Мистецький саморозвиток в умовах імперського тиску (вплив на літературу зовнішніх, позалітературних чинників). Особливості українського літературного процесу:

• українське низове бароко частково “посунуло” теоцентризм й вивільнило тілесне, чуттєве – функції Ренесансу, якого майже не було (оскільки православна церква не зазнала реформації); поряд із високим і низьким (низовим) розвинене середнє бароко – історичні серйозні теми; московська література бароко не знала – звідси не лише конфлікт сприйняття, але й імперське "табу" на вивчення величезної епохи українського бароко (адже воно засвідчує європейський характер української культури – у той час, коли у середньовічній Московії бояри неписьменні, а єдина книга – "Домострой");

• класицизм присутній частково – для бездержавної літератури важко уявити справедливого монарха й гармонію суспільної ієрархії в умовах колонізації; котляревщина – низький стиль класицизму, до якого прирівнювалося усе “малоросійське”; література стала провінційним блазнюванням, хоча окремі таланти поповнювали українську школу в інших літературах;

• сентименталізм і романтизм розвиваються майже одночасно;

• сентименталізм усуває поділ на високі й низькі жанри, замінює простонародну, згрубілу мову на просто народну – звичайну, не занижену, але марно бореться з імперським сприйняттям української літератури як низької, а її мови як вульгарної (котляревщина триває до 50-х рр.);

• український романтизм менше акцентує на байронічній “світовій скорботі”, більше – на етнографічному, фольклорному, історичному (героїчному);

• народництво в українській літературі не змінилося іншим (естетичним) світоглядом, оскільки завдання пробудження нації не було виконане; відтак модернізм, який співіснує з реалізмом і застиглими романтичними формами, так і не був цілком реалізований;

• ще Петро І заборонив українську мову як офіційну (навіть для церковного вжитку); на поч. ХІХ ст. цар закриває Києво-Могилянську академію, не вдовольнившись перетягуванням і переведенням українських “мізків”, що практикувалося у 18 ст.; із 1863 р. під забороною навіть початкове навчання українською; новостворені університети (Харківський, пізніше Київський) проводять політику русифікації, а всі “нелояльні” усуваються (як-от М. Драгоманов) (не дивно, що для амністованих братчиків-кириломефодіївців у кін. 50-х рр. найбезпечнішим місцем виявився Петербург); в ХІХ ст. українська література через імперський тиск, цензуру, заборони вживання української мови (Валуєвський циркуляр, Емський акт) мусить повернутися до рукописного побутування, твори виходять друком із запізненням у ціле покоління: у першій половині ХІХ ст. – через “нелояльний” зміст (самозбереження авторів), згодом – через цензурні утиски, нарешті (із 1876 р.) навіть усні читання, сценічні вистави й тексти нотних записів поза законом. Це викривляє рецепцію і перериває спадкоємність літературної традиції (насамперед високої, аристократичної);

• Радянський Союз продовжує російську імперську політику, під удар потрапляє 1) українське національне ("буржуазний націоналізм") – від заборони друкування до фізичного винищення українських письменників; 2) загалом естетичне, мистецьке – бо примусово насаджений соцреалізм подається як єдино можливий;

• постмодернізм на Заході постав як постіндустріальна доба, у нас – як постколоніальна, хоча паралельно на рівні русифікованої і денаціоналізованої влади триває імперська політика, а на рівні суспільства лишається колоніальна свідомість; постмодернізм "у них" критикує цінності й традиції модерної епохи, у нас – насамперед епатажно вибухає (неоавангард) проти радянських табу й соцреалізму, а вже потім дискутує (але й співіснує) з модернізмом як типом творчості.