5. Історичний аспект формування уряду України.

Звернімося до Декларації, з якої починається власне формалізоване визнання поділу влади. Тут, проте, положення Про здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову (гл. III) співіснує з попереднім положенням іншого характеру: повновладдя народу України реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних у Верховну та місцеві Ради (гл. II). Отже, деклараційне

розуміння опосередкованого народовладдя обмежувалося лише радами, проводило ідею їх повновладдя, не згадуючи про інші органи триєдності державної влади. Властива Декларації суперечливість, на жаль, не привернула уваги науковців. Слід думати, ця обставина почасти послужила причиною того, що конституційні рішення постдеклараційного часу страждали аналогічними хибами.

Впровадивши нові органи виконавчої та судової влади, Основний Закон зберіг первісну редакцію серцевинних положень, які визначали місце та роль Верховної Ради у державному механізмі, що несумісно з поділом влади. Хоча побудова конституційних моделей Президента України та Конституційного Суду і супроводжувалася певним реконструюванням ст.97 Основного Закону, присвяченої Верховній Раді, найважливіші формули, що містилися участинах першій і другій названої статті, не були вилучені з її тексту та не зазнали радикальної новелізації. Верховна Рада, як і раніше, визначалася як вищий орган державної влади УРСР, правомочний розглядати й вирішувати будь-яке питання стосовно відання республіки. Іншими словами, парламент зберігав право необмеженого вторгнення у сферу діяльності кожної державної структури, конституційно мав можливість втручатися до компетенції виконавчої та судової влади.

Нечіткість і суперечливість конституційного оформлення лінії на поділ влади рельєфно позначені також з точки зору вирішення питань структурного характеру. Інституціоналізація Конституційного Суду не викликала необхідних змін структури Основного Закону. Новий орган було вписано у главу «Верховна Рада Української РСР» (ст.112), що формально давало підстави сприймати його не третьою владою, а складовою частиною парламенту.

перегляд конституційного статусу Верховної Ради відбувся лише у лютому 1992 р. в умовах корінних змін. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила незалежність України й утворення самостійної Української держави. Акт проголошення незалежності України було підтверджено першим Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. Того ж дня шляхом всенародних виборів було обрано першого Президента України.

Через два з половиною місяці Основний Закон України суттєво реформувався, зокрема, були новелізовані деякі положення, що характеризують місце та роль Верховної Ради в системі державної влади. Відповідно до нової редакції ч. 1 ст.97 Верховна Рада стала єдиним органом законодавчої влади України. Відмовившись від попереднього визначення Верховної Ради як вищого органу державної влади. Конституція одночасно змінила формулу щодо правомочності цього органу вирішувати будь-яке

питання державного життя республіки. Відповідно до нової редакції ч. 2 ст.97 Верховна Рада правомочна розглядати та вирішувати будь-яке питання, яке не відноситься до компетенції органів державної виконавчої та судової влади, а також не є виключним предметом всеукраїнського референдуму. З точки зору розподілу влади даний новелізований варіант ч. 2 ст.97 у зістав-

ленні з первинними є певним зрушенням. Проте, оцінюючи в принципі аналізоване положення з позицій сьогодення й подальшої перспективи, підтримати його не уявляється можливим. Детальніше мова про це піде у зв'язку з розглядом відповідного положення проекту нового головного акта.

Конституційний статус Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади було підкріплено позбавленням Президії Верховної Ради законодавчої функції. Тим самим лише 14 лютого 1992 p. було усунуто серйозні суперечності: Верховна Рада була найвищим представницьким органом державної влади, але підзвітна йому колегіальна Президія у міжсесійний період мала право видавати укази щодо внесення змін і доповнень у прий-

няті Верховною Радою закони (п.1 ст.109 Конституції), тобто Президія фактично ставала над Верховною Радою, що порушувало примат вищого представницького органу.

Раду Міністрів УРСР Конституція 1978 p. визначала вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки, котрий утворюється Верховною Радою, перед нею відповідальний і їй підзвітний. У період між сесіями Верховної Ради Рада Міністрів була відповідальна перед Президією Верховної Ради, якій і підзвітна (ст. 115,116,117).

Наступна еволюція Ради Міністрів виглядає так. З травня 1991 p. вона реформувалась у Кабінет Міністрів — вищий орган державного управління УРСР, що утворюється Верховною Радою (ст.115, 116 Конституції). Через місяць зі ст.117 Основного Закону була вилучена формула щодо відповідальності та підзвітності цього органу в міжсесійний період Президії Верховної Ради.

Кардинальне реформування уряду відбулося у зв'язку з впровадженням президентури. Згідно зі ст.115 Конституції (в редакції14 лютого 1992 p.) Кабінет Міністрів став органом державної виконавчої влади України. Ст. 117 закріпила підзвітність Кабінету Міністрів Президенту та підзвітність і відповідальність перед Верховною Радою. Змінилося формування Кабінету Міністрів.