Франко («Нарис»)

Готуючись до написання цієї праці, І. Франко опублікував спочатку вступну частину до неї з назвою "Теорія і розвій історії літератури" (1909). Це була, по суті, стисло викладена концепція вченого, яку він протиставляв концепції О. Огоновського в його "Історії літератури руської". І. Франко наголошує, що в тлумаченні літератури буде керуватися двома принципами: історичним, оскільки історія літератури кожного народу є частиною історії духовності цього народу, і психологічним, оскільки естетична природа літератури найтісніше пов'язана з психікою людини.

Історичне прочитання л-ри стало здобутком нового часу, бо до того часу історики літератури обмежувались лише бібліографічними реєстрами творів письменства, життєписами авторів та студіювали естетичних канонів (родів, видів, жанрів), які утвердилися в європейському літературознавстві ще за часів Арістотеля й Платона.

Пишучи розвідку "Теорія і розвій історії літератури", І. Франко вважав, що вона стане вступною частиною історії української літератури. Але, опублікувавши через рік (1910 р.) замість "Історії" тільки "Нарис", І. Франко, звичайно, виконав лише певну частину своїх задумів. У двох рецензіях на "Нарис", опублікованих у газеті "Рада" (Д. Дорошенко) та в ЛНВ (В. Дорошенко), робилось припущення, що Франко вдався скоріше до бібліографічного, ніж історико-психологічного методу, і сказав у "Нарисі" навіть менше про українську літературу, ніж у попередніх своїх статтях.

І. Франко не погоджувався з такою оцінкою свого "Нарису", зафіксувавши це в статті "Давнє і нове" (1911). Але подібна оцінка пізніше стала фактично "загальним" місцем у всіх працях з історії української літератури. Не погоджувалося з нею лише радянське літературознавство, зокрема і в коментарях до двадцятитомного зібрання творів І. Франка (Т. 16. — К., 1955), але вперше за радянських часів передруковано "Нарис" тільки в п'ятдесятитомному зібранні творів письменника (Т. 41. — К., 1984). У цій публікації виправлено допущені автором неточності щодо окремих імен, дат, але й відредаговано окремі місця так, як це "вигідно" було для радянської ідеології: вилучено "Покажчик імен і речей", оскільки там згадувались "одіозні" імена; у коментарях Івана Мазепу названо "зрадником українського народу" (с. 613), бо І. Франко, на думку коментаторів, забув про це сказати, та ін.

Франко у своїй праці пише і про суспільні події та їх вплив на літературу (запровадження християнства, «початки друку»), і про різні жанри ( проповідь, літописи, інтермедії), і про письменників ( попередники Шевченка, Т. Шевченко, Костомаров та ін.), а також подає огляд десятиліть ХІХ ст., зосереджуючи увагу на суспільно-історичному тлі, на творчості різних постатей та на різних виданнях (альманахи, газети, журнали). Таким чином, матеріал був великий за обсягом, але не детально проаналізований. Отже, методологічні підходи Франка до історії л-ри мали визначальний вплив на укр. літ-ство поч.. ХХ ст.

У нарисі з’ясовується вплив християнства на л-ру. Франко говорить про найдавнішу освіту. Досить широко окреслені жанри давньої л-ри, а саме: літописи, проповіді, мінеї, патерики, апокрифічні оповідання та повісті, інтермедії та вертеп. Початки нового укр. письменства Франко пов’язує із Котляревський. За його словами, «Енеїда» була вдалою спробою піднести «людову» укр. мову до л-го твору.

Говорить про початки укр. слов’янофільства, що пов’язані з І.Срезневським та М.Костомаровим. Особливу увагу звертає на попередників Т.Шевченка (Боровиковський, Гулак-Артемовський, Гребінка, Забіла). Щодо байок Гребінки, то Франко зазначав, що вони відзначаються яскравою національністю та спеціальним Лівобережним колоритом та здоровим гумором. Широко окреслена л-ра в Галичині 50-80-х р. 19ст.