3. Вертикальне планування територій зелених насаджень
Завдання вертикального планування територій зелених насаджень
Вертикальне планування територій зелених насаджень виконують залежно від розмірів території, що озеленяється, та її значення для міста. При цьому вирішують такі завдання:
Найкраще використання особливостей природного рельєфу з проведенням в окремих місцях необхідних робіт з його переутворення в інтересах досягнення найбільш виразного планувального вирішення проектованого об'єкта.
Забезпечення стоку поверхневих вод.
Збереження ґрунтового покриву і зелених насаджень.
Ухили територій зелених насаджень слід приймати не менше 5 ‰, згідно з умовами забезпечення поверхневого стоку атмосферних вод і достатнього поглинання їх. Тому ділянкам, які відводять під газони, необхідно надавати увігнуту форму поверхні, що також поліпшує умови їх зорового сприйняття.
Вертикальне планування внутрішньо квартальних територій, що озеленюються, має цілком відповідати загальному висотному вирішенню кварталу. Якщо необхідний ухил на поверхні менший, ніж на іншій території кварталу, сполучення цих поверхонь здійснюють за допомогою укосів.
Вертикальне планування міських скверів і бульварів
Вертикальне планування міських скверів і бульварів проводять в ув'язуванні із загальним вирішенням поперечного профілю вулиці чи майдану, на яких вони розташовані. Якщо майдан має ухил понад 10 ‰, а скверу бажають надати меншого ухилу, будують підпірну стінку з природного каменю чи бетону.
В окремих випадках, з метою поліпшення зоровості скверу з тротуару чи проїзду, територію скверу опускають на 0,1 – 0,2 м стосовно них.
Відвід поверхневих вод здійснюють у скверах і на бульварах майже завжди за допомогою відкритих лотків, що виводять атмосферні води в лотки проїзних частин вулиці.
При розташуванні міського майдану із сквером на складному рельєфі планування його ускладнюється через необхідність дотримання положистих ухилів доріжок скверу. Для цього його територію розчленовують на окремі тераси, які поєднують між собою сходами.
При влаштуванні на вулицях озеленених смуг між тротуарами і проїзною частиною їм надають поперечний ухил не менше 10 ‰ убік проїзної частини. Щоб земля не змивалася з газонів на проїзну частину, її укладають на 1 – 2 см нижче верхньої грані бордюрів.
Вертикальне планування міських парків
Рішення про вертикальне планування паркової території приймають залежно від природного рельєфу території парку і цільового призначення окремих його елементів.
Вертикальне планування зони активного відпочинку вирішують із застосуванням положистих ухилів, що забезпечують нормальний поверхневий водовідвід, із влаштуванням при необхідності підземної мережі водостоків.
Рельєф має підкреслювати регулярний характер планування цієї частини парку. Паркові алеї й доріжки зони активного відпочинку проектують з поздовжнім ухилом від 5 до 20 ‰ з наданням їм опуклого поперечного профілю при поперечному ухилі 20 ‰ (рис. 2.93).
Майданчики перед будівлями повинні також мати ухил 20 ‰. Фізкультурні майданчики проектують з ухилами 5 – 10 ‰.
Тераси в парках на пішохідних доріжках з'єднують сходами. Сходи слід влаштовувати з висотою сходинки 12 – 14 см і шириною не менше 38 см. При проектуванні більш широких сходинок їхній розмір потрібно приймати, враховуючи нормальний крок людини з розрахунку
B = b + k*n,
де В – загальна ширина сходинки, м; b – мінімальна ширина сходинки, дорівнює 0,38 м; k – довжина нормального кроку, приймають 0,75 м; n – число кроків.
У місцях масового руху людей замість сходинок улаштовують пандуси з ухилом не вище 60 ‰.
Вертикальне планування зони тихого відпочинку має враховувати збереження існуючих зелених насаджень і рослинного покриву, а також найвигідніше використання природного рельєфу для організації ландшафтних перспектив і картин. Поздовжні ухили алей приймають від 5 до 80 ‰.
Відвід поверхневих вод з території зони тихого відпочинку, як правило, виконують за допомогою відкритих лотків паркових алей з наступним спуском зливових вод у великі проточні природні водоймища чи безпосередньо через мережу міських підземних водостоків, прокладену на території зони активного відпочинку, на прилягаючі до парку вулиці.
Якщо природний рельєф місцевості недостатньо різноманітний, то методами вертикального планування його змінюють, додаючи ландшафту більшу мальовничість. Території, розташовані на складному рельєфі, проектують у вигляді ряду амфітеатрів. Такий прийом дозволяє здійснити планування роз'єднано, окремими терасами. Тераси сполучають між собою за допомогою укосів (рис. 2.94) чи підпірних стінок.
Способами вертикального планування можна підсилити рельєф місцевості, зруйнувати природні форми, змінити їх.
Трасування алей парку залежить від рельєфу. Так, при поздовжніх ухилах місцевості 60 – 80 ‰ їхня прямолінійність може бути збережена на відстані не більше 50 – 100 м, тобто доріжки, петляючи нагору чи вниз довгим крутим схилом, знижують видиму висоту і довжину сходження. Паркові алеї і доріжки вирішують аналогічно тротуарам. Але поздовжній профіль пішохідних доріжок, які використовують тільки для прогулянок, має свої особливості. Максимальний поздовжній ухил приймають 180 ‰, якщо чергуються похилі й горизонтальні елементи (рис. 2.95).
Поздовжній ухил на ділянках підйому варто поступово збільшувати в міру розвитку траси.
Рис. 2.95 – Схема поздовжнього профілю пішохідної доріжки:
1 – горизонтальні ділянки; 2 – ділянки з ухилом