Питання для самоконтролю:

1. Назвати держави, що входять до СНД.

2. Як виникла проблема російськомовного населення у країнах Балтії?

3. Як складаються відносини між Росією та Білоруссю останнім часом?

4. Навести приклади успішного економічного розвитку країн Середньої Азії та Закавказзя в останнє десятиліття XX ст. З чим це пов'язано?

5. Поєднати назви держав та імена їх лідерів.

1) Азербайджан а)Н. Назарбаєв

2) Білорусь б)Е. Шеварднадзе

3) Грузія в) С. Ніязов

4) Казахстан г) Г. Аліев

5) Туркменистан д) О. Лукашенко

6) Узбекистан е) Е. Карімов

6. Чому в країнах Балтії успішніше, ніж в інших нових незалежних державах, здійснюється перехід до ринкових відносин?

7. Які чинники вплинули на соціально-економічннн розвиток пострадянських держав у 90-х рр. XX ст.? Порівняйте становище в Білорусі, Естонії, Туркменистані.

Країни Азії та Африки в другій половині 20 ст. – на початку 21 ст.

1. Розпад колоніальної системи. Країни Південно-Східної Азії.

2. Японія. Внутрішня та зовнішня політика.

3. Китай. Соціально-економічний та політичний розвиток.

4. Індія. Перемога народів Індії в боротьбі за незалежність.

1. Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно Європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи

У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, ру-х до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.

Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.

1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у "В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд душ.

2-й етап (середина 50 — кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.

Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано "роком Африки", позаяк одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й .засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.

Шляхи розвитку незалежних держав

Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення і зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія, Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика засвідчила: що більше заохочувалося приватне підприємництво, що скоріше ліквідувала : я феодальна спадщина і зміцнювалися конституційні основи держави, то успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Низка країн Азії та Африки, зазнаючи настійного тиску з боку СРСР, що прагнув збільшити свій геополїтичний вплив, обрали "соціалістичну орієнтацію". Серед них — Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Ємен та ін. Для цієї групи характерна наявність державного сектора, централізоване регулювання економіки, насильницьке кооперування, створення авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієнтація на східний блок. У" 80-ті рр. майже всі країни, що обрали цей шлях розвитку, опинились у глибокій політичній кризі. На зламі 80— 90-х рр. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовилися від ідеології марксизму-ленінізму.

В перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали значні економічні труднощі, пов'язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці.

Попри всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки у другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.

Нові індустріальні держави

Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних процесах сучасності.

У 70—90-ті рр. на повний голос заявили про себе на світовій арені країни Швденно-Східної Азії — Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, перегодом — Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни.

Попри різний політичний статус і особливості внутрішньополітичного становища в кожній з них, країни цього регіону досяг-ли вражаючих успіхів в економічному розвиткові. Основу їх складали ринкові реформи і відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний протекціонізм США та Японії,-велика частка державного регулювання, орієнтація на кон'юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли інвестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення.

Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру, яких іще називають "азійськими драконами", у 70—80-ті рр. були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько. 8—10% на рік. Це дозволило їм стати передовими державами.

Сучасна Південна Корея може слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються. Кілька десятиріч тому вона пасла задніх. Тепер її економіка вийшла на одинадцяте місце у світі. Конкурентоспроможність південнокорейських товарів пояснюється не тільки їхньою якістю, а й нижчою вартістю та високою продуктивністю праці.

Високі темпи економічного розвитку, величезний потенціал Південної Кореї зайшли в суперечність із авторитарним режимом управління. Сильна авторитарна влада тут кілька років тому була послаблена в наслідок енергійного протесту населення, особливо — бунтівного студентства. Це відіграло певну роль у вимушеному переході влади до демократичних форм правління. Визнання ролі опозиції та введення багатопартійної системи сприяли помітній зміні в політичній структурі, формуванню громадянського суспільства. Політичні перетворення, попри фінансову кризу середини 90-х рр., іще більше піднесли можливості корейської економіки.

За останні десятиріччя Сінгапур досяг вражаючих успіхів в економіці. Він перетворився на виробника високотехнологічних товарів, зокрема дисководів для комп'ютерів, став центром нафтохімічної та фармацевтичної промисловості. За обсягом перегонки нафти Сінгапур посідає третє місце у світі. Країна є одним із найбільших світових кредиторів. Із населенням близько 3 млн осіб Сінгапур має резерви іноземної валюти близько 60 млрд доларів США. Важливою частиною економіки є зовнішня торгівля. Великі прибутки дає іноземний туризм (до 5 млн туристів на рік). Сінгапур — один з найбільших портів у світі. Сінгапурці (переважно китайці) вважають свою країну центром нового світу, столицею регіону планети, що найбільш динамічно розвивається.

Ще одним "азійським драконом" є Гонконг.

Попри відсутність природних багатств і обмеженість території, -Гонконг протягом останніх десятиріч розвивався дуже динамічно.

За обсягом товарообігу він посідав восьме місце у світі, Одразу ж після "сімки" розвинених країн. Після Нью-Йорка і Лондона Гонконг є третім у світі фінансовим центром. Гонконгівські банки і страхові компанії відіграють у регіоні провідну роль.

У 1984 р. між Великою Британією і Китаєм було підписано угоду про повернення цієї території КНР. Після завершення дії угоди з 1 липня 1997 р. колишнє британське володіння набуло в рамках КНР особливого статусу, високого ступеня автономії та збереже існуючу там соціально-економічну систему протягом наступних 50 років.

Такі ж швидкі темпи економічного розвитку демонструє Тайвань. На початку 90-х рр. прибуток на душу населення на Тайвані був принаймні в 10 разів вищий, ніж у КНР.

Таїланд, Малайзія, Індонезія й Філіппіни, а в останні роки і В'єтнам являють собою щось на зразок другого ешелону країн, що активно розвиваються в напрямку ринкових реформ з орієнтацією на японську модель і досягли при цьому помітних результатів.

КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

Національно-визвольний рух у країнах регіону в повоєнний час

Індонезія

Це — найбільша країна Південно-Східної Азії. її кордони вздовж екватора простягнулися майже на 5 тис. км. Упродовж 350 років Індонезія була колонією Голландії. Панування голландських колонізаторів негативно відбилося на розвитку країни. Вони перетворили окремі острови на плантації прянощів, не дозволяючи населенню вирощувати інші культури. Це призвело до того, що сільське господарство Індонезії мало однобокий, монокультурний характер.

У 1942 р. Індонезію окупували японські війська. Поступово в країні склався широкий фронт усіх патріотичних сил, і в серпні 1945 р. індонезійський народ домігся незалежності, 17 серпня було проголошено республіку. Президентом її став один із керівників національної партії Сукарно. З ініціативи Сукарно в 1945 р. в Індонезії було прийнято конституцію. Голландські колонізатори не могли змиритися з утратою такої багатої колонії та почали воєнні дії проти молодої республіки. Колоніальна війна тривала чотири роки; симпатії світової громадськості були на боці Індонезії. Нідерланди змушені були визнати незалежність Індонезії в 1949 р. і зберігали свою владу лише над Західним Іріаном, який увійшов до складу республіки 1963 р.

В'єтнам

Крах японської окупації створив передумови для утворення незалежних держав на території Індокитаю (у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі), які до війни були колоніями Франції.

У березні 1945 р., в останні місяці свого панування, японці, витіснивши французьку адміністрацію, сприяли приходові до влади формально незалежного уряду Індокитаю на чолі з тодішнім імператором Бао Даєм. Одначе цей уряд виявився недієздатним. Дедалі більшого авторитету у країні набувала патріотична організація В'єтмінь — Ліга за незалежність В'єтнаму, в якій великий вплив мали комуністи. Без жодного спротиву війська ліги увійшли до столиці Ганоя. 2 вересня 1945 р. керівник компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Уряд Хо Ші Міна, який не мав конкурентів у боротьбі за владу всередині країни, заступив уряд імператора Бао Дая, що втратив контроль над подіями.

Новий уряд своє першочергове завдання вбачав у ліквідації залишків колоніальної влади і створенні нових державних інститутів.

Одначе восени 1945 р. за рішенням Потсдамської конференції в Індокитаї висадилися війська французького експедиційного корпусу, які вже до початку 1946 р. захопили значну частину південних і центральних областей В'єтнаму й поновили колоніальний режим у Лаосі та Камбоджі.

До кінця 1946 р. французькі.війська, розширюючи свої дії у В'єтнамі, захопили столицю ДРВ Ганон. Президент ДРВ Хо Ші Мін закликав до "загальної війн» опору", яка тривала до 1954 р.

Міцніші позиції французькі війська мали на півдні країни, де було сформовано маріонетковий уряд імператора Бао Дая, якого визнали США та Велика Британія. Відповідно СРСР і Китай визнавали тільки уряд ДРВ.

Війна в Індокитаї набула міжнародного характеру, і на перше місце в ній вийшла боротьба між прихильниками і супротивниками комуністичного режиму.

Останньою значною битвою в цій війні був штурм стратегічно важливої фортеці Дьенб'енфу. Після 55-денннх боїв французький гарнізон фортеці змушений був капітулювати перед військами в'єтнамської Народної армії у травні 1954 р.

Підсумки війни підвела Женевська конференція, яка працювала з 26 квітня по 21 липня 1954 р. У ній взяли участь міністри закордонних справ КНР, США, Великої Британії, Франції та СРСР, що обговорювали питання про відновлення миру в Індокитаї. У конференції також брали участь делегації ДРВ, королівських урядів Камбоджі та Лаосу, уряду Південного В'єтнаму.

Одним із основних моментів урегулювання було зобов'язання Франції та інших західних держав визнати незалежність країн Індокитаю. У своїх відносинах із Камбоджею, Лаосом і В'єтнамом, зазначалось у Підсумковій декларації, кожен із учасників Женевської наради зобов'язувався "поважати суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність зазначених держав і утримуватися від будь-якого втручання у їхні внутрішні справи".

Американсько-в'етнамська війна

Після підписання Женевських угод 20 липня 1954 р. скінчилася 8-річна війна між Францією та В'єтнамом, але мир на багатостраждальній в'єтнамській землі наступив ще не скоро. За умовами угод французькі війська відводилися на південь від 17-ї паралелі, а потім були евакуйовані з країни. їх практично заступили американські війська.

У жовтні 1955 р. державу Південний В'єтнам було перейменовано на Республіку В'єтнам. На чолі її став президент Нго Дінь Дьєм, який спирався на підтримку США. Отже, стався розкол В'єтнаму на дві держави — на півночі панував комуністичний режим Хо Ші Міна, на півдні — проамериканський режим Нго Дінь Дьєма.

Новин режим на півдні країни на чолі з президентом-католи-ком не виявляв толерантності до буддійської більшості населення; всі його супротивники, навіть ліберали, оголошувалися комуністами. У країні наростала корупція, загострювалися соціальні проблеми. На цій основі активізувався комуністичний рух, що набував форм підривної діяльності. За безпосередньої підтримки комуністичного В'єтнаму (Демократичної Республіки В'єтнам) на півдні було створено Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). "Стежиною Хо Ші Міна" — системою военно-стратегічних шляхів, які вели через територію Лаосу і Камбоджі, — на південь В'єтнаму доправлялися зброя, продовольство, боєприпаси.

Уряд США за цих умов розширив присутність американських радників і військовиків у Республіці В'єтнам до 85 тис.

У серпні 1964 р. стався "Тонкінськкй інцидент": торпедні катери ДРВ атакували американські військові кораблі у Тонкінській затоці. Адміністрація США схвалила рішення про пряму участь своїх збройних сил у в'єтнамських подіях. Контингент американських військ у В'єтнамі склав у 1968 р. 500 тис. вояків.

З І964 р. по 1968 р. США здійснювали систематичні бомбардування ДРВ, скинувши на його територію 7,8 мли т бомб. Авіація США застосовувала напалм, розпорошувала над джунглями отруйні речовини. Біля .берегів В'єтнаму постійно патрулював 7-й Тихоокеанський флот США.

СРСР і Китай від 1965 р. подавали в'єтнамським комуністам як на півдні, так і на півночі воєнну, матеріальну і фінансову допомогу.

Становище у Південному В'єтнамі загострювалося. Війна ставала дедалі непопулярнішою у самих США, чимраз активніше проти неї виступали миролюбні сили у всьому світі. Відповідно до доктрини нового президента США Р. Ніксона з листопада 1968 р. США відмовилися від бомбардувань ДРВ, а з червня 1969 р. розпочали вивід своїх військ із Південного В'єтнаму, переклавши весь тягар війни на самих в'єтнамців. Стверджуючи, що "воювати повинні самі азіати, а не американські хлопці", вони продовжували надавати всебічну підтримку південно в'єтнамському режимові.

За нових умов у Південному В'єтнамі 1969 р. було створено Тимчасовий революційний уряд (ТРУ), який контролював значну частину території' країни. Одночасно в Парижі розпочалися переговори з припинення війни у В'єтнамі, в яких брали участь делегації ДРВ, США, офіційного уряду Південного В'єтнаму і ТРУ.

Восьмирічне (1965—1973 рр.) втручання США у в'єтнамські події скінчилося ганебно.

У січні 1973 р. в Парижі мирні переговори завершилися підписанням угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі, яка передбачала вивід військ США та їхню відмову від втручання у внутрішні справи В'єтнаму. Навесні 1975 р. війська ДРВ провели успішну воєнну операцію з повалення південнов'єт-намського режиму і захопили столицю Сангон. Виникли всі необхідні передумови для об'єднання В'єтнаму в єдину державу. У квітні 1976 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів В'єтнаму.

2 липня 1976 р. в'єтнамський парламент проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ), м. Сайгон було перейменовано в Хошимін.

"Червоні кхмери" у Камбоджі та їхня модель комунізму

Камбоджа була однією з трьох французьких колоній Індокитаю. Незалежність дістала за Женевськими угодами у 1954 р. За політичною системою це було королівство на чолі з прикцем Нородомом Сіануком. Протягом 50)—60-х рр. країна проводила політику мирного добросусідського співіснування з іншими державами регіону, отримувала всебічну допомогу від міжнародних організацій та особливих проблем не мала.

Наприкінці 60-х рр. завдяки "стежині Хо Ші Міна", що пролягала її територією, Камбоджу було втягнуто в американсько-в'єтнамську війну. У 1970 р. внаслідок військового заколоту до влади доступився проамериканськнй генерал Лон Нол, на територію країни увійшли американські війська. Після об'єднання В'єтнаму цей режим було скинуто, а владу в Камбоджі захопили ліві екстремісти на чолі з Пол Потом — генеральним секретарем компартії Камбоджі, під орудою якого перебували збройні загони '"червоних кхмерів".

Здобувши владу, Пол Пот і його найближчий прибічник Йєнг Сарі (керівник уряду) встановили у храїні одну з нанжорстокіших диктатур у сучасній історії людства. Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, Троцького та інших теоретиків комунізму, лідери Демократичної Кампучії (так після скасування монархії 5 квітня 1976 р., ніби на глум, почала називатися країна) заявили, що в Кампучії на практиці застосовується "стопроцентна, повна соціалістична революція". Заради цих цілей і під комуністичними гаслами полпотівці перетворили країну на концтабір, повністю ізольований від зовнішнього світу. Політика геноциду стосовно власного народу провадилася полпотівцями відкрито і планомірно. Здійснюючи "чистку суспільства", полпотівці одразу ж після приходу до влади насильно виселили з Пномпеня до сільської місцевості, переважно гірських районів, 3,5-міль-йонне населення міста, причому людям не дозволялося брати з собою навіть найнеобхіднішого. Спустіле місто було віддане на поталу полпотівським мародерам. Під гаслом "ліквідації класів" кліка Пол Пота поставила метою винищення колишніх солдатів та офіцерів урядової армії, чиновників, буддійських монахів, священиків. До планів "комуністичних реформ" входило поголовне винищення інтелігенції. Із 643 лікарів, фармацевтів, які раніше становили основу кампучійської медицини, живими залишилося тільки 69 осіб; на 4/5 скоротилася кількість викладачів, на 90% — діячів мистецтв.

Основною ланкою адміністративного поділу було оголошено комуну, створену на базі села. У кожній такій комуні об'єднувалося від ста до тисячі сімей. Будь-яка особиста власність у комуні скасовувалась. А в березні 1976 р. влада скасувала ухвалений раніше до_звіл родинам харчуватися окремо. У листопаді 1978 р. Пол Пот і Йєнг Сарі прийняли рішення, яке' наказувало створювати родини "за політичними та ідеологічними міркуваннями". У комунах почали запроваджувати зрівняльний комунізм. Умови життя людей були вкрай тяжкими: чоловіки й жінки, діти й старі, яких зігнали під дулами автоматів у "виробничі бригади", працювали по 12 годин щоденно, отримуючи за свою виснажливу працю дві миски рисової юшки. Близько 40% населення країни, або понад три мільйони душ, було знищено чи загинуло. Втім, це входило до планів пол поті вських катів. Пол Пот неодноразово заявляв, що його влаштувало б, якби 7-мільйонне населення Кампучії скоротилося до 1 мільйона.

Бандити мали намір будувати "нове суспільство з чистого аркуша". Країну було відкинуто на десятки років назад. Наприкінці 1978 р. в Кампучії було створено Єдиний фронт національного порятунку Кампучії (ЄФНПК).

На початку 1979 р. в'єтнамські війська під приводом припинення кровопролиття окупували країну. Керівництво СРВ вважало Кампучію зоною своїх інтересів. За допомогою в'єтнамських військ було створено Народну Республіку Кампучію на чолі з лідером ЄФНПК Хенг Самріном. ООН не визнавала нового уряду і звинуватила В'єтнам в окупації сусідньої країни. Проти нової влади і в'єтнамських військ вели боротьбу, з одного боку, полпотівські партизани, а з іншого — прихильники колишнього голови держави принца Нородома Сіанука. Вузол кампучійської проблеми затягувався дедалі тугіше. Нова політична ситуація у світі, викликана зміною пріоритетів у зовнішній політиці СРСР, привела до вирішення проблеми.

Вивід в'єтнамських військ, що завершився восени 1989 р., різко змінив ситуацію як у країні, так і в усьому регіоні. Почався процес національного примирення. На Паризькій мирній конференції у жовтні 1991 р. було підписано Угоду про всебічне політичне врегулювання камбоджійського конфлікту, відповідно до якої в Камбоджі було здійснено миротворчу операцію. У травні 1993 р. в країні під егідою ООН було проведено загальні вибори, внаслідок яких було сформовано новий парламент і уряд, створено Королівство Камбоджу на чолі з королем Н. СІануком, прийнято конституцію.

Одначе досягти справжнього примирення в країні не таланило ще багато років. "Червоні кхмери" припинили провокації та опір владі лише після смерті Пол Пота у квітні 1998 р. Проведені в липні 1998 р. загальні вибори визнані світовою громадськістю вільними і справедливими. Вони відкривають шлях до нормалізації політичної ситуації в Камбоджі, хоча економічний стан залишається досить складним. За класифікацією ООН Камбоджу віднесено до найбідніших та найменш розвинених країн світу.