5. Проблемні питання застосування давності у цивілістиці

Цивільний кодекс України ввів до цивільного законодавства більш широке тлумачення давності. Так, гл.24 “Набуття права власності” містить статтю 344 “Набувальна давність”, а зазначена гл.19 “Позовна давність” містить положення щодо позовної давності. Відповідно з визначенням тлумачного словника з цивільного права 1998 року поняття “давність” (від англійського prescription) – це встановлений законом строк, закінчення якого зумовлює певні наслідки: у цивільному праві – втрату права на позов. У цьому ж словнику дається й таке визначення: “давність набувальна – строк, визначений законом, після закінчення якого володілець за наявності інших необхідних умов може стати власником чужої речі.” Дане визначення пов’язане з тим, що на момент видання вказаного словника у цивільному праві нашої держави не існувало набувальної давності.

Серед дослідників давності різного часу на теренах Радянського Союзу необхідно зазначити прізвища таких юристів як Б.Б. Черепахін, А.В. Венедиктов, Д.М. Генкін, В.А. Рясенцев, Ю.К.Толстой , С.І. Меєрзон, Р.О. Халфіна.

Безумовно, характеризуючи давність як вид цивільно-правового строку не можна не визначити співвідношення між даними видами давності.

Позовна давність нами визначена, що ж до набувальної давності, то даний вид строку ми спробуємо охарактеризувати в загальному вигляді згідно ст.344 ЦК. Однак в силу того, що норми цієї статті розміщені у розділі присвяченому праві власності (підставам його набуття), що ми розглянемо у наступних темах, то і кодекс не містить детальної характеристики набувлаьної давності саме як строку.

Відповідно зі ст.344 ЦК набувальна давність являє собою строк, який необхідний володільцю у сукупності з іншими обставинами для перетворення у власника майна. Серед останніх:

• добросовісність під час заволодіння;

• відкритість володіння;

• безперервність володіння;

• незаконність володіння;

• тривалий проміжок часу володіння в залежності від того рухоме чи нерухоме майно (для рухомого – 5 років, для нерухомого –10 років).

Перейдемо до порівняння цих давностей. Позовна давність, за деякими виключеннями, застосовується у всіх видах спірних відношень (в тому числі до речових та зобов’язальних). Набувальна давність діє обмежено тільки лише в області речового права, точніше права власності, як спосіб його набуття.

Позовна давність до набуття ніякого відношення не має. Якщо закінчення набувальної давності породжує право, то закінчення позовної давності спричиняє втрату можливості примусово здійснити домагання, що по суті означає втрату суб’єктивного права.

Позовна давність нерозривно пов’язана з порушенням права. При набувальній давності наявність правопорушення може виключати набуття права власності.

Серед юристів-дослідників давності у цивільно-правових відносинах щодо співвідношення набувальної та позовної давності існують різні точки зору. Так, російський цивіліст Толстой Ю. К. вважає, що строки набувальної та позовної давності починають плинути одночасно. В цілому дотримується такої ж думки і Яворська О.С. у своєму дисертаційному дослідженні. Однак, однозначно питання співвідношення початкового моменту перебігу строків позовної та набувальної давності вирішити не можна, про що вказує у своїй статті і Вороной В.

Український законодавець чітко визначив співвідношення строків набувальної та позовної давності лише у відношенні так званого задавненого майна, яке надійшло до володільця на підставі договору з його власником й не було витребуване після закінчення строку договору. У даному випадку строк набувальної давності починає плинути після спливу строку позовної давності.

Як строк набувальна давність є незвичайним юридичним фактом, оскільки закон пов’язує наслідки давнісного володіння з перебігом певного проміжку часу при наявності визначених умов давнісного володіння. Строк входить до юридичного складу фактів. З урахуванням викладених положень початок перебігу строку набувальної давності можливий при наявності добросовісності. Однак, добросовісне заволодіння майном в більшості не співпадає з моментом, коли право власника порушене, й за загальним правилом починає перебіг строк позовної давності. Давнісний володілець може добросовісно заволодіти майном пізніше цього строку.

Можливий й зворотній варіант, а саме, коли строк давнісного володіння почне перебіг раніше позовного строку. Така ситуація може виникнути у випадку коли власником майна є неповнолітня особа та інших випадках, які визначені ст.261 Кодексу.

Таким чином, законодавець окрім випадку згідно п.3 ст.344 не окреслює співвідношення початкового моменту перебігу строків позовної та набувальної давності. Дійсно, законодавцем встановлено суттєві інтервали між цими двома строками, у випадку п.1 ст.344 щодо набувальної давності та загального строку позовної даності: для рухомих речей – 2 роки (5-3) та у відношенні нерухомих речей – 7 років (10-3). Але можливі й інші, наприклад, наведені вище випадки. Тобто, внаслідок певних обставин можлива ситуація, коли ми матимемо конкуренцію набувальної та позовної давностей. Як у даному випадку діяти на практиці.

В даних випадках Толстой Ю.К. пропонує визначити законодавчо пріоритет позовної давності й створити умови, коли б строк набувальної давності не міг закінчитись до закінчення позовної давності з урахуванням переривання та призупинення останньої. Він пропонує узгодити початок спливу та умови перебігу строків позовної і набувальної давностей. Окремі дослідники цієї проблеми пропонують закріпити однаковий порядок переривання та зупинення строків цих давностей. Однак, якщо підійти до цього питання більш прискіпливо, то можуть виникнути випадки, коли окремі умови переривання та зупинення позовної давності зламають конструкцію набувальної давності.

У законодавчому закріпленні набувальної давності ЦК України відсутній елемент зупинення перебігу строків набувальної давності і відсутні відповідні посилання до аналогічних норм позовної давності. Однак, пріоритетності нормам набувальної давності при цьому не надається. Хоча, розгляд питання захисту прав власника та давнісного володільця згідно п.3 ст.344, глави 29 та ст.396 ЦК надає підстави вважати пріоритетною все ж таки позовну давність.

Питання про переривання перебігу строків позовної та набувальної давностей у взаємозв’язку один з одним не може бути розглянутим без законодавчого закріплення безперервності давнісного володіння, яким обумовлений перебіг строків набувальної давності. Адже у протилежному випадку це поняття не може бути однозначно застосоване. Тому, позитивним є факт закріплення законодавцем у ст.344 ЦК норми щодо відсутності переривання давнісного володіння у відношенні майна, яке було втрачене давнісним володільцем не з його волі й повернене йому протягом одного року або у відношенні цього майна протягом зазначеного строку пред’явлений позов про його витребування.

Взаємозв’язок норм про переривання розглянутих давностей може бути поданий наступним чином. По-перше, незалежність переривання строків їх перебігу. У випадку, коли строки набувальної давності спливуть раніше позовних строків, В.Вороним пропонується встановити пріоритет набувальної давності. По-друге, підстави для переривання позовної давності відповідно переривають перебіг строку набувальної давності. Такої точки зору дотримується і Ю.К. Толстой.

З урахуванням викладених положень щодо співвідношення позовної та набувальної давностей, практика їх застосування буде мати масу проблемних питань. Тому можливе було б вирішення проблеми шляхом внесення доповнень до норм, які регулюють застосування цих давностей в українському цивільному праві. А саме, узгодити питання перебігу, зупинення та переривання позовної та набувальної давностей як це було зроблено у західноєвропейських країнах, зокрема, Швейцарському цивільному укладенні, або визначити чітко пріоритетність однієї з давностей. Як на наш погляд, більш прийнятним був би останній варіант з наданням пріоритету набувальній давності.

Висновок по третьому питанню:

Отже, поряд з позовною давністю Цивільний кодекс містить поняття набувальної давності. Кожна з означених давностей представляє собою вид цивільно-правового строку. Однак, перша – строк, зі спливом якого особа може втратити право на захист свого суб’єктивного права, в той час як друга – це строк, сплив якого надає можливість набути право на річ (перетворення фактичного володіння у право власності). Проблемним при цьому є питання співвідношення цих строків при їх застосуванні. Можливі декілька варіантів вирішення цих питань в залежності від надання пріоритетності будь-якій з давностей або встановлення правил взаємного переривання та зупинення. Дане питання виходить за межі навчального матеріалу і може бути дослідженим у наукових пошуках з урахуванням наявних доробок в світовій правовій науці.

Висновок по лекції:

Таким чином ми з вами можемо підвести підсумок нашої лекції наступним чином. Строки (терміни) займають належне місце в системі юридичних фактів, вони можуть виступати і як дії, і як події, найчастіше вони можуть характеризуватись саме як відносні події. Під строком ми розуміємо – період часу, з закінченням якого пов’язана певна дія чи подія, що має юридичне значення. В той час як термін – це момент в часі, з настанням якого пов’язана певна дія чи подія, що має юридичне значення.

Строки (терміни) у цивільному праві можуть розглядатися як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; як одна з умов, що ви­значає їх зміст; як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

В теорії цивільно-правової науки сформульовані наступні критерії поділу строків (термінів): За підставами встановлення (законом, адміністративним актом, правочином), рішенням суду), за ступенем самостійності учасників (імперативні, диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов'язків сторін (загальні, окремі), за особливістю часового закріплення в нормах права (визначені, невизначені), за особливостями суб'єктного складу, об'єкта або змісту правовідношення (загальні, спеціальні), правовідношення, за правовими наслідками (правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі та правовідновлюючі), за способом їх встановлення (роки, місяці, тижні, дні, години, календарні дати), за функціональним призначенням правовідносин, у яких вони використовуються (здійснення суб'єктивних прав і ви­конання обов'язків, захисту цивільних прав).

В числі останніх ми вирізнили гарантійні, претензійні, процесуальні строки, а також строки оперативного захисту та позовної давності.

За загальним правилом, якщо здійснення заходів з захисту порушеного права в межах строків оперативного захисту та претензійних не надало необхідно результату, то особа може звернутись до суду з метою надання такого захисту в межах строку позовної даності.

Під позовною давністю розуміється згідно ст. 256 ЦК строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою свого цивільного права або інтересу. Однак, позовну давність не слід розглядати таким чином, адже заява про захист ци­вільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Тобто, позовна давність є інститутом саме матеріального а не процесуального права.

Для позовної давності наявні спеціальні правила щодо порядку її спливу, зокрема щодо зупинення, переривання та поновлення. До того ж проблемним є питання застосування позовної давності спільно з набувальною давністю. Остання є строком, сплив якого відображає перевтілення неправа у право.

Викладені вище положення цивільного законодавства щодо строків та позовної давності у цивільному праві займають належне місце серед інших інститутів цивільного права. Вони завершують загальні положення Цивільного кодексу й стануть базисними знаннями у подальшому вивченні цивільно-правових норм.