спрямовані на зміну стану чи властивостей предмета. Їх аналіз показує, що, попри зовнішню різноманітність, усі вони, як правило, складаються з трьох простих елементів - «взяти», «перемістити» і «відпустити», - поєднаних з допоміжними рухами корпуса тіла, ніг і голови. У різних видах рухів ці елементи розрізняються особливістю поєднання, траєкторією, силою, швидкістю, амплітудою і тим, якими частинами тіла їх виконують.
Разом із предметними в діяльності людини беруть участь рухи, що забезпечують переміщення, комунікацію, зберігають положення тіла.
Процес переходу від зовнішньої (реальної) дії до внутрішньої (ідеальної) є інтеріоризацією. Детально його вивчали Ж. Піаже, Л. Виготський та ін.
Інтеріоризація надає психіці людини змогу оперувати образами предметів, яких «немає в полі зору». Відірвавшись від матеріального носія, індивід за допомогою образу може вільно переміщуватися в просторі й часі, оперувати образами минулого чи створювати образи майбутнього. Важливу роль при цьому відіграє слово, що містить у собі значення речей, їх істотні властивості і способи оперування ними. Отже, в діяльності тісно поєднані її зовнішній (фізичний) і внутрішній (психічний) аспекти. За аналогією до інтеріоризації перехід внутрішніх психічних актів у зовнішній план, в конкретну предметну діяльність називається екстеріоризацією.
Для характеристики рівня автоматизації і усвідомлення окремих рухів, які входять до складу дій, використовують термін «навичка», а дії, які виконуються в умовах, що постійно змінюються і характеризуються високим рівнем усвідомлення, позначають терміном «уміння». Навичка є складовою уміння.
Оволодіння дією може відбуватися по-різному. Залежно від мети в одних випадках людина сама конструює необхідну дію шляхом «сліпого» поєднання різних рухів, в інших - вона ніби «присвоює» її, наслідуючи зразки її виконання іншими людьми.
Перший шлях складний і довгий, пов'язаний зі значними труднощами і можливістю неуспіху. Другий приводить до мети швидше. Тут освоєння дії розпочинається зі сприймання зразка її виконання. Спостерігаючи за виконанням дії й слухаючи словесні настанови, людина намагається виділити її основні моменти, опорні орієнтири, запам'ятати її етапи і особливості. В неї створюється рухове уявлення дії. При цьому в головному мозку формується її своєрідна нервова модель. Щоб виконати цю дію, людині потрібно сприйнятий образ і словесні настанови перекласти мовою моторики (сукупністю рухів).
Перші спроби виконання дії важкі: затрачується багато часу і зусиль, допускається багато помилок, найчастіше вони й завершуються безрезультатно. Як влучно стверджується в народному прислів'ї — «перший млинець завжди глевкий». Пробуючи повторно виконати дію, свідомо зауважуючи і виправляючи помилки, людина починає підмічати її рухові особливості, в неї з'являються рухові відчуття, необхідні для регуляції дії. Щоб закріпити дію, людина виконує її багато разів, тобто вправляється.
Вправляння - багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності з метою їх освоєння, яке грунтується на розумінні й супроводжується свідомим контролем і коригуванням.
У процесі вправляння відбуваються зміни в прийомах виконання дії: зменшується кількість помилок, поступово відсіюються зайві рухи. При цьому дія ніби згортається, прискорюється, полегшується її виконання, рухи стандартизуються, зростає їх автоматизація, отже, формується навичка.
Навичка - часткова автоматизація виконання і регулювання доцільних рухів.
Основою для формування навичок є стереотипність умов, у яких відбувається вправляння. Навички виробляють і у тварин шляхом дресирування. Але якщо навички тварини є несвідомими умовними рефлексами, то у людини це свідомо автоматизована дія, у якій свідомість звільняється від контролювання за виконанням прийомів дії, переключається на ціль і умову дії.
Загальна особливість вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати вже відомим способом, використовуючи сформовані прийоми діяльності. Успішність такого перенесення способів діяльності залежить від ступеня схожості проблем з точки зору способів їх вирішення.
Якщо об'єкти або умови двох дій людина сприймає як схожі, в той час як насправді вони різні за прийомами виконання, контролем і регуляцією, то використання раніше засвоєних прийомів діяльності є неефективним. Щоб виявити їх помилковість і замінити іншими, потрібні час і зусилля - тоді формування нової навички затримується й ускладнюється.
Негативний вплив існуючої навички на формування нової називається інтерференцією навичок (негативним перенесенням). Так, перехід у деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час супроводжувався автомобільними аваріями, оскільки навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху.
Якщо об'єкти або умови обох дій різні, в той час як дії схожі за прийомами виконання, контролем і регулюванням, то формування нової навички полегшується і прискорюється. Позитивний вплив навички, що сформувалася раніше, на формування нової називається індукцією навичок (позитивним перенесенням).
Для успішної діяльності потрібні не тільки навички як частково автоматизовані дії, що лише контролюються свідомістю, а й цілком усвідомлені дії, які спираються на знання. Такі дії прийнято називати уміннями.
Уміння - зумовлена знаннями і навичками готовність людини успішно досягати свідомо поставленої мети діяльності в мінливих умовах її протікання.
У зарубіжній науці не існує чіткого розмежування між умінням та навичкою. Вітчизняні психологи вважають, що прикметною ознакою вміння є використання правильних прийомів і способів діяльності в нових чи радикально змінених умовах шляхом свідомого і цілеспрямованого застосування відповідних знань у процесі виконання завдань.
Якщо в навичках знання використовуються лише на етапі формування, а потім дія виконується на основі стереотипу, то для вмінь характерним є застосування знань і на етапі функціонування.
Уміє той, хто знає, як виконувати певну діяльність, і володіє відповідними технічними прийомами (навичками). Формування вміння може відбуватися двома шляхами. У першому випадку людині дають певну систему знань і ставлять перед нею завдання. Вона повинна сама знайти шляхи його виконання. Вдаючись до різних спроб і допускаючи помилки, людина шукає необхідні орієнтири, способи опрацювання інформації, прийоми діяльності. Такий підхід здебільшого реалізується в умовах шкільного навчання, хоча він є недостатньо ефективним. Другий шлях полягає в тому, що наставник (учитель) дає учню певне завдання і керує його психічною діяльністю так, щоб він самостійно здобував і застосовував наявні знання. Такий шлях називається проблемним навчанням.
Свідома активність людини формується і виявляється в діяльності, яка відбувається в певній системі відносин з іншими людьми. Життя людини - це постійна зміна різних видів її діяльності. З усієї їх різноманітності три види мають найбільший вплив на розвиток особистості. Це гра, навчання і праця. Генетично змінюючи одна одну, вони співіснують протягом усього життя людини.
Гра
є найпростішим видом діяльності. У грі
розпочинається формування людини як
особистості, суб'єкта діяльності. Це
форма прояву активності дитини. Метою
гри є сам процес, а не практичні результати.
У психічному розвитку дитини вона є
засобом, що дає змогу в доступній формі
оволодіти способами діяльності дорослих.
Заміщуючи реаль
ні
об'єкти певними символами, предметами,
дитина імітує діяльність, щоб урешті-решт
самій стати її суб'єктом.
У перших іграх помітною є керівна роль дорослого. Він розкриває функціональну роль іграшки. Наслідуючи дії дорослого, дитина починає гратися самостійно. Згодом ініціатива гри переходить до дитини. З розвитком дитини змінюються також її ігри.
Протягом перших двох років життя вона опановує рухи і дії з предметами, що її оточують, - так виникають функціональні ігри. У них дитина відкриває нові, незнайомі їй властивості предметів і способи дій із ними. Важливе значення при цьому має оволодіння мовою. Складнішими є конструктивні ігри, в яких дитина починає осмислювати значення предметів та їх зв'язки. Функціональні та конструктивні ігри належать до розряду маніпулятивних.
На третьому-четвертому році життя з'являються сюжетно-рольові ігри, за допомогою яких дитина включається в колективні стосунки. У цих іграх, виконуючи певну роль, вона привчається діяти за правилами, що розвиває дисциплінованість, витримку, наполегливість тощо. У грі розвиваються і її психічні властивості. Підбираючи ігри, можна цілеспрямовано впливати на розвиток різних психічних якостей - уваги, сприймання, пам'яті, волі та ін. Сюжетно-рольові ігри полегшують перехід до нового типу ігор - ігор за правилами, де поведінку регламентують уже абстрактні вимоги.
На п'ятому-шостому році, перед вступом дитини до школи, особливо важливими є дидактичні ігри, за допомогою яких дорослі поступово залучають дітей до процесу навчання.
Навчання. Це активний процес спрямування діяльності й поведінки дитини на опанування нею суспільно-історичного досвіду людства. Навчання є підготовкою до трудової діяльності і водночас - провідним видом діяльності школярів, студентів, аспірантів. Навчання не є простим передаванням знань від учителя до учня. Це процес активного оволодіння знаннями, навичками і вміннями під керівництвом наставника. Навчання повинно мати розвиваючий характер. Повідомляючи учням знання, вчитель має навчати їх спостерігати, порівнювати, аналізувати, виражати свої думки за допомогою мови. Так учні навчаються самостійно мислити і здобувати нові знання.
Праця. Це вид діяльності, метою якого є створення суспільно корисного продукту. При цьому не суттєво, чи потрібний людині вироблений нею продукт. Важливо, щоб він був потрібний суспільству. Це означає, що цілі діяльності людини визначають не особисті, а суспільні потреби. Отже, трудова діяльність за своєю природою є суспільною: її формують і спрямовують потреби суспільства.
Будь-яка діяльність є суспільною і за своїм характером. Завдяки поділу праці жодна людина не виробляє всього того, що їй потрібно, майже ніколи не бере участі у виробництві продуктів від початку до кінця. Тому потреби людини задовольняються не її власною працею, а працею всього суспільства. Характер їх задоволення визначає система виробничих відносин, що панують у суспільстві.
Продовження:
Спілкування, його рівні, функції та види.
Засоби спілкування.
Міжособистісна взаємодія.
Поняття про групи. Класифікація груп.
Порівняльна характеристика лідерства та керівництва.
Спілкування – це складний багатоплановий процес становлення і розвитку контактів між людьми, зумовлений потребами в спільній діяльності, що містить обмін інформацією, сприйняття і розуміння партнера по спілкуванню, вироблення стратегії спільної взаємодії.
Особливість спілкування полягає у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність виступає основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, передачі необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.
Оптимальною вважають класифікацію рівнів, запропоновану Б.Ломовим, який виокремив:
макрорівень (спілкування як складна система взаємозв’язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами);
мезорівень (спілкування як сукупність цілеспрямованих, логічно завершених контактів людей на конкретних часових відрізках свого життя);
мікрорівень (спілкування розглядається як взаємодія поведінкових актів).
О.Добрович виокремлює наступні рівні спілкування:
конвенційний (повага та уважність до партнера по спілкуванню);
примітивний (партнер сприймається як об’єкт, засіб реалізації мети);
маніпулятивний (досягнення власного виграшу за рахунок програшу партнера);
стандартизований (формально-рольове спілкування при регламентації змісту та засобів);
ігровий (симпатія, інтерес до партнера);
діловий (спільна мета),
духовний (взаємодія носіїв цінностей).
Під функціями спілкування розуміють ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі. Виділяють такі функції:
інструментальна функція характеризує спілкування як соціальний механізм управління, що дає змогу отримати й передати інформацію, необхідну для здійснення певної дії, прийняття рішення тощо;
інтегративна – використовується як засіб об’єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу;
функція самовираження допомагає самоутвердитися, продемонструвати особистісний інтелект і психологічний потенціал;
трансляційна – слугує для передавання конкретних способів діяльності, оцінок, думок тощо;
функція соціального контролю покликана регламентувати поведінку, діяльність, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовні акції учасників ділової взаємодії;
функція соціалізації сприяє розвиткові навичок культури ділового спілкування;
за допомогою експресивної функції ділові партнери намагаються виразити і зрозуміти емоційні переживання один одного.
Залежно від продуктивності чи непродуктивності виділяють такі види спілкування:
необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає практично неможливою);
бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню виробничих, виховних та інших завдань);
нейтральне (міжособистісні контакти, які не заважають, але й не сприяють розв’язанню проблем);
небажане (міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань спільної взаємодії).
Залежно від характеристики учасників спілкування (чи то безпосередні індивіди, чи опосередковані групи людей) виділяють міжособистісне спілкування, що проявляється у безпосередніх контактах, які визначаються і регулюються всією системою суспільних відносин, умовами суспільного виробництва, інтересами людей і груп; передбачає встановлення прямих контактів між партнерами зі спілкування, дає змогу безпосередньо реагувати і впливати на процес взаємодії та масове спілкування, яке має анонімний характер; спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і здійснюється найчастіше за допомогою ЗМІ.
Якщо спілкування організовується навколо власне психологічних проблем (встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, створення умов для розвитку індивіда тощо), його називають особистісно орієнтованим. Якщо спілкування обмежується взаємодією лише на діловому рівні, воно має характер формального й називається офіційним (рольовим).
За типом зв’язків, які встановлюються між учасниками взаємодії, розрізняють: - монологічне спілкування характеризується одностороннім спрямуванням;
- діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності, тобто кожний учасник помічає активність у своєму партнерові, а не дивиться на нього як на об’єкт, і, посилаючи інформацію до нього й аналізуючи його мотиви, цілі, установки, чекає від нього відповіді.